Розчулився!.. Ще раз переконався: як мало людині потрібно, щоб відчути мить щастя. Ні гроші, ні статки, ні висока посада не замінять отого духовного, що живе в душі. 

Приводом для радості стали відвідини моєї домівки отцем Іваном Оринчаком, настоятелем храму Андрія Первозванного.  Він освятив дім та вручив Благословенну Грамоту "за церковні заслуги перед Православною Церквою України" від імені митрополита Луцького і Волинського Михаїла. 30 років майнуло від того історичного  дня, коли відчинилися двері невеликої каплиці, розташованої по  вул. Незалежності (поруч із старим кладовищем).

О, це були революційно-романтичні часи! Перебудова, демократичий дух свободи кликав вірян до боротьби за автокефальну Помісну Церкву. Все було непросто – на кожному кроці відчувався супротив компартійної влади, священнослужителів Московського патріархату. Активність мас                                   була схожа на хвилю великої сили, яка то злітає до небес, то несеться до берега, де вдаряється об скелю,  розсипається на міріади крапель  і знову об'єднується у ще більш потужну хвилю і… перемагає!..

Церковна громада після довгих поневірянь була зареєстрована у 1990 році управлінням у справах релігій Волинської ОДА.

Але належного приміщення для проведення церковної служби не мала. Довелося і мені як тодішньому міському голові у 1992 році втрутитися у розв'язання цієї проблеми. Я знав, що немало партійних функціонерів були на боці демократичних перетворень. Саме вони сприяли початку декомунізації.  

Колишній перший секретар Ковельського міському компартії порекомендував мені "придивитися" до будинку панахиди. Історія цього приміщення цікава. На початку ХХ століття це була католицька каплиця. В радянські часи використовувалася як склад солі. Згодом місцева влада перебудувала приміщення під дім панахиди. Хоч, правду кажучи, комуністи-ветерани не спішили відспівувати своїх соратників у цьому домі. 

За підтримки активістів Народного руху України вдалося переконати прокомуністичну депутатську фракцію в міськраді і ветеранів у необхідності прийняття рішення про передачу приміщення церковній громаді Андрія Первозванного для проведення там богослужінь. Разом із тим, слід висловити подяку католицьким священнослужителям і, найперше Єпископу Луцької дієцезії Маркіяну Трофим'яку, які погодились передати  споруду православній спільноті. 

Як весняна повінь, в один із днів віряни заполонили свою церкву. Майстрували тимчасовий іконостас, прихорошували стіни, вівтар, розбудовували хори, дзвіницю. Облаштовували територію і т. д., і т. п.  

Духовним наставником та організатором реконструкції нової святині став о. Дмитро Кекляк. Із сірої, невиразної каплиці постала естетично приваблива сакральна споруда, яка з'явилася на вулиці Незалежності, ніби промовлячи до ковельчан: "Ось я, незалежна Українська Церква. Насолоджуйтесь молитвою на рідній мові. Утверджуйте віру Христову і нашу Незалежність!". Скажу, що та, хай  і невелика співпраця, перетворилась у міцну дружбу між місцевою владою і громадою, яка промінчиком-світлячком гріє мою душу до цих пір. 

Сьогодні настоятелем святині Андрія Первозванного призначений о. Іван Оринчак, досвідчений священник, який має міцну духовну проукраїнську позицію, непересічний поетичний дар. 

В довірливій дружній розмові він тривожиться з приводу того, що повільно розбудовується Православна Церква України, що деякі ковельчани залишаються вірними московському патріархату. Водночас радіє, що більшає кількість громад, які переходять в підпорядкування ПЦУ.

Побажаймо ж, мій читачу, о. Івану Оринчаку і надалі невтомно кріпити віру Христову та наше українство.

А для вірян – поетична посвята:

Андрій Первозванний

З Землі Святої в Україну

За велінням самого

 Христа

Святий від Бога перекинув

До віри тайного моста.

Зійшов на гору край

 потоку,

Під Сонцем ніжився

 Дніпро,

Спадала благодать висока

І Божа милість на добро.

Поставив Хрест на сиву

 гору:

– Тут стане місто навіки,

Руїни будуть, буде горе,

 І сатана збере полки.

Та зійде Сонце Віри 

в Бога,

Засяють храми золоті,

І біля вічного порога

Зберуться праведні святі.

Пішов  назад. О, Україно!

Важкий до щастя кожен

 крок.

Та, попри все, народ

 повинен

Пройти крізь терни 

до зірок!

Анатолій СЕМЕНЮК.

НА СВІТЛИНІ:  Благословенна Грамота, яку від імені Митрополита Луцького і Волинського Михаїла вручив  автору цих рядків о. Іван Оринчак.

Розчулився!.. Ще раз переконався: як мало людині потрібно, щоб відчути мить щастя. Ні гроші, ні статки, ні висока посада не замінять отого духовного, що живе в душі. 

Приводом для радості стали відвідини моєї домівки отцем Іваном Оринчаком, настоятелем храму Андрія Первозванного.  Він освятив дім та вручив Благословенну Грамоту "за церковні заслуги перед Православною Церквою України" від імені митрополита Луцького і Волинського Михаїла. 30 років майнуло від того історичного  дня, коли відчинилися двері невеликої каплиці, розташованої по  вул. Незалежності (поруч із старим кладовищем).

 

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 225

Мій дорогий читачу! Не знаю, як твоє серце, а моє на Різдво радістю затріпотіло:  Києво-Печерська лавра відкрила двері для молитви рідною  українською мовою. Це визначна  перемога на духовному фронті нашої боротьби за Незалежність. Істинне православне українство стало на тверду історичну основу і має на ній непохитно триматися.

Знайдуться опонети, які скажуть: порушено демократію, свободу віросповідання.  Твердо переконаний: аж ніяк! Коли чуєш (а таких прикладів немало), що священник  УПЦ (МП) виголошує брехню про неканонічність української мови, то розумієш, що це – чисто "рускомірна" пропаганда. По правді, такий служитель паспорта українського не мав би права носити. Більше того, душа не мириться, коли та чи  інші церква УПЦ (МП) відмовляється відправляти  службу за загиблим героєм ЗСУ в той час, як гундяєв-кирило благословляє росіян на вбивство українців.

А хіба сумісне з вірою прославлення кирила (співробітника, ймовірно, ФСБ) на божественних літургіях  української церкви, яка де-факто є російською, що підтверджено Конституційним судом? Маємо знати, що така пропаганда не тільки небезпечна, а й має ознаки зради. І на таку пропаганду деякі парафіяни потрапляють, як окунь на гачок. Більше того, стають агітаторами  "руского міра". 

Розказують, як на майданчику,  де чекають на сміттєвоза, між жінками виникають  іноді політичні "дискусії". Обурення більшості викликає позиція однієї з жінок, яка заявляє: "Моліться за путіна, він пообіцяв перемир'я". Гірко чути, адже вона цю ідею винесла з промосковської церкви.

Погодься, читачу: яким запроданцем треба бути, знаючи, скільки путінська камарилья знищила, зруйнувала міст і сіл, енергооб'єктів, щоб стверджувати  подібне. Скільки мирного люду потрапило під гільйотину кремля! Я вже не кажу про насильство, знущання та гвалтування жінок і дівчат. Ця хижа орда і її правителі не мають права на існування в цивілізованому світі і всі вони заслуговують на суворе покарання.

