Вінець року багатий святами
Основою народного календаря, на відміну від астрономічного, був вегетаційний рік. Отже, серед сучасних церковних дат неважко віднайти точку відліку зимового циклу. Нею є день Введення в храм Пресвятої Богородиці, тобто 4 грудня. З цього дня у хліборобському розумінні починає спочивати земля, яку не можна копати лопатою аж до Благовіщення (7 квітня).
По всій Україні від Введення починали розучувати колядки, виготовляли «вбрання» для колядників і переряджених. Майже повсюдно вірили в полаз – хто вранці першим завітає до хати, той буде полазником – від нього залежатиме щастя, здоров'я чи лихо. Достаток віщував молодий відвідувач, та ще й коли був з грошима; нещастя – старий, немічний, особливо стара баба або той, що приходив щось позичати. Щоб уберегти себе від таких випадкових відвідувачів, господарі подекуди старалися раненько ввести до хати свого «полазника»: вола, телицю, вівцю – своєрідне втілення селянського добробуту.
До Введення дівчата та молодиці повинні були закінчити тіпати чи терти льон і коноплі. Хто не впорається вчасно з цією роботою, накличе влітку бурю на поля, а на себе – зневагу людей. До того ж, існувало повір'я, що в цей день надзвичайно активною є різна «нечиста сила», особливо відьми, які можуть чаклунськими діями відібрати молоко у корів.
Ось чому майже по всій Україні люди вдавалися до різноманітних оберегів: обсипали подвір'я і стайні маком-самосівом (видюком), обкурювали зіллям худобу, мастили вим'я маслом, часником, а на дверях стаєнь дьогтем малювали хрестики. Худобу в цей день щедро годували. В окремих районах України спеціально варили з борошна густу киселицю і давали коровам – щоб густою була сметана.
Давніми у цьому святі є і весільні мотиви. Найкраще виражені вони дівочими ворожіннями на щасливе заміжжя. Так, молоді гуцулки зранку на Введення юрмилися біля входу до церкви, аби серед перших увійти до храму слідом за священиком. В інших районах України дівчата «на віддані» потай від сторонніх очей «святили» воду, щоб привернути до себе парубків. Для цього там, де сходяться три потоки, набирали у глечик чи миску води, розкладали поблизу вогнище і над полум'ям, примовляючи щось, переливали воду з посудини в посудину.
Введення в народі ще називали «Видінням». Це зумовлено народним віруванням, згідно з яким Бог у цей день відпускає душі померлих подивитися на своє тіло.
З днем пам'яті великомучениці Катерини (7 грудня) пов'язувалися звичаї «кликати долю», ворожити на щасливе заміжжя.
Робили це переважно дівчата. Вони сходилися до однієї з хат чи до хати, де зимовими вечорами влаштовувались вечорниці. Там варили пшоняну кашу. Коли сутеніло, загортали горщик з кашею у рушник і виходили до воріт «кликати долю». Кожна дівчина по черзі гримала макогоном по воротах і гукала: «Доле, ходи до нас вечеряти».
Потім прислухалися, чи не чути десь у селі якихось голосів, чи «одізвалася Доля». У Галичині дівчата під час вечері потай зі жменею каші вибігали надвір, кидали кашу на дах і кликали свого судженого кашу їсти.
Багато ворожінь на щасливе заміжжя долучалося і до дня пам'яті апостола Андрія Первозванного (13 грудня). Серед них – відомі «посівання»: набравши у жменю насіння конопель, дівчата вибігали на подвір'я і, розсіваючи його, примовляли:
“Я, святий Андрію,
Конопельки сію.
Дай, Боже, знати,
З ким весілля грати”.
Робили це переважно увечері напередодні Андрія. Крім того, дівчата рахували кілки у парканах, плотах, відливали фігурки з воску, пекли і їли на ніч солоного коржа, щоб їм наснився суджений. Коли ж сходилися до гурту, то ворожили на коржиках чи балабушках.
Приносили із собою борошно, з якого кожна виробляла свого коржика чи балабушка, ще й позначала, щоб із-поміж усіх вирізнявся. Спечені коржики розкладали на лавці, впускали до хати голодного кота чи собаку. Чиє печиво з’їсть кіт чи пес першим, та дівчина першою з гурту заміж піде. Чий коржик надкусить і залишить, цю дівчину спіткає нещастя.
Увечері влаштовували вечорниці, на які сходилися і парубки. Тоді починалися різноманітні розваги, з яких найпоширенішою була «калита». Так називали круглий, змащений медом і посиланий маком корж, якого на шнурку підвішували до стелі.
З-поміж гурту обирали жартівника за «писаря», який мав розсмішити кожного, хто, підстрибуючи на кочерзі, намагався відкусити шматок підвішеного коржа. Інший парубок був за «вартового»: він то підтягував, то опускав на шнурку «калиту». Тому, хто під час гри розсміявся, але не вкусив коржа, «писар» мастив лице сажею. Якщо вже всі парубки спробували свого «щастя», а корж ще залишався, його ділили на частини і роздавали всім присутнім. Після цього всі сідали за стіл, і починалася вечеря.
