Подих історії Миколаївської церквиВогняним смерчем Другої світової війни у Ковелі було зруйновано кілька тисяч будівель, більшість храмів, серед них – православна церква, названа на честь святого Миколая Чудотворця.
Відомий церковний дослідник Микола Теодорович в об'ємній праці опису церков та приходів Волинської єпархії, яка побачила світ у Почаєві в 1903 році, зазначає, що храм в ім'я Святителя і Чудотворця Миколая у Ковелі існував здавна. Про те, що православним повернули ряд церков, у тому числі й Миколаївську в Ковелі, згадується у дипломі на права від 12 січня 1650 року, що був наданий польським королем Яном Казимиром і Варшавським сеймом на підставі Зборівського договору.
За словами Миколи Теодоровича, божниця існувала при ковельському кам'яному тюремному замку, як домова для арештантів, і була освячена 3 лютого 1866 року. "Притча в ній особливого не положено", – пише він. Богослужіння здійснював священик із соборної Воскресенської церкви, за що отримував з тюремного комітету щороку 96 рублів.
На той час в'язниця знаходилася приблизно на місці теперішньої друкарні. На широких теренах Інтернету вдалося відшукати карту Ковеля за 1877 рік. У цьому районі картографи й справді позначили церкву! Тоді це було всього лише передмістя, яке називалося “Заріччя”. На всіх інших картах, виданих набагато пізніше, такої позначки вже не було.
Як же виглядав храм? У книжці "Дев'ятсотліття православ'я на Волині" (Житомир, 1892 р.) розповідається, що собор був кам'яним, приписана до нього Введенська церква – дерев'яною, а про Миколаївську тюремну, до якої було приписано село Ковельська Вулька, – ані слова. Весь секрет полягає хіба в тому, що Микола Теодорович називає її "домовою"?
Далі історія церкви пов'язана уже з 19-м Кінбурнським драгунським полком, який у 1831 році брав участь у придушенні польського повстання. Священний Синод ордером від 20 березня 1834 року повідомив благочинного полку про те, що його храм пророка Самуїла віднині буде в ім'я Святителя Миколая. З того часу полкове храмове свято відзначалося 9-го травня (за старим стилем) – в день перенесення мощів Святителя і Чудотворця Миколая з Мир Лікійських до міста Бар.
У 1894 році Кінбурнський полк було передислоковано до Ковеля з Новогеоргієвська (це місто нині затоплене водами Кременчуцького водосховища). Як згадував у спогадах полковий ад'ютант штаб-ротмістр Микола Подушкін, рішення про переміщення прийняв особисто імператор Олександр ІІІ. На переїзд виділили шість ешелонів, і 13 вересня 1894 р. перший з них рушив на Волинь.
Драгуни прибували на станцію Ковель, яка знаходилася в самому кінці нинішньої вулиці Івасюка, і відбували на постій по квартирах, відведених владою міста. Чотири ескадрони розташувалися у казармах та конюшнях, які щойно збудували приватні особи, а два інших – у дворах кількох власників. Учбову та нестройову команди, а також взвод сурмачів розмістили за межею міста – по Брестському шосе, частину в будівлях інженерного відомства, а інших – у місцевих власників.
Полк увійшов до складу сформованого 19-го армійського корпусу. Не виключено, що драгуни займалися патрулюванням залізниці.
Полковий храм мав дуже древню, грецького письма, ікону Спасителя та Богородиці, яку драгуни вивезли з Болгарії під час російсько-турецької війни 1877 року, хрест та Євангеліє, видане 1799 року. Священиком полку був Олександр Вишняков.
З прибуттям до Ковеля полкову церкву драгуни влаштували в тісній та незручній будівлі зведеного лазарету, який знаходився в більш як трьох верстах від ескадронів. Командир полку полковник Микола Степанов вишукував усілякі способи, щоб перенести храм ближче до розташування бойових підрозділів. Не знайшовши гідної споруди в місті, він вирішив церкву збудувати.
Цю ініціативу дуже чуйно сприйняло міське управління, яке відвело ділянку землі напроти клубу драгунів – колишнього клубу 44-го Камчатського піхотного полку, який квартирувався у Ковелі. Проте, коли піхотинці вибралися, то будівлею заволоділи цивільні особи, у яких драгуни її викупили, заплативши понад 5 тисяч рублів.
Командир полку не полишав спроб шукати гроші на храм. Знайшовся досить солідний жертводавець, котрий виділив на зведення церкви 6500 рублів. Згодом ця сума збільшилась й іншими пожертвами. Шеф Кінбурнського драгунського полку князь Михайло Романов (всього за полком було закріплено 5 шефів – відставних генералів від кавалерії), дізнавшись про таку благородну справу, надіслав 500 рублів і, нарешті, новий імператор Микола ІІ дозволив асигнувати від монаршого дому на остаточне влаштування церкви 2000 рублів.
Коли вже мова зайшла про ковельську владу, то цікаво буде знати, що самоврядування у Ковелі очолював міський староста Гнат Максимович. Однак вся повнота влади належала повітовому предводителю дворянства, обов'язки якого виконував статський радник Петро Антонович Косач – батько Лесі Українки.
Щоб крізь призму століття зрозуміти суспільну "вагу" предводителя дворянства, слід вказати, що він підпорядковувався міністерству внутрішніх справ, очолював повітову присутність з військової повинності (прообраз нашого військкомату), хоч там був свій начальник, Ковельсько-Володимир-Волинський з'їзд мирових посередників, повітову по чиншевим справам (впорядковувала натуральні і грошові повинності в сфері довічного та спадкового землеволодіння), раду при міській лікарні, дворянську опіку, сирітський суд і навіть міський комітет товариства Червоного хреста. Крім того, до 1917 року цивільний чин статського радника належав до V класу імперської Табелі про ранги і співвідносився з посадою віце-губернатора, або чином бригадного генерала (в деяких арміях)...
(Продовження читайте на шпальтах газети).
Ярослав ГАВРИЛЮК,
Сергій ТОВКАЧ.
Залишити коментар