Повідомлення в номер / Заповіт батька

Шановний читачу! Вслухайся у музику цього заповіту:

"Мої дітки і онуки,

 шануймося!

Любіться, щоб між вами

     були злагода і мир,

Тоді вас будуть поважати

 люди.

Пам'ятайте, що ви з  роду

 "козацького",

І моліть Бога за наших

 пращурів

І за нас, щоб рід наш не

 перевівся.

Будьте патріотами нашої

  неньки-України,

За яку наші предки життя

 віддавали.

Будьте добрими

 християнами,

Не забувайте нашого

 коріння.

Будьте гідними

  продовжувачами роду.

Мої діточки й онуки,

 продовжіть мій літопис

У нашій вільній, незалежній

 Україні!".

Ці заповітні слова Андрія Мичка із книги "Ой, роде наш красний…", підготовленої і виданої коштом його і дітей, торкаються струн серця кожного щирого українця, кожного з нас. Вони проголошені не президентом, не великим письменником чи маститим політиком, а душею простої Людини, що пишеться з великої літери.

Напружмо свою уяву і перемістімося в простір цього "Заповіту". Не знаючи пана Андрія особисто, ми можемо легко "вималювати" його портрет.

В натруджених руках побачимо невтомного працелюба. В класичній тілесній (козацькій) статурі – довірливу доброту,  із мудрих очей променить магія християнської любові. А з глибини загартованого серця іскриться козацький нескорений дух, готовність до боротьби за рід свій, за багатостраждальну матір-Україну.

Ви запитаєте, звідки се? Можливо, надумане? Ні!  В словах не пустослів'я, а цвіт плодоносний, який живиться славним життям предків.

l

Гуляла козацька воля по степах і байраках, в заплавах Дніпра сивочолого і на хвилях моря Чорного. В ті буремні, романтичні часи з'явилися Мички. Це ті, що особливим "мичанням" попереджали козаків-побратимів про небезпеку.

Там, де воля і свобода, – завжди лихий чатує. Зла Катерина – мачуха Січ зруйнувала. Розлетілися соколи-орли: хто на Дон, хто за Дунай, а дехто – до гір карпатських.

Козак Мичко поселився в квітучому селі із мелодійною назвою Волосянка, що на Сколівщині. Заснував Ковальський верх (вільне місце край села), і зайнявся ковальською справою. Вправний коваль був. Селяни поважали за добрий характер і безвідмовність. Слава птахом розлетілася по всій окрузі – майстерність багато важить! Так і вкоренився: сім'ю створив та нащадків "насіяв" на власному сімейному полі.

Насмілюся сказати: "Яка родина – така й людина".

А рід Мичків розростався гарним деревом. І гілки дерева – приємні та широколисті. Одні (їх більшість) були дбайливими, на землях радгоспу, господарями. Серед них ви знайдете музиканта-скрипаля, вправну на все село кухарку, писаря сільської думи, січових стрільців, борців проти польського та московського поневолення. Хтось загинув у боях на знаменитій горі Маківці, а хтось – в сибірських концтаборах. Були мученики, які терпіли тортури  Берези-Картузької, інші – страхіття комуно-атеїстичного режиму.

Батько за те, що був господарем і мав поле та дім, збудований власними руками, опинився на сибірських просторах.

А дід? Про це – докладніше. Прийняв якось до себе в сім'ю жебрака. Одягнув, обігрів, роботу дав і довірився. Розказував про москалів та Україну, про мрію жити у вільній країні.

Прийшли "совєти", а жебрак виявився капітаном НКВС. Дід опинився в концтаборах, звідки не повернувся.

Ось так, шановний мій співрозмовнику, відчуваєш: весь рід Мичків, представників якого ти бачиш на фотосвітлинах,  з покоління в покоління українством переповнений, добродійністю багатий. Людяністю і любов'ю душевною заквітчаний.

l

Погляньмо ближче на біографію і життя Андрія Мичка.

Народився в жовтні 1938 року. Ще маленьким хлопчиком із старшою сестрою та молодшим братиком залишився у мами на руках. Батька, як ми згадували вище, радянська влада запроторила до в'язниці. Розпочалася радянсько-німецька війна. Жили під постійним страхом. Чим міг, тим допомагав мамі. Вона навчала: "Не відчиняйте двері чужим людям, а коли на подвір'ї, то ховайтеся в хлів (там було сіно)". Боялася, переживала за дітей.

Дитячий розум запам'ятав німців, які вели себе толерантно стосовно селян, платили за продукти (хліб, сало, молоко),  частували дітей солодким шоколадом.

У дитячу свідомість ввійшло й інше – повернення солдатів червоної армії, які були напіводягнені і напіввзуті, голодні і  які силою забирали в господарів все, що бачили, навіть останнє.