Під час вечері дівчина наливала в блюдце вина, горілки або меду, розведеного водою, клала на дно перстень і примушувала свого хлопця дістати його губами. Якщо дістане і носа не вмочить, то ожениться і буде щасливий.
Наступного дня після Андрія Первозванного, 14 грудня, святкували колись пророка Наума. Цього дня добре починати вчити дітей: наука на ум піде. Тому й казали: «Прийшов Наум – навів на ум».
В день Великомучениці Варвари (17 грудня) гріх прати, білити і глину місити. «Можна тільки вишивати та нитки сукати...». Беручись до вишивання, колись дівчата хрестились і шептали: «Свята Варвара золотими нитками Ісусові ризи шила і нас навчила».
«Варвари» – день повороту на весну. Тому казали, що «Варвара ночі урвала, а дня приточила». 18 грудня – преподобного Сави, а 19 грудня – Миколая. З цього приводу в народних приповідках говориться: «Варвара снігом постелить, Сава загладить хуртовиною, а Микола морозом придавить», «Варвара мостить, Сава гострить, а Миколай гвоздить», «Варвара заварить, а Микола поставить кола».
В народних легендах та переказах святий Миколай боронить людей перед стихійним лихом, а найбільше – на воді. Всі одеські рибалки у своїх куренях мали образ святого Миколая. Виходячи в море на промисел, вони брали з собою образ святого чудотворця. З інших народних оповідань виходить, що святий Миколай-Чудотворець опікується не тільки людьми, а й диким звіром. Пропоную читачам «Вістей Ковельщини» одну з таких розповідей.
«Якось чоловік їхав лісом, і захопила його ніч. Мусив ночувати. Випряг він воли, дав сіна. Коли дивиться: недалечко від нього на пустирі звірине збіговисько. Злякався чоловік, ще б пак! Вовки, лисиці, зайці, ведмеді... Таке назбігалося – страх глянути! Сидить заєць поруч із вовком і не боїться його. «Що за дивовижа?», – думає собі чоловік. А коли вже йому від серця відлягло, він пильніше придивився і побачив: сидить поміж тією звіриною святий Микола – старий сивий чоловік. Сидить і щось тим звірам розказує, а вони слухають, розвісивши вуха».
22 грудня – день Ганни (Анни), а 25 грудня – Спиридона-сонцеворота, від якого Сонце повертає на літо, а зима – на мороз. Ось цими святами і закінчується місяць та рік.
Підготував
Ігор ВИЖОВЕЦЬ.
Основою народного календаря, на відміну від астрономічного, був вегетаційний рік. Отже, серед сучасних церковних дат неважко віднайти точку відліку зимового циклу. Нею є день Введення в храм Пресвятої Богородиці, тобто 4 грудня. З цього дня у хліборобському розумінні починає спочивати земля, яку не можна копати лопатою аж до Благовіщення (7 квітня).
По всій Україні від Введення починали розучувати колядки, виготовляли «вбрання» для колядників і переряджених. Майже повсюдно вірили в полаз – хто вранці першим завітає до хати, той буде полазником – від нього залежатиме щастя, здоров'я чи лихо. Достаток віщував молодий відвідувач, та ще й коли був з грошима; нещастя – старий, немічний, особливо стара баба або той, що приходив щось позичати. Щоб уберегти себе від таких випадкових відвідувачів, господарі подекуди старалися раненько ввести до хати свого «полазника»: вола, телицю, вівцю – своєрідне втілення селянського добробуту.
До Введення дівчата та молодиці повинні були закінчити тіпати чи терти льон і коноплі. Хто не впорається вчасно з цією роботою, накличе влітку бурю на поля, а на себе – зневагу людей. До того ж, існувало повір'я, що в цей день надзвичайно активною є різна «нечиста сила», особливо відьми, які можуть чаклунськими діями відібрати молоко у корів.
Ось чому майже по всій Україні люди вдавалися до різноманітних оберегів: обсипали подвір'я і стайні маком-самосівом (видюком), обкурювали зіллям худобу, мастили вим'я маслом, часником, а на дверях стаєнь дьогтем малювали хрестики. Худобу в цей день щедро годували. В окремих районах України спеціально варили з борошна густу киселицю і давали коровам – щоб густою була сметана.
Давніми у цьому святі є і весільні мотиви. Найкраще виражені вони дівочими ворожіннями на щасливе заміжжя. Так, молоді гуцулки зранку на Введення юрмилися біля входу до церкви, аби серед перших увійти до храму слідом за священиком. В інших районах України дівчата «на віддані» потай від сторонніх очей «святили» воду, щоб привернути до себе парубків. Для цього там, де сходяться три потоки, набирали у глечик чи миску води, розкладали поблизу вогнище і над полум'ям, примовляючи щось, переливали воду з посудини в посудину.
Введення в народі ще називали «Видінням». Це зумовлено народним віруванням, згідно з яким Бог у цей день відпускає душі померлих подивитися на своє тіло.
