Мій шлях
Колись мене, сільського
малюка,
«Дитя війни», що ріс без
батька,
Навчали любити Сталіна. Як
віслюка
Навчали. І до комунії йти без
оглядки.
А до села із вирію вертавсь
лелека.
Він Україну полюбив – її
болото й ліс.
До Сталіна йому було
далеко,
Тож українцем щирим та
затятим ріс.
Ходив за орачами влітку в
полі,
На хаті майстрував своє
гніздечко,
Вчив малюків літати – його
доля:
Природна, батьківська,
доречна.
Не сотні – тисячі років
тривали
Ті звичаї пташині і закони,
А люди війнами шляхи
кривавили,
Колючий дріт –
комуноперегони.
Лелека-українець знав, що
щастя
Не в комунії і не в Московії
росте.
Воно близьке, і лиш
тому воздасться,
Хто усвідомить
пророцтво золоте.
Що зернини щастя – у
твоєму серці,
У власнім домі, у
батьківській родині.
На своїй, а не чужій землі. У тім озерці,
Що так багато в нас від віку і донині.
Що щастя дихати
Україною щодня,
І пісню солов’я веселого
сприймати,
І знати, що найясніша
світанковая зоря
Благословить тебе, як
благословляє мати.
l
А я, малюк, «дитя війни»
триклятої,
Плакав за «батьком»
Сталіним, бо свого не було.
Носив на шиї галстук, і
вважав це святом,
Не розумів, чом бідністю
життя цвіло.
Не міг второпати, хто
«вороги народу»?
За грати їх! А, значить, так і
треба.
Осушим болота, підкоримо
природу –
І плакала зоря… І голосило
небо.
Дітям лелечим нікуди
подітись.
Як виживати в осушеній
пустелі?
І я в тих болотах зростав…
Ех, діти, діти!..
Думки тривожать гіркі,
невеселі.
l
Роки майнули – крила
виростали,
А тут в забутому селі немає
свята.
Я бачив маму, вона ішла з
дровами
За плечима… Спішила, аби
дійти до хати.
Щоб запалити грубку-пічку
і зігріти
Не себе, а мене, півсироту,
«війни дитину».
Райське благо уявлялося у
місті.
«Іди! Навчайся!» –
благословила сина.
І я пішов. До касти
«обраних» вступив.
Після поневірянь – прийняв
«народ радянський».
Знав добре, що фальшивий
цей заспів,
Та ради матері служив
жерцям поганським.
Мізерне владне мені
довірили кермо.
Свої – своїм! Радій, а в серці
щось не те.
Не знайдеш у фарисействі
золоте руно –
Лиш там, де нація і воля, –
там душа цвіте.
Пройдуть віки, тисячоліття,
та знов і знов
Ген племені пробудиться, і
доля поведе
У вир боротьби. Туди, де
справжня є любов,
Де своя правда. Рідне все й
святе!
l
Проснулась Україна в
буремних дев’яностих.
Завирувала повінь. Весна!
Пробудження!
Лелеченьку, лети мерщій –
не в гості
До рідних обріїв. Гряде
Відродження.
Жерці лякали. Винуватили
у зрадництві.
Та як же можна зрадити не
зраджене?
І хто розсудить, хто правий
в порадництві,
Крім Бога? У Нього правда
непоранена.
Куди іти, як попереду прірва
чорна?
Зупиніться, коні! Рідна
доленько, прости!
Старе відмерло. Відспівали
піонерські горни,
Нові будуєм до
Незалежності мости.
Гряде нова держава – ще
незбагненний час.
Ех, запануєм – розквітай,
калино!
«Нехай буде воля Твоя»,
Ісусе, Отче наш!
Благослови для України
світлу днину.
l
І погуляли козаченьки.
Впала на коліна
Держава-сила. Серце в
розпачі болить.
Чому й навіщо над Дніпром і
Ковелем руїна?
Молюся! Каюсь! Мучусь!
Волаю: зупиніть
Той хаос, що прижився на
дорозі.
Лелеченько, а як там мій
Клевецьк – село?
Вже скоро осінь. Як малята?
Вони у змозі
До країв далеких долетіти?
Усякого було.
Бо ж понад краєм хижий
птах ширяє –
Дві голови. Чатує і чекає,
коли знесилимось.
Та не діждеться!
Лелеченько, він добре знає,
Що в характерників
всепереможна сила.
l
Не тільки цим тривожусь я
з тобою.
