Розмова
з Тарасом
Розмова з Тарасом
Присів Тарас відпочити
Під дубом на лаві.
Зібралися люди… Й діти
Туляться до слави.
х х х
«Гей, Тарасе, що ти думав,
Ідучи Волинню?
Може, згадував дитинство
Своє попідтинню?».
Тарас:
«У всякого своє лихо,
І в мене не тихо.
Хоч не своє, позичене,
А все-таки лихо».
«Ох, Тарасе, те позичене
Сусідом позначене.
Кліщем гірким впилося
У волю розтрачену.
Гавкіт чути з Московії:
«Бандити, бандери!
Не країна – «образованіє»
На сірім папері».
Тарас:
«І тоді царі брехали,
Менші гавкали без міри:
«Гайдамакі не воїни,
Разбойнікі, вори,
Пятно нашєй історії».
Брешеш, людоморе:
За святую правду й волю
Розбійник не стане.
Не розкує, закований,
У ваші кайдани».
«Правда, батьку, повстав нарід:
Б’є путінську зграю.
Біситься карлик – Ірод,
Кров ллється людськая,
Став стіною лицар-воїн,
Воля не загине.
Рідна земля – є герої,
Благословить мати сина.
Поблагословить і… заплаче.
Поруч злодії пихаті,
Розкрадають, мов незрячі,
Останнєє із рідної хати».
Тарас:
«Господь Бог лихих карає –
Душа моя знає.
Встань же, Боже, твою правду
Гордий зневажає.
Встань же, Боже, – суди землю
І суддів лукавих.
На сім світі – твоя правда
І воля, і слава!».
«Ех, Тарасе, прости батьку
За сумну розмову».
Гомоніли, балакали
Про Волинь і Ковель.
Тур’я тихо шепталася
З очеретом-осокою.
Твоє слово вінчалося
З волею святою.
Пішов Тарас. Пішов батько.
Далека дорога…
Дзвони в церкві сповіщали
Молитви до Бога.
Анатолій СЕМЕНЮК.
Залишити коментар