Бережімо нашу спільну пам’ять!
Перечитав листа Петра Об’єдкова про необхідність вшанування пам’яті жертв війни, і гірко на душі стало. А ту гіркоту викликала теза: «В новій історії України совість на Ковельщині у декого продовжує спати, тому що ніякого меморіалу безвинним жертвам війни не було встановлено».
Задумався… А що ж воно таке – пам’ять? З одного боку, пам’ять – це спогад про якісь минулі події.
З іншого – символ примирення між ворогуючими сторонами.
Але є й інший бік медалі: пам’ять – це сірник у руках політиків, яким може розпалити братовбивчий конфлікт.
Згадайте хоча б польсько-волинське протистояння, назване сеймом Польщі «геноцидом».
Так ось, ковельчани, у більшості своїй, знаходяться на позиціях примирення.
Місто побудувало багато пам’ятників, на різні, як-то кажуть, політичні й моральні смаки. Більшість із них постала в новій Україні.
У 1977 році возвеличився меморіал Слави. Через двадцять років споруджено пам’ятник жертвам Другої Світової війни, в народі названий «пам’ятником примирення» (до речі, єдиний в Україні!).
Поруч нього – символічний хрест над могилою останків польських жовнірів та українців.
На самому кладовищі у братській могилі спочивають воїни, які загинули при визволенні Ковеля. Їх – 1310. Спокій своїх синів охороняє Скорботна мати. А неподалік – пам’ятник невинно убієнним ковельчанам (не тільки!) в ковельській в’язниці у червні 1941 року.
Пам’ятають і шанують ковельчани невинно убієнних євреїв. На Бахівській горі збудовано своєрідний пантеон жертвам нацизму. І інший пам’ятний знак встановлено на місці розстрілу євреїв поруч із промислово-економічним коледжем (вул. Володимирська).
Щодо концентраційного табору — це окрема трагічна історія.
Померлих, загиблих чи розстріляних військовополонених Червоної Армії ховали неподалік Вербського кладовища. За окремими дослідницькими джерелами, кількість загиблих сягає 10-11 тисяч. На жаль, ще у 70-80-их роках це захоронення було розкопане, а рештки вивезені з піском невідомо куди. Чому немає Братської могили? Сталін військовополонених вважав зрадниками, про що пише П. Об’єдков. Звідси – наслідки.
Історія концтабору на цьому не закінчується. Він успішно слугував у 1945-1947 роках для потреб Червоної Армії. Тут знаходилися вояки вермахту: німці, угорці, чехи. За деякими даними, в таборі загинуло чи померло від голоду та виснажливої праці близько 1,5 тисячі осіб.
Всі захоронення зруйновані і зрівняні із землею. На одному з них ведеться індивідуальна забудова Дубівського ОТГ. Мені особисто доводилось показувати ці місця родичам загиблих німецьких полонених солдатів. І тут хочу виявити своє застереження. Автор у листі наводить приклад, як російський канал «RT» розповідав плітки про те, що Вербська школа будується «на кістках людей». І рекомендує, як заборону, «на шляху до кар’єру» покласти фундаментні блоки», щоб машини не могли заїхати.
Правда інша. Коли будівельники побачили в піску, який їм привезли, рештки людських тіл, то припинили роботи, а вантажівка була повернута назад. Там пізніше працювала спеціальна комісія. Скажу, що жоден порядний українець не наважиться щось будувати на кістках (хіба колишні прихильники атеїзму – осколки старої системи, які діяли за бісівськими законами).
Зрештою, суть в іншому: не блоками слід перекривати дорогу, а спростовувати і не розповсюджувати свідомо чи несвідомо брехню. А то виходить, що ковельчани “недолугі”, “нетямущі” не тільки в Україні, але й в очах росіян.
Так, Ковель побудований на кістках. Це справді трагедія. Про ці жахливі сторінки історії розповідає експозиція Ковельського історичного музею.
Більше того, ковельчани бережуть пам’ять про загиблих Героїв сучасної війни на Сході України. В школах встановлені меморіальні дошки. Бібліотека зібрала всю інформацію про подвиг героїв-ковельчан.
Експозиція в історичному музеї про правду цієї війни широко представлена спогадами, різними речами, експонатами із серця війни. Проводяться пам’ятні заходи.
Чи все гладко, рівно і мирно?
Звичайно, що ні! Одні – проти пошуку останків воїнів Червоної Армії, вважаючи їх окупантами. Інші – проти увіковічення загиблих борців за волю України.
Благодатне поле для «руського міра!». Тому будьмо пильні і обережні у судженнях. Пам’ять має бути джерелом примирення, а не конфронтації та звинувачень кого б то не було.
Що стосується пропозиції автора спорудити на Волині музейний комплекс жертв тоталітаризму, то ідея загалом хороша. Але, на жаль, в даний час вона нереальна – на це потрібні великі кошти. Можливо, коли закінчиться війна на Сході України, в державі запанують мир і спокій, вщухнуть політичні пристрасті, можна буде про це вести мову.
Ну, а поки що ефективно використовуймо те, що маємо – музеї і музейні кімнати, культустанови, пам’ятники і пам’ятки старовини. І не забуваймо головного: людина живе доти, доки живе пам’ять про неї.
Тож бережімо нашу спільну пам’ять!
Анатолій СЕМЕНЮК, голова міськрайонної організації
Національної спілки краєзнавців України.
