Ми, маючи великий Божий дар чути, не завжди помічаємо більшість звуків довкола. Чуємо, але зазвичай не надаємо цьому особливого значення. У вирі буденних клопотів і щоденних справ, не завжди вслухаємось у мелодію вітру – то легку, то часом тужливу, у те, якими акордами виграють краплинки дощу. Ніколи не замислюємось, як дихає людина, скільки звуків чуємо протягом дня.
Нехай пробачить читач за дещо затяжний вступ, але не можу не згадати про те, як одного разу опинилась в середовищі людей, які не чують. Не знаючи навіть елементарних азів жестової мови, таки наважилась підійти. Яким же був мій подив, коли ми зрозуміли один одного! Даремно я хвилювалась. Але найбільше вразило, як красива українка, котра має вади слуху і понад 20 років мешкає в США, заспівала… Вона виконала композицію мовою жестів.
В той момент відчула, як у пісні з’явилось нове звучання, можливо, навіть проникливіше за звичне. Як з’ясувала пізніше, елементи жесту виконуються і сприймаються одночасно, в той час як звуки слів послідовно досягають нашого вуха. Виявляється, в жесті одночасно можна кодувати більше інформації у порівнянні з усним мовленням.
Лінгвісти з усього світу визнають жестову мову глухих повноцінною лінгвістичною системою, що має й власні правила, і свою складну граматику. Навіть більше. Існують національні жестові мови: УЖМ – українська жестова мова, ASL – американська жестова мова, international sign language – міжнародна жестова мова.
Людям із порушеннями слуху справді не доводиться чути звуки, але вони відчувають їх глибину. Вони, як усі, отримують освіту, працюють, водять авто, платять податки, створюють сім’ї, користуються соціальними мережами, дружать і закохуються, плачуть і сміються…
Нашим провідником у світ тиші стала голова Ковельської територіальної організації українського товариства глухих Лідія ПАРВАСЮК:
– В УТОГ прийшла працювати сурдоперекладачем, мені ще й 18 не було, — розпочала Лідія Аврамівна. – 16 березня ц. р. виповниться рівно 50, як працюю у товаристві. Маю всього один запис у трудовій книзі. Тато мріяв, щоб стала бухгалтером, та мені не дуже подобалась ця професія. Коли дізналась, що в УТОГ потрібен перекладач жестової мови, вирішила спробувати. Було дуже непросто, бо раніше навіть не бачила людей, які не чують, не те, щоб ще їм допомагати налагоджувати зв’язок із навколишнім світом. Минуло трохи часу, і глухі стали вчити мене, вловлювала кожен жест, кожне слово. Усе вийшло. Тридцять років присвятила цій роботі, а ось уже останніх двадцять — на посаді голови товариства.
– Лідіє Аврамівно, розкажіть про життя і проблеми людей із вадами слуху.
– У цій будівлі, по вул. Незалежності, 15 «а» товариство розпочало діяльність у 1962 році. Приступила до роботи у 1968, але, повірте, тоді були зовсім інші проблеми. На той час громадяни з вадами слуху працювали на державних підприємствах: швейній фабриці, «Ковельсільмаші», взуттєвій фабриці та ін. Якщо в бригаді було 10 і більше глухонімих, то обов’язково мав бути сурдоперекладач. В Ковелі справлялась одна. Наші люди мали інвалідність, отримували пенсію і були усі працевлаштовані. Проводилась культурно-просвітницька робота, функціонували гуртки, організовували різні заходи. Із слабочуючими працювали тренери, вчителі вечірньої школи.
Наразі працюємо лише вдвох з Ганною Футалою (технічний працівник), яка є моєю надійною і вірною помічницею. Дякувати Богу, знання жестової мови й досі допомагають вирішувати наболілі питання. На сьогоднішній день обслуговуємо 4 райони – Ковельський, Старовижівський, Ратнівський і Камінь-Каширський, в т. ч. і м. Ковель. Всього в організації налічується 417 членів, з них – 275 дорослих і 142 дитини.
– Часи змінилися. Які можливості мають сьогодні члени УТОГ для адаптації та ефективного співіснування в соціумі?
– Нашим завданням було працевлаштовувати глухих, направляти їх на навчання. Сьогодні ми теж працюємо у цьому напрямку. Люди з обмеженими можливостями працюють зубними техніками, бухгалтерами, вчителями, вихователями в школах-інтернатах для глухих. Проводяться різні напрямки навчання, створені спеціальні групи для нечуючих при університетах.
