Повідомлення в номер / Як здобували автокефалію Помісні Церкви

Грузинська Православна Церква була проголошена автокефальною ще 487 року. Причиною цього акту була державна незалежність Грузії та здатність її єпископату, кліру та мирян до самостійного церковного буття. У 1811 році наказом російського імператора Грузинську Церкву, після приєднання Грузії до Росії, було протиканонічно позбавлено автокефалії і приєднано до Російської Церкви. Після лютневої революції 1917 року грузинське духовенство самостійно розірвало зв’язки з Російською Православною Церквою і проголосило відновлення автокефалії. Після цього на території Грузії паралельно діяли структури Грузинської та Російської Церков. Відновлення автокефалії ГПЦ не визнавалося Московським Патріархатом до 1943 року, коли вона «віддала забуттю» всі претензії щодо ГПЦ та вступила з нею у молитовне єднання. Константинопольським Патріархатом та іншими еллінськими Церквами автокефалія Грузинської Церкви була визнана тільки у 1990 р. Не зважаючи на невизнання автокефалії Грузинської Церкви ні Константинопольським, ні Московським Патріархатами, вона існувала, як Помісна Церква, і ніхто не ставив під сумнів законність її ієрархії і дійсність таїнств.

Болгарська Православна Церква з 870 року існувала у складі Константинопольського Патріархату, як автономна. Автокефалія Болгарської Церкви пов’язана з утворенням Болгарського царства, сталося це у 919 р. Із занепадом Болгарського царства Болгарська Церква знову підпала під владу Константинополя. Відновлення автокефалії пов’язане з відродженням Болгарського царства. Наприкінці ХІІ століття, в часи ІІ Болгарського царства, автокефалію було відновлено і проголошено Тирновський Патріархат. З падінням цього царства БПЦ з порушенням канонів була позбавлена автокефалії та стала частиною Константинопольської Церкви. 

Починаючи з 1850-х років серед православних болгар почався рух за національно-церковне відродження. До цього часу всі єпископи, яких ставила в Болгарію Константинопольська патріархія, були греками, а більшість з них навіть не знала болгарської мови. Болгари почали вимагати від Константинополя поставлення болгарських єпископів, а також ширшої церковної автономії. На всі ці вимоги Константинополь реагував вкрай негативно.

Протистояння між Константинопольською патріархією і болгарами з року в рік посилювалося. Закінчилось усе тим, що болгари домоглися від султана видання указу, який проголошував відновлення автокефальної Православної Церкви в Болгарії у формі «Болгарського Екзархату». Це сталося 2 квітня 1872 р.

Предстоятель Болгарського Екзархату, Екзарх Анфим, намагався зустрітися з Константинопольським Патріархом, але той відмовився його приймати. Він видав окружний лист, в якому дав Екзарху Анфиму 30-тиденний строк для «покаяння», після чого обіцяв позбавити його сану. Для цього він навіть вирішив зібрати Собор всіх Східних Патріархів.

Екзарх оголосив усі заборони Константинопольського Патріарха недійсними, і 11 травня 1872 року за Божественною літургією у болгарському храмі Константинополя зачитав акт про проголошення Болгарської Церкви автокефальною.

У відповідь на це Константинопольський Патріарший Синод оголосив Екзарха Анфима позбавленим священства, двох митрополитів: Іларіона Ловчанського і Панарета Пловдівського – відлученими від Церкви, а єпископа Макаріопольського Іларіона повинним геєні вогненній і вічній анафемі. Ніби вважаючи ці заходи недостатніми, Константинопольський Патріарх скликав 16 вересня 1872 року Помісний собор («Великий Місцевий Синод»), на якому було засуджено «філетизм», тобто національний поділ у Православ’ї, і проголошено прибічників філетизму ворожими «Єдиній Соборній і Апостольській Церкві» та оголошено Болгарську Церкву схизматичною (розкольницькою). Певний час у Болгарській Церкві існували дві паралельні ієрархії – на кафедри, зайняті болгарськими архієреями, Константинопольський Патріархат ставив грецьких ієрархів.

Лише наприкінці ІІ Світової війни «болгарське питання» було розв’язане. В результаті переговорів представників Константинопольського Патріархату і Болгарської Церкви за посередництвом Російської Церкви 22 лютого 1945 р. схизма була припинена. Всі анафеми та відлучення були визнані такими, що втратили силу. Після 73-літнього поділу вперше грецькі й болгарські архієреї 25 лютого спільно звершили Божественну літургію в Патріаршому Константинопольському соборі, а 4 березня – у болгарському храмі в Стамбулі. 13 березня представникам Болгарської Православної Церкви був вручений спеціальний Томос, підписаний Патріархом Веніаміном і всіма членами Священного Синоду Константинопольської Церкви, яким відмінялася схизма й визнавалася автокефалія тисячолітньої Болгарської Православної Церкви.

