(Продовження. Поч. у номері від 12 червня ц. р.).
Я дуже рада тим, що сьогодні маю можливість презентувати вам книгу, яка мене глибоко вразила. Я також щаслива бачити тут багатьох людей, дорогих мені: моїх друзів, знайомих. Ваша присутність має для мене велике значення.
Ця книга мене особливо вразила не тільки своїм змістом, але і особою Автора. Він був парламентарем, людина, яка зайнята у публічному житті, але для мене він є особливою людиною: він був нашим сусідом і добре знав моїх батьків. Він і досі є людиною, що має багато ідей та ініціатив.
Андрій Іванович запропонував мені перекласти ці дві повісті, що розповідають про трагедії, які відбулися в Україні у 20 столітті: Голодомори, здійснені людиною, що призвели до втрати мільйонів людей.
Ми хочемо розповісти про нашу історію і про наше життя молодим, і всім тим, хто цікавиться нами.
Хочу подякувати моїм помічникам: ДжанкарлоБаббі, який із терпінням та ентузіазмом виправляв мої чернетки, Сара Портолані, моя дорога подруга, яка присвятила багато вечорів для перечитування і систематизувала мапу, і Паоло Менгоцці, який виправив останні недоліки друку.
Разом ми розповіли історію України, її страждання і про її гідність. Для мене це не лише переклад, це – любов до мого коріння, міст між минулим і теперішнім, між моєю землею і тими, хто дійсно має бажання знати її історію, бо пам’ять живе не лише в книжках, але і в серцях людей, які її передають.
l
Мою Батьківщину було знівечено, знекровлено, розтоптано, згвалтовано, бомбардовано, розстріляно. Хроніки війни дуже сумні, і часто я не можу їх слухати, бо серце стискається і мене огортає майже фізичний біль, коли я дізнаюся про бомбардування і про загиблих.
Влітку 2024 року я поїхала в Україну, щоб відвідати свого сина та його родину. У минулому я працювала вчителькою історії. У нашому місті Ковелі, як і у всіх містах України, є Алея Пам’яті – завжди на центральній вулиці – де розміщені фотографії наших земляків, які загинули на війні. Тільки б ви знали, скільки моїх колишніх учнів і знайомих я побачила на цих світлинах… Неможливо пройти цією Алеєю і не плакати.
Щодня, о дев’ятій ранку все зупиняється. Звучить Державний гімн, і всі вшановують пам’ять загиблих хвилиною мовчання.
Мені, на жаль, довелося бути присутньою на похоронах чоловіків, загиблих на війні. У нас не кажуть: «загинув на війні», у нас кажуть, як казали стародавні римляни: «повернувся на щиті».
Люди, якщо опинилися там випадково і бачать похоронну процесію з сиренами та прапорами, зупиняються й стають на коліна, щоб віддати останню шану воїну, бо для нас усі вони – Воїни й Герої. Ніколи б не подумала, що доведеться жити у часи війни, ненависті, руйнування, насилля.
Ніколи б не уявила, що побачу землю, просякнуту кров’ю дітей, зруйновані будинки, театри, лікарні.
Чому стільки ненависті до нашого народу уже тисячу років? Чому нам не дають спокійно жити?
Україна – прекрасна країна в самому серці Європи, багата на все. Земля – родюча, ліси – вікові, є Карпатські гори, величезні річки, як от Дніпро, що перетинає всю країну, а також Дністер, Південний Буг, Сіверський Донець, Дунай. У нас є все: мінерали, вугілля, газ, бурштин.
Скажіть мені, чого нам бракує?
Саме тому ми завжди були об’єктом війн і вторгнень. Монголи, литовці, угорці, поляки, московити – вони зневажали нашу культуру, казали, що українська – це лише селянський діалект, що у нас немає справжньої культури, а їхня цивілізація є вищою за всі інші.
l
Але зупиніться на хвилинку і подумайте. Ви всі знаєте «Війну і мир» Льва Толстого, правда? Чи помічали ви, що російські дворяни у книзі говорять французькою, не російською? Толстой змушує аристократію розмовляти мовою європейської знаті, а не народу. Для них французька була синонімом вишуканості та культури.