Служба безпеки України ступила крок до наведення ладу в храмах та лаврах московського патріархату. І виявила, що в багатьох із них триває промосковська політика, підкріплена відповідною літературою, не сумісною з християнською мораллю.

Останнім часом багато вірних московського патріархату перейшло під крило Православної Церкви України. Це єдино правильний проукраїнський крок, який духовністю цементує унітарність держави. На жаль, є немало тих, хто залишається служити московії, слухаючи казки попів-батюшок про "розкольників". Часто ніхто цій брехливій пропаганді не перечить. Оця необізнаність, байдужість, примиренська позиція завдають великої шкоди, вона і спонукала путіна до війни.

Хіба не звідси переконаність російського диктатора, що 24 лютого 2022 року його армію в Києві зустрінуть квітами, а не "джавелінами"?  Але прозріння не настає. Ось приклад із сім'ї моїх знайомих: батько – католик, дружина – прихожанка церкви МП, а діти – на роздоріжжі. Віриться, що колись усвідомимо сутність духовного буття і  повернемося обличчям до свого історичного надбання, до джерел  та коріння його.

Уважно перечитайте популярні видання з історії України, і ви переконаєтеся, що мова, віра християнська до росії прийшли саме з українських теренів. І  культура наша ширилась із Києва до москви, а не навпаки. Зрештою, коли Володимир Великий хрестив Україну (Київську Русь), то москви і близько не було (за словами дотепників, в тих болотах "жаби квакали"). 

Московитські  історики вигадали немало легенд про історію хрещення. Мовляв, коли постала дилема, яку віру обирати, то Великий князь довго голову ламав, що краще: іслам, буддизм чи християнство?  Християнство перемогло,  бо "церкви пишні" й позолочені. Сміхота!

Насправді вибір був глибоко політичний. Князь тисячу літ тому обрав Європу, маючи на меті спільний захист і торговельну співпрацю.  Цим рішенням він запрограмував наш теперішній вектор до Європейського Союзу.

Путін, фальсифікуючи історію, приписує Володимира Великого собі недаремно. Його мета – анексія всієї України. А для цього має бути  історична основа. І коли в 1991 році величезна кількість українців проголосувало за вільну і самостійну державу, московити розробили підступний план знесилити Україну економічно та духовно.

Висвітлимо тільки окремі пункти цього ганебного плану.

По-перше, пропагандою змусити повірити світ, що Україна –  "штучноє образованіє", яке не має своєї мови, культури, духовності, а є придатком до всього російського.

Не менш важливим завданням для московитів було зруйнувати економіку і збройні сили. І це частково вдалося не без допомоги наших прихильників "руского міра". Відомий крилатий вислів "розділяй і володарюй!" на переконання окремих політиків, децентралізація і багатопартійність – проєкти москви. Цей план, що  мав на меті  порушити єдність і не допустити ідентичності українців,  не вдався, але він і досі  на порядку денному і має перспективу на Сході України серед колаборатнів. 

Нарешті, неменш важливим завданням путіна є утвердження  позицій російської церкви в Україні, яка передбачає ліквідацію всіх конфесій, окрім московського патріархату, як це мало місце  в ХІХ і   ХХ століттях. Адже державна релігія міцно тримає імперські устої путіна.

Війна змінила пріоритети, хоч і повільно. Наступає прозріння: за останніми соціологічними опитуваннями, 54% українців вважає, що церква московського патріархату має бути повністю заборонена, а 78% переконані, що держава тією чи іншою мірою має право втручатися в діяльність УПЦ (МП). Проте силою тут нічого не досягнеш. Потрібна переконлива, істинно правдива духовна пропаганда, щоб усе повернутися на круги своя.

Разом з тим маємо пам'ятати про жорстокість, підступність політики кремля. Згадаймо Тараса Шевченка:

…О, царю поганий,

Царю проклятий, лукавий, 

Аспиде неситий!

Що ти зробив з козаками?

Болота засипав

Благородними костями, 

Поставив столицю

На їх трупах катованих!

Сьогодні путін "трупами катованих" намагається засіяти поля, села і міста всієї України. Тож розуміймо це, єднаймося, крипімось  і вірмо в нашу Перемогу! Іншого не дано.

Анатолій СЕМЕНЮК.

НА СВІТЛИНІ: собор святого Димитрія Солунського ПЦУ у Ковелі.

Мій дорогий читачу! Не знаю, як твоє серце, а моє на Різдво радістю затріпотіло:  Києво-Печерська лавра відкрила двері для молитви рідною  українською мовою. Це визначна  перемога на духовному фронті нашої боротьби за Незалежність. Істинне православне українство стало на тверду історичну основу і має на ній непохитно триматися.

Знайдуться опонети, які скажуть: порушено демократію, свободу віросповідання.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 206

Цей вінок поетичних рядків навіяний реаліями тривожної дійсності. Війна!.. Вона змінює свідомість, вносить корективи в поведінку людей, диктує настрій, змінює погляди на життя. Вона підтверджує істину, що щастя і радість – це не щось захмарне, а просто мирна праця, дружнє спілкування.

Бринять в тих рядках і нотки, точніше – акорди помсти. Хоч як би не було боляче з приводу цього, але зло має бути покаране. Згадаймо графа Монте-Крісто: від помсти, від покарання за вчинене зло, він в кінцевому підсумку навернувся до доброчинності.

Папа римський Франциск якось сказав про "цивілізований" російський народ, поклавши вину за трагедії війни на кремлівських правителів. Можливо, з вежі Ватикану російсько-українська війна бачиться по-іншому, але саме цей "цивілізований" народ, щодня вбиває українців. Боляче і гірко.

Та, попри все, мій читачу, вишукуй щемливі спогади з минулого, а ще підійди до дитячого майданчика і подивись на хлопчиків і дівчаток – наше майбутнє, і до тебе прийде заспокоєння. Україна буде жити, Бог її захистить. Про це – в моїх поетичних рядках.

Роздуми 

22 грудня

Найдовша ніч в сузір'ї свіч,

А я чекаю Сонця і на світло.

У цих коротких днях – багато протиріч,

Бо динозаври-монстри правлять світом.

На перший погляд, вони – такі, як ми, 

У них є тіло й голова, є руки й ноги.

Та душі їх потворні, а дух – з пітьми,

До зла немає в них перестороги.

Їх ремесло – невинних нищити людей, 

Інфраструктуру руйнувати всю до тла.

Земля здригається від диких тих ідей…

Скажи нам, Господи, а де Твоя мітла,

Що вимете бандитів з Твого царства?

За гріх смертельний покарає і зупинить

Цю війну трикляту, це варвАрство,

Коли ми, Твої вірні, мир зустрінем?

На Волинь прилетіла зима

На Волинь прилетіла зима,

Білим птахом розправила крила.

Сніг, мов пісня, а Сонця нема –

Для малечі вона рідна і мила.

– Гей, бабусь, діставайте нам санкИ,

Понесемось із гірки стрілою!

Сніжинки кружляють у танку,

Вони дружні з тобою і мною.

А у лузі зблукався полин;

Він із хмарами мову веде:

"Весно красна, прилинь на Волинь…".

"Не спіши! Чуєш: Схід весь гуде.

