Коли перед очима проходять кадри з теленовин, фото поранених та загиблих Героїв, ми розуміємо, що слова «Душу й тіло ми положим за нашу свободу…» стали не просто словами з Гімну, а є символом нескореної душі, закликом для всіх і для кожного. 

З 2014 року наша країна знаходиться в стані неоголошеної війни  з російським агресором на Сході України, де  досі продовжуються  військові дії. З того часу минає ось уже восьмий рік, але, на жаль, далеко не кожен і не завжди згадує про мужніх, сміливих, хоробрих воїнів, які, не шкодуючи власного життя і здоров’я, зі зброєю в руках, захищають східний кордон України.

А наші хлопці, наші Герої, й досі перебувають в окопах, досі боронять нас від російського агресора, відважно боряться за Перемогу. Попри труднощі, невимовний біль, попри те, що кожен день доводиться переживати непоправні втрати, або повертатися додому і проходити курс довготривалого лікування. 

В рядах української армії стали до боротьби за незалежність України наші земляки. Вдивімося в їхні обличчя! Вони  — різного віку. Хтось зовсім недавно залишив стіни школи, хтось має дружину, дітей, онуків, а хтось – всім серцем і душею відданий рідній землі.

х  х  х

Перед зустріччю з ковельчанином Миколою Бобром, сержантом запасу 14-ої окремої механізованої бригади, який отримав травму  на війні з російськими загарбниками  і пройшов стежками війни з лютого 2015 по травень 2016 року, добряче хвилювалась. 

Хотілось душевно поспілкуватись, поговорити про той непростий час, коли наш земляк перебував на передових позиціях в населених пунктах Донбасу. А ще більше виникало бажання потиснути його  сильну руку  і подякувати дружині Людмилі   за відданість, терпіння, мудрість і любов, яка додавала бійцю  сили, мужності і віри.

Микола Миколайович Бобер народився в м. Ковелі у 1974 році, навчався у ЗОШ №5, по закінченню якої  пішов здобувати професію за спеціальністю «газоелектрозварювальник» в ПТУ №7. Після закінчення училища був призваний на військову строкову службу в лави Національної гвардії України, яку проходив в тодішній Автономній Республіці Крим. По завершенню служби проживав і працював у Рівному, звідки родом його батько Микола. В родині сержанта військових не було, але в його душі завжди жило почуття любові до України, бажання захищати її в разі потреби.

Обставини склались так, що чоловік повернувся у рідний Ковель, де народився і проживає не один рік. Тут зустрів свою долю – кохану дружину Людмилу, з якою виховують прекрасних дітей – доньку Валентину і сина Іллю. Микола Миколайович не лише мужній і порядний чоловік. Він — людина,  переконання і вчинки якого зворушують, спонукають замислитися, а його чуйне, хоробре серце – взірець відваги і патріотизму.  

— Пане Миколо, не страшно було свідомо йти на війну? Розкажіть про свою військову службу у цей непростий для нашої країни час.

— Вважаю, що кожен чоловік повинен  захищати рідних, близьких, домівку, Батьківщину. Від свого обов’язку не заховався, отримав повістку за місцем проживання. Спочатку потрапив на військові навчання у Старичі Львівської області (навчально-військовий Центр). Тут змінив військову професію і перекваліфікувався:  із заступника командира мотострілецького відділення пішов на посаду головного сержанта, або, якщо сказати простіше, «старшини». 

Після розподілу в Старичах призначений сержантом запасу 14-ої окремої механізованої бригади. До того, як потрапили у Донецьку область, пройшли військову підготовку у Рівненській, Черкаській, Дніпропетровській, Миколаївській  областях (славнозвісний полігон «Широкий лан»). 

А далі – служба у різних місцях дислокації  Донецької  області. У команді з іншими сержантами керував  одним із військових підрозділів. В населеному пункті «Зелений гай» (Донецька обл.) офіційно призначили командиром підрозділу Валерія Фісаюка,  а я залишився виконувати обов’язки головного сержанта підрозділу, який налічував 259 чоловік. Ми забезпечували наших військових пальним, обмундируванням,  боєприпасами. Підрозділ був задіяний в мотострілецькому батальйоні, артрозвідці. Наші хлопці навіть страви готували  для українських танкістів. Службу несли чесно і відповідально, незалежно від того, хто яку посаду обіймав.

— Миколо Миколайовичу,  неодноразово чую, що війна на Сході – переосмислення цінностей, зміна свідомості, а найголовніше – віра в Бога…

– Так. Після пережитого починаєш по-іншому дивитися на життя, задумуватись над тим, що міг би зробити набагато більше, з’являється відповідальність, адже за тобою стоять люди, в кожного з яких — сім’я. Дякуючи молитвам, непохитній вірі в Бога, ми міцно тримаємось на бойових позиціях.  Я не уявляю свого життя без своєї сім’ї, рідних, друзів і, звісно ж, бойових побратимів. 

— Пане сержанте, даруйте, що «торкаюся» минулого, нагадую вам про пережите, адже, наскільки знаю, у ваших військових колах не прийнято нарікати і про це говорити…

— Невідомо, що буде далі, але українські військові сили набагато зміцніли, ми навчились давати достойну відсіч ворогу. Тут не має значення, звідки хто приїхав, адже усіх єднає патріотизм. 

Не можу не згадати сьогодні кращих синів Ковельщини, Волині, з якими зводили військові стежки на Донеччині.  Це  — мудрий, завжди справедливий, сміливий ковельчанин Іван Хомюк (виконував обов’язки командира взводу матеріального забезпечення), сильні  і невтомні  Андрій Рибчук —  з Волі-Любитівської, Андрій Петрук — з Пісочного, Павло Кравчук — з Борщівки, хлопці з Каменя-Каширського, Ратного та інших куточків нашого славетного краю. Їхній подвиг – безцінний! Дякую вам, бойові товариші! 

Не в моїх правилах нарікати, чи розповідати про свої біди й переживання. Лише коротко скажу, що на війні з російським ворогом отримав травму.  

Якщо відверто, то психологів для нашого брата не існує, держава відсторонилася від проблем ветеранів, учасників АТО/ООС. Я не підтримую жодного політика, який нібито відстоює наші інтереси, але, насправді, це маніпуляція і популізм, тому, мабуть, я не дуже хотів давати Вам інтерв’ю, пані Світлано!

Найкраща психологічна підтримка для кожного військового – це сім’я. НЕ існує жодних ліків в світі, аби загоїти душевні і фізичні рани. Але любов і терпіння наших дружин, посмішка рідних дітей, онуків допомагають оговтатися від пережитого. Загалом, перебував у зоні бойових дій  з червня 2015 по травень 2016 р. Це був непростий для усіх нас період. Але нам вдалося вистояти і перебороти чимало труднощів.