Тестую у думках народ на
волю й гідність,
На вірність Україні. Багато
хто юрбою
Побігли за «тарифами», мов
зникне бідність.
Наївна думка, що ключі від
раю
В глави держави. Треба
клято працювати!
Мій рай, лелеко, – твоє
гніздо над краєм,
Змайстроване у мирі над
моєю хатою.
Бо ж президенти не царі і
не месії,
І депутат не маг, біль твій не
почує.
Лиш хто зерном добірним
землю цю засіє,
Господь благословить і
врожаєм віншує.
l
Молюсь до народу:
Сій поле – хай родить.
Хай батьківська хата
В праці буде багата.
Нелегка дорога
До щастя і долі.
З тобою, мій Боже,
Ми вийдем з неволі.
Мої українці,
Горя спито по вінця,
Пора нам, пора
Проснутись і встати –
Ще буде в нас свято…
Ми обрані Богом.
Нелегка дорога,
Та віща сіяє над нами зоря…
l
Виходжу я в поле широке,
пожнивне.
Тополя шумить, розмовля з
небесами.
Он дітки лелечі шукають
поживи –
Цей світ повен див, живе
чудесами.
Сьогодні онуки торують
дорогу,
Ідуть без комунії. Вони ідуть
з Богом.
Куди ви, орлята? І все ж, не
спиняйтесь,
Україну любіть, над світом її
піднімайте.
І пам’ятайте: не благайте від
неї достатку –
Це ви для Вкраїни творіть
долі свято!.
l
Колись мене малого, мов
віслюка,
Навчали любити Сталіна.
Іти у стаді до комуни.
Та дух мій не зітлів.
Господняя рука
Вела до Незалежності.
Лунають величальні луни.
Чують лелеки. У них
обжинки, свято,
Вони збираються летіти у
далекий вирій,
Щоб повернутися. Код роду
не зламати:
Блаженні ті, хто любить
Україну й вірить…
l
Я грішний і каюсь,
До Бога звертаюсь:
«Прости за провини,
Що я тобі кинув,
Прости і помилуй,
О, Господи, милий!
Я вірю і знаю:
Ти мене прощаєш,
І серце любов’ю
Моє наповняєш.
Молюся за сина,
Молюсь за Вкраїну.
Лелеченько рідний,
Молитва долине
До самого Бога.
Святиться дорога!
Анатолій СЕМЕНЮК.
Колись мене, сільського малюка,
«Дитя війни», що ріс без батька,
Навчали любити Сталіна. Як віслюка
Навчали. І до комунії йти без оглядки.
А до села із вирію вертавсь лелека.
Він Україну полюбив – її болото й ліс.
До Сталіна йому було далеко,
Тож українцем щирим та затятим ріс.
Ходив за орачами влітку в п гніздечко,
Вчив малюків літати – його доля:
Природна, батьківська, доречна.
Не сотні – тисячі років тривали
Ті звичаї пташині і закони,
А люди війнами шляхи кривавили,
Колючий дріт – комуноперегони.
Лелека-українець знав, що щастя
Не в комунії і не в Московії росте.
Воно близьке, і лиш тому воздасться,
Хто усвідомить пророцтво золоте.
Що зернини щастя – у твоєму серці,
У власнім домі, у батьківській родині.
На своїй, а не чужій землі. У тім озерці,
Що так багато в нас від віку і донині.
Що щастя дихати Україною щодня,
І пісню солов’я веселого сприймати,
І знати, що найясніша світанковая зоря
Благословить тебе, як благословляє мати.
ххх
А я, малюк, «дитя війни» триклятої,
Плакав за «батьком» Сталіним, бо свого не було.
Носив на шиї галстук, і вважав це святом,
Не розумів, чом бідністю життя цвіло.
Не міг второпати, хто «вороги народу»?
За грати їх! А, значить, так і треба.
Осушим болота, підкоримо природу –
І плакала зоря… І голосило небо.
Дітям лелечим нікуди подітись.
Як виживати в осушеній пустелі?
І я в тих болотах зростав…
Ех, діти, діти!..
Думки тривожать гіркі, невеселі.
ххх
Роки майнули – крила виростали,
А тут в забутому селі немає свята.
Я бачив маму, вона ішла з дровами
За плечима… Спішила, аби дійти до хати.
Щоб запалити грубку-пічку і зігріти
Не себе, а мене, півсироту, «війни дитину».
Райське благо уявлялося у місті.
«Іди! Навчайся!» – благословила сина.