То не грім весняний, а війна, 

Безжальна, бездушна, жорстока.

Ти гіркий – та й за тебе вона.

За цих діток, за мам, за їх спокій".

На Волинь прилетіла зима,

Світло вкрала, снігом накрила.

Зимонько-зимо, лякаєш дарма –

Є в нас міць і є дух, і є у нас сила!

І жаль мені…

Мені не жаль прожитих днів й ночей –

Усе майнуло під таємничим знаком долі.

Нам не змінити стан надуманих речей,

Як не змінити пісню жайворонка в полі.

Мені не жаль дитинства в латаних штанцях

І босих ніг, поколотих колючою стернею.

Та жаль мені, що українські зранені серця

Були одурені комуністичною брехнею.

Мені не жаль і тих, хто Сталіна оплакував:

Вождя і батька геноциду та репресій.

"Ура!" злітало під акомпанемент оракулів,

Ішли без Бога у душі, без віри і конфесій.

Сяйнуло Сонце незалежності та волі –

Здавалось, заживемо радісно й багато.

І жаль мені, що на скрижАлях долі

Згорьована війною, плаче Україна-мати.

Мені не жаль, що я, народжений у бідності,

Стелив стежки благими мріями до раю.

Та жаль мені, що, не розцвівши, квіти гідності

У засвіти під гуркіт канонади вирушають.

Спогад-пісня про кохання

Вона була, як те дитя –

До мене пригорталась.

Її усмішка осяйна

Мене зачарувала.

Я рученята брав її 

І притискав до серця.

В душі співали солов'ї –

Цю щастя мить не стерти.

Я цілував її вуста –

Вона відповідала.

О, рідна матінко свята,

Цілунків було мало.

І поєдналися тіла

В пориві незбагненнім, 

Кохання квітка розцвіла,

Зорею сяяла на небі.

Лікарям Ковельського МТМО

Лікар!.. Цілитель!.. Спаситель!..

Є святість в цім названім слові.

Він – серця й душі повелитель,

З кредитом Христовим любові.

Він – Янгол-хранитель здоров'я,

Дні і ночі у битвах із хворістю.

Є різне в людей велемов'я,

Я ж бачу жертовність із совістю.

Здоров'я за гроші не купиш –

Це пісня крізь болі крилате.

В буденних стосунках і мові –

Найдорожчий дарунок до свята.

Пошануймо, низенько вклонімося,

За працю, даровану Богом.

Щоб доля під Сонцем світилася,

Й достатком та миром стелилась дорога!

Тривоги Різдвяної ночі

Змагаються зима із осінню.

І ніяк не втихомиряться:

Зима снігом сипне,

Махне білим посохом.

Осінь дощиком війне,

Теплим вітром розвіється.

А життя плине буднями,

Мороком сірим без Сонця.

Вже Новоріччя сон будить.

І Різдво заглядає в віконце.

Колядки злетіли над світом: 

"Нова радість стала".

Вертеп усміхнеться привітом –

Та  раптом бомба упала!

І здригнулася Лобна гора,

Темрява землю накрила.

Боже, де ж Твоя віща зоря,

Щоб надією шлях освітила?

Неспокійна Різдвяна ніч,

Тривожиться Мати Марія.

Спи, маленький Ісусе,

У снах збуваються мрії.

А з хреста скапує кров 

На юних Єву й Адама.

Воскресає Христова Любов –

Христос рождається з нами!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Цей вінок поетичних рядків навіяний реаліями тривожної дійсності. Війна!.. Вона змінює свідомість, вносить корективи в поведінку людей, диктує настрій, змінює погляди на життя. Вона підтверджує істину, що щастя і радість – це не щось захмарне, а просто мирна праця, дружнє спілкування.

Бринять в тих рядках і нотки, точніше – акорди помсти. Хоч як би не було боляче з приводу цього, але зло має бути покаране. Згадаймо графа Монте-Крісто: від помсти, від покарання за вчинене зло, він в кінцевому підсумку навернувся до доброчинності.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 83

Волонтерство, благодійність, милосердя об’єднують  українців  в чисельну, духовно незламну націю. Сьогодні гасло «Слава ЗСУ!» набирає іншого змісту, більш глибокого; «Все для ЗСУ!». Із правдивих новин дізнаємося, що Збройним Силам України кожен намагається допомогти, чим може. Одні – продуктами, інші – ліхтариками, хтось пічками-“буржуйками”, діти малюнками, письменники книгами і т. д., т. п.

Парафіями греко-католицької Церкви взялися за тему духовної реабілітації воїнів безпосередньо на передовій фронту. Для цього вони виготовляють вервиці  і разом з молитовниками передають бійцям. Тішить, що нарівні з дорослими  в цій благодійної акції беруть участь діти. Вони до духовних атрибутів додають власноруч вироблені солодощі, а разом із тим «одягають» свічки в святковий одяг. І теж долучають до вищезгаданих подарунків.

Сюжетна лінія цього проєкту проста   і повчальна, а в часі з минулого близька. В гості до  парафіян церкви бл. Миколая Чарнецького у Ковелі нещодавно завітали дві поважні пані  з Івано-Франківська – Людмила та Віра.

Вони в дарунок привезли двісті вервиць і провели майстер-клас з їх виготовлення. Більше того, розповіли про чудотворність молитви на вервиці. На реальних фактах волонтерки показали, як тим, хто в неї вірить та молиться в безвихідних, смертельно небезпечних ситуаціях боїв, спасалося життя воїнів, відвертались поранення, здобувалася перемога над рашистами.

Тільки один яскравий приклад з передової  на Донбасі. Ішов  шалений обстріл наших позицій. Смерть чатувала кожної миті. Воїн мав біля серця вервицю, і став молитися на ній. Раптом неподалік впав снаряд. Землею та осколками накрило бійця. Поруч були побратими. Вони прибігли до місця, де був вибух, і побачили руку бійця. Швидко розкопали землю. На диво хлопець був живий і неушкоджений. Вони побачили в його руці вервицю!..  І таких прикладів, що підтверджують чудотворність вервиці, вже зібрано десятки.

За своєю вагомістю і таїнством вервиця вважається другою після служби Божої. В окремих випадках її називають «короною із білих троянд для Діви Марії».

Зацікавлений читач захоче знати коротку історію цього молитовного атрибуту, що сягає ІІ століття н. е . Тоді  в Сирії християни закладали свої перші монастирі. Для більш глибокої молитви ченці брали сушені зернятка ягід, нанизували їх на тонкі вервечки (шнурочки). Саме від слова «верв» пішла назва – вервиця.

Цікаво, що Латинська Церква перейняла молитву на вервиці від Східної Церкви вже в пізньому середньовіччі завдяки святому Домініку (1170-1221 р.р.), який став  великим пропагандистом вервиці. Потому вона була надовго забута.  Нове відродження відбулося в ХVІІ ст. Святий Людовик Гріньйон де  Монфорт доказав, що вервиця має велике значення для навернення та спасіння  людської  душі і є входженням у таїнство життя, муки, смерті та  слави Ісуса Христа і Пресвятої Марії.

По праву, в наш тривожний час, вервиця  є тією свічкою для душі в темних і холодних окопах, де кожної миті чекає смертельна небезпека.

