01.06.2023 Троцюк Світлана Дмитрівна
День вишиванки — свято, що покликане зберегти споконвічні народні традиції створення та носіння етнічного вишитого українського одягу. 
В третій четвер травня, у центральній частині нашого міста, відбулися благодійні концерт і ярмарок, що об’єднали ковельчан, переселенців, творчих особистостей задля спільної мети – зібрати кошти для потреб Збройних Сил України, зокрема, для 100-ої  окремої  бригади територіальної оборони Волині.
Хоч цей прохолодний день не зовсім сприяв  проведенню заходу, маленькі, юні та дорослі мешканці міста зібрались біля пам’ятника  Лесі Українці, аби виступити з колоритними пісенними номерами. 
Навіть випадкові перехожі зупинялись, аби послухати  неперевершені сольні виступи  талановитих учасників студій естрадного співу:  Star School Zorepad  (керівник Руслана Шацька), «Нові таланти» (Світлана Шиманська), «Надія» (Ірина Новожилова) та ін.  Талановиті діти виступали як справжні артисти, їхній спів створював незабутню атмосферу любові і добра до свого роду, коріння, землі, де ти народився і живеш.
Зокрема, когорта місцевої талановитої молоді представила вироби декоративно-прикладного мистецтва (обереги, «ляльки-мотанки»), реалізовувала  різноманітні «смаколики», печиво, пастилу, випічку, солодощі. 
До благородної справи  долучилися   завідувач сектора туризму управління культури, молоді, спорту та туризму виконавчого комітету Ковельської міської ради Ірина Зінчук, її колега Інга Бурда (випічка власного виробництва), талановитий кондитер  Тетяна Корогод (виготовлення корисної і смачної пастили), ресторан «Прем’єр О» (французька випічка) , ресторан  «Classic» («кенді-бар») та ін.
Позитивно сприймалися творчі роботи дітей-переселенців. Відвідувачів ярмарку зацікавила дитяча іграшка, яку змайструвала юна україночка з Ізюма Харківської області. 
Талановита   молодь – цвіт нашої нації, маємо ким гордитися! Загалом  силами учасників місцевих студій естрадного співу вдалося зібрати 10500 гривень, які волонтери передадуть на фронт.
l
На цьому добрі справи для підтримки  воїнів ЗСУ не закінчилися. Минулої неділі  відбулися  благодійні заходи, в яких взяли участь творчі колективи міста.     Про цю подію    читайте в наступному номері газети. 
Світлана ТРОЦЮК.
НА СВІТЛИНАХ: під час проведення благодійних заходів  у нашому місті з нагоди Дня вишиванки.
Фото автора.
акціяДень вишиванки — свято, що покликане зберегти споконвічні народні традиції створення та носіння етнічного вишитого українського одягу. 
В третій четвер травня, у центральній частині нашого міста, відбулися благодійні концерт і ярмарок, що об’єднали ковельчан, переселенців, творчих особистостей задля спільної мети – зібрати кошти для потреб Збройних Сил України, зокрема, для 100-ої  окремої  бригади територіальної оборони Волині.
 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 31
Читати далі
25.05.2023 Троцюк Світлана Дмитрівна

фото ГолландіяНехай квітує Україна, як тюльпанове поле

Легкою ходою прогулюємося весняними  квітучими угіддями  «Волинської Голландії»,  що розкинулися неподалік Голоб. Потрапили ми в цей, воістину  райський куточок  в другу неділю травня – у День Матері. 14 травня «Волинська Голландія» завершувала свою роботу, але ми встигли помилуватися її  красою і    неповторністю.
...Йдемо заквітчаним тюльпановим полем, де буяє зелений травень. Добре знайомі мелодії скрипки торкаються  найтонших струн наших сердець. Різнобарвні тюльпани неможливо осягнути  поглядом, їхня краса і витонченість зігрівають, надихають, вселяють віру у мирне сьогодення. Велелюдно…  Здалося навіть, що нема війни – війни, яка підступно і  безжально увірвалася на  рідну землю. 
І ось ми  бачимо усміхнені обличчя людей,  котрі на деякий час відчули себе щасливими. Відвідувачі квіткового фестивалю  поринули  в океан барвистих тюльпанів, насолоджувалися природою, смачними стравами, приготованими  на вогні,  лагідним Сонцем, митями, проведеними з найріднішими людьми, долучалися до участі в майстер-класі з виготовлення карамелі власними руками. Просто неба розкинулося невеличке  містечко дитячих атракціонів, діяли заклади громадського харчування,  продавали  продукцію  бджільництва.  
Особливого тону дійству додавали виступи музикантів-віртуозів, волинських співаків, які виконували зворушливі українські пісні. Найбільше  до душі припав виступ  неперевершеної вокалісти Марії Хурсенко, доньки  композитора В’ячеслава Хурсенка,  автора відомих пісень «Соколята», «На острові чекання», «Сповідь».
Придивляємося ближче до весняних квітів. На їхніх пелюстках  мерехтять  діаманти краплин, випромінюючи веселки. Одягнувши ніжні сукні, тюльпани  весело шепочуть з вітром-легкокрилом.
Поруч крокує найрідніша і найдорожча — наша матуся й бабуся Надія,яка в зв’язку з недугою довгий час не могла проводити час з нами. Дивимося у небо і  щиро дякуємо Всевишньому за ці благословення. Ще й день відповідний і особливий  – День матері.
Це все – наша Україна … Рідна, священна земля наших дідів, прадідів, земля наших батьків. Молимо Бога, щоб настав мир для нашої країни, щоб усміхалася ненька, щоб діти не чули вибухів бомб і снарядів. 
Світлана ТРОЦЮК.
НА СВІТЛИНАХ: тюльпанові поля у «Волинській Голландії»;  наші діти – наші квіти.
Фото з архіву автора.  
Легкою ходою прогулюємося весняними  квітучими угіддями  «Волинської Голландії»,  що розкинулися неподалік Голоб. Потрапили ми в цей, воістину  райський куточок  в другу неділю травня – у День Матері. 14 травня «Волинська Голландія» завершувала свою роботу, але ми встигли помилуватися її  красою і    неповторністю.
 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 30
Читати далі
18.05.2023 Троцюк Світлана Дмитрівна
Здавалося б, звідки у нашої землячки і майстрині Ольги Руднік таке глибоке відчуття життя і любові до всього прекрасного? З роси чи від шуму верби, з милозвучної течії річки   чи з материнської колискової, яку наспівувала найрідніша, беручи до рук полотно для вишивання? 
…Заходимо до затишної зали культурно-просвітницького центру, де нещодавно  відкрито персональну виставку майстрині Ольги Руднік. Милуємося  красою і неповторністю творчих робіт талановитої вишивальниці, спілкуємося з  нею  особисто. 
Під час розмови  дізнаємося про те, як звичайна сільська дівчинка опанувала старовинне мистецтво, невтомно трудилася і вдень, і вночі, аби на білому полотні «оживали» ікони, натюрморти, затишні і спокійні пейзажі, портрети. Вишиває Ольга Василівна сорочки, сукні, рушники, серветки. Роботи майстрині акуратні і дуже красиві.  
– Любов до улюбленого ремесла  у мене ще з дитинства, — ділиться щемливими спогадами Ольга Руднік. – Пригадую ті часи, коли вишивала моя люба матуся, котра вже  давно відійшла у засвіти. Здобуті завдяки їй  вміння і майстерність я пронесла крізь  десятки літ. І сьогодні вишивання – це стан моєї душі, розрада у  скромному, самотньому житті, моя втіха і надія на краще. 
А далі наша співрозмовниця продовжує оповідати про свою долю і життєвий шлях:  
— Народилася я у Тупалах, що на Турійщині. Була найстаршою дитиною в простій сільській родині. Мешкали у  невеличкій старенькій хатинці, працювали тяжко на землі, тримали худобу. Доводилося трудитися  нарівні з дорослими ще й  глядіти молодших брата і сестру. Як тільки малеча щось накоїть, то відповідала за їхні витівки я, бо не вгледіла. 
Пасла худобу, полола грядки, а тихими зимовими вечорами, при  тьмяному  вогнику  свічечки ми з матусею вишивали, тихо наспівуючи  задушевні пісні. Мама вишивала рушники на ікони, подушки, ткала доріжки, щоб хоч якось прикрасити скромну сільську оселю. Мені діставався лише маленький клаптик полотна, щоб навчитися вишивати, адже жили бідно і  не могли собі дозволити більше.
— Як же далі склалася ваша доля?
— Закінчила сільську школу, продовжила навчатися  у Червоноградському училищі № 13 за спеціальністю «в’язальниця». Деякий  час працювала за професією. Свою долю – чоловіка Миколу, родом із сусіднього села Паридуби, зустріла на сільському весіллі:  моя хрещена  віддавала заміж доньку. 
Життя вирувало, отож ми, як і всі молоді люди у  той час, поїхали у місто. Тоді з роботою не було проблем. Закінчила курси провідників й пішла працювати на залізницю. Чоловік знайшов роботу в будуправлінні. Згодом отримали кооперативну квартиру, про яку так мріяли. Однак не судилося…
 На 31-ому році життя пішов у царство вічного спочинку  єдиний син. Тяжка недуга забрала нашу дитину, назавжди вирвавши моє серце з грудей. Це невимовні  біль і втрата. Нікому не бажаю втрачати своїх дітей.  А скільки було мрій,  планів!  Син планував одружуватися, ми уже збиралися йти свататися до його нареченої – аж тут страшний вирок від лікарів, поневіряння по медичних закладах. 
Проте й  в останні миті свого життя син просив мене вишити йому картину, бо завжди захоплювався моїми  роботами.  В скорому часі  поховала чоловіка, батьків. І хоч минуло уже дев’ять років, досі не можу знайти душевний спокій.   
Як би важко не було, молю Бога,  аби дав усім нам миру, здоров’я, терпіння.  Залюбки беруся за  кожну нову вишивку, маю плани і  задуми для наступних творчих робіт. Я вдячна кожному, хто завітає на мою виставку. Дякую за підтримку і теплі слова під час її відкриття директору історичного музею Маргариті Матвійчук, поетесі Вірі Семеній, талановитій майстрині Ніні Габрилевич,  вірній і надійній подрузі Тетяні Балецькій. Щиросердечне спасибі за підтримку моєї творчості — Ковельському міському голові Ігорю Чайці, а за організацію персональної виставки – начальнику управління культури, молоді, спорту та туризму Андрію Мигулі. Ціную кожного з вас –  ви вселяєте мені надію, віру, руки прагнуть творити ще й ще! Нехай береже вас Господь і дарує усі ласки й щедроти! 
х  х  х
Праця Ольги Руднік – продовження народних традицій, що  дарують  кожному з нас  позитивні емоції.  Загалом на виставці представлено понад п’ятдесят картин різних  формату і  тематики. Це вже друга персональна експозиція майстрині. Першу презентувала п’ять років тому, а до того  брала активну участь у місцевих колективних вернісажах. 
До речі, Ольга Руднік разом із знаною і шанованою майстринею Ніною Габрилевич стали головними вишивальницями гігантської сорочки для Тараса Шевченка, що була створена в рамках проєкту «З Батьківщиною в серці».
Світлана ТРОЦЮК.
Фото Олега СЛЮСАРЯ.
руднік2Здавалося б, звідки у нашої землячки і майстрині Ольги Руднік таке глибоке відчуття життя і любові до всього прекрасного? З роси чи від шуму верби, з милозвучної течії річки   чи з материнської колискової, яку наспівувала найрідніша, беручи до рук полотно для вишивання? 
…Заходимо до затишної зали культурно-просвітницького центру, де нещодавно  відкрито персональну виставку майстрині Ольги Руднік. Милуємося  красою і неповторністю творчих робіт талановитої вишивальниці, спілкуємося з  нею  особисто. 
 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 118
Читати далі
20.10.2022 Троцюк Світлана Дмитрівна