В Україні функціонують учбово-виробничі підприємства. На жаль, на Волині таких немає. Все менше з’являється робочих місць для осіб з вадами слуху. Важче стало знайти роботу в Україні, дехто навіть змушений працевлаштовуватись за кордоном. Хто тепер глухого візьме на роботу?
Але є й позитив. Проводяться культурно-мистецькі заходи (в основному у Луцьку). Люди з обмеженими можливостями беруть участь в обласних конкурсах «Ерудит», «Міс красуня», до Дня молоді, Міжнародного дня інвалідів.
– Лідіє Аврамівно, чи здійснюєте соціально-побутове обслуговування громадян з вадами слуху?
— Відверто кажучи, це дійсно завдання не з простих. Тут, на місці, ми живемо і працюємо, аби вирішити соціально-побутові проблеми. Які тільки інстанції не доводиться обходити! Це і медичні заклади, і банківські установи, і допомога сурдоперекладача під час оформлення субсидій, приватизації квартир, розподілі майна, навіть в судових процесах. То виходять з ладу слухові апарати, то потрібно оплатити комунальні послуги, то записати в чергу до лікаря.
Маємо велику потребу у перекладачі жестової мови. Куди б глухий не йшов, скрізь потрібна його допомога.
На базі УТОГ діють ветеранська і молодіжна ради. Проводимо подвірні обходи.
– А як же надавати допомогу людям з інших районів?
– Це справді проблематично. В зв’язку з відсутністю коштів ми не можемо повноцінно це зробити. Люди їдуть до нас самі. Уявіть лишень: щоб доїхати з Каменя-Каширського району у Ковель, потрібно витратити щонайменше сто гривень. Люди з вадами слуху не мають пільгового проїзду.
Благо, що із глухими маємо можливість спілкуватись за допомогою смс-повідомлень. На державному рівні вирішується питання щодо надання коштів на придбання смартфонів. Отримуємо гуманітарну допомогу. Однак цього не завжди достатньо, бо серед членів організації є малозабезпечені, в яких уся пенсія витрачається на ліки.
– Пані Лідіє, чи відчуваєте підтримку і розуміння з боку місцевої влади, благодійників?
– Так, звичайно. Нас підтримує міська влада, міський голова Олег Кіндер. Щоправда, будівля перебуває на балансі центрального правління у Києві, тому не завжди можливо (навіть при великому бажанні) допомогти.
Треба віддати належне ковельській благодійниці Олені Місюрі, яка вже не перший рік організовує для наших людей свято до Міжнародного дня інвалідів, гостинно запрошує у кафе «Маестро». Ви не уявляєте, як вони радіють спілкуванню у дружньому колі, фотографуються і ще довго потім діляться враженнями! Завжди поспішає на допомогу начальник управління праці і соціального захисту населення м. Ковеля Софія Сагаль. Ми вдячні усім, хто підтримує і допомагає. Нехай добро повертається сторицею усім чуйним і милосердним людям!
– Які проблеми хвилюють Вас ще?
— Сьогодні одним з наболілих питань є опалення нашого приміщення. Будівля стара, потребує капітального ремонту. Обігріваємо електроприладами, батарей, як бачите, немає. Цього року у травні виповнюється 85 років від дня заснування нашого товариства. З нагоди ювілею будуть проводитись урочистості як в Ковелі, так і в області. Були б вдячні, якби нам допомогли привезти людей з інших районів, які ми обслуговуємо. Не так часто вони мають можливість зустрітись, поспілкуватись, відчути атмосферу святкового дійства. Багато заходів проводиться у Луцьку. Варто лишень хоч разу побачити, як «звучить» Гімн, написаний для глухих, то байдужим не лишиться ніхто, а особливо, коли його виконують діти.
– Лідіє Аврамівно, чи є в організації особистості, які досягли успіху в різних сферах життя?
– Безумовно. Чи не кожен, не зважаючи ні на жодні труднощі, намагається долати перепони на життєвому шляху, має колосальну силу волі і бажання адаптуватися у сучасному світі. Ковельчанин Олег Тарнавський – відомий не лише в Україні модельєр одягу (особливий кутюрьє створив не одну колекцію одягу, здобував перемогу у міжнародних дизайнерських конкурсах, а його моделі побували на подіумах різних країн світу – авт.).
