Мелодії на мотиви Незалежності
Прелюдія
Доле моя, доле! Що ж ти натворила? Довірилась тим лайдакам – душу погубила.
З незалежності в залежність, як покритка, впала. Продалася. Кров’ю вмилась. У чужі одежі мою волю вбрала.
Кажуть, свято… Де ж те свято? З ким маю гуляти? Може, бідність та недолю будем пропивати?
Хто у гості до нас прийде, за столом присяде?
Хто думки мої дурнії вивітрить, розрадить?
Посумую. Помудрую. Подивлюсь паради.
Марш козацький душу гріє. Прапор вітру радий.
Плюну з дива – тим прозрію: гріх на святі сумувати. Гріх країні дорікати, плакатись на долю.
Бо ж ганьблю себе самого. Ганьблю свою волю. Я ж – і є ота країна – ненька-Україна. А що я зробив для неї у важку хвилину?
Не вона мені багатство має дарувати. Це я щирим серцем мушу привітати.
Прости мене, добрий Боже! Пробач, Україно! Сповідаюсь. Мучусь всує. Вірю в світлу днину. Заглядаю за куліси сивої історії. Там – і реквієм, і пісня, й гучна ораторія.
Реквієм
Ми всякі є. Ми ще не вийшли з
рабства –
Лихий москаль на млин розбрату
воду ллє.
Одні під кулями, а інший вже
продався.
Одні – за Україну, а той, бач, за
своє.
Чумацький шлях від Криму і до
Криму
Нам сипле сіль гірку, не
рафіновану.
Козакували ми. Немало нас
загинуло,
А скільки молитов до Матінки
промовлено!
Ясир на Схід – відбірні молодиці.
І ті дівчатка – свята незаймана
краса!
Чужинське сім’я і… українські
лиця.
А Бог мовчить: над хмарами звиса.
Тепер ясир не той. Самі ідуть в
неволю:
І козаки, й козачки – мандрують по
Європі.
За клятий євро плюндрують свою
долю,
А око всевидюще «береже» їх
спокій.
Та ба! Ніхто не береже. Багато
наших впало
На Сході й Заході. Мить, зупинись!
Не спиниться… Знов сина
розірвало.
Мамо!!! І ріки сліз на землю
пролились.
О, земле! Земля моя обітована!
Коли ти життєрадісно всміхнешся?
Коли, Україно, загоїш свої рани,
Від вікового рабства відречешся?
Не згас наш дух
Були гетьмани! Оті великі князі
Велику Русь тримали у міцних
руках.
На древі долі було добірної зав’язі –
Невже усе перемололось в прах?
Невже перегоріло, перетліло,
І попіл весь розвіявся по світу?
Народе мій, у тебе є ще крила,
Щоби до світла світу долетіти.
Не згас ще дух Аскольда й
Святослава,
Княгині Ольги і Володимира
Великого.
Данила і Богдана, і Ярослава.
На марші – мудрі і хоробрі лики.
У нас свої, не куплені пророки:
Сковорода, й Шевченко, і Українка
Леся.
Костенко Ліна. Ще сотні спереду і
збоку –
Свої святі нас збережуть у
піднебессі.
Є мудреці, є слава, є герої –
Вставай. Іди. Злітай над цілим
світом!
А око всевидюще не дає нам
спокою,
Бодай воно над Україною осліпло!
Чекає доля на своє прозріння.
Народ встає: є порох, міць і сила.
Я вірю: очистимося від чужого
баговиння.
Господи, благослови народ на мить
щасливу!
Симфонія життя
Лунає музика, спокійна, тиха,
жалісна.
Маестро ледь пливе смичком над
скрипкою.
Повітря згусло, мов би віск: холодне, сіре та безрадісне. Скажи, маестро, чому мелодія сумує влітку?
Який був день!.. Емоцій сплеск злетів з мільйонів душ. Лунало: «Слава!», «Гей-Гей, Гей-Гей!» – злітало до небес. Свобода!... Ніхто не руш!
Народ воскрес – не буря, а цунамі. Ішли поводирі, трощили заскорузлу кригу могутні криголами. В. Чорновіл попереду. Він – честь і гідність Руху. Крокує, мов святий, після тортур і каторги. Лунає слово запальне – послухай.
Сини і доньки, з ним треба брататись. Далеко не дійшов. Він олігархам – кістка в горлі. Ці не прощають. В них гроші, а не вуличні білборди. За віру, стійкість та непокору – смерть. Схилімо голови в мовчанні…
Прекрасно за народ померти. І протрубили труби поминальну.