NZ6_7170RСпільними зусиллями здолаємо ворога

У сучасному світі красива, елегантна, ерудована   жінка в політиці ні для кого  не новина. До того ж, якщо ця жінка ще й сильна духом, наділена якостями справжнього патріота і бійця, має значні досягнення  у громадській та політичній діяльності, то відчуваєш ще більшу гордість за свою Батьківщину, місто, чи село, в якому ти живеш. Тоді ще дужче  усвідомлюєш, наскільки важливо залишатися людиною, бути невід'ємною частинкою  країни, яка, не зважаючи ні на що,  носить величне  і нескорене ім'я – Україна.    
 Наталію Сеник добре знають ковельчани, передусім як лікаря, депутата, чесну комунікабельну і  відповідальну особистість. А от для колег з фракції "Слуга народу" пані Наталія – взірець  чарівності, розуму, доброти  і почуття гумору.
Здавалося б, варто їй посміхнутися, підбадьорити теплим словом – і проблеми відходять на другий план.  Але найголовніше – це вчинки, щире і відкрите серце, які ще більше характеризують і  прикрашають Наталію Андріївну.
Наталія Сеник  обиралася депутатом Ковельської міської ради кілька скликань поспіль. Нині продовжує відстоювати інтереси своїх виборців  в Ковельському "парламенті" восьмого скликання від політичної партії  "Слуга народу".
Сьогодні Наталія Сеник – наш співрозмовник.
l
– Наталіє Андріївно! У жовтні минає два роки, як відбулися вибори до місцевих рад, і Ви стали  депутатом Ковельського "парламенту" восьмого скликання. Скажіть відверто: Ви задоволені результатами своєї діяльності впродовж цих двох років?
– Ця каденція проходить в надскладних умовах. Спочатку ситуація ускладнювалася пандемією коронавірусу, а нині ми живемо і працюємо в умовах війни.
За два роки депутатської діяльності спільними зусиллями моїх особисто та депутатів нашої фракції вдалося зробити наступне:
n Закінчено ремонт та благоустрій прибудинкових  територій в виборчому окрузі, в якому мене було обрано, зокрема, по вул. Відродження, 3. 
n Завершено реконструкцію вул. Відродження від Варшавської траси до ФОКу.  
n Для сприяння розвитку парків, зелених зон та скверів разом з колегами Вадимом Клімуком, Андрієм Мілінчуком написана та прийнята міською радою Програма "Зелене місто". 
Звісно, цей проєкт втілюватиметься після закінчення війни, яка внесла корективи у здійснення наших планів та  задумів. Маю надію, що після її завершення  на розі будинків Заводська 3 і 7, а також по вул. Відродження, 4, облаштуємо спортивно-оздоровчу зону із зеленими насадженнями. Такі ж зони мають бути облаштовані в інших мікрорайонах міста. 
n З метою популяризації та розвитку спорту мною спрямовані кошти  з депутатського фонду для зміцнення матеріально-технічної бази Ковельської ДЮСШ № 1 імені Петра Стуса, вихованці якої демонструють прекрасні результати та прославляють наше місто спортивними досягненнями. 
n На жаль, збільшується кількість громадян, які хворіють, але не мають можливості лікуватися. Ви ж розумієте, що в  ситуації, коли в країні йде повномасштабна війна, державні кошти обмежені. Хочеться допомогти ковельчанам багато в чому. Тож в міру можливостей це роблю  власним коштом, а  також  виділяю гроші на лікування зі свого депутатського фонду.  
n Протягом виборчого періоду вирішували побутові проблеми в нашому місті, зокрема, прибирання території в районі привокзальної площі, також вчасне прибирання по вул. Варшавській та інших районах Ковеля.
l
Звернення ковельчан  не ігноруються – чи це питання, особистого характеру, чи життєдіяльності нашого міста.
Ще на початку війни  силами міської влади та депутатського корпусу відновлено водозабірні  колонки, які перебували  у занедбаному стані. Їх відновлення було досить важливим, адже потрібно було забезпечити людей питною водою в разі аварійного відключення водопостачання. Міська влада відповідально поставилася до цієї проблеми.
Я як депутат особисто звернулася до першого заступника міського голови Тараса Яковлева, який миттєво відреагував на моє звернення. Протягом тижня відповідні служби відновили постачання води по вул. Театральній, 22. За що ковельчани висловлюють вдячність.
До  мене як депутата може звернутись будь-який мешканець нашої громади з проблемою, яка потребує вирішення. 
Однак турбує пасивність окремих   ковельчан, які чомусь вважають, що влада  чи депутатський корпус мають вирішувати всі  проблемні питання самотужки. Так, звісно, це наш обов'язок. Але не усе і скрізь ми можемо побачити відразу, щоб миттєво реагувати. Для цього нам потрібна підтримка і  розуміння виборців, які теж повинні бути небайдужими і  повідомляти про ту чи іншу проблему. 
Я – лікар, тому багато часу  і зусиль віддаю своїм безпосереднім професійним  обов'язкам. Мені подобається бути потрібною суспільству, не можу байдуже спостерігати, що відбувається довкола, тому, напевно, й стала депутатом. В газетних статтях і виступах звертаюсь із закликом: "Давайте разом діяти, разом вирішувати так, щоб наше місто стало ще більш гарним, квітучим і затишним!".
Вважаю за честь, що виборці висловили мені високе довір'я, тож намагаюся їх не підвести.
– Наталіє Андріївно, а як  відбувається допомога переселенцям? Чи зверталися безпосередньо  до Вас громадяни, котрі  були змушені залишити свої домівки, переїхати з зони найактивніших бойових дій? 
– Так. В мене особисто була така практика. Ми з чоловіком приймали у своєму помешканні сім'ю з Київської області, котра на початку повномасштабного вторгнення і великої небезпеки для центральної України була змушена переїхати в Ковель. 
На той момент жінка носила під серцем дитину. До речі, вона - ваша колега, щоправда  з телебачення. Діана Наконечна працювала журналістом на ТРК "Україна" та 1+1. До речі, вона найперша породілля  (маю на увазі з тимчасово переміщених громадян), котра народила у  Ковельському пологовому будинку красуню-дівчинку. Діана досить порядна, приємна, ми досі підтримуємо теплі, дружні стосунки. Після народження дитини знову повернулася до нас. Однак обставини склались так, що їй з немовлям на руках довелося виїхати за кордон. 
Коли розпочалась повномасштабна війна, я  перебувала на лікарняному, адже отримала побутову травму хребта. Лікарі рекомендували лежати, не рухатись, не вставати. Я не зовсім дотримувалась їхніх рекомендацій в  силу свого характеру, адже моїй країні потрібна була допомога. 
Я вийшла на зв'язок зі своєю  подругою, котра працює в  мерії Холма Республіки Польща, після чого була організована відео-конференція між міським головою Ігорем Чайкою та мером м. Холма, де було прийнято рішення про  надання гуманітарної допомоги для Ковеля  (мова йшла про  медичні засоби для Ковельської  ЦРЛ, а  також продукти харчування, речі першої необхідності).
Наші чоловіки-волонтери їздили в сусідню країну власним транспортом, за свій кошт,не шкодували ні часу, ні сил, аби ця допомога вчасно надходила в наш медичний заклад. Чимало такої допомоги ковельські волонтери передавали в міста, де точилися і  точаться бойові дії. Нині механізм доставок налагоджений, тож наша допомога вже менш потрібна.
– Що вважаєте найголовнішим особистим здобутком в роботі  у міській раді?
– Війна в нашій країні усіх нас згуртувала. Не один раз пересвідчилась, що ми можемо робити добрі справи, незалежно від партійної приналежності. Нині є достатньо політичних сил. Дехто "піариться" на війні. Однак для депутатського корпусу Ковельської міської ради це взагалі не має значення, адже ми  рухаємося в одному напрямку, робимо усе важливе для Перемоги. Намагаємося працювати чесно, відповідально. Одноголосно приймаємо  і ухвалюємо   важливі рішення, що вносяться на розгляд сесійних засідань. Вчасно спрямовуємо бюджетні кошти для потреб прикордонної служби, Збройних Сил України, місцевої тероборони. Ми стали нацією, людьми, яких об'єднала спільна біда.
l
– Ви обрані депутатом від політичної партії "Слуга народу". Хто ще входить до складу фракції? Як організовуєте свою діяльність? Які питання вдалося успішно вирішити, а які  ще потребують додаткової уваги?
– Коли розпочалась передвиборна кампанія, мені пропонували приєднатись до різних політичних сил, щоб разом брати участь у передвиборному марафоні. Чому обрала фракцію "Слуга народу"?. Скажу відверто: мені імпонував, а зараз ще більше імпонує Володимир Зеленський. Я стала людиною, котра підтримує нашого Президента.
Крім того, колеги, котрі займалися передвиборною діяльністю і  зараз входять до складу нашої партії, – люди з чіткою громадянською позицією, освічені, свідомі, відповідальні й працьовиті. 
Голова фракції "Слуга народу" Вадим Клімук – щирий українець, в якого слово ніколи не розходиться з ділом, є членом постійної комісії з питань планування, бюджету і фінансів.
 Олег Уніга, не зважаючи на молоді роки, мудрий, виважений у розв'язанні проблем простих людей, очолює постійну комісію з питань планування бюджету і фінансів. 
