Дідух – символ українства
Українську мову, культуру та звичаї знищували багато століть але, незважаючи на це, народ зберіг свої звичаї і традиції. Українська вишиванка стає популярною не тільки в Україні, а й у всьому світі. Українці відмовляються від силою нав'язаних радянських свят, а відроджують свої стародавні народні, які тисячоліттями відзначали на рідній землі. Поступово повертають крадену сусідом свою історію.
Землеробська цивілізація, яка почалася приблизно 7000 років тому, коли розтанув останній льодовик і перегнило все, що він "нашкріб" по дорозі з Півночі, створила надзвичайно багаті та різноманітні землі з родючими ґрунтами, казковою мережею рік, річок і озер, найсприятливішим у світі кліматом для осілого землеробства.
Народна легенда гласить, що Бог довго беріг цю землю для Себе, та, врешті, зрозумів, що працювати на ній доведеться тяжко, тож краще передати її в безстрокове користування українцям, а Самому тішитися їхніми подяками, символічними жертвами та щирими молитвами.
Бог не помилився. Українці не тільки почали освоювати та споживати багатства своєї землі, але навчилися цю землю берегти й любити, а її багатства примножувати. Український народ безмежно любив свою землю, свою працю на ній, свої звичаї, складав про це найкращі в світі пісні й тисячоліттями заповідав дітям так само жити та Бога хвалити.
З давніх-давен наш народ понад усе цінує хліб, сіль і честь. Хліб – це достаток, сіль – гостинність і щирість, а честь – то людська гідність. Хліб на Україні є символом святості, радості, щастя, здоров'я та багатства. Український народ був дуже вдячний Богові, що подарував йому хліб, тому до нього він ставився з особливою пошаною. Складав про нього легенди і пісні. Посів і збирання врожаю супроводжував обрядовістю, радістю і надією.
Жнивам передували зажинки, а завершальна фаза – це обжинки. Заздалегідь господар ладнав вози, готував клуні-стодоли, куди складатиме новий урожай. Під жнива мусило бути намелено достатньо борошна, підгодований кабанець тощо. Кожна господиня заготовляла на жнива достатньо їжі – сала, задимлених шинок, ковбас.
l
Жнива завжди були святою справою. Село в цей час ніби завмирало. Вдома лишались тільки хворі, старі і малі. Достиглі поля пшениці і жита чекали мозолястих рук хлібороба. Жнива розпочинались за тиждень до "Петра" (12 липня), або після нього і обов'язково в легкі (жіночі) дні: середу, п'ятницю, суботу. Обжинки, як правило, святкували 28 серпня на Успіння Пресвятої Богородиці, або третій – Горіховий Спас. Ці дві події мали свій ритуал, який передавався з покоління в покоління.
В українську культуру Дідух увійшов ще за дохристиянських, язичницьких часів. Дідуха робили з першого зажинкового чи останнього обжинкового снопа. Сніп міг бути зв’язаний з пшениці, жита чи вівса або з усього разом. Колосся снопа зверху прикрашали кольоровими стрічками, паперовими або засушеними польовими квітами і гілками калини. Дідух – символ урожаю, добробуту, багатства, безсмертного предка, зачинателя роду, духовного життя українців, оберега роду. За прадавніми традиціями предків, він був покровителем родоводу, богом усіх душ тих, хто відійшов від родини в зоряне царство і хто єднає та здійснює зв'язок предків з нащадками.
Ковельчани можуть приєднатися до святкування обжинок, як і жителі району. Тепер місто має вже не просто літню сцену, а архітектурно-інженерну споруду, яку можна називати літнім або зеленим театром. Тим паче, на все місто гарно і голосно заявив про себе аматорський колектив під керівництвом Олени Малюги-Мельникової у День міста. А сценаріїв, за якими святкують зажинки та обжинки, написано немало, головне – щоб було бажання керівників міста, культпрацівників. Ковельчани з радістю змогли б насолодитися цим яскравим святом хліба.
l
Традиційно, як тільки вставала перша різдвяна зірка, 6 січня господар заносив до хати святковий сніп – Дідух. При цьому примовляв: "Дідух – до хати, біда – з хати". Ставили Дідуха на покуті під іконами. Вважалося, що в ньому перебувають душі померлих предків. Добрий дух-Дідух сприяє родючості нив та добробуту господарів. Саме в час перебування Дідуха в оселі мають зійтися всі душі родичів, щоб разом повечеряти. Тому на "Багату кутю" для покійників клали біля Дідуха, де начебто мають перебувати душі пращурів, ложки, а на ніч поруч ставили й коливо.