Так майстер-клас спонукав до подальшої співпраці. Нещодавно парафіяни храму Миколая Чарнецького отримали зернятка (дерев’яні), хрестики та молитовники від своїх друзів з Івано-Франківська. Невдовзі більше 500 диво-вервиць повезуть від ковельчан на передову бійцям.

Нехай Господь благословить ці починання! Все для ЗСУ – все для довгоочікуваної Перемоги! А наостанок – «Похвала Вервиці» поетичним словом.  

Волонтерство, благодійність, милосердя об’єднують  українців  в чисельну, духовно незламну націю. Сьогодні гасло «Слава ЗСУ!» набирає іншого змісту, більш глибокого; «Все для ЗСУ!». Із правдивих новин дізнаємося, що Збройним Силам України кожен намагається допомогти, чим може. Одні – продуктами, інші – ліхтариками, хтось пічками-“буржуйками”, діти малюнками, письменники книгами і т. д., т. п.

Парафіями греко-католицької Церкви взялися за тему духовної реабілітації воїнів безпосередньо на передовій фронту. Для цього вони виготовляють вервиці  і разом з молитовниками передають бійцям.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 79

Ранок. Сіро й похмуро. У перехожих на душі теж мряка —   кожного хвилює   війна... 

В такий час хочеться чогось духовного, заспокійливого.

- Куди поспішаєш? - чую знайомий голос.

- Як куди? День передплатника сьогодні. “Вісті” хочу передплатити.

- Не варто. Я їх не передплачую — там немає чого читати, одна реклама.

- Ну й ти видав! В кожному номері — пригорща цікавої інформації з місцевого буття-життя....

- Не перебільшуй. Он бачиш: знайомі хлопці ідуть. Давай запитаємо: “Іване, ти передплачуєш “Вісті Ковельщини”?- “Ні”. - “А ти, Петре?” - “Ні”.

Переконався?

- Постривай, не спіши... Іване, ти останнім часом, яку книгу читав?

-Йой, коли то було? Не пам’ятаю.

- А ти, Петре, бібліотечку маєш?

- Ти про що? 

- Отак, друже мій, багато хто взагалі нічого не читає. А щоб виправдати своє невігластво, кажуть: “не така” газета, журнал, книги. У їх свідомість міцно “вкоренився” телеящик, в інших — смартфон, айфон.

l

Ось така розмова: і прикро, і сумно, і боляче...

Центральна влада давно втратила інтерес до місцевих друкованих видань. “За бортом” важливої інформації опинилась велика когорта людей старшого віку, бо збідніла матеріально, а тепер ще й духовно-інформаційно. Десь поспівчуваєш, бо при теперішній скруті багатьом не до книг та газет. До них, на жаль, долучаються представники малого і середнього бізнесу.

Я з газетою дружу більше тридцяти років. У “Вістях” - історія  Ковельщини в людях та особистостях. Газета завжди була рупором трудового класу, його соціальних і політичних амбіцій. “Вісті” попереду всіх політиків несли прапор Незалежності. А скільки з газети вийшло видатних літераторів та журналістів!

Повір, шановний читачу,  я ні на йоту не перебільшую, не- возвеличую значення “Вістей Ковельщини”. Бувають в ній для окремих читачів і не цікаві публікації, адже в кожного  свої запити, смаки, відповідний рівень інтелекту. Але газета має бути, попри всі соціальні, економічні, політичні негаразди. 

По-перше, це — бренд Ковельщини. За оцінками експертів-фахівців, видання є одним з кращих серед місцевих видань Волині, і не тільки.

Інша необхідність збереження “міськрайонки” полягає в тому, що “Вісті” є своєрідним творцем культурно-літературного середовища, яке так потрібно сьогодні. Газета запрошує до себе талановитих літераторів-початківців і, разом із тим, підтримує тих, що із досвідом. На моїх очах вдосконалювалась творча майстерність таких творців українського Слова, як Іван Оринчак, Віталій Лихобицький, Ігор Вижовець, Іван Ярошик, Олена Чабан, Олена Мокроусова (на жаль покійна), Яків Лавренко, Федір Савлук та інших.

Газета надає їм трибуну для реалізації свого таланту, а вони славлять свій рідний край, Україну. Подумайте самі, наскільки збіднів би інформаційний простір без них і газети.

То ж, шановний наш не- передплатнику,  зміни думку і поспіши до листоноші чи в поштове відділення, і за відносно невелику плату ти отримаєш духовно-культурно-інформаційну свічку на цілий рік або хоча б на пів року.   

А наостанок – поетичні рядки, які присвячую легендарним Збройним Силам України.

Ми боремось! Ми переможемо орду!

Живем, поки живем,

Поки є дух і сила — дієм.

А за спиною — злість з

  ножем:

Чатує банда раші - змія.

І ми йдемо у новий бій

За волю, долю і за свято.

Сини народу! Шикуйтесь

       в стрій –

Ми сильні, нас не

  залякати.

І легендарні вої ЗСУ

На суші, в небі і на морі

Несуть на крилах мужності

  весну,

Чумацький шлях – це

  пантеон Героїв.

У кожного – своя ясна

  зоря 

У ріднім краї: мати і

  кохана,

А в небесах на всі світи сія

Незламність українська

  нездоланна.

Світіть! Світіть! Сіяйте,

  зорі!

Ми боремось! Ми

  переможемо орду!

І буде дім, І буде небо й

        море – 

Нікому не спинить нашу

      святу ходу.

Коли закінчиться війна...

Коли закінчиться війна, 

Народу шлях фатальний, 

Тоді співуча цвіт-весна

Мелодію заграє

  величальну.

Коли закінчиться війна, 

Ми відбудуєм нову хату.

В нас долі іншої нема, 

Як із страждання

  воскресати.

Коли закінчиться війна,

Й сльозу останню витре

  мати,

Тоді рашистський сатана

В пекельному вогні буде

  палати.

Коли закінчиться війна,

Коханя в щасті возсіяє, 

І буде він, і будЕ вона, 

І сміх дитячий в отчім

  краї.

Молюся в надіях, чекаю на

  день

Сонячний, лагідний, у

  праці мирний.

Ми тоді заспіваєм веселих

  пісень, 

Скупаєм в любові Україну

  рідну!

Анатолій Семенюк. 

Ранок. Сіро й похмуро. У перехожих на душі теж мряка —   кожного хвилює   війна... 

В такий час хочеться чогось духовного, заспокійливого.

- Куди поспішаєш? - чую знайомий голос.

- Як куди? День передплатника сьогодні. “Вісті” хочу передплатити.

- Не варто. Я їх не передплачую — там немає чого читати, одна реклама.

- Ну й ти видав! В кожному номері — пригорща цікавої інформації з місцевого буття-життя....

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 54

Той ранок, що хмурився рідким сірим туманом, не віщував ні грози, ні буревію. Тепло – плюс десять… Безвітряно, тільки де-не-де в саду листочок шелесне, падаючи на землю. І раптом – голосно гримнуло! Задрижала земля, затремтів будинок, із старих вікон посипалось скло. Над містом в небо здійнялася чорна хмара диму. Зникло електроосвітлення.  

Невдовзі пролунав другий вибух. Через кілька хвилин завили сирени – це наші рятувальники помчали в зону вибухів.