Енергійний, принциповий і добросовісний Андрій Мілінчук – голова  постійної  комісії з питань дотримання прав людини, депутатської діяльності та етики, законності і правопорядку, конфлікту інтересів.  
Активний, ініціативний ковельчанин, успішний підприємець Роман Шворак – член постійної комісії з питань житлово-комунального господарства,  екології та благоустрою міста, комунального майна, промисловості, будівництва, транспорту, зв'язку, торговельного та побутового обслуговування населення.
Краєзнавець Андрій Миронюк – історичний блогер, засновник проєкту "Kowel.Vintage", член громадської організації  "LoveКовельNow", наймолодший депутат серед українців, котрий гідно  представляє  нашу політичну силу у Ковельській міській раді.
Високим професіоналізмом, компетентністю, відповідальністю серед колег характеризується Маргарита Зайцева, для котрої  самовіддана праця на благо нашої малої батьківщини, де ми працюємо і  живемо,  є винятково почесним обов'язком.
Наша фракція згуртована, нам висловили своє довір'я виборці, тож наше завдання – їх не підвести. Перед кожним сесійним засіданням  обговорюємо важливі питання, які  необхідно вирішувати.
– Знаю, що Ви є членом постійної депутатської комісії з питань регулювання земельних відносин, містобудування, планування та розвитку території  об'єднаної громади, утворення та функціонування старостинських округів, сільського господарства, природокористування та використання надр. Навіть сама назва комісії свідчить про те, що проблем до розв'язання не бракує. Вдається?  
– Вдається. Ще до війни, до речі,  було поставлено питання щодо задимленості та викидів в атмосферне повітря в районі ПрАТ  "Ковельський м'ясокомбінат". В зв'язку з цим  була створена робоча група, яку очолив  Віктор Жигаревич, заступник міського голови з питань діяльності виконавчих органів  Ковельської міської ради. Проводився збір та аналіз інформації про наявність дозвільних документів суб'єктів господарювання, що здійснюють діяльність в районі ПрАТ "Ковельський м'ясокомбінат". Справді, в оселях ковельчан не було чим дихати. Спільними зусиллями влади і депутатського корпусу це питання вирішено позитивно. 
Чимало розглядалося і земельних питань, адже Ковельська громада  розширила  свою "географію", і  до неї  приєдналося ще 5 сільрад. Тому роботи побільшало, відповідно – й питань до вирішення. Не все можна зробити так, як хотілося б, в зв'язку з війною. Надання земельних ділянок громадянам призупинилися. Єдине, що вирішується, – надання відповідних дозвільних документів на рік для забезпечення посівних робіт, щоб аграрії Ковельщини мали можливість господарювати. Щиро вірю, що закінчиться війна,  і ми ще більше допомагатимемо нашим громадянам в розв'язанні земельних питань.
l 
– Ви були депутатом міської ради сьомого скликання, очолювали депутатську групу "Рідний "Сільмаш",  яка працювала досить ефективно, про що наша газета  писала. Як Вам, колегам-депутатам, працюється  сьогодні, в час, коли триває російсько-українська війна? На що скеровуєте свої головні зусилля?
– Як і для кожної людини в Україні, так і для мене, 24 лютого 2022 року усе кардинально змінилося – мислення, переоцінка цінностей, власне, й саме життя. Те, що з нами зробила росія, неможливо ні обґрунтувати, ні пробачити. Війна змінила нас усіх, війна забирає людські життя, калічить долі тисячі українців. І цьому можливо протистояти лише завдяки молитві, нашим відважним і мужнім воїнам світла і ще більшій єдності українців.
До мене як депутата звертаються військові та їхні сім'ї.  Не особливо хочу цим хвалитись, але разом з чоловіком зробили свій особистий внесок для підтримки ЗСУ – придбали для фронту позашляховик.
Постійно – на зв'язку із своїми виборцями. Стараюсь допомогти коштами, матерям, дружинам, дітям наших військових. Купую теплий одяг, взуття, необхідні речі. Хочеться, щоб усе надходило в потрібні руки. Передаю кошти матерям, адже точно знаю, що вони не витратять їх на себе. Дасть Бог, заробимо ще. Впевнена, що Україну вдається відстоювати завдяки єдності і добрим серцям українців. 
Коли розпочалася війна, купувала і відвозила у пункти прийому гуманітарної допомоги продукти та речі першої необхідності. 
– Наталіє Андріївно! Ви маєте величезний досвід в галузі медицини, пройшовши досить складний шлях  щаблями лікарської кар'єри. Як вдається поєднувати депутатські обов'язки зі службовими?
– Ковельчани, в першу чергу, ідентифікують і знають мене як лікаря. Тому, мабуть, завдяки моїм пацієнтам мене й було обрано. Стараюсь поєднати професійну і громадську діяльність, хоча це не завжди просто. Кожен день розписаний по хвилинах. Іноді сама дивуюся, як вдається втілити задумане в життя. 
Усе роблю з Божою поміччю, натхнення додають виборці – мої рідні і близькі по духу українці. Чесності і відповідальності мене навчила моя мама,котра все життя працювала у ПТУ № 7. Вона прищепила мені найкращі людські якості. Цьому навчаю  і своїх дітей.  Місто, де ти народився  і живеш, для кожного з нас  найкраще, а ковельчани – мудрі  і добрі, вболіваю за кожного, з ким мене зводять життєві стежки.
В нас кваліфіковані і чудові медики.  Щоб потрапити на прийом безкоштовно, потрібно отримати скерування від сімейного лікаря. Але наші лікарі ще нікому ніколи не відмовили і стараються надавати медичну допомогу вчасно. Люди оцінюють  наших медиків достойно, особливо ті, котрим в силу життєвих обставин довелося отримувати медичну допомогу за кордоном. Впевнена, що після війни ми разом зробимо ще більше.
– З якими питаннями   найчастіше звертаються до Вас виборці? Наскільки успішно вдається їх вирішувати? І, до речі, нагадайте, де й коли ведете особистий прийом громадян?
– Найчастіше, як не прикро, люди звертаються за фінансовою допомогою на лікування. Також багато звернень стосувались  благоустрою прибудинкових територій, вчасного прибирання та вивезення сміття. 
Працюю як в державній медичній установі Ковельської  ЦРЛ, так і проводжу приватний прийом пацієнтів по вул. Театральній, 24, де відкрито невеликий медичний центр "Sana", де, по суті, й відбувається особистий прийом громадян. 
Особистий прийом громадян відбувається щовівторка з 16 до 19 години. Крім того, наш адміністратор, котра працює щодня з 9 до 18 години, скеровує ковельчан, котрим потрібна моя допомога чи консультація,  і на інший час. Деякі питання вирішуються в телефонному режимі.
– Наостанок запитання, так би мовити, особистого характеру. Яка у Вас сім'я, чи діти пішли шляхом батьків,   Ваш чоловік –  теж лікар. Чи вдається знаходити час для відпочинку?
– Дітей у нас двоє – син і донька. Син уже дорослий, самодостатній, займається агробізнесом. Донька пішла нашої стежкою, навчається в Буковинській медичній академії на третьому курсі. Активна, цілеспрямована дівчина, має чуйне серце, дуже відповідальна. Чоловік – Василь Сеник, лікар-акушер-гінеколог вищої категорії, хірург. 
Своє життя і майбутнє пов'язуємо з Україною, рідним Ковелем – дорогим  і близьким містом.
Щодня звертаюсь у молитві до Всевишнього, аби вберіг нашу неньку, аби швидше закінчилася війна, аби над Батьківщиною світило Сонце  миру, добра, сміялися діти і  в них було гідне й щасливе майбутнє. Ціную кожну мить і  кожен день. Дякую нашим хлопцям, які ціною власного життя дарують нам мирні світанки!
– Дякуємо за інтерв'ю.
Розмову вела 
Світлана ТРОЦЮК.
У сучасному світі красива, елегантна, ерудована   жінка в політиці ні для кого  не новина. До того ж, якщо ця жінка ще й сильна духом, наділена якостями справжнього патріота і бійця, має значні досягнення  у громадській та політичній діяльності, то відчуваєш ще більшу гордість за свою Батьківщину, місто, чи село, в якому ти живеш. Тоді ще дужче  усвідомлюєш, наскільки важливо залишатися людиною, бути невід'ємною частинкою  країни, яка, не зважаючи ні на що,  носить величне  і нескорене ім'я – Україна.    
 Наталію Сеник добре знають ковельчани, передусім як лікаря, депутата, чесну комунікабельну і  відповідальну особистість. А от для колег з фракції "Слуга народу" пані Наталія – взірець  чарівності, розуму, доброти  і почуття гумору.
Здавалося б, варто їй посміхнутися, підбадьорити теплим словом – і проблеми відходять на другий план.  Але найголовніше – це вчинки, щире і відкрите серце, які ще більше характеризують і  прикрашають Наталію Андріївну.
Наталія Сеник  обиралася депутатом Ковельської міської ради кілька скликань поспіль. Нині продовжує відстоювати інтереси своїх виборців  в Ковельському "парламенті" восьмого скликання від політичної партії  "Слуга народу".
Сьогодні Наталія Сеник – наш співрозмовник.
 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 174
Читати далі
06.10.2022 Троцюк Світлана Дмитрівна