На сцену вийшли недоторкані жерці. О, ці безжально, як жорна, перемелють все і вся. І не зупиняться. Із лісу, вулиці і коридорів влади розбійник-соловей накази свище.
Не чути Іллі Муромця. Проходять претенденти в змові з олігархами без страху і сумління, і не журяться. В них – влада. Вони – вищі.
Майдану спалах? Для них це – лиш народна маса. Для неї в них залізний налигач. Тепер немає Маркса, Леніна. Немає класів. Із надр землі волає наш та Ярославни плач.
О, Господи, прости!
Не зчувся, як маестро з акордів тихих, смутку і печалі, завів в стихію звуків, зірвав громи, навіяв розпач і журбу.
О, як я хочу чути у фіналі величальну! Невже не дочекаюся, у безнадії вмру?
Та не стихай, мелодіє. Буди народ! Бо це – симфонія життя. Симфонія моєї Незалежності. Симфонія моєї і твоєї долі. На сповіді – таємне каяття. Є страх і застереження. Можливо (хай Бог простить) чиєсь підступне прокляття моєї Незалежності?..
Та знаю добре я: той, хто відчув весни свободу, крізь смерть пройде, вогонь і воду.
І віщий Янгол України перемогу мого народу протрубить.
Пісня – молитва
Пливуть над Карпатами сині
тумани
І хвилі Дніпрові, мов моря прибій.
Волинь синьоока прокинеться
зрання,
І пісня розкаже про шлях наш
земний.
Усе, що навколо, – це моя Україна.
Приймаю колючу, в терновім вінку.
Приймаю єдину, у щасті ділиму,
Приймаю свободу і долю гірку.
Тут батьківська хата й моя рідна
мати,
Тут перше кохання, жагуче до сліз.
Символ єднання – червонії маки
Нам долю віщують під шелест
беріз.
Гучні перемоги – бували й поразки.
Козацькі походи – без фінішу
старти.
Скроні сивіють. Дай, Господи,
ласки,
В любові піднятись, пройти і не
впасти.
l
Пресвятая Богородице,
благослови з небес,
Щоб в радості і щасті народ
воскрес!
Анатолій СЕМЕНЮК.
Прелюдія
Доле моя, доле! Що ж ти натворила? Довірилась тим лайдакам – душу погубила.
З незалежності в залежність, як покритка, впала. Продалася. Кров’ю вмилась. У чужі одежі мою волю вбрала.
Кажуть, свято… Де ж те свято? З ким маю гуляти? Може, бідність та недолю будем пропивати?
Хто у гості до нас прийде, за столом присяде?
Хто думки мої дурнії вивітрить, розрадить?
Посумую. Помудрую. Подивлюсь паради.
Марш козацький душу гріє. Прапор вітру радий.
Плюну з дива – тим прозрію: гріх на святі сумувати. Гріх країні дорікати, плакатись на долю.
Бо ж ганьблю себе самого. Ганьблю свою волю. Я ж – і є ота країна – ненька-Україна. А що я зробив для неї у важку хвилину?
Не вона мені багатство має дарувати. Це я щирим серцем мушу привітати.
Прости мене, добрий Боже! Пробач, Україно! Сповідаюсь. Мучусь всує. Вірю в світлу днину. Заглядаю за куліси сивої історії. Там – і реквієм, і пісня, й гучна ораторія.
Реквієм
Ми всякі є. Ми ще не вийшли з рабства –
Лихий москаль на млин розбрату воду ллє.
Одні під кулями, а інший вже продався.
Одні – за Україну, а той, бач, за своє.
Чумацький шлях від Криму і до Криму
Нам сипле сіль гірку, не рафіновану.
Козакували ми. Немало нас загинуло,
А скільки молитов до Матінки промовлено!
Ясир на Схід – відбірні молодиці.
І ті дівчатка – свята незаймана краса!
Чужинське сім’я і… українські лиця.
А Бог мовчить: над хмарами звиса.
Тепер ясир не той. Самі ідуть в неволю:
І козаки, й козачки – мандрують по Європі.
За клятий євро плюндрують свою долю,
А око всевидюще «береже» їх спокій.
Та ба! Ніхто не береже. Багато наших впало
На Сході й Заході. Мить, зупинись!
Не спиниться… Знов сина розірвало.
Мамо!!! І ріки сліз на землю пролились.
О, земле! Земля моя обітована!
