Летіть, орлята, у майбутнє!
2 вересня 2019 року. Дев’ята ранку. Ковель одягнувся в свято першого дзвоника. Сонечко усміхається ласкаве. Небо синіє спокоєм. Настрій по-особливому піднесений.
Я їду вулицями міста. Біля кожної школи дорогу заполонили автівки. Не проїхати. Це ознаки нового часу. Але мова не про це.
Сьогодні мій онук Юрко йде в перший клас Нової української школи. Це йому виспівує перший дзвоник. Тепер він – учень ліцею № 1 (колишня ЗОШ І–ІІІ ст. № 1). Таких «першачків» як він, 150.
На лінійці вони тихі, слухняні, напрочуд серйозні. Старші між собою про щось щебечуть і теж душу один одному звеселяють.
Загалом картина мальовнича. По периметру стадіону – сотні людей. Тут батьки, дідусі та бабусі і старшокласники. Зеленіє штучне покриття футбольного поля, ніби нагадуючи про позитивні зміни в школі.
А зміни не тільки в школі. Навколо того зеленого кольору життя цвітуть-розквітають барвисті, яскраві і серцю милі вишиванки. Краса неймовірна. Це – Україна! Як тебе не любити, ненько рідна моя?..
Тетяна Донюш, директор ліцею, з хвилюванням промовляє вітальні слова. Вона дякує спонсорам, батькам і всім тим, хто взяв участь у підготовці школи до нового навчального року, – нагадує нам, що це – найсвітліше свято осені, а для першокласників – і життя. Свято Надії, Віри і Любові.
І ми подякуймо нашим шановним і дорогим вчителям, педагогам та вихователям за готовність нести відповідальну місію – вкладати в юні душі світло знань і виховувати їх українцями.
Піднесено лунають вітальна пісня та Державний гімн України.
«Прапор внести !» – звучить команда.
Майорить на легенькому вітерці полотнище стягу, і тріпоче душа під звуки козацького маршу.
«Розійтись по класах!» – чути серед багатоголосого щебетання нову команду. Не стримуюся і йду до першокласників, де особлива аура.
Вчителі перших класів теж хвилюються. Вони формують своїх підопічних у колони. Які ж бо всі милі та гарні! Вітаюся. О, диво: мій Юрко по-дорослому серйозно подає руку. Він розуміє, що безтурботні дні та ігри лишилися позаду, на нього чекають серйозні випробування наукою.
Спостерігаю за Мирославою Олексіївною Акуловою, першою вчителькою онука. Вона, як мама, біля своїх рідних діток. Це заспокоює і тішить: наші діти в надійних руках.
Мимоволі народжуються поетичні рядки:
Вклонюсь чолом, найперша
вчителько моя!
Хай щастям і добром тобі
воздасться.
Нелегкий шлях, почесна
колія –
Тут все твоє людське й
небесне щастя.
Вклонюся школі, педагогам,
вчителям –
Тут вчилися і виросли мої
сини.
Сьогодні естафету я онуку
передам:
Летіть, орлята, аж до нової
весни.
Дзвенить дзвінок, голосить,
Сонце світить
У кожній нотці: вчитись…
вчитись… вчитись…
Анатолій СЕМЕНЮК.
2 вересня 2019 року. Дев’ята ранку. Ковель одягнувся в свято першого дзвоника. Сонечко усміхається ласкаве. Небо синіє спокоєм. Настрій по-особливому піднесений.
Я їду вулицями міста. Біля кожної школи дорогу заполонили автівки. Не проїхати. Це ознаки нового часу. Але мова не про це.
Сьогодні мій онук Юрко йде в перший клас Нової української школи. Це йому виспівує перший дзвоник. Тепер він – учень ліцею № 1 (колишня ЗОШ І–ІІІ ст. № 1). Таких «першачків» як він, 150.
На лінійці вони тихі, слухняні, напрочуд серйозні. Старші між собою про щось щебечуть і теж душу один одному звеселяють.
Загалом картина мальовнича. По периметру стадіону – сотні людей. Тут батьки, дідусі та бабусі і старшокласники. Зеленіє штучне покриття футбольного поля, ніби нагадуючи про позитивні зміни в школі.
А зміни не тільки в школі. Навколо того зеленого кольору життя цвітуть-розквітають барвисті, яскраві і серцю милі вишиванки. Краса неймовірна. Це – Україна! Як тебе не любити, ненько рідна моя?..
Тетяна Донюш, директор ліцею, з хвилюванням промовляє вітальні слова. Вона дякує спонсорам, батькам і всім тим, хто взяв участь у підготовці школи до нового навчального року, – нагадує нам, що це – найсвітліше свято осені, а для першокласників – і життя. Свято Надії, Віри і Любові.
І ми подякуймо нашим шановним і дорогим вчителям, педагогам та вихователям за готовність нести відповідальну місію – вкладати в юні душі світло знань і виховувати їх українцями.
Піднесено лунають вітальна пісня та Державний гімн України.
«Прапор внести !» – звучить команда.
Майорить на легенькому вітерці полотнище стягу, і тріпоче душа під звуки козацького маршу.
«Розійтись по класах!» – чути серед багатоголосого щебетання нову команду. Не стримуюся і йду до першокласників, де особлива аура.
Вчителі перших класів теж хвилюються. Вони формують своїх підопічних у колони. Які ж бо всі милі та гарні! Вітаюся. О, диво: мій Юрко по-дорослому серйозно подає руку. Він розуміє, що безтурботні дні та ігри лишилися позаду, на нього чекають серйозні випробування наукою.
Спостерігаю за Мирославою Олексіївною Акуловою, першою вчителькою онука. Вона, як мама, біля своїх рідних діток. Це заспокоює і тішить: наші діти в надійних руках.
Мимоволі народжуються поетичні рядки:
Вклонюсь чолом, найперша вчителько моя!
Хай щастям і добром тобі воздасться.
Нелегкий шлях, почесна колія –
Тут все твоє людське й небесне щастя.
Вклонюся школі, педагогам, вчителям –
Тут вчилися і виросли мої сини.
Сьогодні естафету я онуку передам:
Летіть, орлята, аж до нової весни.
Дзвенить дзвінок, голосить, Сонце світить
У кожній нотці: вчитись… вчитись… вчитись…
Анатолій СЕМЕНЮК.
Летіть, орлята, у майбутнє!
Залишити коментар