Все  буде  Україна!
27 вересня ц. р. в Ковелі у центральній частині нашого міста відбувся благодійний ярмарок, мета проведення якого –  збір коштів на підтримку ЗСУ.  Спільними зусиллями було зібрано 9104 гривні, які волонтери передадуть українським військовим.
– Кожен свідомий українець не забуває, що на нашій  землі триває війна та допомагає  захисникам, які ціною власного життя оберігають кожного з нас, –  поділилася своїми  думками з журналістами Ірина Зінчук, завідувач сектора туризму управління культури, молоді, спорту та туризму виконавчого комітету Ковельської міської ради. 
– Цінність благодійного ярмарку в тому, що його  проведення ініціювали саме переселенці, котрі ще з початку війни були змушені залишити свої  домівки і приїхати до нас. Завдяки їм ми прониклися цією ідеєю, тому спільними зусиллями вдалося втілити в реальність цей проєкт. Багато чому переселенці навчилися під час занять з арт-терапії, що проводилися в управлінні культури.
Приємно відзначити, що вони щиро  вдячні за те, як ковельчани прийняли їх, цінують підтримку й допомогу. Перебуваючи в Ковелі, переселенці, з якими в нас склалися теплі стосунки, теж сформують враження про західну Україну. Після Перемоги повернуться додому і будуть розповідати, які в нас люди, які українці дружні та співчутливі до біди. Ми планували організувати ярмарок у День Незалежності, однак в зв'язку із загрозливою ситуацією в країні наш задум не вдалося втілити.
 В цей день бажаючі мали змогу придбати вироби з українською символікою, патріотичні обереги, різноманітні вироби народної творчості, смаколики, які з любов'ю і натхненням продавали місцева мисткиня Віра Пекалюк, переселенці Лілія Шворак, Тетяна Коломієць, Анастасія Васильєва. 
Відвідувачі ярмарку мали змогу придбати карамель ручної роботи (Вікторія Шворак, м. Ковель). Злата Севастьянова представила вироби з паперу, представники Центру професійно-технічної освіти – красиві  вишиванки і  вироби з дерева, яскраві віночки ручної роботи – салон-магазин "ІнвестФлора". 
Цікавий майстер-клас під час благодійного ярмарку провела Ковельська школа-мистецтв ім. Андроника Лазарчука, школа  It Step - вебокуляри та малювання 3Д ручками. Яскраву і оригінальну  фотозону організував Молодіжний центр "Місто ідей". Особливого тону дійству додавали діджей Андрій Голя, акордеоніст Михайло Тарасов. 
Цього дня біля пам'ятника Лесі Українки відбувся віршований марафон, в якому взяли участь діти-переселенці, відвідувачі дитячої бібліотеки, які проникливо декламували поезію про Батьківщину, про те, що нам миле і дороге серцю. Приємним сюрпризом для ковельчан стало проведення спортивних заходів, які провела   Ірина Артемук  (ГО "Контур"). Зокрема, відбулися змагання з туристичного орієнтування, майстер-клас з розкладання палатки та ін.
Організатори дякують усім, хто долучався до благодійних заходів. Це ще один маленький, але такий потрібний внесок до великої справи. Завдяки небайдужості кожного українця ми щодня наближаємо нашу Перемогу! Все буде Україна!
Світляна ТРОЦЮК.
НА СВІТЛИНАХ: під час благодійних заходів у центрі міста.
Фото Ірини ЗІНЧУК.

Р2Все буде Україна!

27 вересня ц. р. в Ковелі у центральній частині нашого міста відбувся благодійний ярмарок, мета проведення якого –  збір коштів на підтримку ЗСУ.  Спільними зусиллями було зібрано 9104 гривні, які волонтери передадуть українським військовим.
– Кожен свідомий українець не забуває, що на нашій  землі триває війна та допомагає  захисникам, які ціною власного життя оберігають кожного з нас, –  поділилася своїми  думками з журналістами Ірина Зінчук, завідувач сектора туризму управління культури, молоді, спорту та туризму виконавчого комітету Ковельської міської ради. 
 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 117
Читати далі
22.09.2022 Троцюк Світлана Дмитрівна

KAL-135"Волинь-Кальвіс" працює на Перемогу

В зв'язку з війною в Україні прогнозують непростий опалювальний сезон, адже температура в оселях буде  нижчою, аніж зазвичай. Збереження тепла в будинках хвилює багатьох українців, зокрема, волинян,   і змушує задаватися питанням: як не замерзнути взимку, як  правильно обрати альтернативний вид опалення  і при цьому зекономити?
Ми неодноразово чули вислів: "Є тепло душі, а є тепло у власній хаті”. Зігріти душу можна теплим словом, увагою. Однак для будинку потрібен "генератор" тепла, а особливо у час, коли країна-агресор загрожує  життю українців,  намагається залякати голодом, холодом і розрухою.  
Попри усі ці злободенні реалії, можемо  вас трішки заспокоїти – завдяки ефективній роботі машинобудівної галузі, серед яких провідні позиції на сходинках технічних здобутків займає ТОВ "Волинь-Кальвіс", наш регіон має надію й можливість пережити ці нелегкі для країни часи, залишитися з теплом у  своїх  домівках, а головне – позбутися  газової залежності від країни-агресора.
 У Анатолія Понікарчука, голови наглядової ради  ТОВ "Волинь-Кальвіс", лауреата Державної премії України в галузі науки і  техніки, голови організації роботодавців м. Ковеля, є власні погляди і бачення щодо цієї актуальної  і водночас складної теми.  Але про це – трохи згодом  у  розмові з Анатолієм Мироновичем. 
Хоча "Волинь-Кальвіс" уже давно завоювало авторитет серед волинських споживачів, декілька слів  про підприємство сказати варто.      Товариство виготовляє теплові котли, які обігрівають невеликі будинки і цілі мікрорайони, 24/7 дбає про благополуччя кожного українця, наближаючи нашу Перемогу.
Котли, які виробляють  фахівці "Волинь-Кальвісу", створюються для задоволення найважливішої потреби потенційних покупців – забезпечення домашнього комфорту і затишку, опалення промислових підприємств та генерація технологічного тепла. Підприємство активно застосовує енергозберігаючі та інноваційні розробки.
ТОВ "Волинь-Кальвіс" – підприємство, яке професійно займається проблемою енергозбереження, засноване шістнадцять років тому як спільне литовсько-українське підприємство. З литовської сторони інвестором виступає ЗАТ "Кальвіс" з м. Шяуляй (Литва). Це підприємство не один десяток років виготовляє твердопаливні котли для європейського ринку. Воно й запровадило виробництво твердопаливних котлів малої та середньої  потужності на "Волинь-Кальвісі". 
Підібравши необхідну модель, можна успішно вирішити питання опалення як окремого сільського будинку, дачі або котеджу, так і багатоквартирного будинку, школи, виробничих приміщень і навіть невеликого мікрорайону. Котли зручні в обслуговуванні, мають сучасний дизайн, виготовлені за європейськими стандартами. Вони добре працюють на торфобрикеті, кам'яному вугіллі, дровах, відходах деревини та іншій біомасі. 
Про все це у розмові з кореспондентом нашої газети розповідає Анатолій Понікарчук.
l
– Анатолію Мироновичу,  ТОВ "Волинь-Кальвіс" – одне з найуспішніших в Україні. Яка головна  причина ефективної роботи, адже в умовах війни залишатися "на плаву" неймовірно важко?
– Насамперед, у свій час стратегічно важливо було обрано напрямок розвитку твердопаливної галузі, яка стає все більш перспективною. Коли заходить мова про ту стратегію, яка була закладена в період заснування і становлення  підприємства,  ніколи не втомлюсь повторювати, що велику роль у його становленні  відіграв  наш земляк,  авторитетний політик і голова Волинської ОДА Борис Клімчук. 
Перебуваючи на посаді Надзвичайного і Повноважного посла України в Литві, Борис Петрович запросив делегацію з Волині вивчити досвід литовських друзів. Саме тоді було закладено основи енергозберігаючих технологій. Звичайно. 15-16 років тому ніхто не міг передбачити, що це все стане настільки актуальним сьогодні.
Розуміємо, що на наше розмірене, стабільне життя вплинула повномасштабна війна. Ми сьогодні знаходимося абсолютно  в іншому стані, аніж раніше, розуміємо, як усе непросто.
Моя позиція і позиція роботодавців Волині була та  є однозначною – в міру можливостей  працювати. Дякувати Богу, ситуація в нашому місті більш-менш спокійна, тому  підприємство жодного дня не простоювало, люди трудяться без додаткових відпусток чи державних вихідних.  
Ми розуміємо можливі  наслідки війни, бачимо, як нахабно поводиться  агресор останні 5-10 років, маніпулюючи  темою енергоносіїв, намагається загнати нашу державу  в "рамки", змусити  коритися його забаганкам, позбавити свободи. Це стосується не тільки України. Це – шантаж усієї Європи,  що триває  і, на жаль, буде тривати
В зв'язку з війною в Україні прогнозують непростий опалювальний сезон, адже температура в оселях буде  нижчою, аніж зазвичай. Збереження тепла в будинках хвилює багатьох українців, зокрема, волинян,   і змушує задаватися питанням: як не замерзнути взимку, як  правильно обрати альтернативний вид опалення  і при цьому зекономити?
Ми неодноразово чули вислів: "Є тепло душі, а є тепло у власній хаті”. Зігріти душу можна теплим словом, увагою. Однак для будинку потрібен "генератор" тепла, а особливо у час, коли країна-агресор загрожує  життю українців,  намагається залякати голодом, холодом і розрухою.  
 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 200
Читати далі
08.09.2022 Троцюк Світлана Дмитрівна