Так мало тривати доти, допоки сніп перебуває в оселі. На підлогу стелили солому і сіно, щоб в хаті тепло було. Легенди розповідають, що коли Ісус Христос народився, в вертепі було дуже холодно. У стіні Йосип знайшов отвір і затулив його снопом із соломи. З тих пір існує звичай на Святу вечерю застеляти підлогу в хаті соломою, сіном і не прибирати до Василя. На Маланку господарі в’язали з них перевесла, брали сокиру, йшли в сад до дерев, які не родили і "розмовляли" з ними. Ось як це відбувалося. Господар підходив до дерева з сокирою в руках. Рукою гладив стовбур і казав:
– Доброго вечора тобі! Чи будеш нам родити, чи ні?
Господиня відповідала: – Не рубай мене. Я тобі один рік не вродю, а сім вродю!
Господар тричі розмахував сокирою і стукав обухом по стовбуру. При цьому примовляв:
– Гляди ж мені – роди, бо як не вродиш, то в цьому році зрубаю.
Брав перевесло і перев'язував стовбур. Потім ішов до наступного дерева і робив те ж саме. Коли виходили з саду, то хрестилися і просили:
– Роди нам, Боже, рясно, як на небі зірки, і так красно, як від них ясно!
Потім йшли частувати кутею, що стояла біля Дідуха, домашню живність. До речі, декілька років тому з деревами сам це пробував робити –"працює"!
Ранком до сходу Сонця господар забирав з підлоги солому, сіно і йшов в садок, висипав їх посередині дерев і спалював, при цьому хрестився і казав:
– Роди, садок, щедро, щоб від фруктів в цьому році гілки тріщали!
За давнім звичаєм, перебрані, закінчивши ритуальний обхід в Різдвяні свята, вранці йшли на роздоріжжя палити Дідуха, а потім стрибали через багаття. Це мало очистити їх від спілкування з нечистою силою. Спалення Дідуха також символізувало, що душам померлих вже час повертатися на небо.
З Дідуха теребили зерно для нового посіву, а потім господар брав Дідуха або, якщо був син, то він ніс його на перехрестя доріг, де сходилися всі сусіди з Дідухами і ставили його в загальну купу. На Дідуха сипали ладан, при цьому промовляючи:
– Ти, святий ладанок і сіренький димок, полетиш на небо, поклонись там моїм предкам, розкажи їм, як всі ми тут поживаєм, а ти, вогник, зігрій їх душі!
Як правило, недалеко від майбутнього вогнища стояв стіл з напоями і закускою, що нащедрували або з дому принесли. Всі чекали, коли будуть підпалювати Дідухів. Посівальники з торбинками також цього чекали. Не можна було ходити по хатах і посівати, тому що в цей Різдвяний тиждень було відкрите небо і до них могли пристати темні, злі сили, які вони розносили б по оселях. А, стрибаючи через вогнище, люди очищалися від всякої нечисті і в хати приносили тільки світле, святе.
По вулиці йшов хлопчик з іконою, за ним – староста зі святою водою, а з боків – два чоловіки із смолоскипами. Чоловіки із смолоскипами зупинялися по боках Дідухів напроти один одного. Хлопчик з старостою обходив Дідухів три рази, староста кропив їх святою водою. Потім ставали обличчям на Схід, молилися смолоскипами, підпалюючи Дідухів. Доки велике полум'я, всі співали колядки та щедрівки. Коли пригасне полум'я, посівальники стрибали через нього 3 рази і розбігалися посівати. Присутні також стрибали і підходили до столу. Наливали чарки. Староста урочисто казав:
– Віншую, віншую Вас, панове, з тими святами святими. Щоб щасливо проводили від Нового року до Богоявленія. Від Богоявленія до Воскресенія. Від Воскресенія до ста літ. Щоб Вам пан Бог дав життя і вік! Христос Рождається!