Я безмежно кохаю свою дружину Людмилу, цілую її натруджені, ніжні руки і шаную  за велике і добре серце! Їй  стільки довелося пережити через мою службу на Сході. Пишаюся своїми дітьми – донькою Валентиною і сином Іллею, яких ми виховуємо в дусі патріотизму. Вони у нас – щирі патріоти й активісти, учасники багатьох патріотичних заходів і урочистостей. Донька має неабиякий хист до вивчення іноземних мов, а син – наша гордість, опановує військове мистецтво у секції рукопашного бою. 

— Миколо Миколайовичу, 24 серпня ц.р. у Києві після військового параду на Хрещатику з нагоди 30-річчя Незалежності України відбувся Марш її захисників, у якому взяли участь ветерани АТО, серед яких цю почесну місію виконували ковельчани. Відомо, що Ви були безпосереднім учасником цієї події… 

— Так, для кожного з нас це була  непересічна і важлива подія.  На цьому Марші прапор Волинської області розпочав нести депутат Ковельської міської ради, підполковник запасу морської піхоти Володимир Шпіка, який передав мені право продовжити виконувати цю почесну місію. У Марші брали участь 7 ветеранів АТО з Ковеля, а також волонтер Сергій Приходько, який працює стоматологом.

…Після військового параду був збір біля приміщення університету імені  Тараса Шевченка, тоді спустилися вниз до Бессарабського ринку, а звідти пройшли пішою ходою по усьому Хрещатику. 

Зустрів військових побратимів. Щиро радію зустрічі із своїм добрим знайомим, українським письменником Владом Якушевим, котрий написав знаменитий роман «Карателі», в якому описуються події російсько-української війни у 2015-2016 роках. Такі моменти зігрівають душу, хочеться жити, вірити, радіти.

Дай, Боже, усім  любові, терпіння і мудрості! Дай, Боже, усім дочекатись зі Сходу своїх синів, чоловіків, братів, коханих живими і здоровими! Нехай, нарешті, закінчиться ця клята війна! Молю про це Бога…

Розмову вела 

Світлана ТРОЦЮК.

НА ЗНІМКАХ: представники ГО “Ветеранів та волонтерів АТО/ООС” м. Ковеля; сержант Микола БОБЕР з дружиною Людмилою,  донькою Валентиною та сином Іллею;  під час Маршу захисників Вітчизни на Хрещатику разом з військовими побратимами.

Фото з домашнього архіву.

l

P. S. Війна, яка триває восьмий рік на Сході рідної Вітчизни, – це не жахливий сон, а страшний період нашої історії. І ми не маємо права забувати про наших військовослужбовців, ветеранів АТО/ООС, які боронили і  боронять незалежність нашої держави для того, щоб  життя продовжувалось, щоби світило Сонце і сміялись українські діти у своїй рідній Україні!

С. Т. 

Коли перед очима проходять кадри з теленовин, фото поранених та загиблих Героїв, ми розуміємо, що слова «Душу й тіло ми положим за нашу свободу…» стали не просто словами з Гімну, а є символом нескореної душі, закликом для всіх і для кожного. 

З 2014 року наша країна знаходиться в стані неоголошеної війни  з російським агресором на Сході України, де  досі продовжуються  військові дії. З того часу минає ось уже восьмий рік, але, на жаль, далеко не кожен і не завжди згадує про мужніх, сміливих, хоробрих воїнів, які, не шкодуючи власного життя і здоров’я, зі зброєю в руках, захищають східний кордон України.

А наші хлопці, наші Герої, й досі перебувають в окопах, досі боронять нас від російського агресора, відважно боряться за Перемогу. Попри труднощі, невимовний біль, попри те, що кожен день доводиться переживати непоправні втрати, або повертатися додому і проходити курс довготривалого лікування. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 25

З проголошенням незалежної України  національні символи — гімн, прапор  і герб        стали на сторожі утвердження самостійності і суверенітету держави. Український прапор – найдорожче із клейнод, що передали наші предки, символ честі, відваги, гідності, мужності, символ Незалежності.

В   Ковелі святкові заходи з нагоди  Дня Державного Прапора розпочалися з урочистої ходи «Єднаймося, браття мої українці, крокуймо сміливо в щасливе життя» від парку імені Тараса Шевченка до пам’ятника  Борцям за волю України, де відбувся  мітинг. Участь в урочистостях  взяли представники міської та районної влади, громадськості, духовенства, студентської молоді,   ветерани АТО та ООС, мешканці Ковельської територіальної громади. Перед тим учасники ходи на Меморіалі Слави хвилиною мовчання вшанували пам’ять тих, хто віддав своє життя за Незалежність, поклали квіти до стели пам’яті на честь загиблих земляків у зоні АТО. 

Зовсім не дивно, що для нашої, наповненої Сонцем країни, жовті і сині кольори злилися воєдино, утворивши прекрасну палітру, котрою гордиться  кожен українець. Їх поєднання символізує чисте небо і хлібний лан, свідчить  про миролюбність української держави і має міцне історичне коріння.

Під мелодійні звуки муніципального духового оркестру прозвучав Державний Гімн України  у виконанні «золотого» тенору Ковельщини Андрія Мигулі. Було урочисто піднято Державний Прапор. 

Красиві, усміхнені, в національному вбранні учасники урочистого зібрання, велична площа біля пам’ятника, яку  прикрасив наш національний стяг, який тримали у своїх сильних руках військовослужбовці військової частини А 70/42,  воістину викликали  хвилю емоцій і гордість за те, що ми не розгубили духовні цінності, що ми єдині, сильні, що наш дух незламний.

Хвилююче сприймалися  виступи Ковельського міського голови Ігоря Чайки, голови Ковельської районної ради В’ячеслава Шворака, голови Ковельської філії «Союз Українок» Лілії Єгорової, які висловили щирі побажання,   віру  у щасливе майбутнє, впевненість  в тому, що доля України не байдужа ковельчанам та жителям краю,    що такий народ, як український, вистоїть, переможе і збереже свою Незалежність.

Свою віру і підтримку українцям засвідчили поважні гості з Барзінгхаузена (Німеччина) на чолі з бургомістром Геннінгом Шюнгофом.

Задушевні пісні переплітались із ліричними рядками з вуст ведучих Наталії Гончар та Світлани Рябчук, які проросли у серцях зерниною правди і любові, вражали своєю  досконалістю.  Особливої енергетики і запалу додала  пісня «Прапор України» у виконанні Анни Шудри та Романа Морозова (зразкова студія естрадного співу «Зорепад», керівник – Руслана Шацька).

Духовенство православної церкви України на чолі з старшим деканом Ковельського деканату протоієреєм Іваном Бонисом. об’єдналися з учасниками урочистого зібрання  в єдиній молитві за нашу землю.