З днем пам'яті великомучениці Катерини (7 грудня) пов'язувалися звичаї «кликати долю», ворожити на щасливе заміжжя.
Робили це переважно дівчата. Вони сходилися до однієї з хат чи до хати, де зимовими вечорами влаштовувались вечорниці. Там варили пшоняну кашу. Коли сутеніло, загортали горщик з кашею у рушник і виходили до воріт «кликати долю». Кожна дівчина по черзі гримала макогоном по воротах і гукала: «Доле, ходи до нас вечеряти».
Потім прислухалися, чи не чути десь у селі якихось голосів, чи «одізвалася Доля». У Галичині дівчата під час вечері потай зі жменею каші вибігали надвір, кидали кашу на дах і кликали свого судженого кашу їсти.
Багато ворожінь на щасливе заміжжя долучалося і до дня пам'яті апостола Андрія Первозванного (13 грудня). Серед них – відомі «посівання»: набравши у жменю насіння конопель, дівчата вибігали на подвір'я і, розсіваючи його, примовляли:
“Я, святий Андрію,
Конопельки сію.
Дай, Боже, знати,
З ким весілля грати”.
Робили це переважно увечері напередодні Андрія. Крім того, дівчата рахували кілки у парканах, плотах, відливали фігурки з воску, пекли і їли на ніч солоного коржа, щоб їм наснився суджений. Коли ж сходилися до гурту, то ворожили на коржиках чи балабушках.
Приносили із собою борошно, з якого кожна виробляла свого коржика чи балабушка, ще й позначала, щоб із-поміж усіх вирізнявся. Спечені коржики розкладали на лавці, впускали до хати голодного кота чи собаку. Чиє печиво з’їсть кіт чи пес першим, та дівчина першою з гурту заміж піде. Чий коржик надкусить і залишить, цю дівчину спіткає нещастя.
Увечері влаштовували вечорниці, на які сходилися і парубки. Тоді починалися різноманітні розваги, з яких найпоширенішою була «калита». Так називали круглий, змащений медом і посиланий маком корж, якого на шнурку підвішували до стелі.
З-поміж гурту обирали жартівника за «писаря», який мав розсмішити кожного, хто, підстрибуючи на кочерзі, намагався відкусити шматок підвішеного коржа. Інший парубок був за «вартового»: він то підтягував, то опускав на шнурку «калиту». Тому, хто під час гри розсміявся, але не вкусив коржа, «писар» мастив лице сажею. Якщо вже всі парубки спробували свого «щастя», а корж ще залишався, його ділили на частини і роздавали всім присутнім. Після цього всі сідали за стіл, і починалася вечеря.
Під час вечері дівчина наливала в блюдце вина, горілки або меду, розведеного водою, клала на дно перстень і примушувала свого хлопця дістати його губами. Якщо дістане і носа не вмочить, то ожениться і буде щасливий.
Наступного дня після Андрія Первозванного, 14 грудня, святкували колись пророка Наума. Цього дня добре починати вчити дітей: наука на ум піде. Тому й казали: «Прийшов Наум – навів на ум».
В день Великомучениці Варвари (17 грудня) гріх прати, білити і глину місити. «Можна тільки вишивати та нитки сукати...». Беручись до вишивання, колись дівчата хрестились і шептали: «Свята Варвара золотими нитками Ісусові ризи шила і нас навчила».
«Варвари» – день повороту на весну. Тому казали, що «Варвара ночі урвала, а дня приточила». 18 грудня – преподобного Сави, а 19 грудня – Миколая. З цього приводу в народних приповідках говориться: «Варвара снігом постелить, Сава загладить хуртовиною, а Микола морозом придавить», «Варвара мостить, Сава гострить, а Миколай гвоздить», «Варвара заварить, а Микола поставить кола».
В народних легендах та переказах святий Миколай боронить людей перед стихійним лихом, а найбільше – на воді. Всі одеські рибалки у своїх куренях мали образ святого Миколая. Виходячи в море на промисел, вони брали з собою образ святого чудотворця. З інших народних оповідань виходить, що святий Миколай-Чудотворець опікується не тільки людьми, а й диким звіром. Пропоную читачам «Вістей Ковельщини» одну з таких розповідей.
«Якось чоловік їхав лісом, і захопила його ніч. Мусив ночувати. Випряг він воли, дав сіна. Коли дивиться: недалечко від нього на пустирі звірине збіговисько. Злякався чоловік, ще б пак! Вовки, лисиці, зайці, ведмеді... Таке назбігалося – страх глянути! Сидить заєць поруч із вовком і не боїться його. «Що за дивовижа?», – думає собі чоловік. А коли вже йому від серця відлягло, він пильніше придивився і побачив: сидить поміж тією звіриною святий Микола – старий сивий чоловік. Сидить і щось тим звірам розказує, а вони слухають, розвісивши вуха».
22 грудня – день Ганни (Анни), а 25 грудня – Спиридона-сонцеворота, від якого Сонце повертає на літо, а зима – на мороз. Ось цими святами і закінчується місяць та рік.
Підготував
Ігор ВИЖОВЕЦЬ.
Залишити коментар