Повідомлення в номер / З любов’ю по життю

Кожна людина проходить через чарівний, чудовий, казковий світ дитинства. І дуже важливо, хто поведе її дивними стежками до пізнання світу, відкриваючи таїну знань. Тому доля дарує кожному з нас першого вчителя, який згодом стає твоїм другом і порадником, прикладом для наслідування. 

Коли ми прийшли в перший клас у 1990 році, то побачили свою  вчительку  Галину Іванівну Шевчик, яка створила для нас  маленьку чарівну країну під назвою «Школа».

Народилася Галина Іванівна Шевчик в с. Грудки Камінь-Каширського району у сім’ї сільських трудівників. Тато Іван Іларіонович працював бригадиром у місцевому колгоспі, мама Ганна Юхимівна спочатку – ланковою, а згодом – на фермі. Батьки виховували п’ятеро дітей – трьох дочок  Надію, Галину, Любов і двох синів Івана та Василя. 

Галина була другою дитиною в родині Решетовських. Змалечку дітям прищеплювали любов до близьких, рідної землі, вчили поважати людей,  творити добро, гарно вчитись. 

Галина змалечку любила співати, а ще їй подобалось допомагати мамі, яка трудилася в колгоспі. Бувало, ненька збирається на роботу, а донечка біжить за нею вулицею, проводжає на роботу. Дуже засмучувалась, коли її не брали із собою, навіть плакала,  а на зворотній дорозі додому співала. Усі жартували, казали, що дівчинка так голос розвиває. 

Коли пішла до школи, Галина дуже полюбила першу вчительку Марію Лукашівну, яку завжди згадує з душевним теплом. Дівчина гарно вчилася, її поважали  у класі, дописувала до районної газети «Радянське Полісся», де з’являлись на світ її замітки про події що відбувалися у селі, життя школи, перші проби пера. Змалечку мріяла стати вчителем, брала активну участь у художній самодіяльності як в шкільні, так згодом і в студентські роки. 

У  далекі 70-ті, після закінчення Володимир-Волинського педучилища, під час навчання у Луцькому педінституті за спеціальністю «Вчитель початкових класів» Галина проходила практику у СШ № 3 в місті Ковелі. Разом з іншими студентками-практикантками майбутню вчительку поселили в гуртожитку, що діяв на базі навчального закладу. В цій же школі завгоспом працював Володимир Хомович, який на той час теж здобував вищу освіту в Львівському лісотехнічному інституті за спеціальністю «Інженер-лісотехнік». 

Вечорами Галина  дуже любила писати вірші. Та й можливість була для творчості, адже дівчата, з якими проживала в кімнаті, частенько ходили дивитись телевізор. І ось одного дня у дівчини зіпсувалась праска, і вона попросила, щоб подруги покликали завгоспа, аби він її відремонтував. Так і відбулись перша зустріч і знайомство двох молодих людей.  Володимир щовечора приходив до Галини, вони багато спілкувалися на різні цікаві теми, допомагав перевіряти учнівські зошити, виготовляти наочність, завжди підтримував. 

Галина Іванівна, щиро, з неприхованою посмішкою, зізнається, що коли вперше побачила свого Володю, то у неї мимоволі промайнула думка: «Це буде мій чоловік». Хлопець підкорив дівчину своєю добротою, працелюбністю, щирою вдачею, чесністю і порядністю. 

Восени 1973 року молоді люди побралися, згодом у них народилися діти. Спочатку – Руслана, пізніше – Оксана, а вже через дев’ять років – наймолодша донечка  Ірина.

Найщиріші і найтепліші спогади ювілярки про моменти, коли разом із чоловіком і донечками щонеділі збиралися разом біля телевізора, щоб подивитися казочки. До того часу дбайлива матуся і турботлива дружина випікала «смаколики». Печиво, пиріжки  були дуже смачними. 

Був час, коли і труднощі спіткали цю люблячу сім’ю: Галина Іванівна занедужала. Але завдяки підтримці і турботі Володимира Хомовича, любові донечок вдалося подолати тяжку недугу.

Втомлений, з роботи, люблячий чоловік прибігав до своєї Галинки у кімнату, зігрівав її, як Сонечко, був і є для неї в житті опорою, захистом, надією, сімейною силою. 