На знак пошани й пам’яті про Героїв, які  стали на захист Вітчизни і високо підняли  святий прапор рідної держави над планетою  та захистили найдорожчою ціною мирне життя нашого міста та всієї України,  до пам’ятника  Борцям за волю України  лягли живі квіти. 

Урочистості продовжились на центральній площі міста імені Героїв Майдану, де відбувся танцювальний флешмоб «Наш прапор єднає наші серця».

Світлана ТРОЦЮК.

НА СВІТЛИНАХ: під час урочистої ходи та мітингу біля  пам’ятника  Борцям за волю України.

Фото Сергія ДАНИЛЮКА.

З проголошенням незалежної України  національні символи — гімн, прапор  і герб        стали на сторожі утвердження самостійності і суверенітету держави. Український прапор – найдорожче із клейнод, що передали наші предки, символ честі, відваги, гідності, мужності, символ Незалежності.

В   Ковелі святкові заходи з нагоди  Дня Державного Прапора розпочалися з урочистої ходи «Єднаймося, браття мої українці, крокуймо сміливо в щасливе життя» від парку імені Тараса Шевченка до пам’ятника  Борцям за волю України, де відбувся  мітинг. Участь в урочистостях  взяли представники міської та районної влади, громадськості, духовенства, студентської молоді,   ветерани АТО та ООС, мешканці Ковельської територіальної громади. Перед тим учасники ходи на Меморіалі Слави хвилиною мовчання вшанували пам’ять тих, хто віддав своє життя за Незалежність, поклали квіти до стели пам’яті на честь загиблих земляків у зоні АТО. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 72

Бійці «невидимого» фронту, 

або Як ковельські активісти стали невід’ємною частиною  волонтерського руху України

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 74

Кажуть, що чуйність і доброта  беруть свій початок ще з раннього дитинства, а кожна людина народжується із зернятком у руці. Тільки треба знайти поле, де це зерно найкраще проросте. Ці слова, без перебільшення, якнайкраще характеризують громадську  активістку, людину неспокійної вдачі, із  добрим, милосердним  серцем й благородними вчинками Світлану Карпук, яка очолює в нашому місті громадське об’єднання «Волонтерська сотня».

А зустрілися ми з цією прекрасною і доброзичливою жінкою у сквері неподалік Меморіалу Слави, аби поспілкуватися на різні теми, подякувати за активну громадянську позицію  й почути з перших вуст про те, як ковельські волонтери підтримували та підтримують наших військових  на Донбасі.

— Мабуть, кожному сьогодні болить душа  за тих, хто перебуває у самому пеклі військових дій на Сході України, обороняючи наші з вами мир та спокій, — ділиться з нами думками Світлана Миколаївна.

—  Молоді хлопці і дорослі чоловіки восьмий рік відстоюють кордони України, переживаючи біль непоправних втрат, підлість і зраду. Але вони не зупиняються, бо знають, що, окрім них, нас  ніхто не захистить.

— Пані Світлано, з Вами я знайома ще з дитинства. Ніби це було учора. Пам’ятаю, як зовсім маленьким дівчам  прибігала до своєї матусі на швейну фабрику, а Ви на той час працювали разом. Ви завжди знаходили хвилинку, аби пригостити мене цукеркою аби сказати по-материнськи лагідне слово, пожартувати. Як так склалося, що Ви радикально змінили не тільки робоче місце, а й життєві орієнтири?

— «Моє життєве кредо – допомагати людям». Ще з юних років, так би мовити, з шкільної парти, мала організаторські здібності. Мабуть, натхнення і бажання допомагати іншим передалися  у спадок від мого дідуся. У шкільні роки брала участь у різноманітних олімпіадах, була секретарем  комсомольської організації школи. Хоч вже й сама давно бабуся, але той бойовий дух, ентузіазм досі не згасають. За це – щиро вдячна Богу, долі, тим людям, які зустрілися і зустрічаються на життєвому шляху. 

Ще й досі до мене телефонує класний керівник і каже: «Світлано, ти, мабуть, якою була, то такою ж залишилася, бо я спостерігаю за твоїми досягненнями у нашій місцевій газеті. Ти й досі не можеш заспокоїтися. Живи для онуків». Але це, повірте, не про мене (посміхається – авт.).

— Світлано Миколаївно, як Ви стали невід’ємною частиною волонтерського Центру? Як же усе розпочалося?

— У 2015 році, коли  вперше  потрапила у волонтерський Центр, то побачила як мої подруги Галина Лічман та Галина Шевчук вручну різали овочі для виготовлення борщових наборів  на фронт. Мені стало їх шкода. Проживаю  неподалік, тому швиденько принесла електричну овочерізку, перемолола їм відро буряків, моркви. Наступного дня дівчата зателефонували мені і попросили про допомогу. Отак я підключилася у роботу волонтерського Центр.

Директор ПТМ «Ковельтепло» Володимир Бойко дозволив сушити нам овочі в котельні (капусту, буряк, моркву), а часник і цибулю ми вже сушили по своїх домівках.

Наш  волонтерський Центр, створений на базі комітету громадського спротиву, мабуть, найпотужніший на Волині. Деякі громадські центри працювали за підтримки меценатів. А ми самі по собі: різали, сушили, формували продукцію, перекручували сало з часником. Дуже підтримували небайдужі ковельчани, які приносили в наш Центр овочі, фрукти. Щира вдячність — Миколі Печенюку. Він ніколи нам не відмовляв у забезпеченні транспортом. Їздили і по навколишніх селах, збирали продукти. Люди передавали на фронт консервацію, тушонку, мед. З нами активно співпрацювали волонтери з Камінь-Каширського, Турійського, Старовижівського районів. Бувало, що доводилося відкривати Центр і серед ночі. Але, повірте, до кого б не зверталася за допомогою,  нам ніхто не відмовляв. 

Щиросердне «спасибі» — ковельському благодійнику і меценату Івану Смітюху. Нині ми разом із волонтерським об’єднанням «Храм надії», який працює на базі Товариства Червоного Хреста, спрямували свої зусилля на плетіння маскувальних сіток, які передаємо на фронт. Нам дуже потрібні робочі руки. До нас ще  й досі приходять жіночки старшого віку, пересуваючись на паличках, і вкладають своє серце і душу у цю потрібну роботу. Дякуємо студентам Ковельського медичного коледжу, вмілі рученята яких допомагали нам плести ці сітки.

