Повідомлення в номер / Дорога до світла в житті Світлани

Світлана  ще зовсім юною навчилась бути дорослою, вірніше, так змусили діяти її обставини.  В матері із вітчимом було своє – зовсім інше  життя із власними інтересами,  в сім'ї виховувалось ще троє дітей.  

Та й, відверто кажучи, ненька і сама не надто переймалась й цікавилась своєю найстаршою донькою.  Мовляв, та вже не маленька, тож нехай сама опікується своїм подальшим майбутнім, не створюючи зайвих проблем для рідних.

І сама добре розуміючи, що в маленькому селі (неподалік райцентру) їй нічого доброго не бачити, дівчина після закінчення дев'ятого класу поїхала в місто.  Та, як згодом переконалась, воно не надто прихильно прийняло  чергову гостю в свої обійми.  

Там не було ні знайомих, ні друзів.  А так не вистачало  доброго слова та  просто товариського плеча. Про батьківську  підтримку годі й говорити,  бо юнка навіть не знала що це таке.  Але повертатись назад  Світлана вперто не хотіла.  "Якщо так вирішила – повинна йти до кінця", – в хвилини розпачу і відчаю твердила не раз собі вона.

Працювала продавцем квітів, інколи підробляла зайву копійку (хоча грошей катастрофічно не вистачало на найбільш  необхідне) на ринку.  Заодно  – отримала середню освіту у вечірній школі.    Життя потроху, як кажуть, почало входити в своє русло лише тоді, коли на горизонті сталися хороші переміни в особистому житті. 

Ігор був турботливим і порядним хлопцем, якого   Світлана по праву вважала для себе справжнім подарунком долі.   Навіть різниця у віці (обранець був на 10 років старшим) анітрохи не заважала двом щиро закоханим бути разом, ділити навпіл і радісні моменти, і печалі.

Їх романтичні прогулянки, квіти,  часті сюрпризи, якими балували  молоду красиву дівчину, стали тим найкращим, що було в її практично сірому й не надто щасливому житті. 

Серйозний кавалер не приховував своїх намірів про те, що дуже хотів би, аби красуня, яка родом з країв Мавки і Лукаша, невдовзі стала його законною дружиною.  Не зволікаючи із часом, Ігор познайомив свою другу половинку з своїми  батьками. 

Ті теж схвально відреагували на вибір сина.  Дівчину прийняли в родину, наче рідну доньку. Адже добре бачили, що та обділена материнською любов'ю й батьківським теплом. 

Все, здається,   в пари було якнайкраще. Але доля внесла свої корективи в життя.  Одного разу, посварившись з Ігорем через  побутові дрібниці, Світлана вирішила з подругою піти на каву. Саме той  літній вечір кардинально перевернув їх долі, так би мовити, з ніг на голову.

Новий залицяльник, що сидів за столиком навпроти,  не зводив погляду з незнайомки, яка нервово щось обговорювала із своєю співрозмовницею, розмахувала руками й час від часу  трохи підвищувала голос.  З виразу її обличчя було зрозуміло, що дівчина  чимось засмучена. 

І от Володимир (що відпочивав в розважальному закладі з колегою по роботі)  нарешті наважився підійти до дівчат. "Хто посмів образити таку красуню? Невже – її молодий чоловік?", – звернувся до тої, яка запала йому в душу.

"В мене його  немає. І, до того ж, вам здалось, що я засмучена", – без жодних вагань і докору сумління відповіла Світлана.

ххх

З того дня вони не розлучались. Спочатку, правду кажучи,  дівчина хотіла "пограти" на нервах в колишнього хлопця, аби той приревнував. Але  не зрозуміла, коли перейшла ту заборонену межу, бо й сама закохалась.  Тепер її стосунки з Ігорем, що були вже в минулому,  видавались лише звичайним захопленням чи симпатією.

А про роман із Володимиром можна було писати книгу. Від нового почуття любові їй перехоплювало подих, здавалося, що за спиною виростали крила. Вона відчувала себе щасливою сповна.