Й досі подружжя Шевчиків усе робить  разом.  Побудували власне сімейне гніздечко.  Виховали і дали путівку в життя трьом прекрасним донькам, які здобули вищі освіти і стали гарними людьми, підростають онуки – гордість і втіха дідуся й бабусі.

Галина Іванівна та Володимир Хомович виростили і  виховали  трьох доньок.  Можна без перебільшення сказати, що  недаремно вклали стільки сил, терпіння, мудрості у їх виховання.

Вони стали гідними людьми, а головне — перейняли найкращі риси характеру, мають власні сім’ї, їх поважають люди, адже все те добро і любов, які  мають в своїх  серцях  Володимир Хомович та Галина Іванівна діти віддають іншим. 

Галина Іванівна – справжня берегиня родинного вогнища, найкраща у світі бабуся. Щиро радіють їй онуки, коли приїздить  у гості разом із чоловіком, горнуться до неї, немов ластів’ята.  

Галина Іванівна сильна духом, щира і весела. А ще  — дуже  щаслива, адже 48 років поруч із нею найкращий, найтурботливіший чоловік Володимир Хомович, з яким  пережили чимало, зберегли  та  бережуть своє кохання до сьогодні. 

Кажуть, що любов – це єдине з Божественного дару, що є на Землі і що ми здатні відчувати. Без любові людина не почуває себе щасливою. Лише вона підтримує у нас вогник непідкупної щирості, відкриває дорогу, якою двоє йдуть назустріч один одному. 

Серце наповнюється  гордістю, адже моя перша вчителька Галина Іванівна разом із своїм чоловіком крокують дорогою кохання, співтворчості, співпереживання, взаємної гармонії впродовж майже 50 літ. Усі випробування кохані люди зустріли і пройшли сміливо й гідно, збудували свій дім так, щоб жилося в ньому весело і  радісно. Славиться він працьовитими руками, затишком, гостинністю, а нині повниться щебетом шістьох онуків.

Світлана ТРОЦЮК, випускниця 4-В класу 

1994 року ЗОШ № 11.

НА ФОТОСВІТЛИНАХ: Галина Іванівна ШЕВЧИК з чоловіком Володимиром Хомовичем; з онуками; у родинному колі.

Фото Олега СЛЮСАРЯ.

Кожна людина проходить через чарівний, чудовий, казковий світ дитинства. І дуже важливо, хто поведе її дивними стежками до пізнання світу, відкриваючи таїну знань. Тому доля дарує кожному з нас першого вчителя, який згодом стає твоїм другом і порадником, прикладом для наслідування. 

Коли ми прийшли в перший клас у 1990 році, то побачили свою  вчительку  Галину Іванівну Шевчик, яка створила для нас  маленьку чарівну країну під назвою «Школа».

Народилася Галина Іванівна Шевчик в с. Грудки Камінь-Каширського району у сім’ї сільських трудівників. Тато Іван Іларіонович працював бригадиром у місцевому колгоспі, мама Ганна Юхимівна спочатку – ланковою, а згодом – на фермі. Батьки виховували п’ятеро дітей – трьох дочок  Надію, Галину, Любов і двох синів Івана та Василя. 

Галина була другою дитиною в родині Решетовських. Змалечку дітям прищеплювали любов до близьких, рідної землі, вчили поважати людей,  творити добро, гарно вчитись. 

Галина змалечку любила співати, а ще їй подобалось допомагати мамі, яка трудилася в колгоспі. Бувало, ненька збирається на роботу, а донечка біжить за нею вулицею, проводжає на роботу. Дуже засмучувалась, коли її не брали із собою, навіть плакала,  а на зворотній дорозі додому співала.Усі жартували, казали, що дівчинка так голос розвиває. 

Коли пішла до школи, Галина дуже полюбила першу вчительку Марію Лукашівну, яку завжди згадує з душевним теплом. Дівчина гарно вчилася, її поважали  у класі, дописувала до районної газети «Радянське Полісся», де з’являлись на світ її замітки про події що відбувалися у селі, життя школи, перші проби пера. Змалечку мріяла стати вчителем, брала активну участь у художній самодіяльності як в шкільні, так згодом і в студентські роки. 