Болгарська Церква є повчальним прикладом для УПЦ Київського Патріархату. Незважаючи на те, що Болгарія стала незалежною державою, Константинопольська Церква не дотримувалася ні церковних канонів (6 правило І Вселенського собору, 17 правило IV та 38 правило VI Вселенських соборів), ні «древніх звичаїв», та 73 роки не визнавала автокефалію Болгарської Церкви. Константинополь піддав анафемі всіх болгарських архієреїв та не визнавав духовенства Болгарської Церкви, називав їх розкольниками. Однак весь цей довгий час Болгарська Церква виконувала свою спасительну місію серед болгарського народу. Коли ж у 1945 р. Константинопольська Церква визнала автокефалію Болгарської Церкви, не відбулося ні пересвячення болгарської ієрархії та духовенства, ні перехрещення народу – не зважаючи на попередні анафеми та інші церковні заборони. 

Від початків свого існування Сербська Православна Церква перебувала в залежності від Константинопольського Патріарха. У 1219 році стала автономною. На початок 1346 року сербський король Стефан Душан настільки підніс і зміцнив свою державу, що вирішив прийняти титул імператора, а Сербського архієпископа поставити Патріархом. В «Житії преподобного Ісаї старця» (Афонський Патерик) про виконання Стефаном свого наміру говориться так: «Це він зробив єдиною своєю владою, не тільки не порадившись з Патріархами грецькими, але й не побоявшись накликати на себе через цей вчинок церковне відлучення». У 1346 році Стефан зібрав у Скоп’є церковний Собор, на якому Сербська Церква була піднесена до рангу Патріархії і першим Сербським Патріархом було поставлено архієпископа Іоаникія ІІ.

Нову Патріархію визнали лише політично залежні від сербського короля Патріарх Тирновський і архієпископ Охридський. В той же час король, своєю владою, вигнав із завойованих сербами візантійських провінцій єпископів-греків і поставив на їх місце сербів, так що на одних і тих самих кафедрах перебували і єпископи серби, і єпископи-греки.

За самовільне проголошення Сербського Патріархату і такі дії стосовно єпископів-греків, Константинопольський Патріарх Каліст І наклав на короля Стефана Душана анафему, у якій було сказано: «Божою милістю ми, Каліст, Архієпископ Вселенський Патріарх, сповіщаємо з усім Синодом нашої великої Кафоличної Апостольської Церкви, за дозволом царя нашого кир Андроніка юного і усього синкліту його, що в наше Православ’я з’явився від західної Місії (тобто Католицької Церкви) неправедний і хижий цар сербського народу Душан, сильний однодумець Західної Церкви… Повеліваємо: нехай буде «Маран ата і фрі фрі» (тобто анафема) з усім його народом сербської землі». Обгрунтування анафеми нібито належністю короля Стефана до Католицької Церкви є дивним у світлі того факту, що його дипломатичні відносини з Папою почалися лише з 1353 року, коли постала загроза Сербській державі з боку короля Угорщини Людовіка . 

До чого ж призвела анафема, накладена Константинопольським Патріархом не тільки на короля Стефана, але й на Патріарха, духовенство і весь (!) народ Сербії? «Були тоді суперечки, розкол і незгода між церковною владою грецькою і сербською; греки не приймали до причастя Пречистих і Божественних Таїн духовенство сербське і ругались йому».

Однак все це не стало на заваді Константинопольському Патріарху Філофею у 1374 році, через посередництво афонського ченця Ісаї, після 28 років розділення, зняти накладену Калістом анафему з «царя, і Патріарха, і всіх живих та спочилих і прийняти у спілкування і співслужіння всіх архиєреїв та ієреїв». Він навіть згодився з тим, щоб «сербам мати вже не архиєпископа лиш, але Патріарха самовладного». На підтвердження свого рішення Патріарх послав своїх представників – ієромонахів Матфея і Моїсея, – які служили у придворній церкві разом з раніше відлученими сербськими архиєреями і священиками.

Остаточно Сербська Церква утвердилась як автокефальна лише у 1879 році.

Елладська (Грецька) Православна Церква утворилася після появи Грецької держави внаслідок повстання греків проти володарювання Османської імперії у 1833 році. Оскільки грецький Константинопольський Патріарх перебував тоді під впливом ворожої Османської імперії, бо знаходився на її території (у Стамбулі), уряд Елладського королівства визнав за необхідне організаційно відділити Елладську Церкву від Константинопольської патріархії. Остання не визнавала автокефалію Елладської Православної Церкви до 1850 року. Таким чином, проголошення автокефалії Елладської Церкви також пов’язане з виникненням суверенної держави, а уряд цієї держави брав у проголошенні та утвердженні автокефалії саму активну участь.

Румунська Православна Церква проголосила своє самоврядування у 1865 році, після об’єднання князівств Валахії та Молдови в Румунській державі (1862 рік), виділившись таким чином з Константинопольського Патріархату. Автокефалію Румунської Православної Церкви було визнано лише у 1885 р.

Албанська Православна Церква також зобов’язана своєю автокефалією незалежній Албанській державі, з якою вона разом і з’явилась у 1922 році.