Матеріали ми замовляємо у Харкові. Відчуваємо значну підтримку заступника голови Ковельської районної ради Андрія Броїла, який щиро вболіває за діяльність нашого Центру, адже, як справжній патріот, розуміє, наскільки й сьогодні потрібна підтримка українським військовим на фронті. Завжди в пригоді вживаний одяг, який приносять у  «Червоний Хрест”. Все краще ми віддаємо багатодітним сім’ям, людям з інвалідністю, малозахищеним верствам населення.  Ми об’єдналися з волонтерами Червоного Хреста і  «Храму надії». 

Хочу подякувати за чуйне серце, допомогу і підтримку Сергію Приходьку, Сергію Цюп’ящуку, Миколі Печенюку, які всіляко допомагають нам. Не можу не згадати про те, як прибирали прибережну територію Турії і до нас приєдналася молода мама Євгенія Качанова. Більше дитя гойдало  у колясочці менше, доки  їх мама займалася прибиранням. Здивувала ковельчанка Ірина Шевчик, яка поспішила нам на допомогу у свій день народження. 

Напевно, так склалося історично, що в нашій дружній команді, в основному, жінки. Можна тільки рівнятися на Людмилу Стахорську, Світлану Рудь. Вони – рушійна сила і гордість нашого міста.

Коли розпочалася пандемія коронавірусу, ми купували спирт і виготовляли антисептики за рецептами МОЗ України. А спільними зусиллями пошили понад 10 тисяч захисних масок,  які передали на фронт. За це – щира вдячність  Раїсі Хвещук, Світлані Кульці, Галині Шевчук та пані Інні (майстриня з пошиття одягу).

24 серпня ц.р. ми відзначатимемо 30-ту річницю Незалежності України. За останні роки ми, українці, зазнали чимало втрат і перемог, але не скорилися, не впали духом і продовжуємо разом творити нашу вільну, незалежну, єдину і процвітаючу країну.

Запрошую усіх, хто має бажання, разом з нами творити гарні справи, до нас у Центр.  Усім — здоров’я, добра, благополуччя, Божого благословення! Нехай наші сини якнайшвидше повернуться з війни цілими й неушкодженими та, нарешті, закінчиться війна!

Світлана ТРОЦЮК.

НА ЗНІМКАХ: героїня розповіді  Світлана КАРПУК; ковельські активісти-волонтери готують борщові набори для українських військових.

Фото з 

домашнього архіву. 

Кажуть, що чуйність і доброта  беруть свій початок ще з раннього дитинства, а кожна людина народжується із зернятком у руці. Тільки треба знайти поле, де це зерно найкраще проросте. Ці слова, без перебільшення, якнайкраще характеризують громадську  активістку, людину неспокійної вдачі, із  добрим, милосердним  серцем й благородними вчинками Світлану Карпук, яка очолює в нашому місті громадське об’єднання «Волонтерська сотня».

А зустрілися ми з цією прекрасною і доброзичливою жінкою у сквері неподалік Меморіалу Слави, аби поспілкуватися на різні теми, подякувати за активну громадянську позицію  й почути з перших вуст про те, як ковельські волонтери підтримували та підтримують наших військових  на Донбасі.

— Мабуть, кожному сьогодні болить душа  за тих, хто перебуває у самому пеклі військових дій на Сході України, обороняючи наші з вами мир та спокій, — ділиться з нами думками Світлана Миколаївна.

—  Молоді хлопці і дорослі чоловіки восьмий рік відстоюють кордони України, переживаючи біль непоправних втрат, підлість і зраду. Але вони не зупиняються, бо знають, що, окрім них, нас  ніхто не захистить.

— Пані Світлано, з Вами я знайома ще з дитинства. Ніби це було учора. Пам’ятаю, як зовсім маленьким дівчам  прибігала до своєї матусі на швейну фабрику, а Ви на той час працювали разом. Ви завжди знаходили хвилинку, аби пригостити мене цукеркою аби сказати по-материнськи лагідне слово, пожартувати. Як так склалося, що Ви радикально змінили не тільки робоче місце, а й життєві орієнтири?

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 22

Козлиничі, де нещодавно побували журналісти нашої газети, вабило  того літнього дня дивовижною пишнотою садків, різнобарв’ям квітів, зеленню верб, берізок, тополь. Село дуже красиве і квітуче, але його справжньою  окрасою є люди, скромні і працьовиті. Вони не звикли до слави, але їх щоденна праця, життя – то джерело людської мудрості і самовідданості. Сільські трудівники творять історію, невтомно працюють, будують, садять садки, орють землю, народжують дітей, славляться співочими голосами й творчими особистостями.  

Найперше «рветься» розповісти моя душа про багатодітну родину Емми та Володимира Слободюків, які проживають у Козлиничах.  Щасливі батьки виховують чотирнадцять дітей, зігрівають теплом і турботою п’ятьох онуків, а невдовзі чекають на ще одне поповнення  (їх фото Ви мали нагоду бачити на першій сторінці минулого номера нашої газети). Тут у них, простих сільських людей,  знайшла те, чого не купиш за гроші, —  безкорисливу любов, терпіння, мудру науку.

Народна мудрість гласить:  «Жінка тримає на своїх плечах три кутки хати, а чоловік — один». Тож на тендітних жіночих  плечах Емми Сергіївни  весь тягар домашніх справ, сімейного благополуччя, відповідальність за здоров’я і майбутнє дітей. Глава сім’ї  Володимир Георгійович  ніколи без діла не сидить, має “золоті” руки і щире серце. 

На ньому тримається і сім’я, і господарство. Добрі традиції, любов до праці передають  батьки своїм дітям. Діти, від малого до великого, дружні та чуйні, завжди приходять на допомогу один одному, з повагою ставляться до людей,  є справжніми помічниками матусі і татусеві у буденних клопотах.

 А господарювати  є біля чого! Слободюки – не тільки щирі і добросовісні люди, а ще й утримують чимале підсобне господарство, тримають корівок, птицю, коней, овець  з любов’ю працюють на землі, вирощують картоплю, буряк, кукурудзу, овес, пшеничку. 

— Усі християни мають жити за Божими Заповідями, — з лагідною посмішкою на обличчі каже багатодітний тато. – Потрібно  дотримуватись Божих заповідей.  А щоб вони дали нам щастя, вдоволення і спокій серця на Землі, то треба їх знати, розуміти, любити та зберігати не десь-колись, а щодня через все своє життя. Хто дотримується Божих Заповідей, той любить Господа Бога.  

l

….Його босоноге дитинство пробігло сільськими стежинами Козлинич. Тут, у дорогому серцю отчому домі, залишилася його колиска і спориші, його перші радощі і печалі. Хоча живе у місті, та душа так само, як і в дитинстві, птахою лине туди, де глибоко в землю вросло коріння його роду…

  Ці рядки – про протоієрея Анатолія Яцківа, настоятеля храму Св. Архістратига Михаїла (с. Перковичі та с. Ворони Ковельського району), автора поетичної збірки “Синівський борг”, який є вихідцем із Козлинич, котрий став першим в історії священником із цього села. Отець Анатолій є частим гостем у батьківському  гніздечку, де його з сім’єю завжди чекають матуся Анастасія Іванівна і брат Петро. Ми познайомились із рідними отця Анатолія, який є щирим і вірним другом нашої газети, а найголовніше  — з його ненькою, про яку завжди розповідає  з душевним теплом та синівською любов’ю.