Родичі з Рівного і Луцька теж повідомили про ракетну атаку, запитуючи: «А що у вас?». 

Та неждана атака і трагічна безпомічність паралізують твою свідомість і волю. Особисто я (та й не тільки я) до таких надзвичайних ситуацій не готовий. Скло є, але немає чим вирізати. Запас води також відсутній. З дружиною оглядаємо будинок. Ударною хвилею вибито вікно на горищі, все інше неушкоджене. Забиваю вікно фанерою, а погляд прикутий до місця атаки. Там клубочиться чорна кіптява. Починаєш розуміти, що так буде довго. Знаходжу свічки, сірники і ліхтарик. 

Згодом дим розвіюється. Гарно і оперативно спрацювала рятувальна служба. Та виявляється, що заспокоєння передчасне. Згодом вибухнуло втретє. Стиснуло в грудях, пекучий біль стрельнув у серце.  

Тим часом, в епіцентрі подій вогнеборці, енергетики б’ються з вогнем. Хтось влучно висловився: «Енергетика завжди на війні. В мирний час – із буревіями та грозами, а сьогодні – з рашистським агресором, проявляючи незламність та героїзм”.  

У переживаннях, нав’язливих думках   повільною рікою плине час. З’являється заспокійлива звістка – жертв та поранених немає. Слава Богу! Тривожний день поглинає пітьма сутінків. Близько восьмої вечора сяйнула лампочка телевізора – вона сповістила про перемогу наших хлопців. Я знаю, що попереду на них чекає велика, відповідальна робота, але вони справляться.  

Спостерігаю. Аналізую. Роблю суб’єктивні висновки. Сьогодні ми вже не ті, що були вчора. Немає сенсу нагадувати, яка потужна хвиля єдності, волонтерства і милосердя огорнула нас, який дев’ятий вал опору впав на ординців – ворогів наших. 

Після атаки рашистів мирний Ковель живе своїм життям: немає паніки і немає люті. Ковельчани рухаються в звичному ритмі. В окремих супермаркетах запустили дизель-генератори. В лікарні теж увімкнули своє автономне світло. Там, незважаючи на ракету,   провели успішну операцію по трансплантації серця, врятували життя людини.   

В місті швидко відновили централізоване водопостачання. В звичному режимі працювали на вулицях комунальники. 

Світло на день вимикають для відновлювальних робіт. Лише один раз почув:  «Хоч би попередили». Люди все розуміють.

Не можу не висловити подячне слово редакційній сім’ї газети «Вісті Ковельщини». Попри всі перепони, наша інформаційна свічечка засяяла вчасно, зігріла душі своїх читачів. Так тримати, шановні журналісти! 

Після бандитського удару минуло більше тижня. Плин часу не зупинити. Стоять лагідні, погожі і відносно теплі дні. Вони віщують, що зима буде помірною і не морозною, тобто в душу вселяють надію, що ми переборемо і холод, і нашого лютого ворога.   Я вірю в це і закликаю тебе, мій читачу, боротись і вірити, що ми зустрінемо наступну українську весну в мирній і благодатній праці. 

Анатолій СЕМЕНЮК.

Той ранок, що хмурився рідким сірим туманом, не віщував ні грози, ні буревію. Тепло – плюс десять… Безвітряно, тільки де-не-де в саду листочок шелесне, падаючи на землю. І раптом – голосно гримнуло! Задрижала земля, затремтів будинок, із старих вікон посипалось скло. Над містом в небо здійнялася чорна хмара диму. Зникло електроосвітлення.  

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 72

Мій побратиме – українцю! Дозволь розділити з тобою деякі думки, які час від часу приходять у мою сивочолу голову звідкілясь – мабуть із неба.  

Погодься: славно бути українцем. Мати добру, українську душу. Пишатись ніжним  солов’їним словом. Насолоджуватися дивною – то тужливою, а то раптом веселою  піснею. Гордитися нашими воїнами світла, їх героїзмом. Відчувати нашу згуртованість та єдність. 

Сотні літ ми тішилися, і, як діти, радіємо, коли чуємо: «Ой, у вишневому садочку, там соловейко щебетав…». Ви чули щось подібне в російській пісні? Тут – щирі, душевно-ліричні, закохано-веселі слова. Може, за цю ніжнотонну, дивосвітну мову вони нас і не люблять? У них – «Побєда»! Зверхність! Гординя! Не Богове,  а бісове. А те  слово  стає ницим, коли вдумаєшся: «по-бєда». Не перемога, не звитяга, не вікторія, а «бєда».  Тож з цим словом несуть рашисти в наш дім насильство, зґвалтування, руйнацію, горе і смерть. Загляньте в їхню душу. Ви там не знайдете людяності – «по-бєдобєсіє» сидить! Воно в них – споконвіку. 

Згадалась бувальщина з подій битви за Ковель у 1944 році. Тітка Марія  (на жаль, покійна) із Клевецька розповідала, що в їхній хаті червоноармійці  влаштували  штаб. За клунею поставили гармату. І раптом над хатою стала кружляти фашистська «рама» – літак такий. Порозбігались всі,  хто куди. А командир (росіянин, офіцер з двома зірочками) під припічок заховався. Закінчилася тривога, а він трясеться, наче осиковий лист, вилізти не може – великий, дебелий, неповоротний був. То тітка Марія  із сестрою ледве живого  витягли із тої схованки. Такі вони, «по-бєдоносці».

Ви думаєте, щось змінилося? Аж ніяк! Під Харковом наші вояки боляче вдарили орків під зад, та так, що аж закуріло. Навздогін влучив «Джавелін» у їхній БМП. І   там наші хлопці побачили  спалену бронемашину, а неподалік …унітаз! Той унітаз вони поцупили із чиєїсь домівки, щоб завезти в подарунок дружині чи матері. Не довезли!  

Безкультурну, дику масу ординців кидає диктатор-вбивця путін  на мирну Україну. І дозволяє «по-бєдоносно» грабувати, мародерити, ґвалтувати людей. Ось «культурний» почерк рашистів на «окупованій території, обличчя «руського міра».

Той «мір» — це натуральна антицивілізація. На окупованій території рашисти нахабно вриваються в людські оселі і крадуть, що бачать. «Бабушка, что ето вісіт у вас?». «То бойлер, синку». «Снімай! Что ти там прячеш? Небось, с’єдобноє». «Боже упаси, там вода гріється, щоб помитися. Он поглянь: і крани тут, і водичка тече». «Нам такоє не нужно. В рєкє умоємся».

Ось він, рівень «по-бєдоносності». На жаль, мій гумор – крізь сльози. Хтось влучно висловився: «Усміхаємося  — значить, перемагаємо». Бо ж як ми можемо не перемагати таку  хижу, дику орду заради себе  і  заради всієї Європи  та й усього світу? А в нас усмішки не  кінчаються, з’являються знову й знову. 

Хіба залишилися байдужими, коли чуєш, що в м. Читі, у дитсадку №30 вручали грамоти з Гербом України переможцям дитячого пісенного конкурсу? Організатори заходу  в соцмережах  вподобали форму, грамоти і кольори ніжнотонні. Ох, переполоху було, коли про це стало відомо. Наче українські ЗСУ явились  в Забайкальський край побратимів визволяти. Звичайно, винуватці отримали  по заслугах – не одна посадова голова полетіла. Не дивуйтесь – це такий стиль, закон диктатури.