А ми? Ми уже у 1798 році мали «Енеїду» Котляревського – твір, написаний українською, натхненний Вергілієм, але глибоко наш. Поема, яка ознаменувала початок сучасної української літератури, яка змогла описати і розповісти, хто ми є насправді.
Натомість перша книга Олександра Пушкіна, якого вважають засновником сучасної російської літератури, вийшла у 1820 році – більш, ніж через двадцять років після нашої «Енеїди».
І сьогодні, коли ми знову воюємо з Росією, ми не можемо ігнорувати те, що ми бачимо на власні очі. Я слухала розповіді, дивилася репортажі та документальні фільми. На вулицях, названих на честь Пушкіна, Толстого, Достоєвського у Бучі, Ірпені, Маріуполі лежали тіла наших зґвалтованих жінок і дітей, по яких їздили російські танки.
Ми завжди боролися за нашу свободу та незалежність. Але і зазнавали поразок багато разів, як у 1921 році, коли припинила існування Українська Народна Республіка.
Потім, у 1922 році були приєднані до радянського союзу з леніним при владі, і державою почали керувати люди, неосвічені, часто неграмотні, безжальні та готові на все. Як він казав, що будь- яка кухарка може керувати державою. Вони хотіли знищити минуле, щоб побудувати новий світ на свій лад. ленін підтримував ідеї, які сьогодні звучать моторошно: «Голод має змусити людей по-справжньому усвідомити, що таке радянська влада. Лише справжній голод може навчити селян це зрозуміти». І саме тому, за його словами, всі зусилля мали бути спрямовані на те, щоб цей голод тривав якомога довше.
Таким чином було спричинено голод 1921-1922 років. Забравши усі ресурси залишили помирати від голоду південь України, прилеглі регіони Поволжя, та південь Росії.
Лише завдяки гуманітарній допомозі Америки та Європи ми змогли звільнитися від цієї трагедії, яка забрала півтора мільйони життів.
Насильство та жорстокість були беззаперечними володарями 20-х і 30-х років ХХ століття.
l
Раніше ми були глибоко релігійним народом, але радянський режим, нав’язуючи атеїзм, зруйнував багато церков, які перетворили на склади, стайні, або залишили в руїнах. Священників висилали до Сибіру або розстрілювали, позбавляючи нас незамінної частини нашої історичної та духовної спадщини.
Лише 10% церков збереглися, захищені як історична спадщина, як, наприклад, чудовий Софіївський собор у Києві.
У 1934 році, за сталінського режиму, у Харкові організували фальшивий з’їзд кобзарів – сліпих співців, які століттями передавали нашу історичну пам’ять. Вони грали на кобзі, співали думи – епічні балади нашого народу. Їм пообіцяли місце у новій радянській культурі. Але ніхто з них так і не повернувся – усiх стратили. Багато українських інтелектуалів, письменників, поетів стали жертвами радянських репресій: їх заарештовували. Висилали до Гулагу або навіть розстрілювали.
Багато з цих інтелектуалів належали до групи, яку називають «Розстріляне відродження» – цілого покоління українських митців, репресованих у 30-х роках.
Усі знають Юрія Гагаріна – першу людину в космосі, але мало хто знає, що без українського інженера Сергія Корольова, уродженця Житомира, який вижив у ГУЛАГу, той політ ніколи б не відбувся.
А сьогодні? ленін усе ще там – забальзамований у своєму мавзолеї на червоній площі уже понад сто років.
До речі, ви знали, що кремль та червону площу збудували у 15 столітті після завершення монгольського панування за участю італійських архітекторів?
Після смерті леніна до влади прийшов сталін – грузин, який навчався в духовній семінарії, звідки його виключили через революційні ідеї. За пограбування поштових потягів він кілька років провів у Сибіру, залишивши при цьому вагітною дуже молоду дівчину. З початком революції він повернувся до москви. Він був безпринципною, параноїдальною людиною, справжнім демоном.
l
радянська держава, яка в 1929 році все ще залишалася аграрною – вирішила провести індустріалізацію. Використавши кошти національних банків, вона зробила ставку на фінансування плану шляхом продажу зерна за кордон.