– Славімо його! – відповідали присутні.
Попіл збирали в горщики і посипали ним подвір’я та хліви. Попіл від Дідуха вважали помічним від хвороб як людей, так і тварин. Його зберігали рік за іконами. Ніколи не можна було викидати Дідуха на сміття – це прадавній символ не тільки Різдва, але й зв'язку поколінь, що мусить тривати нерозривно, символ багатства та добробуту, оберіг спокою та життя роду.
l
Без Різдвяного Дідуха не міг розпочатися в українців Святвечір. Про цей невід'ємний Різдвяний символ думали ще задовго до величного свята. Як до початку жнив, так і в кінці їх. Ось таке місце посідав Дідух в духовному житті українців багато літ тому. Відбулося це завдяки поєднанню язичницьких і християнських вірувань і існує вже більше 1000 років. В західних областях України цей звичай зберігся до цих пір.
Зараз у розпалі жнива, і можна виготовити Дідуха самостійно. На ковельських ринках я бачив, що їх вже й продають. Хоч і невеличкі, але гарні і сплетені з душею. Людям можна їх купувати. І не має значення, чи то в сільській хаті, чи то у міській квартирі, але обов'язково – на покуті, під іконами відведемо місце нашому Дідухові – неперерваній ниточці, що зв'язує нас із Родом нашим красним! Дідух – життєдайний символ українства.
Петро ОБ’ЄДКОВ,
голова правління
ГО "Відродження культурної спадщини "Волинського Полісся".
Українську мову, культуру та звичаї знищували багато століть але, незважаючи на це, народ зберіг свої звичаї і традиції. Українська вишиванка стає популярною не тільки в Україні, а й у всьому світі. Українці відмовляються від силою нав'язаних радянських свят, а відроджують свої стародавні народні, які тисячоліттями відзначали на рідній землі. Поступово повертають крадену сусідом свою історію.
Землеробська цивілізація, яка почалася приблизно 7000 років тому, коли розтанув останній льодовик і перегнило все, що він "нашкріб" по дорозі з Півночі, створила надзвичайно багаті та різноманітні землі з родючими ґрунтами, казковою мережею рік, річок і озер, найсприятливішим у світі кліматом для осілого землеробства.
Народна легенда гласить, що Бог довго беріг цю землю для Себе, та, врешті, зрозумів, що працювати на ній доведеться тяжко, тож краще передати її в безстрокове користування українцям, а Самому тішитися їхніми подяками, символічними жертвами та щирими молитвами.
Бог не помилився. Українці не тільки почали освоювати та споживати багатства своєї землі, але навчилися цю землю берегти й любити, а її багатства примножувати. Український народ безмежно любив свою землю, свою працю на ній, свої звичаї, складав про це найкращі в світі пісні й тисячоліттями заповідав дітям так само жити та Бога хвалити.
З давніх-давен наш народ понад усе цінує хліб, сіль і честь. Хліб – це достаток, сіль – гостинність і щирість, а честь – то людська гідність. Хліб на Україні є символом святості, радості, щастя, здоров'я та багатства. Український народ був дуже вдячний Богові, що подарував йому хліб, тому до нього він ставився з особливою пошаною. Складав про нього легенди і пісні. Посів і збирання врожаю супроводжував обрядовістю, радістю і надією.
Жнивам передували зажинки, а завершальна фаза – це обжинки. Заздалегідь господар ладнав вози, готував клуні-стодоли, куди складатиме новий урожай. Під жнива мусило бути намелено достатньо борошна, підгодований кабанець тощо. Кожна господиня заготовляла на жнива достатньо їжі – сала, задимлених шинок, ковбас.
