«Коли пишу, про вік свій забуваю…».
Ці поетичні рядки Якова Лавренка стосуються багатьох літніх людей. В умовах існування, коли Людина відсторонена від активного суспільного життя, коли потрапляє в тенета негараздів побутового (часто сімейного) характеру, вона шукає мотивованості до тієї чи іншої діяльності.
З боку свого шляху залишає негативні емоції, плакання на свою «гірку» долю, переступає через слабкодухість і поринає в інший, часто-густо творчий світ. Саме в такій когорті невтомних знаходиться автор наведених вище рядків Яків Якович Лавренко.
«Коли пишу, про вік свій забуваю…».
Ці поетичні рядки Якова Лавренка стосуються багатьох літніх людей. В умовах існування, коли Людина відсторонена від активного суспільного життя, коли потрапляє в тенета негараздів побутового (часто сімейного) характеру, вона шукає мотивованості до тієї чи іншої діяльності.
З боку свого шляху залишає негативні емоції, плакання на свою «гірку» долю, переступає через слабкодухість і поринає в інший, часто-густо творчий світ. Саме в такій когорті невтомних знаходиться автор наведених вище рядків Яків Якович Лавренко.
Він завжди на гребені хвилі, як би хитко та нестійко не було. Його погляди на життя і сенс життя може бути прикладом для інших.
Посудіть самі: Яків Лавренко – лідер Народного Руху на Ковельщині в боротьбі за Незалежність, активний учасник становлення Української Православної Церкви. Займається дослідженням історії визвольної боротьби. А ще – письменник і пише вірші, позначені філософським змістом.
Вересень 2019 року для Якова Лавренка особливий, ювілейний – йому 80!
Хочеться зблизька пізнати нашого героя і навіть заглянути у душу. І ось я віч-на-віч в довірливій розмові.
ххх
– Якове Яковичу, ювілей – це не тільки свято, а ще й погляд на прожиті роки. Що втрачено і що здобуто?
– Нічого не втрачено. Найголовніша мірка життя – це та цеглинка, яка покладена в фундамент Незалежності і розвиток рідної країни. Сьогодні я почуваюся розкуто і вільно. А це багатого чого варте.
– Думка не приходить, що коли б якийсь відрізок життя можна змінити, то були б щасливішими?
– Людина проходить визначений Богом шлях один раз. Як повело провидіння долі, так і має бути. Хоча, оглядаючись назад, мимоволі думаю – змінив би дитинство і перші студентські роки. Ми з мамою жили в глибокій бідності, впроголодь. Шматок хліба вважався щастям.
Чотирнадцятирічним я вже пас корів і в холодних товарних вагонах супроводжував худобу до Ленінграда. Згодом з матір’ю виживали на одну стипендію.
Краще б такого не було…
Заздрив одноліткам, у яких був батько. Свого не пам’ятаю… Не стало, коли мені було два роки.
– Але якби не ця боротьба за виживання і не ці випробування на стійкість, то й особистості, знаної в Ковелі та на Волині, не було б. Рухалася б сіра мишка без користі. Коли вітер Незалежності війнув у Вашу свідомість?
– Ідея про вільну Україну запала в душу ще в дитинстві. Я на шкільні канікули їздив до сестри, яка мешкала на Львівщині. Там весь навколишній простір був насичений повстанським рухом та патріотичним духом. У хаті сестри Ганни, під коморою була облаштована криївка. Це визначило мій світогляд на майбутнє.
– Хочете чи ні, але світогляд людини не може все життя перебувати за сімома замками.
Десь мала оприлюднитись думка про волю. Особливо, коли Ви вчителювали. І предмет – географія спонукав до цього.
– Не так все просто. В радянські часи я перебував під невсипущим наглядом КДБ. Тому мимоволі мусив приховувати свої погляди.
– Даруйте, а з яких причин нагляд?
– Моя рідна сестра брала участь у визвольному русі. Була засуджена на 25 років і відбувала покарання в сибірських таборах. З нею була інша ув’язнена, яка не витримала тортур й стала співпрацювати з органами. Саме від неї КДБ отримало інформацію про мої погляди і неблагонадійність до влади і системи.
– Це позначалось на роботі?
– Вчителі-колеги не розділяли моїх ідей та поглядів. Обстановка була напружена. Та й адміністрація школи поглядала насторожено. Відлига наступила під час горбачовської перебудови.
– Розмовляю, і самого спогади пеленають. Хто з «рухівців» до вас був найближче?
– І в мене спогади є радісні й сумні. Багатьох побратимів-рухівців уже немає з нами. Добрим словом згадую покійних Олександра Козака, Адама Поляка, Ігоря Лучка, а також нині сущих Івана Сидорука, Володимира Осіюка, Геннадія Сарапіна, Володимира Кіндрата. Хіба всіх пригадаєш?
– Боротьба – це завжди ризик. Страх був у душі присутній?
– Всяко бувало. Були хвилини, коли здавалося, що все втрачено. Тривожними були дні так званого «ГКЧП».
– А сумніви? Не приходила думка, що ця боротьба марна?
– І не раз. Коли проводив агітаційну роботу по будинкових кварталах, бачив байдужість, незацікавленість багатьох людей. Підтверджувалося оте: «Моя хата скраю». Боляче ставало на душі. Але минав час, і знову брався до роботи.
– Як Ви стали лідером Руху в Ковелі?
– В той час, коли намітився розкол, я твердо виступив на боці В. Чорновола. Комусь потрібно було зруйнувати нашу єдність і потужну революційну силу. Я й сьогодні переконаний, що зробив правильно.
– Чорновола вбили чи це нещасний випадок?
– Із тієї доступної інформації, яка мені відома, ганебна акція була добре спланована.