Україна виробляла достатньо зерна, щоб прогодувати 400 мільйонів людей, але для фінансування індустріалізації режим конфіскував ресурси в селян і запровадив колгоспи, ліквідувавши приватну власність і встановивши повний контроль.
l
Колективізація зустріла сильний опір: у 1931-1932 роках відбулося близько 4000 повстань.
У 1932 році сталін висловив занепокоєння цією ситуацією, заявивши: «Ситуація в Україні досить серйозна. Якщо ми зараз не візьмемося за українське питання, можемо втратити Україну».
Це доводить, що йшлося не лише про економіку, а й про політику. сталін боявся, що в Україні може сформуватися національна свідомість і прагнення до незалежності. Колективну ферму називали колгоспом. Протягом століть селяни тяжко працювали, щоб купити шматок землі, худобу, знаряддя праці – і в один день у них забирали все. Земля ставала спільною, як і корови, коні, свині, навіть кури.
Сім’ї були численні, і як вони могли прогодуватися? Вимушені були працювати в колгоспі, але не отримували грошей, лише на папері відмічали відроблений трудодень.
Згори політичні керівники наказували здавати державі зерно. Квоти були нереальними для виконання. Тоді з’явилися бригади: комуністи з фабрик і селяни, яким нічого було втрачати, – вони ходили з хати в хату у пошуках прихованого зерна, останнього, що залишилося, щоб нагодувати дітей або на посів.
З цинічною хитрістю навіть вчителі у школах допитували дітей, які, будучи наївними, розказували, де батьки ховали зерно. Незабаром приходили бригадисти і відбирали все.
Це було великим приниженням для селян, що колись були вільними, а тепер стали безпорадними рабами.
Держава впровадила жорстокі закони, щоб конфіскувати всі ресурси. Наприклад, існував податок на фруктові дерева, податок на безшлюбність, який стосувався чоловіків і жінок, що не були одружені.
Юлія ЄВТУШИК.
Я дуже рада тим, що сьогодні маю можливість презентувати вам книгу, яка мене глибоко вразила. Я також щаслива бачити тут багатьох людей, дорогих мені: моїх друзів, знайомих. Ваша присутність має для мене велике значення.
Ця книга мене особливо вразила не тільки своїм змістом, але і особою Автора. Він був парламентарем, людина, яка зайнята у публічному житті, але для мене він є особливою людиною: він був нашим сусідом і добре знав моїх батьків. Він і досі є людиною, що має багато ідей та ініціатив.
Андрій Іванович запропонував мені перекласти ці дві повісті, що розповідають про трагедії, які відбулися в Україні у 20 столітті: Голодомори, здійснені людиною, що призвели до втрати мільйонів людей.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 11
Четвер. Мінлива хмарність. Температура: 22оС. Вітер західний сильний.
Не відаю, як у вас, а в мене іноді буває таке: поговорю з людиною, яку мало знаю, але через деякий час мені здається, що знайомі з дитинства.
Нещодавно до редакції «Вісті Ковельщини» звернувся Заслужений працівник культури України Іван Сидорук. Він попросив електронною поштою переслати його заяву на адресу очільника Турійської територіальної громади такого змісту:
Найогидніше почуття в кожної людини – це страх. Він, наче підступний удав міцно стискає за горло, розриває серце, затьмарює душу. Вирватися з «обіймів» страху дано не кожному. Перемагають це почуття тільки сильні духом.
27-29 травня у ВСП "Ковельський промислово-економічний фаховий коледж ЛНТУ" були проведені чотириденні навчання із вправляння зі зброєю для здобувачів освіти першого курсу у розрізі вивчення освітнього компонента «Захист України".
На Турійщині вже третій рік поспіль працює швейний цех, де шиють одяг, аптечки, плитоноски та багато інших потрібних речей для українських захисників.
(Продовження. Поч. у номері від 12 червня ц. р.).
ОВЕН. Варто тричi подумати, чому присвятити час. На все, що вимагає уваги, його не вистачить. На початку тижня можете здивувати начальство простим вирiшенням складного питання. У п’ятницю несподiвано можуть вiдкритися новi професiйнi перспективи. 
20 червня, п’ятниця