Ось інший факт пташкою прилетів із міста Туви. У військовій частині звільнений солдат мав здати на склад недоношені труси, майку та шкарпетки. Він цього не зробив. Тоді йому наказали продовжити контракт і повернути на український фронт, щоб спокутувати «борг»  перед державою.

Той вперто відмовився. Фінал не дивує: рашиста звинуватили у держзраді.

Наші ЗСУ їх б’ють, а вони не каються. Нещодавно українські блогери в соцмережах виставили фейкові світлини наших красунь для знайомств і спілкування. Потрапили рашисти на  гачок – за тими світлинами розвідка встановила місцезнаходження рашистів, боляче бомбанули, та так, що мало чого залишилось від тих закоханих ґвалтівників-мародерів.

Путін не визнає своєї поразки  і проводить нову мобілізацію із зеків та інших людських покидьків. Чорні птахи – дрони каркають над Україною. Запорука нашої Перемоги не тільки зброя, але й звитяжний дух. Гумор, пісня, молитва – це ті атрибути, які поєднають і вселяють надію на Перемогу.

Переживемо, відіб’ємось, збережемо нашу мову, наше слово, нашу  православну віру, надію і любов. Насамкінець – поетичні рядки (на жаль, дещо – сумні). 

х  х  х

Чому?.. Чому?.. Чому?..

Рашисти кинули країну у

 війну.

І в’яне дивовижна квітка

  світу,

Горем оповита нація

  привітна.

А страх, мов чорний птах,

Понад землею вільною

  витає.

Попід крильми –

        розбитий шлях,

І човен в царство ночі

  вирушає.

Двохсоті відпливають –

            «На щиті»…

Куди ви, вої рідні, золоті?

Лиш пам’ять стукає у серце –

У неї не буває мертвих.

Героїв не лякає страх,

Коли земля рідна палає,

І чорний птах зітліє в прах,

І судний день злочинців

  покарає.

Там, на «передку»,

       незламна рать –

Лицарі свободи на смерть

  стоять.

Ні!.. Не марні жертви –

           втікає звір.

Гряде! Гряде і Перемога, й

  мир!

Анатолій СЕМЕНЮК. 

Мій побратиме – українцю! Дозволь розділити з тобою деякі думки, які час від часу приходять у мою сивочолу голову звідкілясь – мабуть із неба.  

Погодься: славно бути українцем. Мати добру, українську душу. Пишатись ніжним  солов’їним словом. Насолоджуватися дивною – то тужливою, а то раптом веселою  піснею. Гордитися нашими воїнами світла, їх героїзмом. Відчувати нашу згуртованість та єдність. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 75

Кому не відомі слова, винесені у заголовок і мовлені у свій час видатним українським  поетом і письменником  Іваном Франком? А пригадав я їх, лежачи на лікарняному ліжку, куди за велінням долі нещодавно потрапив. Думками, які обсіяли мою сиву голову, хочу поділитися із читачами газети.

l

"А що станеться в цьому світі, коли я раптом відійду в інші світи? А нічого! 

Людство, як і раніше, йтиме визначеним Богом шляхом.   Воно на свої поодинокі втрати не зважає. Я ж – лишень мізерна комашка у цій круговерті буття", – так я розмірковував, лежачи на післяопераційному ліжку, в палаті №17 нашої славної лікарні Ковельського МТМО. Сумно… Боляче… І так враз заманулося переглянути свіжий номер дорогих і рідних мені "Вістей Ковельщини".

На жаль, "пташка", інформаційна "щебетуха", з якою я дружу 37 років, до мене у вікно не залетіла і викликала нові нав'язливі думки. Нема газети сьогодні… Може, не буде її і завтра і взагалі зникне назавжди? Невже місцева спільнота (влада, бізнесові структури, волонтерські організації) не зважать на таку втрату? Невже не настане прозріння, що місцева газета – це не я, маленька пилинка у Всесвіті, а цілий "Космос" місцевого життя?  

Справді – бо: тут історія життя наших земляків і всього рідного краю, тут – нариси про долі людські, тут – культура, політика, економіка. Газета – прожектор, який  висвітлює здобутки і промахи влади. 

Вона співчуває тим, у кого горе,  і радіє тим,  у кого свято. По праву є духовним просвітителем та порадником у побутових   справах і т. д., і т. п.

Та чи почує громада мої тривоги? Ось вийду на площу, стану глашатаєм моїх "Вістей", закличу передплачувати і читати їх. 

Чую заперечення.   "У нас смартфони, айфони та інші "фони".  Їх нам досить".  

"Егоїсти! – відповідаю я. – Замкнулись в своїх гаджетах, і світу Божого не бачите. А як же бути мені, сивочолому, коли в мене ні першого, ні другого, ні третього немає? Як же моя любов до рідного видання?".

О, ці наші байдужість і нерозуміння важливості фінансового забезпечення засобів культурного, інформаційного, духовного  простору! 

Де нам знайти того Черчилля, який під час війни на пропозицію зменшити видатки на культуру, лаконічно відповів: "А за що тоді, скажіть, ми воюємо?".

Сьогодні триває передплатна компанія на 2023-й рік. Зважаючи на сивочолу аудиторію цінителів друкованого видання, яке збідніло і ледве виживає, чому б не провести на Ковельщині  акцію: "Допоможемо газеті і ветерану!"? Це стане своєрідним внеском у нашу загальну Перемогу, адже слово – теж зброя. Разом із тим буде тією цілющою духовною "пігулкою" для мого оздоровлення і таких, як я.   А їх – сотні.

l

Мої думки перериває медична сестричка. 

– Як ваш стан? Болить? Будемо капати, введемо обезболююче, – щебече сонячно вона, наповнюючи моє єство позитивним змістом. Кожному пацієнту потрібні увага, душевне слово. За кожним – контроль відносно відповідних процедур.  Медсестричка класно із цим справляється. 

Дивуюсь її працелюбності,  відповідальності, жертовності на  цій  своєрідній передовій фронту людського здоров'я. Це – янголи лікувального процесу. Що я можу зробити для  них? Хіба щиросердно подякувати за турботу і увагу, побажати миру, щастя, добра і теж… міцного здоров'я!

Загалом, майже три роки я не був в оновленій лікарні. Медичний заклад невпізнанно змінився як в естетичному та медико-технологічному плані, так і в лікувально-оздоровчому та діагностичному процесі.

Мій висновок такий: Європа "прийшла" у Ковельське МТМО.

Погодьтеся, що світло в медичній галузі  запалюють ентузіасти, вищим сенсом життя  яких  є служіння людям, точніше – жертовне служіння.

Тож від щирого серця – мого, багаточисельної когорти хворих "великої" Ковельщини – чисто людське пошанування та подяка. Найперше – досвідченому управлінню, благодійнику,  Генеральному директору МТМО, душевному і привітному Валентину Вітру, а з ним – високопрофесійному Василю Курилу, милій і душевній завідувачці  урологічного відділення Мирославі Гаврилюк, висококласному діагносту УЗД Степану Іванюку та багатьом іншим.