Непросте дитинство і юність випали на долю Анастасії Яцків.  Народилась вона   1950 р. у с. Щитинь Любешівського району   в простій сільській багатодітній  сім’ї.

— Мама дуже рано померла, мені щойно виповнилося  10 років, — з неприхованим болем  пригадує пані Анастасія. —  Тому взяла на себе повсякденні клопоти і турботи про своїх братиків і сестричок.  Після закінчення восьмирічки довідалася, що у колгосп «Заповіт Ілліча», який тоді славився на усю округу, потрібні були доярки. Дівчата з села, звідки я родом забрали  мене із собою. З тих пір Козлиничі стали для мене другою домівкою. Тут зустріла свою долю – коханого чоловіка Анатолія Петровича, з яким прожили душа в душу майже 51 рік. Власними  силами побудували дім, виховали двох прекрасних синів –  Петра і  Анатолія. Главу родини Яцківих  Анатолія Петровича дуже всі любили і  поважали (на жаль, надто рано він відійшов у засвіти), залишивши міріади згадок у пам’яті своїх рідних, близьких, знайомих.

Недарма жінку порівнюють з весною. Жіноча сутність справді співзвучна з порами року: в молодості жінка цвіте, як весна, формуючи зав’язь, а влітку і восени радує світ плодами своєї душі.

Навіть в більш поважному віці, коли життєва зима посріблила інеєм скроні, Анастасія Іванівна намагається бути корисною людям, передавати свою мудрість дітям, онукам, правнукам.  А у вільний від непростої сільської  роботи час героїня нашої розповіді береться за гачок і плете різнокольорові килимки, які радують око у її скромній, але затишній й охайній оселі. До справді невтомних жінок належить сільська трудівниця, яка присвятила праці на фермі 36 років життя. Як би не було важко їй, Анастасія Іванівна не нарікає, не шукає легкого хліба.

Шана і хвала – Вам, невтомна трудівнице, адже завдяки Вам сини Петро і Анатолій, невістки, онуки, правнуки відчувають у родинному гніздечку теплу атмосферу, їхнє життя наповнюється світлими тонами, світ буяє красою, а рід людський продовжується.

l

Прямуємо далі сільською вулицею, на якій зустріли завжди привітну і просту  у спілкуванні Ірину Дубовець, яка очолює місцеве поштове відділення зв’язку. 

— Пані Ірино, доброго дня! – вітаємось ми. 

— Доброго здоров’я і вам, шановні журналісти! – щиро мовила жінка.

— Дякуємо за підтримку нашої газети. 

— Відверто кажучи, «Вісті Ковельщини» читають у нас залюбки, адже тут можна знайти багато корисної і цікавої інформації, а особливо сприймаються матеріали про місцевих людей.

— Як вам працюється? – цікавимось.

 –  Роботи у нас вистачає, адже обслуговуємо п’ять сіл – Луківку, Грив’ятки, Шкурат, Пісочне і Козлиничі. В нас невеличкий, але дружний колектив. Дякую своїм колегам Тетяні Вовчик, Ользі Потолковій, Галині Сичук за самовіддану роботу і ту теплоту душі, яку вони віддають людям. Вам, журналісти, бажаю успіхів  на вашому творчому шляху!

l

Стереотип, що вишивання – суто жіноче художнє ремесло, у моїй свідомості давно вже розвіявся, адже не раз доводилося спілкуватися з представниками сильної статі, котрі беруть в руки не тільки молоток і цвяхи, аби щось змайструвати-полагодити, а й голку, барвисті нитки й виводять на тканині розкішні візерунки. 

Нас приємно порадувало, що у Козлиничах проживає майстер-вишивальник Андрій Кондратюк, який створює дивовижні картини на різноманітну тематику. Одні з його кращих  робіт – «Галатея», «Вид на Рим з картинної галереї», де в одній роботі відображено  22 картини найвідоміших   європейських художників.  Але найулюбленіша картина автора — «Осінь», якою він дуже  дорожить. У пана Андрія, без перебільшення, виходять справжні шедеври мистецтва.

Козлиничі, де нещодавно побували журналісти нашої газети, вабило  того літнього дня дивовижною пишнотою садків, різнобарв’ям квітів, зеленню верб, берізок, тополь. Село дуже красиве і квітуче, але його справжньою  окрасою є люди, скромні і працьовиті. Вони не звикли до слави, але їх щоденна праця, життя – то джерело людської мудрості і самовідданості. Сільські трудівники творять історію, невтомно працюють, будують, садять садки, орють землю, народжують дітей, славляться співочими голосами й творчими особистостями.  

Найперше «рветься» розповісти моя душа про багатодітну родину Емми та Володимира Слободюків, які проживають у Козлиничах.  Щасливі батьки виховують чотирнадцять дітей, зігрівають теплом і турботою п’ятьох онуків, а невдовзі чекають на ще одне поповнення  (їх фото Ви мали нагоду бачити на першій сторінці минулого номера нашої газети).  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 66

Вічна пісня барв і кольорів,

Неповторна музика натхнення!

Шепіт трав і шелест яворів,

І дзвінкі турботи сьогодення.

Хрестиком покладено в рядки.

Поспліталось, блиснуло

 веселкою.

Ніжність материнської руки

Пісні ще весільної, веселої,

Дух народу в колір заплете,

Проросте і піснею, і цвітом.

А над світом, гляньте, а над

 світом.

Українська вишивка цвіте.

Зі знання свого родоводу, історії рідного краю починається людина. Мамина пісня, батькова хата, дідусева казка, бабусина вишиванка, добре слово сусіда, незамулена криниця, з якої пив воду мандрівник, – все це родовідна пам'ять, наша історія, наші символи.

Минулого четверга, 20 травня ц. р., барвисте свято вишиванки завітало у наш рідний Ковель.

Біля паркової сцени, що розташована у парку культури і відпочинку ім. Лесі Українки, згуртувалися щирі патріоти, небайдужі городяни та гості міста – усі,  хто любить нашу неньку-Україну, хто гордий тим, що народився українцем, усі, кому дорогі прадідівські традиції. Присутнім був і Ковельський міський голова Ігор Чайка.