У 1945 році пішов до школи. Після закінчення навчався в школі бухгалтерів. Два роки працював обліковцем у колгоспі.

Село повоєнне – це каторга.  Кожен старався вирватись з безоплатної важкої (без вихідних) праці.

Юнак з іншими хлопцями, по "оргнабору", вирушив шукати щастя на шляхах Донбасу. Вісімнадцятирічним спробував, що таке вугільна лава на глибині 800 метрів. То був важкий труд рабів з мізерною платнею.

Потому три з половиною роки –  в радянській армії. Після звільнення в запас закінчив школу чергових на залізничній станції у Львові.

Професія прийшлася до душі. На станції  Славсько керував рухом поїздів.

Там і кохання затьохкало солов'їну пісню. До душі припала красуня Оля із роду Мельників, що повернулася із заслання з Хабаровського краю. Жили душа в душу, та й нажили із своєю Оленькою діточок, яким люди заздрять. 

Виросли, вивчили, і  діти стали прекрасними господарями  та доброчинними  християнами. Серед того квітучого життєдайного  багатства  – Василь Мичко  (1976 р. н.). Навчався в школі. У Теофіпольському ПТУ-34 вивчився на кухаря-кондитера.

Господь завжди обирає для себе вірних. Відгукнувся на цей поклик Василь Мичко, і пішов навчатися в Київську духовну семінарію та академію.

У 1998 році рукоположений в сан священика митрополитом Даниїлом (ректором КДА). Направлений на Волинь у село Мощену. Парафіяни із самих початків служіння полюбили свого настоятеля. Та Боже провидіння стелило інший шлях. Отця Василія Мичка призначили настоятелем Свято-Благовіщенського собору у Ковелі. Своїм добрим серцем, доступністю, високою   духовністю,  готовністю допомогти прийшовся до душі ковельчанам. Парафія розрослася і храм розбудувався.

Сьогодні протоієрей, депутат Ковельської районної ради, о. Василь Мичко піднесений митрополитом Луцьким і Волинським Михаїлом до декана Ковельського міського деканату (благочиння).

Гордися, батьку, своїми дітьми! Недаремно життя прожите. Сьогодні душу поважного, доброго дідуся радують 19 онуків (вісім дівчат і одинадцять хлопців).

l

 У книзі "Ой, роде наш, красний…" Андрій Миколайович Мичко своїх нащадків любовно називає "дроздики".

Поправимо Вас, Батьку: не "дроздики", а орлята під надійним козацьким крилом Орла. Це – щастя!

Ви його і рід весь Ваш заслужили від Господа нашого Ісуса Христа, молитвами Божої все доброчинної  Божої Матінки.

З ювілеєм!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Шановний читачу! Вслухайся у музику цього заповіту:

Ці заповітні слова Андрія Мичка із книги "Ой, роде наш красний…", підготовленої і виданої коштом його і дітей, торкаються струн серця кожного щирого українця, кожного з нас. Вони проголошені не президентом, не великим письменником чи маститим політиком, а душею простої Людини, що пишеться з великої літери.

Напружмо свою уяву і перемістімося в простір цього "Заповіту". Не знаючи пана Андрія особисто, ми можемо легко "вималювати" його портрет.

В натруджених руках побачимо невтомного працелюба. В класичній тілесній (козацькій) статурі – довірливу доброту,  із мудрих очей променить магія християнської любові. А з глибини загартованого серця іскриться козацький нескорений дух, готовність до боротьби за рід свій, за багатостраждальну матір-Україну.

Ви запитаєте, звідки се? Можливо, надумане? Ні!  В словах не пустослів'я, а цвіт плодоносний, який живиться славним життям предків.

ххх

Гуляла козацька воля по степах і байраках, в заплавах Дніпра сивочолого і на хвилях моря Чорного. В ті буремні, романтичні часи з'явилися Мички. Це ті, що особливим "мичанням" попереджали козаків-побратимів про небезпеку.

Там, де воля і свобода, – завжди лихий чатує. Зла Катерина – мачуха Січ зруйнувала. Розлетілися соколи-орли: хто на Дон, хто за Дунай, а дехто – до гір карпатських.

Козак Мичко поселився в квітучому селі із мелодійною назвою Волосянка, що на Сколівщині. Заснував Ковальський верх (вільне місце край села), і зайнявся ковальською справою. Вправний коваль був. Селяни поважали за добрий характер і безвідмовність. Слава птахом розлетілася по всій окрузі – майстерність багато важить! Так і вкоренився: сім'ю створив та нащадків "насіяв" на власному сімейному полі.

Насмілюся сказати: "Яка родина – така й людина".