Хтось із знайомих медпрацівників на прощання мене "благословляє" словами: "Підлікувалися, і сюди більше не повертайтеся… Будьте здорові!".

l

Реальність лікарняного ліжка мене навернула від вищесказаних песимістичних роздумів до оптимізму. Тебе лікують, оберігають, піклуються – значить, для чогось і комусь ти потрібен. 

Та, попри все, за життя потрібно боротися – і за своє особисте, і за загальнолюдське, і за газетне. Бо завершу тим,  з чого почав: "Лиш боротись – значить жить!".

l

14 жовтня у Василя Ярославовича Курила день народження. Тож щиро вітаю із цією важливою подією в житті, бажаю миру, добра, благополуччя на многі і благі  літа! Думаю, до моїх побажань приєднається не один мешканець Волинського краю. 

Божого Вам благословення, Лікарю!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Кому не відомі слова, винесені у заголовок і мовлені у свій час видатним українським  поетом і письменником  Іваном Франком? А пригадав я їх, лежачи на лікарняному ліжку, куди за велінням долі нещодавно потрапив. Думками, які обсіяли мою сиву голову, хочу поділитися із читачами газети.

ххх

"А що станеться в цьому світі, коли я раптом відійду в інші світи? А нічого! 

Людство, як і раніше, йтиме визначеним Богом шляхом.    

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 115

"Час розкидати каміння і час збирати каміння" — мудро висловився біблійний пророк Еклезіаст. Сьогодні для українців настав той час, коли своє споконвічне українство маємо збирати до найменшого камінчика.

Багато хто ставить запитання: "Чи бути друкованій українській книзі, місцевій пресі, бібліотекам? Адже інтернет, смартфони, айфони тощо шаленим валом-хвилею накривають все старе, віджиле". Я — оптиміст, і переконливо заявляю: бути!

Серед тих дорогоцінних каменів, які маємо збирати, шліфувати і оберігати, — бібліотечна система: сапфір культури, просвітництва, слова, в цілому — українства.

Наші далекі і близькі предки шанували і книгу, і бібліотеку — цей своєрідний храм знань та духовності. Читачу мушу нагадати, що перша родинна бібліотека на Ковельщині була ще в 1645 (!) році в селі Радошині у землевласника Гулевича.

Совєто-комуністи теж розуміли важливість бібліотечної справи і перетворювали її на пропагандистські осередки. Радянські бібліотеки в Ковелі і селах району були створені у 1940 році. Окрім стаціонарних, діяли пересувні бібліотеки.

Переглядаючи повоєнні книги наказів районного відділу культури, дізнаємося, що в селах Мощеній, Майдані, Білині, Радошині, Підлісах, Битні, Нужелі в 50-тих роках XX ст. діяли хати-читальні. Цікаво, що ними завідували… чоловіки.

Із 1957 року по 1960 р. р. районна бібліотека знаходилася у селі Колодяжному в одному з будинків музею Лесі Українки. Потому бібліотеку перенесли до Ковеля на вул. Калініна, 18 (тепер – бульвар Лесі Українки). Книжковий фонд на той час становив 17 тисяч примірників.

У 1979 році бібліотеки району об'єднали в єдину централізовану систему. Влада не забувала про свій політико-агітаційний "осередок", і в  1982 році бібліотеку розташували у новому приміщенні з просторим читальним залом по вул. Степана Бандери, 2 (колишня — Чкалова).

Кажуть, що дорогоцінний камінь має властивість оздоровлювати людину, яка його носить. Бібліотекарі по праву виконують оздоровчу духовну функцію кожному із нас.

Згадаймо імена активних носіїв культуро-духовного оздоровлення поіменно. Це  — Ніна Соболь, Валентина Ятченко, Надія Сліпко, Ганна Клімашевська, Мотря Велигоцька, Надія Устимук, Марія Харченко, Ірина Котлярова, Віра Баюра, Неоніла Морозова, Валентина Шпирук, Надія Віндюк, Валентина Кот, Надія Стернійчук, Галина Ільюк, Ганна  Нагайчук та багато інших.

Вклонімося і пошануймо щиросердечно ветеранів бібліотечної справи, багато з яких уже немає в живих!

Прослідковуючи новітню історію бібліотечної галузі, бачимо, що вона постійно розвивається, несе промені просвітництва і формує світогляд читача. Більше того, є вікном у великий світ літератури. В центральній бібліотеці постійно відбувалися зустрічі з видатними письменниками України, Волині та Ковельщини. Презентували свою творчість Мирослав Дочинець, Михайло Слабошпицький, брати Капранови, Володимир Шовкошитний, Василь Шкляр, Андрій Курков, Володимир Гануліч, Андрій Бондарчук, Василь Гей, Володимир Лис, Надія Гуменюк, Ніна Горик, Ніна Шугніло та автор цих рядків.

Публічна бібліотека, як вона іменується сьогодні, була і є провідником краєзнавства на Ковельщині.

Ковельчани звикли, що тут організовують більшість культуролого-історичних заходів, приурочених до видатних, пам'ятних дат, державних свят, наукових конференцій, конкурсів юних читців поезії тощо.

Неможливо переоцінити патріотично-виховну складову, яку організовують і проводять працівників храму знань. Це — акції "Допоможи солдату!", плетіння захисних сіток для фронту: творчі вечори, присвячені подвигу воїнів УПА і АТО (сьогодні — ЗСУ).

Нині змінюються пріоритети нашого життя. На чільне місце у декого виходять гроші, матеріальні  статки. У бібліотекаря — свої, вищі духовні цінності: любов до книги, читача, до рідної України.

На просвітницькому містку успішно трудяться Ольга Бичковська, Ірина Малиновська, Олег Котік, Клавдія Макарук, Олена Ткачук, Галина Приступа, Людмила Юрченкович, Світлана Цюра та інші.

Побажаємо їм здорового довголіття, мирного неба і Господньої любові!

З початку дев'яностих колектив бібліотечної системи очолювала фанат і сподвижник просвітництва Галина Божик, Заслужений працівник культури України. Вона була наповнена національним духом, ідеями українства та любов'ю до Батьківщини до глибини своєї безмежно доброї душі. У неї була особлива життєдайна аура. Кожен, хто наближався до цієї особистості, потрапляв у "полон" щирості, душевної доброзичливості і життєдайного світла.

"Мій  рідний край, душа моя і  мова, і серце в нім моє…".

Ці поетичні рядки писані для неї. Так буває у Всесвіті — зірки вже немає, а світло промениться до нас ще довгі роки. Запалений вогонь Галиною Божик ще довго буде променитися до нас і наповнювати серця духовним еліксиром українства. Вона не раз казала: "Я вас усіх люблю, кожного по-своєму, але люблю всіх".

В переддень свята бібліотекарів від імені читачів Ковельщини не помилюся, коли скажу:

"Дорогі наші! Ми любимо Вас душею і серцем. Несіть добре, розумне й вічне. Несіть світло українства! Нехай береже вас  Бог!".

Анатолій СЕМЕНЮК. 

"Час розкидати каміння і час збирати каміння" — мудро висловився біблійний пророк Еклезіаст. Сьогодні для українців настав той час, коли своє споконвічне українство маємо збирати до найменшого камінчика.

Багато хто ставить запитання: "Чи бути друкованій українській книзі, місцевій пресі, бібліотекам? Адже інтернет, смартфони, айфони тощо шаленим валом-хвилею накривають все старе, віджиле".  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 290

Мій добрий і мудрий друг Микола філософствує: "Якби ми колись не зреклися своєї рідної віри, то теперішніх бід, горя негараздів і бездуховності було б набагато менше".