халінкаЖінки, в яких щира душа і гаряче серце

Досі не хочеться вірити, що  в нашій рідній Україні відбувається безжальна, безкомпромісна війна, де трагічно гинуть найкращі сини і доньки України – військові, мирне населення, діти. Українські  території  в багатьох куточках нашої неньки почорніли від вибухів бомб і снарядів… Стогне наша земля від чобота ненависного ворога. 
З початку повномасштабного  російського вторгнення, що відбулося 24 лютого ц.р., минуло  шість довгих і трагічних місяців, але й досі пам'ятаю, як нам  з донькою довелося залишити свій дім і виїхати на деякий час до сусідньої Польщі. 
Описати свій стан – фізичний і моральний – не можу й досі, адже у снах-жахіттях, в пам'яті – той день, який, здавалося, вирвав моє серце з грудей.  Душу розривало несприйняття усієї трагедії, що відбувається, відчуття невідомості, думки: чи обійму  чоловіка і батьків, чи повернемося у рідну домівку? Однак змушена була їхати заради дитини, адже на це були справді вагомі причини, про які не хотілося б згадувати. 
Повернулися ми через два місяці і шістнадцять днів, які нам здавалися цілою вічністю. Немає  нічого кращого і святішого, ніж край, де ти народився і виріс, де навіть повітря додає сили вільно дихати й відчувати себе частинкою великої  і величної України.
Доля склалася так, що я разом з подругою та нашими чотирма дітьми опинилися в польському селі Томчице   – у гміні Моґельниця Груєцького повіту Мазовецького воєводства. З перших днів нас тепло і привітно зустріли місцеві жителі, які старалися надати нам свою підтримку добрим словом, принести дітям "смаколики", щось із продуктів, речей. 
На це неможливо було реагувати без сліз – нам співчували, з нами плакали, нас обіймали. Нам було дуже приємно,але водночас  це було відчуття якоїсь незахищеності, безпорадності – ніби ти доросла, самодостатня людина, а не можеш керувати своїм життям, відчувати впевненість у завтрашньому дні, а на твоїй Батьківщині – війна, біль, розруха.
З часом трішки оговтались… Ми  зітхнули з полегшенням, коли наші доньки-дівчатка пішли навчатися в школу у сусіднє село Міхаловіце,  адже нас прийняли з душевною теплотою і щирими посмішками.
 Тут ми  познайомилися з директоркою навчального закладу  пані Халіною  Гужлінською та вчителем-волонтером з Львівщини Мирославою Янковською.  Найпершою на порозі школи  нас зустріла пані Мирослава – щира і доброзичлива українка, котра ввела у курс справ і навчання в польській школі, при потребі виступала в ролі перекладача і жодного разу не відмовила у будь-якому проханні. Весь цей час ми могли спокійно відправляти дітей до школи, адже знали точно – українська вчителька (так лагідно називали дітлахи пані Мирославу) завжди підтримає, допоможе, пригорне наших школярів, немов пташенят, подарує свою неймовірну посмішку.  
Найкращі спогади лишилися про дорогу директорку пані Халінку. Окрім керівної посади,   викладає  у школі  релігію та біологію, володіє справжнім мистецтвом бути педагогом, а свою професію обрала за покликом серця. Наполеглива, чесна, натхненна, збагачує світ мудрістю, знаннями, милосердям, людяністю. Прекрасні вчительський і учнівський колективи примножують і продовжують добрі традиції шкільної родини. Педагоги засівають у юні душі бажання вчитися, зерна людяності, порядності, чесності. 
Але найбільше  вражає наскільки Халіна Гужлінська переймається долею українців, котрі  вимушено залишили свій дім в Україні. Вона добре знайома з усіма переселенцями, котрі тимчасово проживають на території ближніх від школи населених пунктів. Пані Халінка поспішає на допомогу  у будь-яких ситуаціях, має в своєму серці стільки теплоти і любові, що їх вистачає для кожного українця.
 Чи то хтось захворіє, чи то має проблеми з оформленням документів, чи то просто прийшов порозмовляти, пані  Халінка  допомагає і приймає усіх. Вона неодноразово повторює: "Я люблю Україну і українців. Ви – у  моєму серці". І кожен раз на очах  у директорки з'являються непрохані сльози. Вона неймовірна, красива, справжня  і дуже сильна духом, а головне – істинна католичка, яка живе за Божими заповідями, часто відвідує місцевий костел.  Пані Халінку не можливо не любити. Її неможливо забути. Завжди пам'ятатимемо  її доброту і порядність  і те, як вона проводжала нас додому – в рідну Україну. Був випадок, коли директорка стала на наш захист, коли нам  потрібна була  допомога.
З кожним днем війни до польських сіл, що знаходяться на території гміни Моґельниця Груєцького повіту Мазовецького воєводства, приїздили і приїздять вимушені переселенці з Донецької, Харківської, Вінницької, Львівської та інших областей.
Історії кожної родини, яка залишила свій дім, хвилюють, бентежать, болять і ятрять душу. Дехто залишився без домівки, а на її місці після ракетного удару, чи ворожих обстрілів залишилась воронка, в когось сини відважно боронять мир  у лавах ЗСУ в найгарячіших точках країни, а  хтось – змушений  жити в польських селах і містах  з перших днів повномасштабного вторгнення в Україну. На жаль, повернутися в Україну має можливість не кожен. Але, впевнена, що кожен з нас вдячний польським друзям.  
 На сторінках газети щиро дякуємо  пані Халіні  та усім, хто підтримав і підтримує нас у цей нелегкий час, за розуміння, за добросердечність, чуйність, щирість, підтримку! Приємно знати, що такі люди є поруч. Бажаємо кожному з вас миру, добра, благополуччя, гармонії і щастя! 
Нехай закінчиться ця клята війна, нехай над Україною засяє Сонце, настануть мирні ночі і світанки, сміються діти, а ми, українці, зможемо  приймати у своїх домівках вірних і щирих друзів!
Світлана ТРОЦЮК.
НА ЗНІМКУ: Халіна ГУЖЛІНСЬКА обіймає ковельських дітлахів; з вчителем-волонтером Мирославою ЯНКОВСЬКОЮ.
Фото Наталії РИЖКО та Мирослави ЯНКОВСЬКОЇ.
Досі не хочеться вірити, що  в нашій рідній Україні відбувається безжальна, безкомпромісна війна, де трагічно гинуть найкращі сини і доньки України – військові, мирне населення, діти. Українські  території  в багатьох куточках нашої неньки почорніли від вибухів бомб і снарядів… Стогне наша земля від чобота ненависного ворога. 
З початку повномасштабного  російського вторгнення, що відбулося 24 лютого ц.р., минуло  шість довгих і трагічних місяців, але й досі пам'ятаю, як нам  з донькою довелося залишити свій дім і виїхати на деякий час до сусідньої Польщі. 
Описати свій стан – фізичний і моральний – не можу й досі, адже у снах-жахіттях, в пам'яті – той день, який, здавалося, вирвав моє серце з грудей.  Душу розривало несприйняття усієї трагедії, що відбувається, відчуття невідомості, думки: чи обійму  чоловіка і батьків, чи повернемося у рідну домівку? Однак змушена була їхати заради дитини, адже на це були справді вагомі причини, про які не хотілося б згадувати. 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 243
Читати далі
18.08.2022 Троцюк Світлана Дмитрівна

С1Галина Тарасова: "Пісня – душа народу"