З величної, обладнаної за найсучаснішими технологіями сцени, найсердечніші вітання і побажання з нагоди Дня вишиванки присутнім адресувала заступник міського голови Наталія Маленицька.  Відбулося нагородження переможців та призерів конкурсу декоративно-ужиткового мистецтва "Писанко, дивуй!", в якому взяли участь 37 закладів освіти нашої громади.

37  інсталяцій, виготовлених ними, прикрашали наше місто у Великодні дні на  центральній площі міста.

Заступник міського голови Наталія Маленицька подякувала усім, хто представив свої декорації. Це – колективи шкіл, дитсадків, закладів позашкілля.

– Спасибі, що ви створили справжні шедеври, за те, що вклали в них свою фантазію і часточку душі, свого серця. Атмосфера Великодня у Ковелі була створена багато в чому завдяки  виставці "Писанко, дивуй", – зазначила у своєму виступі пані Наталія.

За рішенням журі перемогу здобув ЗДО №7. Колектив отримав Подяку міського голови та премію в сумі три тисячі гривень.

Друге місце та премії по 2 тисячі гривень вибороли ЗЗСО №8 та ЗДО №5.

Тисячу гривень вручено за третє місце – ЗДО, №№11,13, 14.

37 учасників – 37 нагород. Для ряду колективів було запроваджено спеціальне відзнаки та фінансове заохочення у сумі тисяча гривень.

Нагороди міського голову Ігоря Чайки отримав ЗДО №1; Ковельської РДА - ЗДО №2, ТОВ "Верба-ВВ" (директор Володимир Місюра) – ЗДО №4; голови Ковельської районної ради В'ячеслава Шворака – ЗДО №6; управління освіти – ЗДО№8; заступника міського голови Наталії Маленицької – ЗДО №9; підприємця Романа Дідицького – ЗДО №12; підприємця Олени Мигулі – Тойкутський ліцей; першого заступника міського голови Тараса Яковлева – ліцей №5. Центру професійного розвитку педагогічних працівників – ЗЗСО № 6; депутата Волинської обласної ради Івана Смітюха – Палац учнівської молоді; підприємців Василя Місюри та Олени Місюри – станція юних техніків.

Подяку від народного депутата України Степана Івахіва ЗДО №10 вручив керівник його благодійного фонду "Патріоти Волині" Павло Самолюк.

Власниками заохочувальних відзнак та сертифікат на суму 500 гривень стали ліцеї №3 імені Лесі Українки, імені Олени Пчілки, №10,№13, ЗЗСО №12, Зеленський ліцей, Доротищенська гімназія, ЗДО №3 та ЗДО сіл Заріччя і Зелена.

Подяками за активну участь відзначено ліцеї №№1,7, 11, ЗЗСО №2 та №9, СЮН, Білинський ліцей та Гішинську гімназію.

Також Наталія Маленицька Грамотами за натхнення, масштабність мислення, високий рівень підготовки фестивалю-конкурсу "Писанко, дивуй!", розбудову культурно-мистецького іміджу міста відзначила його організаторів –  начальника управління освіти Віктора Бичковського, директора Центру професійного розвитку педагогічних працівників Світлану Верчук, директора Палацу  учнівської молоді Тетяну Середюк.

Продовжили святкове нагородження організатори конкурсу "Чарівний світ вишиванки", який напередодні свята на шпальтах місцевого видання оголосили управління культури, молоді та спорту виконкому Ковельської міської ради (начальник Андрій Мигуля), редакція "Вістей Ковельщини", магазин "Світ вишиванки". 

Увазі читачів нашої рідної газети був запропонований тест, який мав на меті перевірити рівень знань з історії виникнення Дня вишиванки – свята, яке стало національним.

Варто сказати, що до участі в конкурсі долучилися найактивніші читачі "Вістей Ковельщини", котрі надіслали відповіді на поставлені запитання в електронному і письмовому вигляді.

За спільним рішенням організаторів акції, визначено трьох переможців конкурсу. Ними стали Марія Богданович (с.  Доротище), ковельчани Надія Кушнірук і Василь Сачук.  До речі, ковельчанин Василь Сачук  разом з дружиною Валентиною Степанівною того дня відзначали аметистове весілля – 48 років спільного подружнього життя, з чим ми їх від душі вітаємо!

Перша трійка переможців отримала красиві вишиті сорочки від магазину "Світ вишиванок", які люб'язно презентувала підприємець Олена Мигуля. Додатково вручено ще десять цінних подарунків – скатертини,  фартушки, віночки та інші призи, які знадобляться у побуті й  стануть окрасою оселі. 

Споконвіку українські жінки та чоловіки шанували одяг, а особливо – вишиту сорочку. Бо вірили, що вона захищає людину від усього злого. Вважалося, що сорочка, яка прилягає до тіла, є провідником магічної сили, яка є у людині. А водночас – це і оберіг. 

У програмі свята відбулося дефіле у вишитому одязі. Представниці прекрасної половини людства і сильної статі продемонстрували колекцію вишитого вбрання.

Режисер-постановник незабутнього дійства Наталія Гончар, яка, до того ж, майстерно виконувала роль ведучої, вклала душу у розробку сценарію, продумавши все до дрібниць. 

Концертна програма, яку представили талановиті учасники художньої самодіяльності відзначалася великим розмаїттям номерів, стала взірцем високої професійної майстерності, зворушила  кожного, додала сили і наснаги. 

…Можливо, життя нам поставить нові вимоги, нові клопоти спіткають людину, але за нами "завше будуть мандрувати очі материнські і білява хата",  українська національна вишиванка, яка зігріває серце і яку справедливо називають молитвою без слів.

Світлана ТРОЦЮК.

НА ЗНІМКАХ: під час відзначення Дня вишиванки на міській парковій сцені;  Ірина ГОРБЛЮК і Світлана ТРОЦЮК вручають нагороди за участь в конкурсі "Чарівний світ вишиванки";  ліквідатор  аварії на ЧАЕС Василь САЧУК отримує подарунок за участь в конкурсі "Чарівний світ вишиванки";  міський голова Ігор ЧАЙКА з учасницями конкурсу "Чарівний світ вишиванки" Ольгою ЯРЕНЧУК і Софією Шевчук; нагороду вручає заступник міського голови Наталія МАЛЕНИЦЬКА; майстерні виступи самодіяльців сцени.

Фото Ольги СТЕБЛЕВЕЦЬ.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 86

Не в якійсь далекій країні це діялось, а тут, на нашій рідній Волині, де земля виграє барвами життя, однак смуток і жаль чомусь часто стискають серця людей…

Щороку 8 та 9 травня ми згадуємо тих, чиє життя забрала Друга світова війна,  вшановуємо ветеранів та "дітей війни", які  пройшли важкими і кривавими фронтовими дорогами, на своїх плечах у повоєнні роки підняли країну з руїн.