У  далекі 70-ті, після закінчення Володимир-Волинського педучилища, під час навчання у Луцькому педінституті за спеціальністю «Вчитель початкових класів» Галина проходила практику у СШ № 3 в місті Ковелі. Разом з іншими студентками-практикантками майбутню вчительку поселили в гуртожитку, що діяв на базі навчального закладу. В цій же школі завгоспом працював Володимир Хомович, який на той час теж здобував вищу освіту в Львівському лісотехнічному інституті за спеціальністю «Інженер-лісотехнік». 

Вечорами Галина  дуже любила писати вірші. Та й можливість була для творчості, адже дівчата, з якими проживала в кімнаті, частенько ходили дивитись телевізор. І ось одного дня у дівчини зіпсувалась праска, і вона попросила, щоб подруги покликали завгоспа, аби він її відремонтував. Так і відбулись перша зустріч і знайомство двох молодих людей.  Володимир щовечора приходив до Галини, вони багато спілкувалися на різні цікаві теми, допомагав перевіряти учнівські зошити, виготовляти наочність, завжди підтримував. 

Галина Іванівна, щиро, з неприхованою посмішкою, зізнається, що коли вперше побачила свого Володю, то у неї мимоволі промайнула думка: «Це буде мій чоловік». Хлопець підкорив дівчину своєю добротою, працелюбністю, щирою вдачею, чесністю і порядністю. 

Восени 1973 року молоді люди побралися, згодом у них народилися діти. Спочатку – Руслана, пізніше – Оксана, а вже через дев’ять років – наймолодша донечка  Ірина.

Найщиріші і найтепліші спогади ювілярки про моменти, коли разом із чоловіком і донечками щонеділі збиралися разом біля телевізора, щоб подивитися казочки. До того часу дбайлива матуся і турботлива дружина випікала «смаколики». Печиво, пиріжки  були дуже смачними. 

Був час, коли і труднощі спіткали цю люблячу сім’ю: Галина Іванівна занедужала. Але завдяки підтримці і турботі Володимира Хомовича, любові донечок вдалося подолати тяжку недугу.

Втомлений, з роботи, люблячий чоловік прибігав до своєї Галинки у кімнату, зігрівав її, як Сонечко, був і є для неї в житті опорою,захистом, надією, сімейною силою. 

Й досі подружжя Шевчиків усе робить  разом.  Побудували власне сімейне гніздечко.  Виховали і дали путівку в життя трьом прекрасним донькам, які здобули вищі освіти і стали гарними людьми, підростають онуки – гордість і втіха дідуся й бабусі.

Галина Іванівна та Володимир Хомович виростили і  виховали  трьох доньок.  Можна без перебільшення сказати, що  недаремно вклали стільки сил, терпіння, мудрості у їх виховання.

Вони стали гідними людьми, а головне — перейняли найкращі риси характеру, мають власні сім’ї, їх поважають люди, адже все те добро і любов, які  мають в своїх  серцях  Володимир Хомович та Галина Іванівна діти віддають іншим. 

Галина Іванівна – справжня берегиня родинного вогнища, найкраща у світі бабуся. Щиро радіють їй онуки, коли приїздить  у гості разом із чоловіком, горнуться до неї, немов ластів’ята.  

Галина Іванівна сильна духом, щира і весела. А ще  — дуже  щаслива, адже 48 років поруч із нею найкращий, найтурботливіший чоловік Володимир Хомович, з яким  пережили чимало, зберегли  та  бережуть своє кохання до сьогодні. 

Кажуть, що любов – це єдине з Божественного дару, що є на Землі і що ми здатні відчувати. Без любові людина не почуває себе щасливою. Лише вона підтримує у нас вогник непідкупної щирості, відкриває дорогу, якою двоє йдуть назустріч один одному. 

Серце наповнюється  гордістю, адже моя перша вчителька Галина Іванівна разом із своїм чоловіком крокують дорогою кохання, співтворчості, співпереживання, взаємної гармонії впродовж майже 50 літ. Усі випробування кохані люди зустріли і пройшли сміливо й гідно, збудували свій дім так, щоб жилося в ньому весело і  радісно. Славиться він працьовитими руками, затишком, гостинністю, а нині повниться щебетом шістьох онуків.

Світлана ТРОЦЮК, випускниця 4-В класу 

1994 року ЗОШ № 11.

НА ФОТОСВІТЛИНАХ: Галина Іванівна ШЕВЧИК з чоловіком Володимиром Хомовичем; з онуками; у родинному колі.

Фото Олега СЛЮСАРЯ.