Чого боїться Путін?
Прискіпливий читач, прочитавши заголовок статті, може саркастично усміхнутися і сказати автору:
– Що за дурню ви пишете? Нічого й нікого Путін не боїться, бо ним усе "схоплено" – і в країні, і в світі. Бояться його – різні там трампи, меркелі й інші орланди. Всіх він тримає в руках, насміхаючись і глузуючи над західними політиками-невдахами. У нього – ядерна зброя, монолітна команда бандюганів-кадебістів, багатомільйонне стадо рабів-росіянців.
Не буду сперечатись. Все це, безумовно, у Путіна є. Можливо, є навіть більше. Бо диктатори, дії яких ніхто не контролює, почуваються небожителями, яким усе дозволено і яких мають слухатися абсолютно всі. Переконаний, що так думав у свій час Чаушеску в Румунії, Каддафі у Лівії, Хусейн в Іраку, Сталін в СРСР, не кажучи вже про осіб, котрі жили і царювали раніше. Вони вважали себе рівними майже Всевишньому, всесильними і непідвладними долі. Цю впевненість їм "вбивали" у свідомість їх підлеглі, котрі розуміли: вмре диктатор – згинуть і вони.
Однак чомусь мені здається, що серед згаданих і не згаданих вище історичних персон Владімір Путін все-таки має почуття страху. І не тільки тому, що йому бракує гарту запеклої політичної боротьби чи досвіду здобуття перемог у відкритих боях з ворогами. Він – недоношене дитя російської псевдодемократії, на яке зробив ставку Борис Єльцин з російськими та зарубіжними олігархами, що побачили у ньому майбутнього лідера нації, повноправного члена сім'ї керівників цивілізованих держав планети.
Час показав, що вони дуже й дуже помилилися. Та й сам Путін підсвідомо відчуває, особливо сьогодні, що сів не у свої сани. Здавалося б, чого? На останніх президентських виборах кремлівський вождь "переміг" із переконливим результатом (правда, там не було кого й перемагати – не вважати ж серйозними суперниками Ксюшу Собчак чи біснуватого Жіріновського?). Стабілізувалася ситуація в економіці завдяки зростанню цін на нафту, барель якої марки "Брент" уже коштує більше 80 американських доларів – це ж не 40, як було зовсім недавно.
Європа "проковтнула", хоч і не зовсім, окупацію Криму, неоголошену війну з Україною, підтримку ще одного кривавого диктатора Сирії Асада, нищення мирного населення у цій багатостраждальній країні. Вдалося успішно провести у США операцію під назвою "Трампнаш", хоч і не настільки бездоганно, як обіцяли лицарі плаща і кинджала. Дедалі більше відчутні міжусобні сварки серед лідерів ЄС і НАТО, в чому далеко не останню роль відіграють росіянські "дипломати" і викохані ними п'яті колони у цілому ряді європейських держав.
Словом, живи, Путін, радій і лови кайф.
Але повноцінного кайфу не виходить. Щось пішло у створеній Путіним системі не так. Не вдалось приспати населення ерефії блискуче проведеним чемпіонатом світу з футболу влітку цього року. Мундіаль мундіальом, футбол футболом, та їсти ж хочеться! А як нормально людям поїсти, коли апетит народу зіпсували пенсійною реформою? Такої "підстави" від президента ніхто не чекав. І хоч він клявся й божився, що підвищення пенсійного віку не буде, слова не дотримав, бо гроші в державі кінчаються. Є вони на Сирію, на Україну, на Крим, а от на пенсії їх катастрофічно не вистачає. В той час, як друзі Путіна – мільярдери казково збагачуються, простий люд зубожіє. Той самий люд, який ще навесні свого лідера трохи не цілував нижче спини.
Тепер полуда з очей в декого зникла і дедалі частіше в різних регіонах ерефії спалахують вогнища конфліктів. Люди виходять на майдани різних міст, висувають не тільки економічні, а й політичні вимоги. Не допомогли репресії проти головного опозиціонера Олексія Навального, якого раз за разом кидають у в'язницю, проти тисяч його соратників і однодумців. І чи найстрашніше при цьому для влади те, що в акціях бере участь величезна кількість молоді. Їй надокучили брехня, лицемірство, нахабство можновладців, примітивна пропаганда з екранів телевізорів, відсутність реальної свободи слова.
Про те, що Путін втрачає твердий грунт під ногами, засвідчують підсумки виборів губернаторів в ряді росіянських регіонів, де висуванці провладної "Єдиної Росії" або з тріском програли, або заздалегідь зняли свої кандидатури, зрозумівши, що електорат їх не підтримає – антипатія до Кремля перекидається і на його ставлеників.
Неабияк тривожить президента ерефії те, що Захід вперто не хоче знімати з держави-терориста санкції. І хоч урядовці бадьоро запевняють, що нічого страшного немає, що економіка росте і розвивається, а так зване імпортозаміщення дає блискучі результати, реальні справи виглядають трагічніше – не тільки для простого люду, який звик до відсутності умов для цивілізованого способу життя, скільки для найближчого оточення Путіна. Того оточення, яке, образно кажучи, його "поїть" і "годує", а нині мусить терпіти дискримінацію з боку сильних світу цього, і найперше – Сполучених Штатів Америки.