Яке це диво – українська пісня! І яку власну силу таїть вона в собі! Це голос душі народу, вияв його працелюбності, втілення його історії, мрій і прагнень. Сила така нездоланна й безсмертна, як і наш народ та наша мила і рідна Україна.
Минає час, змінюються суспільні настрої,  світ здригається від  війни, яка  зухвало увірвалась на українську землю, а пісня жива,  додає снаги, а нині –настільки торкається найтонших струн сердець  кожного, що її неможливо слухати без сліз і особливого трепету.
Сьогодні наша розповідь  – про  Галину Тарасову, дивовижну жінку, ковельчанку, солістку Народного аматорського ансамблю народної музики "Награш" (керівник Віталій Зіньчук),  котра значну частину свого життя присвятила пісні, творчості та музиці. Пані Галина наділена Божим даром  – зачаровувати своїм співом кожного, хто почує її голос, настільки він сильний, красивий та заворожуючий. Здається,  що в  просторі розчиняються мелодії, напоєні пахощами яблуневого цвіту, гордовитих акацій, гіркотою нічних фіалок та нескінченних бузків.
l
– Пані Галино, кожна людина на Землі має своє призначення, свою власну історію. Ви  поєднали життя із піснею, не розлучаєтесь із нею в хвилинки радості і смутку. Розкажіть, як усе починалося?  Пам'ятаєте свою першу пісню, перші виступи?
– Так. Потяг до творчості, до прекрасного успадкувала  від бабусі Варвари Мойсеївни, яка мала гарний голос. Ще зовсім маленьким дівчам, коли тільки-но  починала  робити перші кроки, підхоплювала мелодії пісень. У п'ять  років уже пробувала себе в ролі артистки (посміхається – авт.).  Мене ставили на стільчик,  і я старанно співала. Мій перший   музичний твір –"Стоїть гора високая".  
Згодом стала співати інші пісні. Навчалася у СШ № 3 ім. Лесі Українки, опановувала мистецтво гри на скрипці в  музичній  школі, яка нині має назву "Ковельська школа мистецтв".
Доля склалась так, що прийшла  в свою рідну музичну школу. Мене з радістю зустрів мій колишній вчитель і наставник Михайло Тлумак, якому згодом присвоїли високе звання "Заслужений працівник культури України".
"Галюню,  –  так трепетно він мене  називав. – Я ж думав, що ти будеш скрипалькою, а ти  в нас – артистка", – пригадує Галина Тарасова слова свого викладача.
До останніх днів свого життя Михайло Григорович  тепло  ставився до мене, усім казав, що я його перша випускниця. Щойно його смичок торкався  скрипки,  як "оживало" усе довкола.  Дуже пишаюся тим, що мала такого наставника і колегу. 
Коли прийшла у музичну школу, "Награш" ще був інструментальним колективом, а згодом був удостоєний звання  Народного  аматорського  ансамблю  народної музики. Багато років працювала разом з  Володимиром Михалевичем. Це був дуже талановитий музикант, з Божою іскрою у серці.  Ми усі його пам'ятатимемо доти, доки битимуться наші серця. 
Якщо повернутися до нашої розмови, то можу сказати, що з часом "Награш" набував ще більшої  популярності. Ансамбль – лауреат міжнародних, всеукраїнських та обласних конкурсів. 
 Коли все починалося, це були сімейні вечори  – "Вечір вальсу", "Різдвяні зустрічі". Пізніше – стали гастролювати містами України та за кордоном: Нідерланди, Греція, Туреччина,  Польща, Німеччина, Італія…  
Ось погляньте на світлину – це ми після виступу в Палаці "Україна".  
 Це був перший виступ у столиці.  Ми сподобалися глядачам, тому нас знову запросили у Київ, де ми виступали на одній сцені з Волинським народним хором. 
У 1991 році "Награш" гастролював в Італії. Колектив запросили  на аудієнцію до Папи Римського Івана Павла ІІ. У величезній залі було багато  глядачів  з різних країн світу. Кожна делегація презентувала власний  музичний твір. Ми виконували  легендарну "Червону калину". 
Цьогоріч "Награш"  відзначає  свій півстолітній ювілей з часу створення. Майже увесь цей час його незмінним керівником є Віталій Зіньчук. За плечима нашого керівника – багато років  натхненної роботи у Ковельській школі мистецтв. Неможливо уявити наш  творчий колектив  без "золотого" тенора Ковельщини,  нині начальника управління культури, молоді, спорту та туризму  міськвиконкому Андрія Мигулі.
Кожен виступ наших музикантів  чистий, як вранішня роса і зрілий, як саме життя. Про кожного з учасників "Награшу" можна сказати багато теплих  і щирих слів, кожного ціную, поважаю, люблю.  У репертуарі "Награшу" – надзвичайно яскрава палітра музичних творів. Нещодавно за участю  ансамблю відбувся благодійний концерт з нагоди ювілейного "дня народження", який передбачав підтримку наших ЗСУ. Це – найменше, що ми можемо зробити для наших захисників тут, у тилу, адже завдяки мужнім і сміливим хлопцям  можемо прокидатися вранці, жити і молитися за нашу неньку-Україну. 
– Яка Ваша найулюбленіша пісня?
– Не можу обрати кращу –  усі улюблені. Я всі пісні співаю із задоволенням, адже співаю їх серцем і для людей. Маю такий характер: те, що не подобається – не роблю, те, що не подобається – не кажу, те, що не подобається – не співаю, як би хто зі мною не сперечався. Можу співати як альтом, так і сопрано. 
Був певний момент, що не могла співати, адже для кожної свідомої людини війна не могла не відобразитися на почуттях та емоціях. Ми вивчили пісню "Біля тополі" – вона зараз дуже популярна. Щойно чула перші акорди, як сльози виступали на обличчі, перехоплювало дух, настільки пісня зворушлива і правдива. Ми проживаємо кожне слово, кожен рядочок, коли виконуємо її.
 Радію, що Михайло Хома, Заслужений артист України, народний улюбленець "Дзідзьо", відродив на високому рівні пісню "Стоїть гора високая".  Я  розчулилася, не могла нічого робити, коли почула музичний твір у виконанні артиста. Нарешті! Піднято таку пісню – душевну, життєву, зворушливу. Я  надіюсь, що теж візьму у репертуар цю композицію. Свою пісенну творчість  мрію завершити саме  цією піснею.
– Пані Галино,  кажуть, що  людина народжується із зернятком у руці. Іскорка таланту схована при народженні в душі кожної людини.  Ваш онук Михайло Тарасов –  продовжує славні традиції  родини. Він – музикант-акордеоніст, учасник та переможець Всеукраїнських та міжнародних конкурсів.  І хоч ще зовсім юний, але став частиною ансамблю "Награш".
– Так. Для мене Михайло – зміст мого життя. Весь свій час присвячую його науці, розвитку його таланту, манерам, сценічному образу. Ніхто не знав, що в мого онука виявиться такий Божий дар. Він дуже наполегливий  і старанний хлопець, нещодавно закінчив Ковельську школу мистецтв. В "Награші" грає на тамбурині  та акордеоні. 
Кажуть, що музичний дар передається не з покоління в покоління, а через покоління. Дідусь Михайла був талановитим музикантом, баяністом, "клавішником". Мабуть, усе найкраще передалося і Михайлу. Не зважаючи на досить молодий вік (він ще тільки перейшов у дев'ятий клас), уже здобув  чотири Гран-прі на міжнародних фестивалях і конкурсах, як виконавець на акордеоні. Михайло цьогоріч тільки закінчив Ковельську школу мистецтв. Але уже давно старанно готується до вступу у Волинський фаховий коледж культури і мистецтв імені І. Ф. Стравінського.
– Пані Галино, в чому секрет Вашої молодості  і краси?
– Мабуть, в мистецтві, в тому, що я співаю, а співаю разом з молоддю. Іноді чую про себе: "Та вона в нас народна артистка". Але я ніколи не прагнула до слави, бо не обов'язково мати звання, аби приносити радість людям, а найвища нагорода – повага і вдячність людей.
– Вірите в  нашу Перемогу? 
– Не тільки вірю, а впевнена у ній. Треба вірити, надіятися і молитися.  
Пані Світлано, дякую Вам за зустріч і  душевну розмову, дякую редакції "Вістей Ковельщини" на чолі із Миколою Вельмою (до речі, колишнім моїм однокласником) за можливість поділитися думками, напрацюваннями, спогадами. Вдячна кожному учаснику ансамблю "Награш" за небайдужість, за спільну справу, яку робимо разом, за відкриті серця, за те, що вдається у  такий складний час дарувати людям надію.
Хочу завершити словами гарної  пісні: "Є на світі моя країна, де червона цвіте калина…". Слава Україні! Слава Героям України! Впевнена: Перемога скоро! 
Розмову вела
 Світлана ТРОЦЮК.
НА ЗНІМКАХ: лауреат міжнародних, всеукраїнських та обласних конкурсів, Народний аматорський ансамбль народної музики “Награш”, Галина ТАРАСОВА з онуком Михайлом;   "Награш" під час благодійного концерту у Ковелі (2022 р.); солістка ансамблю разом з керівником Віталієм ЗІНЬЧУКОМ  після виступу в Палаці "Україна" (2009 р.).
Фото з домашнього архіву та  інтернет-сайту “Волинські новини”.
Яке це диво – українська пісня! І яку власну силу таїть вона в собі! Це голос душі народу, вияв його працелюбності, втілення його історії, мрій і прагнень. Сила така нездоланна й безсмертна, як і наш народ та наша мила і рідна Україна.
Минає час, змінюються суспільні настрої,  світ здригається від  війни, яка  зухвало увірвалась на українську землю, а пісня жива,  додає снаги, а нині –настільки торкається найтонших струн сердець  кожного, що її неможливо слухати без сліз і особливого трепету.
 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 175
Читати далі
04.08.2022 Троцюк Світлана Дмитрівна