І ось – ми в гостях у фронтовика Степана Тимофійовича Борисюка.   Журналісти "Вістей Ковельщини" разом із знімальною групою, яка готує документальний фільм про героя нашої розповіді (ініціатива управління  культури, молоді та спорту виконавчого комітету Ковельської міської ради, режисер – Ірина Зінчук),  завітали до затишної оселі героя, де він проживає разом із дружиною Мотроною Матвіївною. 

…Вдивляюсь в обличчя фронтовика Степана Тимофійовича Борисюка, інваліда війни І групи, і не можу не помітити його світлого погляду, глибокої мудрості, життєвого досвіду, які підтверджені глибокими зморшками і посивілими скронями. Натруджені руки так багато переробили в житті, але ветеран ніколи не скаржився.

Мимоволі замислююсь: "Звідки черпає Степан Тимофійович душевну рівновагу? Як вдається, попри пережите, залишатися таким інтелігентним, доброзичливим, свято берегти духовні і родинні цінності, всім серцем любити людей, Україну?". А поруч з ним – турботлива і любляча дружина Мотрона, з якою прожили в любові і злагоді уже шістдесят літ.    Народився Степан Тимофійович 26 червня 1926 року в Уховецьку в трудолюбивій родині, де виховувалось 5 дітей. У 1944 разом з іншими юнаками (тоді навіть 18 років не виповнилось) був відправлений на передову – 2-й Прибалтійський фронт (оперативно-стратегічне об'єднання радянських військ), що перебувало у складі діючої армії в період з 20 жовтня 1943 до 1 квітня 1945 року в часи  Другої світової війни. 

Про найстрашнішу  війну ХХ століття розповідається багато. Але ніякі слова не передадуть душевного болю ветеранів. Важкувато було зрозуміти розповідь Степана Тимофійовича, адже 20 років тому пережив інсульт, але ми уважно вслухалися у кожне до болі проникливе слово ветерана.

– Це було дуже давно, йому  й 18 літ не виповнилося, – доповнює спогади чоловіка його дружина Мотрона. – Від вибухів снарядів і бомб стогнала земля, здригалося повітря, вода зникала із колодязів. Але для нього, зовсім молодого парубка,  непоправною  втратою  була загибель військових товаришів.  На передовій точилися бої. Одного дня Степан разом з іншими солдатами  будували бліндаж. Ворог не дрімав й почав несамовито  бомбити, стріляти, біля хлопців  одна за одною розривалися міни. Степан отримав важке поранення в ногу, але, дякувати Богу, залишився живим. Його відправили у військовий госпіталь, а після лікування – додому, на рідну Ковельщину. Це і врятувало йому життя.

В серці парубка жевріла надія, що все тепер буде добре. А тут ще й на свій щасливий випадок зустрів ворожку, яка напрокувала  йому довге життя. За добру звістку хлопець поділився з циганкою останнім сухарем, який беріг біля серця. 

l

У післявоєнний період жилось важко, але люди дружно  розбудовували народне господарство. Раділи мирному сьогоденню, народженню дітей. Життя продовжувалось. 

Доля розпорядилась так, що Степан Тимофійович переїхав разом із сім'єю у Ковель, адже в селі Уховецьку їм лишатися було неможливо, родину звинуватили у куркульстві, адже мали власний млин, худобу, а тоді така "розкіш" вважалася злочином. Сім'я переїхала до міста

Ще з молодості Степан Тимофійович був знаним на всю округу як фотограф, майстер з ремонту машин. Його "золоті" руки ніколи не знали втоми. Навіть і в більш старшому віці не полишав улюблені справи – ремонт машин і фотозйомку. Його знімки прикрашають не одну оселю земляків і зігрівають їхні серця хорошими спогадами. Дуже знався на двигунах вітчизняних автомобілів. Тож до вправного майстра ставали у чергу ковельчани, аби полагодити свої автомобілі.

 На одному з весіль (де був фотографом)  зустрів свою майбутню дружину Мотрону родом з Колодниці. Шістдесять  років живе з нею  душа в душу. Мотрона Матвіївна – берегиня родинного вогнища, любляча ненька, турботлива бабуся, вірна дружина, талановита майстриня. Ще за молоду жіночки збиралися на вечорниці, де вишивали, пряли, співали задушевних українських пісень. Бабуся Мотрона володіє чудовим голосом і пам'ятає багато старовинних народних пісень. 

Весь вік Степан Тимофійович і Мотрона Матвіївна жили і трудились чесно, ніколи нікого не образили.  А скільки городини і тюльпанів було вирощено у теплицях дбайливих господарів!

У подружжя народилося двоє дітей – Ігор та Олег. На жаль, у 38 років, в зв'язку з хворобою обірвалася земна стежина молодшого сина Олега. Це була непоправна втрата для люблячих батьків і всієї родини. Гідним продовжувачем  свого роду, надійною підтримкою батька і неньки є син Ігор, який проживає неподалік. Ігор Степанович – взірець мужності, сили  і доброти, деякий час працював військовим, у пожежній частині. 

 Частим гостем у родині Борисюків є племінниця Ніна Павляшик, яка горнеться до них, приділяє увагу і завжди є їхньою помічницею і  розрадою. 

Дідусь і  бабуся  не натішаться своїм люблячим сином Ігорем,  2 онуками, маленьким правнучком. Адже вони – їхня надійна підтримка і опора.  За сміливість, мужність і відвагу у часи Другої світової війни ветеран нагороджений високими відзнаками – орденами "Вітчизняної війни І ступеня", "Червоної зірки" та іншими.

…Багата на всілякі події доля Степана Тимофійовича. Війна загартувала в ньому непохитний дух.  Із великою повагою наш герой згадує своїх земляків і військових товаришів Созонта Мигулю з Колодниці (дідусь Андрія Мигулі), Макара Шафету з Дубової, з якими пройшли важкими фронтовими, дорогами, ділилися останніми крихтами хліба, а в мирний час свято берегли чоловічу дружбу. На своєму життєвому шляху пережив він безліч тяжких і щасливих моментів. І за це Господь дарував йому довголіття.  

26 червня ц. р. Степану Тимофійовичу має виповнитися 95 років. Дай, Боже, Вам, щановний ветеране, доброго здоров'я, душевного спокою, сили, віри, великої любові від рідних і близьких, шани і поваги від людей! 

Світлана ТРОЦЮК.

НА ЗНІМКАХ: Степан Тимофійович БОРИСЮК із дружиною Мотроною Матвіївною; із сином Ігорем та племінницею Ніною.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

Не в якійсь далекій країні це діялось, а тут, на нашій рідній Волині, де земля виграє барвами життя, однак смуток і жаль чомусь часто стискають серця людей…

Щороку 8 та 9 травня ми згадуємо тих, чиє життя забрала Друга світова війна,  вшановуємо ветеранів та "дітей війни", які  пройшли важкими і кривавими фронтовими дорогами, на своїх плечах у повоєнні роки підняли країну з руїн.