Я йому опоную: мовляв, світ побудований таким чином, що старе відживає, помирає, щоб звільнити місце новому, молодому, творчому. Наша дискусія не передбачає переможця, але і в першому, і в другому твердженнях  є зерно істини.

На жаль, в цій історико-філософській теорії присутня й  інша думка. Дехто вважає, що віруючі язичницької пори – це дикуни, погани, неосвічене відстале плем'я. Мене це до глибини душі обурює і  бентежить. Це – соло, як правило, з антиморальної  опери під назвою: "Я не люблю і зневажаю своїх давніх предків" (читай: прадавніх родичів своїх, від тих, що народилися). Намагаюся переконати, але все марно – лише наживаю духовних ворогів.

Мимоволі закрадається думка: чи не звідти – колаборанство, зрадництво, хохляцтво? Чи не звідти – зневага до матері-України, своїх рідних. Чи не звідти –псевдолюбов до рашистської імперії з ворожим гаслом: "Путін, прийди!"?

Вищесказане моїм другом зачепило, як кажуть, за живе, і я поринаю в сюжети дохристиянської духовної історії, самобутньої, з високоморальною традиційністю, звичаями і повір'ями.

Ці "погани" сіяли, орали і врожай збирали. Любили природу, її оберігали, а рослин та тварин священними називали. Саме про це – мої поетичні рядки.

l

Вони зійшли з олімпу мого краю,

Немов не було віри рідної 

й  богів.

На небокраї свічка долі 

догоряє –

То позивні від 

пра-пра-прабатьків

Подумай, брате, яка історія

 багата.

У ній немає покровителів війни,

У ній – боги добра, життя та миру

 свято.

Там Білобог – творець Землі 

та світла і води.

Сам Сварог дарував Даждьбогу

 плуга.

Пшеницю сіяли – лунала пісня

 аріїв,

І милий Лель, і  Лада – весняних

 днів подруга,

І Прадуб, що виростав на землях

 Вирію.

Ех, друже-брате, скільки нами

 втрачено

Того, що зветься сутністю твого

 й мого буття.

Рослина і  тварина, закони

 Родової матері

Були священними. Та віра

 знищена дотла!

Під знаком святості текла ріка

 життя.

Сьогодні не в  пошані Лада 

і Даждьбог.

Іде війна… Боги виходять 

з забуття

До нас. А над усім – єдиний і Всюдисущий Бог.

l

Зацікавленому читачу подаю фрагментарний опис персонажів, назв, запозичених із "Словника давньо-української  міфології", складеної Сергієм Плачиндою.

Рідна Віра. РУНВіра (рідна українська національна віра), відроджена давня українська конфесія, яка реставрована на історичному матеріалі українським філософом і істориком Левом Силенком (США).  Мета – прищепити віруючим національну гідність, шану і любов до України, її природи історичної культури, мови. РУНВіра базується на основі відповідних моральних заповідей. За Силенком, рай і пекло – це поняття, які живуть в душі людини.

Білобог. Один з найдавніших та найголовніших язичницьких богів, батько Перуна, захищає людей від зла, творець Землі, води та світла, повелитель інших богів, господар  Вирію.

Сварог – бог неба, ковальства, шлюбу. За повір'ям, навчав людей варити і кувати мідь та залізо. Винахідник домашніх печей. Викував першого плуга та першу шлюбну обручку.

Даждьбог – бог Сонця, світла і добра. Винайшов пшеницю і привчив людей її сіяти та вирощувати хліб. Батько Сварог викував першого плуга і подарував йому. Рятував  людей від голоду. За Силенком, Даждьбог  – свідомість світу.

Арії – найстародавніші українці. Першоорачі. Винайшли плуг та колесо, культивували жито, пшеницю, просо. Арії – основа всіх індоєвропейських народів.

Лель – бог кохання, бджолярства. Вічний юнак, який приносить найвищу радість кохання та квіти. Опікун дітей.

Лада – богиня весни. Свято Лади віщувало початок весняних польових робіт. Зображувалася у вишивці верхи на коні з пучечком калини і своєю донечкою Лялею.

Прадуб – першодерево світу, яке росло у Вирії, плодоносило молодильні яблука, які давали богам безсмертя.

Вирій – острів у Всесвіті, першоземля богів і світу. Тут ріс Прадуб – першодерево світу з яблуками безсмертя. Вирій (Буян-острів) – сонмище богів  і померлих душ та вічне пристанище першобога Сокола (Рода), який завжди перебуває на вершку Прадуба.

Родова Мати – дополітеїстичний образ тотем часів матріархату. Найстарша і наймудріша жінка, яка очолювала рід і чинила справедливий суд. 

l

Прискіпливий  читач дорікне: навіщо в розпал російсько-української війни порушувати тему древніх богів та вірувань? Скажу так: сьогодні тема єдності – чи не найголовніше. Від неї багато в чому залежить доля нашої Перемоги. І в цій темі яскраво вимальовується проблема єдності між поколіннями. Не менш важлива єдність та ідентичність всередині самих поколінь.

Ідеологи "руського міра" вміло фальсифікують історію, намагаються донести світові тезу про нашу відсталість, недолугість. Вони без тіні сумління  розривають ланцюг історичної єдності. Переконують, що українська хата "скраю", а не в центрі Європи.

А нерозривність поколінь на видноті. Саме предки, немов естафету, передали нам добру душу, мудрість і пошану до матері, звитяжний дух і готовність до самопожертви в ім'я Батьківщини, роду історичного свого.

Слід зауважити, що сьогодні невипадково вбивається клин між християнськими конфесіями, нав'язується міф про російську православну церкву як "найголовнішу" в світі.

Вищесказане – це лише маленький штрих, свічечка, яка прояснює, що стародавня віра не шкодить  сучасній релігії, а лише доповнює священною Любов'ю наше сьогодення у всіх аспектах існування. А наших давніх прародичів можна сміло називати побратимами. Адже загальновідомо, що Православ'я багато звичаїв, традицій почерпнуло із дохристиянських вірувань, що може бути темою окремої розмови.

"Шануй духовність предків своїх", – гласить одна із заповідей. Дослухаймося...

Анатолій СЕМЕНЮК,  

голова міськрайонної 

організації НСКУ.

Мій добрий і мудрий друг Микола філософствує: "Якби ми колись не зреклися своєї рідної віри, то теперішніх бід, горя негараздів і бездуховності було б набагато менше".

Я йому опоную: мовляв, світ побудований таким чином, що старе відживає, помирає, щоб звільнити місце новому, молодому, творчому. Наша дискусія не передбачає переможця, але і в першому, і в другому твердженнях  є зерно істини.

На жаль, в цій історико-філософській теорії присутня й  інша думка. Дехто вважає, що віруючі язичницької пори – це дикуни, погани, неосвічене відстале плем'я. Мене це до глибини душі обурює і  бентежить. Це – соло, як правило, з антиморальної  опери під назвою: "Я не люблю і зневажаю своїх давніх предків" (читай: прадавніх родичів своїх, від тих, що народилися). Намагаюся переконати, але все марно – лише наживаю духовних ворогів.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 77