S1-171Секунь вірить в Перемогу

Прадавнє наше, рідне,
          дороге нам.
І в гомоні новітньої доби
Ми звичаї народу
  бережемо.
Неначе найкоштовніші
  скарби.
Село моє – це батьківський
 поріг,
Заквітчаний барвистими
  квітками,
Мене чекають тисячі доріг, —
Та лиш одна веде   в село
         до мами.
Рідне село. Ти – найкраще. Оповите осінніми туманами, засипане білими снігами, занурене в зелені сади навесні чи в золотому серпанку Сонця влітку, коли хвилюється пшеничний лан. 
Такими пейзажами,  насиченими красивими барвами, можна милуватися годинами, а особливо – у сільській місцевості. Пропонуємо й вам разом із нами вирушити у мандрівку в моє рідне село Секунь. І хоч народилася я  у місті, але все моє дитинство і юність пов’язані  із «малою батьківщиною» мого тата.
l
Донедавна село Секунь входило до складу  Старовижівського району. Нині цей населений пункт є невід’ємною частиною Ковельщини, перебуваючи у   складі   Дубівської територіальної громади. Село Секунь досить відоме на Волині і пов’язане із  перебуванням тут Тараса Григоровича  Шевченка. 
 У вересні 1846 року Тарас Шевченко отримав розпорядження від Тимчасової комісії виїхати у різні місця Київської, Подільської та Волинської губерній для збору народних переказів, пісень, історичної ваги документів, оглянути і змалювати стародавні могили.
З села Вербки дорога Кобзаря пролягла у  Секунь. Минав жовтень 1846 року. Тоді настоятелем Свято-Михайлівської церкви, в якій зберігався старовинний образ Богоматері, був молодий священик Ілля Мусієвич.
Очевидно, він попросив художника реставрувати ікону. Шевченко не просто оновив її, а домалював прикраси, характерні для української жінки. – коралі. Нині богослужіння у храмі проводить протоієрей Анатолій Оверчук.
…Ми зупинилися у центрі села, де  височіє обеліск Слави. Вслухаємось, про що шепочуть крони дерев, вдивляємося у викарбувані імена. Їх багато. Скільки ж горя і страждань зазнала наша українська земля! І сьогодні ми, нащадки мужніх і сміливих воїнів, знову боляче переживаємо криваву сторінку сучасної історії під назвою «війна», яка ось уже шостий місяць  триває не десь у далекій країні, а в нашій неньці-Україні.  
l
В Секуні живуть здебільшого ті, хто  поєднав назавжди свою долю із землею, хто все життя вирощував і вирощує хліб, торував і  торує нелегкі стежки до тваринницьких ферм, полів, підсобних господарств.
Веде і нас стежина до однієї з таких привітних і впорядкованих осель. Назустріч – господарі  Любов і Микола Корнелюки, яких дуже поважають і шанують у селі за активність, небайдужість й щире вболівання за долю села та його мешканців. 
Любов Адамівна – ковельчанка. Однак Секунь це давно уже рідна домівка, де вона разом із люблячим і турботливим чоловіком Миколою створили затишне сімейне гніздечко. 
У 1966 році, зовсім юною дівчиною, Любу скерували   на роботу у місцеву школу на посаду організатора позакласної та позашкільної роботи. В школі відпрацювала десять років. Далі  отримала пропозицію працевлаштуватись  в СВК імені Шевченка, де впродовж 18 років трудилася на різних посадах: техніка штучного осіменіння,  завідуючої фермою, зоотехніка по племсправі. Після розформування колгоспу (з ініціативи голови колгоспу Надії Дудинець) Любов Адамівна приступила до обов’язків головного бухгалтера у сільській раді. 
З 2004 року Любов Корнелюк перебуває на заслуженому відпочинку, однак душею і серцем весь час в роботі, цікавиться життям села, була і є активною учасницею усіх подій, що відбуваються в житті громади. Завдяки цій невтомній  та енергійній жінці в свій час у селі приділяли  чимало уваги патріотичному вихованню молоді. Пані Любов писала у різні архіви, відшукувала імена та прізвища воїнів, котрі загинули на території  села у часи Другої світової  війни, і які поховані на місцевому кладовищі. Активістка відшукувала родичів загиблих, організовувала з ними зустрічі, аби вшанувати світлу пам’ять тих, хто боронив нас від ворогів. Родичі загиблих залишили у селі особисті речі своїх рідних. 
Згодом, було створено невеликий  музей бойової і трудової слави у сільській школі. Має Любов Адамівна напрочуд гарний голос, знає  напам’ять багато старовинних пісень. Коли ще працювала  в школі, займалася дослідженням історії села, записувала  цікаві факти із спогадів старожилів  про родини, які проживали тут. Пані Люба допомагала своїй учениці — відомій  волинській письменниці Валентині Клюнтер у створенні книг  “Золота колиска”, “Поліська Січ”, “По той бік осені”. Якщо вам цікава історія села Секуня, то буде корисно прочитати дослідження Валентини Клюнтер  під назвою «Золота колиска» (2017 р.). Авторка зібрала легенди, спогади та цікаві факти про село Секунь. Зокрема, вона подає різні версії назви села: Секонь, Сикунь та Сіконь.
Запитуємо ветерана праці: 
— Любов Адамівно, ні для кого не секрет, що в минулому році секунську гімназію хотіли закрити. Яка ситуація нині?   
–  Такий факт дійсно мав місце. Мотивували тим, що у нас невелика кількість учнів. Однак закривати школу не можна. Ви тільки вдумайтеся: ми скорочуємо дитинство нашим дітям – першокласникам та й старшим школярам, адже рідні стіни школи не заміниш нічим. У нас дуже хороший і працьовитий педагогічний колектив, який очолює мудрий, серйозний, відповідальний керівник Ніна Данилюк. Ніна Михайлівна дуже душевна людина і  дбайлива господиня, дуже любить дітей, поважає колег та односельців. А ми усі любимо і поважаємо її  за щире серце, чесність і порядність.
У 2012 році село Секунь відзначило  500-річний «день народження». Любов Адамівна з любов’ю  приготувала сценарій проведення свята, який передбачав:  виставку творчості народних умільців,  виступи троїстих музик, змістовну  концертну  програму за участю самодільних артистів та ін. Усі – в національному вбранні, а з уст місцевих жителів, котрі їхали селом  на підводах, звучали  старовинні пісні.
Вагомий внесок у проведення свята зробили  місцевий фермер Олександр Веремчук та його дружина Леся. Олександр Іванович і Леся Іванівна користуються авторитетом і  повагою у Секуні. Адже їхня родина не тільки – вміють совісно і самовіддано працювати на землі, а й дбають про розвиток рідного села, допомагають тим, хто звернувся до них за порадою, чи допомогою. Свято відбувалося у період обжинків, тому символічним був дідух, змайстрований вмілими руками сільських працелюбів. Секунці  із вдячністю згадують і пам’ятають День села й досі.  Родина Веремчуків активно допомагає ЗСУ, робить вагомий внесок у нашу майбутню Перемогу! 
 l
Ми запропонували  Миколі та Любові Корнелюкам зробити гарне сімейне фото на їхньому квітучому обійсті. Минуло не одне десятиліття, відколи  ця красива і статна пара живуть душа в душу, а в їхніх очах помітний вогник великої любові один до одного й всього прекрасного на землі. Микола Петрович   нагадує мого тата – такий же добрий, інтелігентний, вихований. Недарма – брати по бабусиній лінії! Скільки себе пам’ятаю, Микола Петрович працював вчителем у місцевій школі. Однак тільки тепер мені вдалося трішки глибше дізнатися про його родове коріння. 
Народився Микола у 1940 році у сусідньому селі Буцині. На жаль, дуже рано втратив батька. Тож в 1943 році його разом з мамою Матронею  забрав дідусь, який мешкав на той час в Секуні. Саме дід Роман Якимович Тишко став для Миколи батьком,  вихователем і наставником.
В 1957 році Микола Корнелюк закінчив школу у сусідньому селі Мизове, успішно склав іспити у Володимир-Волинське педучилище за спеціальністю «вчитель фізичного виховання». 
У 1961 році по закінченню військової служби повернувся працювати у рідну школу, якій присвятив 43 роки життя.  Багато сил і праці Микола Петрович доклав до  розбудови  місцевого храму. Тут читав «Апостола», співав у церковному хорі, працював касиром,  писав листи-звернення у різні інстанції, аби православна святиня відчинила двері для прихожан. Незважаючи на поважний вік, досі відвідує церкву і активно долучається до богослужінь.  Любов до Бога   йому прищепили    дідусь Роман та матуся Матрона, яка хоч і була звичайною сільською жінкою, але теж чесно і самовіддано виборювала можливість молитися у православній святині. Тут і зустрів свою долю – майбутню дружину  Любов. 
Симпатична, ініціативна  ковельчанка на той час прийшла працювати у місцеву школу організатором з позакласної роботи. Це був   День працівників сільського господарства. Багатолюдно і гамірно було у місцевому клубі. Секунські школярі на чолі із своєю наставницею Любов Адамівною підготували для сільських трудівників гарний концерт.  Микола Петрович допомагав колезі організувати це душевне свято, став для неї надійним помічником в усіх починаннях. Так і зав’язалась між молодими людьми дружба, що переросла у справжнє кохання і велику міцну родину. Подружжя Корнелюків виховало  і дало путівку в життя двом донькам Олені і Ларисі, сину Анатолію, який закінчив духовну семінарію і став священиком. 
В батьківській хаті проживає два покоління – дідусь Микола з бабусею Любою та отець Анатолій з дружиною Оленою  та двома  доньками. Тішиться старше покоління Корнелюків своїми дітьми і онуками, котрі стали хорошими людьми. Їхні нащадки усе здобувають чесністю, порядністю і великою працелюбністю. Дочекалися дідусь і  бабуся 8 онуків та 6 правнуків. Гамірно і затишно в сільській хатині на Великдень та інші релігійні свята. Збираються в оселі усі – від маленького до великого. Велика і дружна родина займається вирощуванням городини, мають і підсобне господарство – дві корівки-годувальниці, свині, птицю.
Проводжаючи нас зі  свого подвір’я, Любов Адамівна хвилююче промовила: «Найголовніше, щоб ми,  українці, ще більше згуртувалися навколо нашої спільної біди, щоб виявляли  ініціативу й усіма силами молились Богу та  підтримували Збройні Сили України. Наша Батьківщина мусить вистояти і усе пережити. Ми – сильна нація. Не дивлячись на те, що Україна  є маленьким «острівцем» проти великої росії, але вона вистоїть, адже споконвіку, розпочинаючи з козацтва, ми стоїмо за Україну, рідну мову, мир. Ми – люди миру. Нам не треба війни».
До  речі, 5 березня ц. р. подружжя Корнелюків відзначило “смарагдове весілля” – 55-ту річницю спільного подружнього життя. Від імені усієї нашої родини бажаємо вам щасливо жити ще довгі роки, з кожним днем  дарувати один одному радість і теплоту душі! Нехай пишною зеленню цвітуть ваші почуття, нехай ніколи не померкне смарагд вашого кохання!
l
Відомо, що іще на руках у матері маля тягнеться до яскравої квітки, котика, песика, пташечки. Вихованню у дітей любові до всього прекрасного немалою мірою сприяє школа, де вчителі-наставники дають цінний багаж знань своїм учням, сприяють їх патріотичному вихованню. Штурвалом шкільного корабля Секунської гімназії керує мудра жінка і керівник Ніна Данилюк.  І як вона щиро зізналася нам під час нашої розмови, їй пощастило з колегами, учнями, батьками, котрі живуть у селі і щиро вболівають за майбутнє своєї «малої  Батьківщини». 
Пам’ятаємо: в минулому році місцеві  активісти звернулися до нашої газети з проханням допомогти зберегти навчальний заклад. Нині ситуація стабілізувалася. Секунська гімназія продовжує праювати. І хоч дуже нелегко як учителям, так і учням та  їхнім батькам вчитися за дистанційною формою навчання, що спричинила епідемія  коронавірусу, однак  на сьогодні є надія, що все ж таки будуть зміни на краще. Але ж знову ж таки: у зв’язку з війною двері навчальних закладів відчиняться у тій місцевості, де вони будуть обладнані  відповідними укриттями. Нелегка доля випадає усім нам, адже біда у  нас одна  – війна. На жаль, ніхто наразі не має чіткої відповіді на те, яким чином нам подбати про безпеку  у школах, а особливо – у сільських.
Шанують в Секуні педагогів за покликанням. Наразі педагогічний колектив налічує  15 чоловік, але кожен любить свою роботу і викладається сповна. Діти мріють, аби школа запрацювала,  як колись. Тут   навчаються діти з першого по дев’ятий клас. Передбачається, що у новому навчальному році навчатиметься 65 учнів. В перший клас підуть 7 учнів.
В останні роки у село приїхала молодь, яка взялася за відбудову хатів-пусток. Життя, здавалося б, налагоджується.
Залишається лише вірити у Перемогу, берегти у душах той незламний дух, згуртуватися у молитві та на усіх фронтах, аби припинити зло під назвою «війна»!
Світлана ТРОЦЮК.
НА СВІТЛИНАХ: подружжя Микола та Любов  КОРНЕЛЮКИ; директор школи Ніна ДАНИЛЮК; герб Секуня; мальовничі сільські пейзажі.
Фото Олега СЛЮСАРЯ. 
Прадавнє наше, рідне, дороге нам.
І в гомоні новітньої доби
Ми звичаї народу бережемо.
Неначе найкоштовніші скарби.
Село моє – це батьківський поріг,
Заквітчаний барвистими квітками,
Мене чекають тисячі доріг, —
Та лиш одна веде   в село до мами.
Рідне село. Ти – найкраще. Оповите осінніми туманами, засипане білими снігами, занурене в зелені сади навесні чи в золотому серпанку Сонця влітку, коли хвилюється пшеничний лан. 
Такими пейзажами,  насиченими красивими барвами, можна милуватися годинами, а особливо – у сільській місцевості. Пропонуємо й вам разом із нами вирушити у мандрівку в моє рідне село Секунь. І хоч народилася я  у місті, але все моє дитинство і юність пов’язані  із «малою батьківщиною» мого тата.
ххх
Донедавна село Секунь входило до складу  Старовижівського району. Нині цей населений пункт є невід’ємною частиною Ковельщини, перебуваючи у   складі   Дубівської територіальної громади. Село Секунь досить відоме на Волині і пов’язане із  перебуванням тут Тараса Григоровича  Шевченка. 
 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 376
Читати далі
28.07.2022 Троцюк Світлана Дмитрівна