хх
Жнива завжди були святою справою. Село в цей час ніби завмирало. Вдома лишались тільки хворі, старі і малі. Достиглі поля пшениці і жита чекали мозолястих рук хлібороба. Жнива розпочинались за тиждень до "Петра" (12 липня), або після нього і обов'язково в легкі (жіночі) дні: середу, п'ятницю, суботу. Обжинки, як правило, святкували 28 серпня на Успіння Пресвятої Богородиці, або третій – Горіховий Спас. Ці дві події мали свій ритуал, який передавався з покоління в покоління.
В українську культуру Дідух увійшов ще за дохристиянських, язичницьких часів. Дідуха робили з першого зажинкового чи останнього обжинкового снопа. Сніп міг бути зв’язаний з пшениці, жита чи вівса або з усього разом. Колосся снопа зверху прикрашали кольоровими стрічками, паперовими або засушеними польовими квітами і гілками калини. Дідух – символ урожаю, добробуту, багатства, безсмертного предка, зачинателя роду, духовного життя українців, оберега роду. За прадавніми традиціями предків, він був покровителем родоводу, богом усіх душ тих, хто відійшов від родини в зоряне царство і хто єднає та здійснює зв'язок предків з нащадками.
Ковельчани можуть приєднатися до святкування обжинок, як і жителі району. Тепер місто має вже не просто літню сцену, а архітектурно-інженерну споруду, яку можна називати літнім або зеленим театром. Тим паче, на все місто гарно і голосно заявив про себе аматорський колектив під керівництвом Олени Малюги-Мельникової у День міста. А сценаріїв, за якими святкують зажинки та обжинки, написано немало, головне – щоб було бажання керівників міста, культпрацівників. Ковельчани з радістю змогли б насолодитися цим яскравим святом хліба.
l
Традиційно, як тільки вставала перша різдвяна зірка, 6 січня господар заносив до хати святковий сніп – Дідух. При цьому примовляв: "Дідух – до хати, біда – з хати". Ставили Дідуха на покуті під іконами. Вважалося, що в ньому перебувають душі померлих предків. Добрий дух-Дідух сприяє родючості нив та добробуту господарів. Саме в час перебування Дідуха в оселі мають зійтися всі душі родичів, щоб разом повечеряти. Тому на "Багату кутю" для покійників клали біля Дідуха, де начебто мають перебувати душі пращурів, ложки, а на ніч поруч ставили й коливо.
Так мало тривати доти, допоки сніп перебуває в оселі. На підлогу стелили солому і сіно, щоб в хаті тепло було. Легенди розповідають, що коли Ісус Христос народився, в вертепі було дуже холодно. У стіні Йосип знайшов отвір і затулив його снопом із соломи. З тих пір існує звичай на Святу вечерю застеляти підлогу в хаті соломою, сіном і не прибирати до Василя. На Маланку господарі в’язали з них перевесла, брали сокиру, йшли в сад до дерев, які не родили і "розмовляли" з ними. Ось як це відбувалося. Господар підходив до дерева з сокирою в руках. Рукою гладив стовбур і казав:
– Доброго вечора тобі! Чи будеш нам родити, чи ні?
Господиня відповідала: – Не рубай мене. Я тобі один рік не вродю, а сім вродю!
Господар тричі розмахував сокирою і стукав обухом по стовбуру. При цьому примовляв:
– Гляди ж мені – роди, бо як не вродиш, то в цьому році зрубаю.
Брав перевесло і перев'язував стовбур. Потім ішов до наступного дерева і робив те ж саме. Коли виходили з саду, то хрестилися і просили:
– Роди нам, Боже, рясно, як на небі зірки, і так красно, як від них ясно!
Потім йшли частувати кутею, що стояла біля Дідуха, домашню живність. До речі, декілька років тому з деревами сам це пробував робити –"працює"!
Ранком до сходу Сонця господар забирав з підлоги солому, сіно і йшов в садок, висипав їх посередині дерев і спалював, при цьому хрестився і казав:
– Роди, садок, щедро, щоб від фруктів в цьому році гілки тріщали!