Маючи величезні капітали, всіма силами підтримуючи Кремль, багато з них зв'язані санкціями по руках і ногах. Напевно, не один з них задумується над тим, чи Владімір Владімірович веде їх і свій народ правильним шляхом? І не лише замислюється, а, мабуть, подумує, як із цієї ситуації вийти з найменшими втратами.
Дедалі більше Путін відчуває неприязнь і з боку деяких політиків, так би мовити, національно-патріотичного спрямування, на яких він звик опиратися. Вони прямо звинувачують свого лідера в зраді інтересів Росії, підігруванні Вашингтону, Тель-Авіву і Берліну, запроданстві і спробах… розвалити імперію (?!).
Є ще одна проблема, згадка про яку не дає Путіну нормально спати. Це війна, в яку ерефія занурюється, наче в трясовину. Точніше – війни, бо важко назвати країну світу, де б московити не воювали або таємно, або цілком відкрито. Якщо в Україні "іх там нєт", то в Сирії вони присутні стовідсотково, навіть не приховуючи цього. Кожен день перебування за сотні кілометрів від рідного дому дорого обходиться і місцевому населенню, на голови якого постійно сипляться бомби, міни й снаряди, і, звичайно ж, воякам-"визволителям". Не одного з них відправили "двохсотими" на Батьківщину, де ховають, як правило, "героїв" таємно і без надмірного галасу.
Останні події на Близькому Сході стають все більш вибухонебезпечними. Загибель екіпажу літака-розвідника ІЛ-20, якого, судячи з усього, збили самі сирійці не без допомоги росіянців, викликала різке протистояння військової верхівки ерефії та Ізраїлю. Не дочекавшись результатів розслідування, Москва вустами міністра оборони Шойгу та високопоставлених чиновників генштабу в інциденті звинуватили ізраїльських льотчиків, які у той день завдали удару по ворожих позиціях на території Сирії.
Одразу Путін зайняв досить помірковану позицію, заявивши, що причиною знищення військового літака став збіг випадкових обставин. Однак така позиція верховного головнокомандуючого не сподобалася ані політикам-яструбам, ані генералітету. Вони розгорнули в засобах масової інформації справжнісінький антиізраїльський шабаш, вимагаючи "адекватних" дій у відповідь. Тут же було заявлено, що Москва забезпечить сирійську армію найсучаснішими протиракетними засобами, які даватимуть рішучу відсіч спробам порушити повітряний простір "братньої" країни.
Достеменно невідомо, чи Шойгу, якого дехто розглядає як реального претендента на пост глави держави у майбутньому, пішов проти свого шефа самостійно при підтримці однодумців з генштабу, чи свої дії узгодив з володарем Кремля, але факт залишається фактом: світ ще на крок наблизився до термоядерної війни. Ізраїльський народ та його лідери не з тих, кого можна залякати найсучаснішою зброєю – свою свободу, волю і незалежність вони готові захищати, не шкодуючи життя.
Тепер Путін стоїть перед дилемою: чи й далі нагнітати ситуацію, до чого його підштовхують військові, чи дати "задній хід", чого не зрозуміють ті, хто за нього голосував на президентських виборах. Війна – маленька або велика – йому потрібна, щоб відволікти народ від сумних думок про пенсії, заробітні плати, високі ціни і т. д, і т. п. Але неодмінно потрібна перемога, бо останнім часом Москва на міжнародній арені більше програє, аніж виграє.
Питання тільки в тому: чи буде ця перемога в умовах, коли земля вислизає з-під ніг? Це, як кажуть шахісти, цугцванг у чистому вигляді. Та Путін в шахи не грає, тому його цугцванг загрожує не тільки ерефії, а й світові. На жаль.
Ярема ГОЯН.
Прискіпливий читач, прочитавши заголовок статті, може саркастично усміхнутися і сказати автору:
– Що за дурню ви пишете? Нічого й нікого Путін не боїться, бо ним усе "схоплено" – і в країні, і в світі. Бояться його – різні там трампи, меркелі й інші орланди. Всіх він тримає в руках, насміхаючись і глузуючи над західними політиками-невдахами. У нього – ядерна зброя, монолітна команда бандюганів-кадебістів, багатомільйонне стадо рабів-росіянців.
Не буду сперечатись. Все це, безумовно, у Путіна є. Можливо, є навіть більше. Бо диктатори, дії яких ніхто не контролює, почуваються небожителями, яким усе дозволено і яких мають слухатися абсолютно всі. Переконаний, що так думав у свій час Чаушеску в Румунії, Каддафі у Лівії, Хусейн в Іраку, Сталін в СРСР, не кажучи вже про осіб, котрі жили і царювали раніше. Вони вважали себе рівними майже Всевишньому, всесильними і непідвладними долі. Цю впевненість їм "вбивали" у свідомість їх підлеглі, котрі розуміли: вмре диктатор – згинуть і вони.
Ярема ГОЯН.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 396