S1-122Нива віддячує працьовитим

…Яке це диво, коли на полях достигають жито, пшениця, ячмінь, коли літо купається в ранкових сивих туманах і росяні краплинки виблискують сріблом на достиглих колосках! Таку благословенну Богом красу  ми побачили на сільськогосподарських ланах невтомних секунських трударів, до яких днями завітали на їхню «малу батьківщину».  
Не боячись ні  літньої спеки, ні втоми, у день нашого приїзду   в полі завзято трудився  місцевий селянин-одноосібник  Петро Веремчук. Але про це трохи згодом. 
…Відверто кажучи, Петра Петровича    завжди пам’ятаю у клопотах і безперервній роботі. Ще маленьким дівчам прибігала до його батьківської хати, де мене завжди чекали і раділи моєму приїзду.
Найперше Петро  наливав  кухоль свіжого  молока, діставав запашний хліб, спечений у печі, який ми намащували  вишневим варенням,  а тоді теревенили про життя-буття, господарку, ділилися різними «секретами». Найбільше  наш Петро тішився і тішиться своєю кузнею, невеличким тракторцем і кіньми. Шкода, що залишився хазяйнувати сам, адже пішли у Вічність його батьки, про яких  він дбав  як справжній люблячий син до останніх днів їхнього життя. 
Спорожніла хатина, нема вже й  за ким доглядати – ні тата, ні неньки. А сам Петро – затятий холостяк, однак в Секуні про дбайливого селянина ніхто й словом поганим не обмовиться. Таких щирих, працьовитих, справжніх нині, певно, й не знайти. Хто б до нього не звернувся  за порадою, чи допомогою – нікому не відмовив. А як тільки приходить неділя чи якесь релігійне свято,  Петро завжди йде до місцевого храму, співає у церковному хорі, читає «Апостола», дотримується усіх постів, а головне – дуже любить Бога і шанує людей.
l
Петра Веремчука ми застали  в полі, де на порівняно невеликій площі достиг ячмінь й  повним ходом ішли  хліборобські  роботи. Цікавимось, як проходить жнивний  процес? Як сьогодні живеться-працюється   селянину? 
— В Україні розпочалася «гаряча» пора  жнив, — розповідає Петро Веремчук. – Душа болить, а серце рветься на шматки через те, що на нашій землі війна, яку розв’язала московія, гинуть  наші воїни-захисники і мирні українці.  Не усі сільгоспвиробники мають можливість зібрати врожай через цю кляту війну.  Нас ще поки Господь милував, і ми помаленьку, потихеньку збираємо вирощений врожай. Головне, щоб погодні умови сприяли успіху справи. 
Зібрали зимовий ячмінь, на часі – збір ярого. Врожайність  ячменю становить 40 ц/га.  Я маю невеликі площі зернових – жита, ячменю, пшениці (всього 2 гектари). В інших селян-одноосібників їх більше. Трудитися не важче, ніж усім. Однак дається взнаки висока ціна на  паливо-мастильні матеріали, що впливає на  вартість обмолоту  і оранки.
Налаштовуємо  себе на позитив – погода сприятлива, техніка  працює в  полі. Щиро вірю в Бога й нашу Перемогу. Завдяки аграріям, які працюють 24/7, маємо надію, що не залишимося без хліба, аби лишень не бомбили і не наступали  так звані «сусіди». Картопля, дякувати Богу, дозріває, очікуємо непоганий  врожай. Якщо трудишся на землі, то будеш ситий. Аби тільки мир, аби тільки Господь вберіг від лиха! 
На  комбайні ви бачите Леоніда Панасюка, який вправно керує потужним агрегатом. Продовжує славну хліборобську традицію   його син Ігор Панасюк, котрий змалечку привчений до праці на землі.
Люблю своє село, тішуся кожній зернинці, кожному колоску. Дякую Богу за все!
l
В моїй  пам’яті, мабуть, назавжди закарбуються Петрові руки: натруджені, мозолясті, обвітрені вітром і Сонцем,  руки, які завжди пахнуть хлібом і ніколи не знають втоми. Петро – мій брат по татовій лінії, хоч і старший за мене, але ми завжди підтримуємо родинні ниточки тепла й любові,  цінуємо кожну нашу розмову й зустріч. Петро – справжній господар і майстер на усі руки. Нехай Господь допомагає у всіх починаннях і вбереже на усіх життєвих дорогах!
l
Цього дня ми поспілкувалися й з іншими цікавими людьми, які живуть в Секуні. Розповіді про них читайте в наступних номерах нашої газети під рубрикою «Село моє – краплиночка на карті».
Світлана ТРОЦЮК.
НА СВІТЛИНАХ: селянин-одноосібник Петро ВЕРЕМЧУК  тішиться  зібраним врожаєм; за кермом потужного агрегату Леонід ПАНАСЮК; збір достиглого врожаю. 
Фото Олега СЛЮСАРЯ.
…Яке це диво, коли на полях достигають жито, пшениця, ячмінь, коли літо купається в ранкових сивих туманах і росяні краплинки виблискують сріблом на достиглих колосках! Таку благословенну Богом красу  ми побачили на сільськогосподарських ланах невтомних секунських трударів, до яких днями завітали на їхню «малу батьківщину».  
Не боячись ні  літньої спеки, ні втоми, у день нашого приїзду   в полі завзято трудився  місцевий селянин-одноосібник  Петро Веремчук. Але про це трохи згодом. 
…Відверто кажучи, Петра Петровича    завжди пам’ятаю у клопотах і безперервній роботі. Ще маленьким дівчам прибігала до його батьківської хати, де мене завжди чекали і раділи моєму приїзду.
 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 242
Читати далі