За давнім звичаєм, перебрані, закінчивши ритуальний обхід в Різдвяні свята, вранці йшли на роздоріжжя палити Дідуха, а потім стрибали через багаття. Це мало очистити їх від спілкування з нечистою силою. Спалення Дідуха також символізувало, що душам померлих вже час повертатися на небо.
З Дідуха теребили зерно для нового посіву, а потім господар брав Дідуха або, якщо був син, то він ніс його на перехрестя доріг, де сходилися всі сусіди з Дідухами і ставили його в загальну купу. На Дідуха сипали ладан, при цьому промовляючи:
– Ти, святий ладанок і сіренький димок, полетиш на небо, поклонись там моїм предкам, розкажи їм, як всі ми тут поживаєм, а ти, вогник, зігрій їх душі!
Як правило, недалеко від майбутнього вогнища стояв стіл з напоями і закускою, що нащедрували або з дому принесли. Всі чекали, коли будуть підпалювати Дідухів. Посівальники з торбинками також цього чекали. Не можна було ходити по хатах і посівати, тому що в цей Різдвяний тиждень було відкрите небо і до них могли пристати темні, злі сили, які вони розносили б по оселях. А, стрибаючи через вогнище, люди очищалися від всякої нечисті і в хати приносили тільки світле, святе.
По вулиці йшов хлопчик з іконою, за ним – староста зі святою водою, а з боків – два чоловіки із смолоскипами. Чоловіки із смолоскипами зупинялися по боках Дідухів напроти один одного. Хлопчик з старостою обходив Дідухів три рази, староста кропив їх святою водою. Потім ставали обличчям на Схід, молилися смолоскипами, підпалюючи Дідухів. Доки велике полум'я, всі співали колядки та щедрівки. Коли пригасне полум'я, посівальники стрибали через нього 3 рази і розбігалися посівати. Присутні також стрибали і підходили до столу. Наливали чарки. Староста урочисто казав:
– Віншую, віншую Вас, панове, з тими святами святими. Щоб щасливо проводили від Нового року до Богоявленія. Від Богоявленія до Воскресенія. Від Воскресенія до ста літ. Щоб Вам пан Бог дав життя і вік! Христос Рождається!
– Славімо його! – відповідали присутні.
Попіл збирали в горщики і посипали ним подвір’я та хліви. Попіл від Дідуха вважали помічним від хвороб як людей, так і тварин. Його зберігали рік за іконами. Ніколи не можна було викидати Дідуха на сміття – це прадавній символ не тільки Різдва, але й зв'язку поколінь, що мусить тривати нерозривно, символ багатства та добробуту, оберіг спокою та життя роду.
ххх
Без Різдвяного Дідуха не міг розпочатися в українців Святвечір. Про цей невід'ємний Різдвяний символ думали ще задовго до величного свята. Як до початку жнив, так і в кінці їх. Ось таке місце посідав Дідух в духовному житті українців багато літ тому. Відбулося це завдяки поєднанню язичницьких і християнських вірувань і існує вже більше 1000 років. В західних областях України цей звичай зберігся до цих пір.
Зараз у розпалі жнива, і можна виготовити Дідуха самостійно. На ковельських ринках я бачив, що їх вже й продають. Хоч і невеличкі, але гарні і сплетені з душею. Людям можна їх купувати. І не має значення, чи то в сільській хаті, чи то у міській квартирі, але обов'язково – на покуті, під іконами відведемо місце нашому Дідухові – неперерваній ниточці, що зв'язує нас із Родом нашим красним! Дідух – життєдайний символ українства.
Петро ОБ’ЄДКОВ, голова правління ГО "Відродження культурної спадщини "Волинського Полісся".
З Дідуха теребили зерно для нового посіву, а потім господар брав Дідуха або, якщо був син, то він ніс його на перехрестя доріг, де сходилися всі сусіди з Дідухами і ставили його в загальну купу. На Дідуха сипали ладан, при цьому промовляючи: 
Залишити коментар