А рід Мичків розростався гарним деревом. І гілки дерева – приємні та широколисті. Одні (їх більшість) були дбайливими, на землях радгоспу, господарями. Серед них ви знайдете музиканта-скрипаля, вправну на все село кухарку, писаря сільської думи, січових стрільців, борців проти польського та московського поневолення. Хтось загинув у боях на знаменитій горі Маківці, а хтось – в сибірських концтаборах. Були мученики, які терпіли тортури  Берези-Картузької, інші – страхіття комуно-атеїстичного режиму.

Батько за те, що був господарем і мав поле та дім, збудований власними руками, опинився на сибірських просторах.

А дід? Про це – докладніше. Прийняв якось до себе в сім'ю жебрака. Одягнув, обігрів, роботу дав і довірився. Розказував про москалів та Україну, про мрію жити у вільній країні.

Прийшли "совєти", а жебрак виявився капітаном НКВС. Дід опинився в концтаборах, звідки не повернувся.

Ось так, шановний мій співрозмовнику, відчуваєш: весь рід Мичків, представників якого ти бачиш на фотосвітлинах,  з покоління в покоління українством переповнений, добродійністю багатий. Людяністю і любов'ю душевною заквітчаний.

ххх

Погляньмо ближче на біографію і життя Андрія Мичка.

Народився в жовтні 1938 року. Ще маленьким хлопчиком із старшою сестрою та молодшим братиком залишився у мами на руках. Батька, як ми згадували вище, радянська влада запроторила до в'язниці. Розпочалася радянсько-німецька війна. Жили під постійним страхом. Чим міг, тим допомагав мамі. Вона навчала: "Не відчиняйте двері чужим людям, а коли на подвір'ї, то ховайтеся в хлів (там було сіно)". Боялася, переживала за дітей.

Дитячий розум запам'ятав німців, які вели себе толерантно стосовно селян, платили за продукти (хліб, сало, молоко),  частували дітей солодким шоколадом.

У дитячу свідомість ввійшло й інше – повернення солдатів червоної армії, які були напіводягнені і напіввзуті, голодні і  які силою забирали в господарів все, що бачили, навіть останнє.

У 1945 році пішов до школи. Після закінчення навчався в школі бухгалтерів. Два роки працював обліковцем у колгоспі.

Село повоєнне – це каторга.  Кожен старався вирватись з безоплатної важкої (без вихідних) праці.

Юнак з іншими хлопцями, по "оргнабору", вирушив шукати щастя на шляхах Донбасу. Вісімнадцятирічним спробував, що таке вугільна лава на глибині 800 метрів. То був важкий труд рабів з мізерною платнею.

Потому три з половиною роки –  в радянській армії. Після звільнення в запас закінчив школу чергових на залізничній станції у Львові.

Професія прийшлася до душі. На станції  Славсько керував рухом поїздів.

Там і кохання затьохкало солов'їну пісню. До душі припала красуня Оля із роду Мельників, що повернулася із заслання з Хабаровського краю. Жили душа в душу, та й нажили із своєю Оленькою діточок, яким люди заздрять. 

Виросли, вивчили, і  діти стали прекрасними господарями  та доброчинними  християнами. Серед того квітучого життєдайного  багатства  – Василь Мичко  (1976 р. н.). Навчався в школі. У Теофіпольському ПТУ-34 вивчився на кухаря-кондитера.

Господь завжди обирає для себе вірних. Відгукнувся на цей поклик Василь Мичко, і пішов навчатися в Київську духовну семінарію та академію.

У 1998 році рукоположений в сан священика митрополитом Даниїлом (ректором КДА). Направлений на Волинь у село Мощену. Парафіяни із самих початків служіння полюбили свого настоятеля. Та Боже провидіння стелило інший шлях. Отця Василія Мичка призначили настоятелем Свято-Благовіщенського собору у Ковелі. Своїм добрим серцем, доступністю, високою   духовністю,  готовністю допомогти прийшовся до душі ковельчанам. Парафія розрослася і храм розбудувався.

Сьогодні протоієрей, депутат Ковельської районної ради, о. Василь Мичко піднесений митрополитом Луцьким і Волинським Михаїлом до декана Ковельського міського деканату (благочиння).

Гордися, батьку, своїми дітьми! Недаремно життя прожите. Сьогодні душу поважного, доброго дідуся радують 19 онуків (вісім дівчат і одинадцять хлопців).

ххх

 У книзі "Ой, роде наш, красний…" Андрій Миколайович Мичко своїх нащадків любовно називає "дроздики".

Поправимо Вас, Батьку: не "дроздики", а орлята під надійним козацьким крилом Орла. Це – щастя!

Ви його і рід весь Ваш заслужили від Господа нашого Ісуса Христа, молитвами Божої все доброчинної  Божої Матінки.

З ювілеєм!