Перечитав листа Петра Об’єдкова про необхідність вшанування пам’яті жертв війни, і гірко на душі стало. А ту гіркоту викликала теза: «В новій історії України совість на Ковельщині у декого продовжує спати, тому що ніякого меморіалу безвинним жертвам війни не було встановлено».
Задумався… А що ж воно таке – пам’ять? З одного боку, пам’ять – це спогад про якісь минулі події.
З іншого – символ примирення між ворогуючими сторонами.
Але є й інший бік медалі: пам’ять – це сірник у руках політиків, яким може розпалити братовбивчий конфлікт.
Згадайте хоча б польсько-волинське протистояння, назване сеймом Польщі «геноцидом».
Так ось, ковельчани, у більшості своїй, знаходяться на позиціях примирення.
Місто побудувало багато пам’ятників, на різні, як-то кажуть, політичні й моральні смаки. Більшість із них постала в новій Україні.
У 1977 році возвеличився меморіал Слави. Через двадцять років споруджено пам’ятник жертвам Другої Світової війни, в народі названий «пам’ятником примирення» (до речі, єдиний в Україні!).
Поруч нього – символічний хрест над могилою останків польських жовнірів та українців.
На самому кладовищі у братській могилі спочивають воїни, які загинули при визволенні Ковеля. Їх – 1310. Спокій своїх синів охороняє Скорботна мати. А неподалік – пам’ятник невинно убієнним ковельчанам (не тільки!) в ковельській в’язниці у червні 1941 року.
Пам’ятають і шанують ковельчани невинно убієнних євреїв. На Бахівській горі збудовано своєрідний пантеон жертвам нацизму. І інший пам’ятний знак встановлено на місці розстрілу євреїв поруч із промислово-економічним коледжем (вул. Володимирська).
Щодо концентраційного табору — це окрема трагічна історія.
Померлих, загиблих чи розстріляних військовополонених Червоної Армії ховали неподалік Вербського кладовища. За окремими дослідницькими джерелами, кількість загиблих сягає 10-11 тисяч. На жаль, ще у 70-80-их роках це захоронення було розкопане, а рештки вивезені з піском невідомо куди. Чому немає Братської могили? Сталін військовополонених вважав зрадниками, про що пише П. Об’єдков. Звідси – наслідки.
Історія концтабору на цьому не закінчується. Він успішно слугував у 1945-1947 роках для потреб Червоної Армії. Тут знаходилися вояки вермахту: німці, угорці, чехи. За деякими даними, в таборі загинуло чи померло від голоду та виснажливої праці близько 1,5 тисячі осіб.
Всі захоронення зруйновані і зрівняні із землею. На одному з них ведеться індивідуальна забудова Дубівського ОТГ. Мені особисто доводилось показувати ці місця родичам загиблих німецьких полонених солдатів. І тут хочу виявити своє застереження. Автор у листі наводить приклад, як російський канал «RT» розповідав плітки про те, що Вербська школа будується «на кістках людей». І рекомендує, як заборону, «на шляху до кар’єру» покласти фундаментні блоки», щоб машини не могли заїхати.
Правда інша. Коли будівельники побачили в піску, який їм привезли, рештки людських тіл, то припинили роботи, а вантажівка була повернута назад. Там пізніше працювала спеціальна комісія. Скажу, що жоден порядний українець не наважиться щось будувати на кістках (хіба колишні прихильники атеїзму – осколки старої системи, які діяли за бісівськими законами).
Зрештою, суть в іншому: не блоками слід перекривати дорогу, а спростовувати і не розповсюджувати свідомо чи несвідомо брехню. А то виходить, що ковельчани “недолугі”, “нетямущі” не тільки в Україні, але й в очах росіян.
Так, Ковель побудований на кістках. Це справді трагедія. Про ці жахливі сторінки історії розповідає експозиція Ковельського історичного музею.
Більше того, ковельчани бережуть пам’ять про загиблих Героїв сучасної війни на Сході України. В школах встановлені меморіальні дошки. Бібліотека зібрала всю інформацію про подвиг героїв-ковельчан.
Експозиція в історичному музеї про правду цієї війни широко представлена спогадами, різними речами, експонатами із серця війни. Проводяться пам’ятні заходи.
Чи все гладко, рівно і мирно?
Звичайно, що ні! Одні – проти пошуку останків воїнів Червоної Армії, вважаючи їх окупантами. Інші – проти увіковічення загиблих борців за волю України.
Благодатне поле для «руського міра!». Тому будьмо пильні і обережні у судженнях. Пам’ять має бути джерелом примирення, а не конфронтації та звинувачень кого б то не було.
Що стосується пропозиції автора спорудити на Волині музейний комплекс жертв тоталітаризму, то ідея загалом хороша. Але, на жаль, в даний час вона нереальна – на це потрібні великі кошти. Можливо, коли закінчиться війна на Сході України, в державі запанують мир і спокій, вщухнуть політичні пристрасті, можна буде про це вести мову.
Ну, а поки що ефективно використовуймо те, що маємо – музеї і музейні кімнати, культустанови, пам’ятники і пам’ятки старовини. І не забуваймо головного: людина живе доти, доки живе пам’ять про неї.
Тож бережімо нашу спільну пам’ять!
Анатолій СЕМЕНЮК, голова міськрайонної організації Національної спілки краєзнавців України.
Залишити коментар