На її 20-річчя вони поїхали на відпочинок до моря. Саме там коханий  освідчився. Емоції аж зашкалювали, серце виривалось з грудей, а очі світились безмежною радістю. 

Повернувшись до міста, "новоспечені" молодята стали жити разом. Невдовзі дівчина дізналась ще одну приємну новину  – вона незабаром стане мамою. Ігор теж був на "сьомому небі" від щастя. 

Про що ще мріяти?  В Світлани було все. Забезпечений чоловік, власне житло, дорогі подарунки. Вона  навіть  мала змогу і своїм рідним допомагати матеріально. Це неабияк тішило її матір, яка стала частенько навідуватись  в гості.

Та цей "медовий" місяць тривав недовго. До народження донечки все було добре, а коли з'явилась малеча, чоловіка ніби підмінили. Став агресивним, грубим, нерідко підвищував голос на дружину без причини. Дитині практично не приділяв уваги. Мовляв: "Ти – жінка, мати, господиня! Це твої справи: доглядати, прати, готувати, прасувати". 

Спочатку на  чоловікові  затримки на роботі  жінка не зважала, а коли наважилась сказати вголос те, про що здогадувалась, то отримала удар у відповідь. "Не лізь не в  свої справи – буде гірше", – так погрожував чоловік-тиран, який раніше був добрим,  ніжним і люблячим.

Як же так? Вона ж вибрала того, кому змогла до останньої краплі віддати свою любов, подарувати душу.  Заради нього розтоптала свою гордість і самолюбство, пішла на жертви.  Саме його вона ставила на перше місце, залишивши себе на другому…

З кожним днем сімейного життя зрадженій  жінці ставало все зрозуміліше, що їх з дитиною проміняли на шумні веселі компанії в нічних закладах, де випивка, нові красиві незнайомки, які не проти побути в ролі коханок. 

Після чергових побоїв Світлана похапцем зібрала речі,   дитину  і пішла від того, кого раніше просто обожнювала, а тепер – ненавиділа усією душею.  Пішла, бо хотіла одного – спокою, а не нових скандалів із черговою брехнею та образами. 

ххх

Молода мама "крутилась", як білка в колесі. Адже на руках була маленька Софійка, яку потрібно було одягати, взувати. Та й квартиру в центрі міста винаймали за немаленькі кошти.  А від батька допомоги не чекали, той став відхрещуватися, що це не його дитина. 

Знайома часто виручала Світлану, брала з собою в поїздки у Польщу. За малечею доглядала то мати, то  кума. Одним словом, няньок вистачало. З грошима  виходило непогано.  На особистому жінка поставила практично жирний  хрест, адже не хотіла найближчим часом знову ранити ще зболене серце.

…Омріяне жіноче щастя наздогнало Світлану  через роки. Як виявилось, із Олегом вона була знайома давно – він був за шофера в їхніх щотижневих подорожах-заробітках до сусідньої країни.  Хлопець, тим паче, давно поклав око на симпатичну супутницю, але та чомусь так довго не відповідала йому взаємністю. Як потім довідався,   боялась обпектися знову.

Її крижане серце розтануло від льоду лише тоді, коли одного разу Олег просто ошелешив своїм зізнанням: "А що ми цього разу привеземо  нашій доні в подарунок?". По щоці Світлани повільно скотилася сльоза, за вікном машини миготіли знайомі польські видноколи, а на душі, нарешті, стало тепло. 

Тепер їх дружня сім'я  поповнилась ще однією донею. Люблячий чоловік й татусь обожнює своїх маленьких принцес та їх маму, які стали для чоловіка сенсом усього життя.

"Я довго йшла до цього світла, яким стало для мене – щире і взаємне почуття любові, яке змогла пізнати з найкращим у світі чоловіком. Адже для щастя треба зовсім не так і  багато – лише вміти по-справжньому кохати".

За свою родину жінка завше дякує Богу. А ще додає: "Мені потрібно було пройти ті випробування, які посилала доля,  аби стати сильнішою духом й мудрішою, аби отримати те, що я маю зараз".