Коли ти життєрадісно всміхнешся?
Коли, Україно, загоїш свої рани,
Від вікового рабства відречешся?
Не згас наш дух
Були гетьмани! Оті великі князі
Велику Русь тримали у міцних руках.
На древі долі було добірної зав’язі –
Невже усе перемололось в прах?
Невже перегоріло, перетліло,
І попіл весь розвіявся по світу?
Народе мій, у тебе є ще крила,
Щоби до світла світу долетіти.
Не згас ще дух Аскольда й Святослава,
Княгині Ольги і Володимира Великого.
Данила і Богдана, і Ярослава.
На марші – мудрі і хоробрі лики.
У нас свої, не куплені пророки:
Сковорода, й Шевченко, і Українка Леся.
Костенко Ліна. Ще сотні спереду і збоку –
Свої святі нас збережуть у піднебессі.
Є мудреці, є слава, є герої –
Вставай. Іди. Злітай над цілим світом!
А око всевидюще не дає нам спокою,
Бодай воно над Україною осліпло!
Чекає доля на своє прозріння.
Народ встає: є порох, міць і сила.
Я вірю: очистимося від чужого баговиння.
Господи, благослови народ на мить щасливу!
Симфонія життя
Лунає музика, спокійна, тиха, жалісна.
Маестро ледь пливе смичком над скрипкою.
Повітря згусло, мов би віск: холодне, сіре та безрадісне. Скажи, маестро, чому мелодія сумує влітку?
Який був день!.. Емоцій сплеск злетів з мільйонів душ. Лунало: «Слава!», «Гей-Гей, Гей-Гей!» – злітало до небес. Свобода!... Ніхто не руш!
Народ воскрес – не буря, а цунамі. Ішли поводирі, трощили заскорузлу кригу могутні криголами. В. Чорновіл попереду. Він – честь і гідність Руху. Крокує, мов святий, після тортур і каторги. Лунає слово запальне – послухай.
Сини і доньки, з ним треба брататись. Далеко не дійшов. Він олігархам – кістка в горлі. Ці не прощають. В них гроші, а не вуличні білборди. За віру, стійкість та непокору – смерть. Схилімо голови в мовчанні…
Прекрасно за народ померти. І протрубили труби поминальну.
На сцену вийшли недоторкані жерці. О, ці безжально, як жорна, перемелють все і вся. І не зупиняться. Із лісу, вулиці і коридорів влади розбійник-соловей накази свище.
Не чути Іллі Муромця. Проходять претенденти в змові з олігархами без страху і сумління, і не журяться. В них – влада. Вони – вищі.
Майдану спалах? Для них це – лиш народна маса. Для неї в них залізний налигач. Тепер немає Маркса, Леніна. Немає класів. Із надр землі волає наш та Ярославни плач.
О, Господи, прости!
Не зчувся, як маестро з акордів тихих, смутку і печалі, завів в стихію звуків, зірвав громи, навіяв розпач і журбу.
О, як я хочу чути у фіналі величальну! Невже не дочекаюся, у безнадії вмру?
Та не стихай, мелодіє. Буди народ! Бо це – симфонія життя. Симфонія моєї Незалежності. Симфонія моєї і твоєї долі. На сповіді – таємне каяття. Є страх і застереження. Можливо (хай Бог простить) чиєсь підступне прокляття моєї Незалежності?..
Та знаю добре я: той, хто відчув весни свободу, крізь смерть пройде, вогонь і воду.
І віщий Янгол України перемогу мого народу протрубить.
Пісня – молитва
Пливуть над Карпатами сині тумани
І хвилі Дніпрові, мов моря прибій.
Волинь синьоока прокинеться зрання,
І пісня розкаже про шлях наш земний.
Усе, що навколо, – це моя Україна.
Приймаю колючу, в терновім вінку.
Приймаю єдину, у щасті ділиму,
Приймаю свободу і долю гірку.
Тут батьківська хата й моя рідна мати,
Тут перше кохання, жагуче до сліз.
Символ єднання – червонії маки
Нам долю віщують під шелест беріз.
Гучні перемоги – бували й поразки.
Козацькі походи – без фінішу старти.
Скроні сивіють. Дай, Господи, ласки,
В любові піднятись, пройти і не впасти.
ххх
Пресвятая Богородице, благослови з небес,
Щоб в радості і щасті народ воскрес!
Анатолій СЕМЕНЮК.
Мелодії на мотиви Незалежності
Залишити коментар