– Серед того руху і борні були радісні хвилини?
– Анатолію Володимировичу, про що Ви? Хто з нас не радів 1 грудня 1991 року, коли 98 відсотків проголосували за вільну Україну? Моє вчительство теж було позначене радістю. Я міг виховувати дітей любити свій край, свою землю. Коли відчував цю любов, то радів і тішився.
В ті часи склав кандидатський мінімум з філософії та іноземної мови. Друкувався у всесоюзному журналі «Географія в школі». Таких приємних моментів було багато.
– Читав Ваші книги про визвольний рух на Ковельщині і Волині. Цікаві історії, гарні і корисні видання. Де матеріали здобували?
– Частково з архівів. Багато – від свідків подій того часу. Вдалося видати кілька книг. Це «Пробуджений сквер», «Вибір», «Жили не так», «Чуєш, брате мій», «Боротьба за незалежність української нації на Ковельщині».
– Поезії з архівів не напишеш. Звідки поетична душа з’явилася, як народилася?
– Відкрию таємницю. В шкільні роки були спроби віршувати. Щось тягнуло до поетичного слова, але не склалося. Я відчував це і закинув надовго спілкування з поезією. Та в зрілому віці знову «прокинувся» потяг до віршування. Вдалося видати дві збірки поезій – «Написані життям» та «Хаос». Друкуюся в місцевих та регіональних виданнях.
– У віршах завжди відчувається душа і розпізнається доля. З Вашого дозволу рядки:
Поговори зі мною, дощику,
Ми тільки вдвох.
Поговори, прошу, поговори…
Моє життя в холоднім горщику –
Нема ні літа, ні зими.
Звідки стільки смутку та ностальгії?
– Це життя… Бувають і сумні хвилини. А загалом все добре. Живу з донькою Вірою. Переживаю за неї. Душу зігріває моя мила голосодзвінка онучка Аліна. На матеріальний стан не нарікаю і не жаліюсь: як є, так є. Прикро, що теперішня влада ветеранів Руху не цінує і не згадує.
Вдячний тим людям, хто поруч зі мною, хто дає поради та допомагає. Великих планів на майбутнє не складаю. Головне – щоб Бог дав здоров’я.
ххх
Ось така склалася розмова. Без будь-яких сумнівів зазначаю: славні видались обжинки. На терези життя кинуто багато добрих справ. А в засіках ще й гарні нагороди. Яків Лавренко відзначений «Благословенною грамотою за церковні заслуги перед УПЦ КП». Нагороджений медалями «70 років УПА” та «С. А. Бандера. 105 років від дня народження». Член Ліги українських письменників імені Павла Чубинського. Але найвища нагорода – це повага людей.
Не треба бути пророком, щоб сказати: «Засіяне життєве поле добірним зерном, дасть гарні сходи».
Зрештою, про це говорить і сам поет, патріот Яків Лавренко:
Як зазирну через століття
До Ваших правнуків, дітей –
Горітиме зоря всесвітня
Наших нескорених ідей…
Що ж, шановний Якове Яковичу! Многих благодатних літ Вам у творчому піднесенні та міцному здоров’ї!
Благослови Вас, Господи!
Анатолій СЕМЕНЮК.
ххх
А на закінчення – декілька віршів ювіляра.
Очищаймось
В гноєві московському купали,
Втокмачували в голову русизми.
Так, то було після комуністичної навали,
Яка прийшла на зміну, названу фашизмом.
Та час пройшов, змінились погляди.
Не та оцінка історичних фактів…
На москалів ти працював із молоду,
Тепер застиг в конюшнях Авгієвих
Й не можеш вичистити їх хоча б навпіл.
Експромти
Чиясь любов мене охороняє
Напевне, то матусеньки моєї,
Що десь далеко в Божім
Царстві спочиває,
За мене грішного молитву промовляє.
х х х
Коли ж побавимось з тобою
Без зайвих слів і засторог
Для нашого обох розвою?
Коли кохання потече рікою,
Для насолоди без тривог?
х х х
Спасибі Богу, що дав мені
Уже чимало літ прожити,
Не вдамся я до суму
І не буду я тужити.
Якщо іще півстільки
Мені судилося прожити.
х х х
Життя своє продовжу
На поличках у небайдужих
Молодих людей –
Модернізовані нахилять личка
Над вивченням моїх ідей.
х х х
Лелеки-провісники,
Прилетіть з хмарами звислими,
Принесіть теплого дощику
Із дірявого горщика,
Звеселіть душу весняною піснею.
х х х
Ой, звабо, моря неподільная,
Скільки плакатиму мовчки.
Плекатиму рожеву надію,
Будуватиму до любові місточка.
х х х
Не можеш мене полюбити
У стрімкому бігові часу?
Не посмію тебе журити –
Ту любов я сам пронесу
Крізь терни страждання власного.
х х х
Я Вас кохав, я Вас люблю…
Нема кінця моїм стражданням.
Хоч мить любові подаруй
Замість безплідного чекання!
Яків ЛАВРЕНКО.
На фотосвітлинах: Яків ЛАВРЕНКО у різні періоди свого життя.
Фото з домашнього архіву.
Яків Лавренко: на крутих віражах життя
Заздрив одноліткам, у яких був батько. Свого не пам’ятаю… Не стало, коли мені було два роки.
– Вчителі-колеги не розділяли моїх ідей та поглядів. Обстановка була напружена. Та й адміністрація школи поглядала насторожено. Відлига наступила під час горбачовської перебудови.
– Частково з архівів. Багато – від свідків подій того часу. Вдалося видати кілька книг. Це «Пробуджений сквер», «Вибір», «Жили не так», «Чуєш, брате мій», «Боротьба за незалежність української нації на Ковельщині».
Залишити коментар