Лариса Назарук – художниця. У картини, які вона малює, вкладені душа і великий талант! Гордістю нашого товариства є член Національної спілки письменників України Іван Котович (нині мешкає в Любомлі). Його дружина Наталія Котович – справжній майстер сміху. Вона пише гуморески.
Доброго слова і поваги заслуговує молода сім’я Оксенюків, яка виховує троє синочків Антона, Дениса і Стаса, котрі навчаються у Володимир-Волинському інтернаті для глухих, на вихідні батьки забирають їх додому. Красива пара. Ярослав і Надія у шлюбі 12 років, але жодного разу не чула, щоб вони нарікали на життя. Якби ви знали, які вони працелюби! Чистотою і затишком зустрічає їхня оселя. Молода дружина – неперевершений кулінар-кондитер, а її випічці може позаздрити будь-яка господиня. А Ярослав, хоч і сам рано став сиротою, людина-душа, добрий сім’янин і майстер «на усі руки».
Не уявляю своєї роботи без Ганни Футали. Вона – справжня господиня чистоти, відповідальний працівник, щира людина, тридцять один рік працювала в ательє мод. Чоловік Ганни Антонівни Георгій – хороший столяр. Подружжя дало гідну путівку в життя доньці і сину, якими пишаються.
Повірте: глухота – це не вирок. Ми стараємось підтримати кожного і допомогти в міру можливостей. Ми — одна велика родина, яка є повноцінною складовою суспільства.
– Щиро вдячні, Лідіє Аврамівно, за відкриту і душевну розмову. Відчуваємо, скільки теплоти і душі Ви вкладаєте у справу свого життя! Здоров’я Вам, наснаги і ще багато років у трудовому строю!
l
16 березня ц. р. виповнюється 50 років, як Лідія Парвасюк працює з людьми із непростими долями. Без перебільшення, скажу, що це – подвиг, адже, якщо лишень задуматись, скільки справ доводиться вирішувати щоденно, скільки сил, терпіння і мудрості у цій жінці! Вразило те, в якому стані сьогодні приміщення УТОГ, скільки наболілих проблем у людей з вадами слуху. Не будьмо байдужими, давайте почуємо тих, хто цього насправді потребує!
Ковельська територіальна первинна організація українського товариства глухих знаходиться за адресою: м. Ковель, вул. Незалежності,15 «а», конт. тел. 5-03-52 (голова Лідія Парвасюк).
Розмову вела Світлана ТРОЦЮК.
НА ЗНІМКАХ: голова Ковельської територіальної організації українського товариства глухих Лідія ПАРВАСЮК; разом із своєю помічницею Ганною ФУТАЛОЮ.
Фото автора та Ольги СТЕБЛЕВЕЦЬ.
Відчувають світ серцем
Ми, маючи великий Божий дар чути, не завжди помічаємо більшість звуків довкола. Чуємо, але зазвичай не надаємо цьому особливого значення. У вирі буденних клопотів і щоденних справ, не завжди вслухаємось у мелодію вітру – то легку, то часом тужливу, у те, якими акордами виграють краплинки дощу. Ніколи не замислюємось, як дихає людина, скільки звуків чуємо протягом дня.
Нехай пробачить читач за дещо затяжний вступ, але не можу не згадати про те, як одного разу опинилась в середовищі людей, які не чують. Не знаючи навіть елементарних азів жестової мови, таки наважилась підійти. Яким же був мій подив, коли ми зрозуміли один одного! Даремно я хвилювалась. Але найбільше вразило, як красива українка, котра має вади слуху і понад 20 років мешкає в США, заспівала… Вона виконала композицію мовою жестів.
В той момент відчула, як у пісні з’явилось нове звучання, можливо, навіть проникливіше за звичне. Як з’ясувала пізніше, елементи жесту виконуються і сприймаються одночасно, в той час як звуки слів послідовно досягають нашого вуха. Виявляється, в жесті одночасно можна кодувати більше інформації у порівнянні з усним мовленням.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 50
Відчувають світ серцем
Сміливий вчинок школяра
Історія кохання Романа та Наталії Кравчиків з Ковеля особлива. Їхні почуття витримали сильний вітер, зимові снігопади, проливні дощі, палюче Сонце, а найголовніше – вони бережуть любов, як справжній діамант у витонченій оправі. 
Хоробре серце земляка, або Про війну, любов і самопожертву… 
Захисникам України – глибока шана й доземний уклін
Де зарплати і стипендії?
Доброта не має меж
У дітей — новий імідж
Свято Єднання
"Моя Різдвяна мрія"