І я пішов. До касти «обраних» вступив.
Після поневірянь – прийняв «народ радянський».
Знав добре, що фальшивий цей заспів,
Та ради матері служив жерцям поганським.
Мізерне владне мені довірили кермо.
Свої – своїм! Радій, а в серці щось не те.
Не знайдеш у фарисействі золоте руно –
Лиш там, де нація і воля, – там душа цвіте.
Пройдуть віки, тисячоліття, та знов і знов
Ген племені пробудиться, і доля поведе
У вир боротьби. Туди, де справжня є любов,
Де своя правда. Рідне все й святе!
ххх
Проснулась Україна в буремних дев’яностих.
Завирувала повінь. Весна! Пробудження!
Лелеченьку, лети мерщій – не в гості
До рідних обріїв. Гряде Відродження
Жерці лякали. Винуватили у зрадництві.
Та як же можна зрадити не зраджене?
І хто розсудить, хто правий в порадництві,
Крім Бога? У Нього правда непоранена.
Куди іти, як попереду прірва чорна?
Зупиніться, коні! Рідна доленько, прости!
Старе відмерло. Відспівали піонерські горни,
Нові будуєм до Незалежності мости.
Гряде нова держава – ще незбагненний час.
Ех, запануєм – розквітай, калино!
«Нехай буде воля Твоя», Ісусе, Отче наш!
Благослови для України світлу днину.
ххх
І погуляли козаченьки. Впала на коліна
Держава-сила. Серце в розпачі болить.
Чому й навіщо над Дніпром і Ковелем руїна?
Молюся! Каюсь! Мучусь! Волаю: зупиніть
Той хаос, що прижився на дорозі.
Лелеченько, а як там мій Клевецьк – село?
Вже скоро осінь. Як малята? Вони у змозі
До країв далеких долетіти? У сякого було.
Бо ж понад краєм хижий птах ширяє –
Дві голови. Чатує і чекає, коли знесилимось.
Та не діждеться! Лелеченько, він добре знає,
Що в характерників всепереможна сила.
ххх
Не тільки цим тривожусь я з тобою.
Тестую у думках народ на волю й гідність,
На вірність Україні. Багато хто юрбою
Побігли за «тарифами», мов зникне бідність.
Наївна думка, що ключі від раю
В глави держави. Треба клято працювати!
Мій рай, лелеко, – твоє гніздо над краєм,
Змайстроване у мирі над моєю хатою.
Бо ж президенти не царі і не месії,
І депутат не маг, біль твій не почує.
Лиш хто зерном добірним землю цю засіє,
Господь благословить і врожаєм віншує.
ххх
Молюсь до народу:
Сій поле – хай родить.
Хай батьківська хата
В праці буде багата.
Нелегка дорога
До щастя і долі.
З тобою, мій Боже,
Ми вийдем з неволі.
Мої українці,
Горя спито по вінця,
Пора нам, пора
Проснутись і встати –
Ще буде в нас свято…
Ми обрані Богом.
Нелегка дорога,
Та віща сіяє над нами зоря…
ххх
Виходжу я в поле широке, пожнивне.
Тополя шумить, розмовля з небесами.
Он дітки лелечі шукають поживи –
Цей світ повен див, живе чудесами.
Сьогодні онуки торують дорогу,
Ідуть без комунії. Вони ідуть з Богом.
Куди ви, орлята? І все ж, не спиняйтесь,
Україну любіть, над світом її піднімайте.
І пам’ятайте: не благайте від неї достатку –
Це ви для Вкраїни творіть долі свято!.
ххх
Колись мене малого, мов віслюка,
Навчали любити Сталіна.
Іти у стаді до комуни.
Та дух мій не зітлів. Господняя рука
Вела до Незалежності.
Лунають величальні луни.
Чують лелеки. У них обжинки, свято,
Вони збираються летіти у далекий вирій,
Щоб повернутися. Код роду не зламати:
Блаженні ті, хто любить Україну й вірить…
ххх
Я грішний і каюсь,
До Бога звертаюсь:
«Прости за провини,
Що я тобі кинув,
Прости і помилуй,
О, Господи, милий!
Я вірю і знаю:
Ти мене прощаєш,
І серце любов’ю
Моє наповняєш.
Молюся за сина,
Молюсь за Вкраїну.
Лелеченько рідний,
Молитва долине
До самого Бога.
Святиться дорога!
Анатолій СЕМЕНЮК.
Мій шлях
Залишити коментар