І ось – ми в гостях у фронтовика Степана Тимофійовича Борисюка.   Журналісти "Вістей Ковельщини" разом із знімальною групою, яка готує документальний фільм про героя нашої розповіді (ініціатива управління  культури, молоді та спорту виконавчого комітету Ковельської міської ради, режисер – Ірина Зінчук),  завітали до затишної оселі героя, де він проживає разом із дружиною Мотроною Матвіївною. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 66

5 квітня ц. р. біля Ковельського міського об'єднаного територіального центру комплектування та соціальної підтримки спостерігалось  особливе пожвавлення.  Цього дня на строкову військову службу у Збройні  Сили  України призвали юнаків Ковельщини, яких медкомісія визнала придатними до військової служби. 

Призовників проводжали матері і батьки, найближчі родичі, кохані. Підтримати хлопців прийшли представники міської та районної влади, духовенства. Журналісти "Вістей Ковельщини" побували на місці події, поспілкувались із майбутніми військовослужбовцями.

– Які відчуття вас переповнюють, що почуваєте у такий відповідальний момент, адже армія – справа серйозна, а тим більше, коли на Сході нашої країни триває війна? – запитуємо в одного із призовників.

– Вирішив не ховатися від свого обов'язку служити у Збройних Силах України. Вважаю, що кожен чоловік повинен пройти таку школу, набути мужності і фізичної підготовки, аби захищати своїх найближчих людей.

На запрошення військового комісара Ковельського міського об'єднаного територіального центру комплектування та соціальної підтримки Андрія Середюка в  урочистому заході взяли  участь старший декан Ковельського деканату і настоятель парафії  ПЦУ в селі Дубовому о. Іван Бонис, військові капелани.

Протоієрей Іван Бонис у співслужінні з військовим капеланом, протоієреєм Олександром  Добровольським прочитали молитву, благословили призовників на щасливу службу, окропили свяченою водою, подарували молитовники.

Як відомо, у 2021 році весняний призов відбудеться із 5 квітня по 30 червня. Через епідемію коронавірусу всім призовникам перед відправленням зроблять безкоштовний ПЛР-тест, після прибуття до військової частини вони перебуватимуть на 14-денному карантині.

Усі призовники проходять підготовку у військових частинах, їх не залучатимуть до виконання завдань у зоні операції Об'єднаних сил.

Світлана ТРОЦЮК.

НА ЗНІМКАХ: проводи  на службу у лави Збройних Сил  України.

Фото 

Ольги СТЕБЛЕВЕЦЬ.

5 квітня ц. р. біля Ковельського міського об'єднаного територіального центру комплектування та соціальної підтримки спостерігалось  особливе пожвавлення.  Цього дня на строкову військову службу у Збройні  Сили  України призвали юнаків Ковельщини, яких медкомісія визнала придатними до військової служби. 

Призовників проводжали матері і батьки, найближчі родичі, кохані. Підтримати хлопців прийшли представники міської та районної влади, духовенства. Журналісти "Вістей Ковельщини" побували на місці події, поспілкувались із майбутніми військовослужбовцями.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 67

Наш співрозмовник – Павло ГОНТА, директор  ТОВ "К.П. Верес". 

– Павле Петровичу, розкажіть, будь ласка, коротко про історію створення підприємства. Адже на перших порах воно займалося, наскільки нам відомо, торговельною діяльністю. Як виник задум змінити напрям роботи?

– Історія створення підприємства починається ще з 1996 року. Наша фірма є багатопрофільним комерційним підприємством, яке присутнє на ринку багато років і має  значний досвід продаж. І, як відомо, з 2013 року у ТОВ "К.П.Верес" змінилися власники, які є іноземними інвесторами. За короткий період було відновлено центр будівельних матеріалів "ВЕРЕС", оновлено виробничі потужності підприємства, налагоджено ринок збуту та зовнішньоекономічну діяльність, освоєно нові види діяльності, основними з яких сьогодні є надання житлово-комунальних послуг. 

ТОВ "К.П.Верес" – учасник міжнародної торгово-промислової групи "Двері Білорусії", продукція якої користується попитом в усьому світі. 

Наш співрозмовник – Павло ГОНТА, директор  ТОВ "К.П. Верес". 

– Павле Петровичу, розкажіть, будь ласка, коротко про історію створення підприємства. Адже на перших порах воно займалося, наскільки нам відомо, торговельною діяльністю. Як виник задум змінити напрям роботи?

– Історія створення підприємства починається ще з 1996 року. Наша фірма є багатопрофільним комерційним підприємством, яке присутнє на ринку багато років і має  значний досвід продаж. І, як відомо, з 2013 року у ТОВ "К.П.Верес" змінилися власники, які є іноземними інвесторами. За короткий період було відновлено центр будівельних матеріалів "ВЕРЕС", оновлено виробничі потужності підприємства, налагоджено ринок збуту та зовнішньоекономічну діяльність, освоєно нові види діяльності, основними з яких сьогодні є надання житлово-комунальних послуг. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 132

Сфера комунальних послуг – одна з найважливіших соціально-значимих складових господарського комплексу м. Ковеля. Адже – це охайність і освітлення вулиць, озеленення територій і житлових районів: парків, скверів, ринків, вокзалів, стадіонів, територій культурних, навчальних закладів, територій забудови комунальної власності. І саме від професіоналізму і відповідальності людей, які працюють в цій сфері, багато в чому залежить затишок й комфорт кожного з нас.

Нашому місту таланить на відповідальних керівників, до яких належить  молодий, енергійний, мудрий і дбайливий  господарник, директор КП "Добробут"  Ігор Михалевич, який чітко й оперативно визначає й вирішує проблеми, що виникають у комунальній сфері, разом із колективом впевнено долає усі негаразди.

Ігор Миколайович очолив підприємство у 2016 році. На той час воно переживало не найкращі часи. Але труднощі новому керівнику та його дружній команді не стали на заваді, його виважені й впевнені дії вивели підприємство на новий рівень. Нині КП "Добробут" тримається "на плаву" й  пропонує якісний спектр послуг.  

– На нашому підприємстві трудиться 58 працівників, які обслуговують не лише м. Ковель, а й населені пункти об'єднаної  громади, –  розповідає Ігор Миколайович. – Цьогорічна сувора зима додала турбот, але спільними зусиллями разом із приватними підприємствами ми старалися впоратися  із очищенням снігових заметів на території громади, із підтопленнями  на її вулицях. 

Нині вирощуємо і ведемо догляд за зеленими насадженнями, готуємося садити клумби, займаємося встановленням дорожніх знаків, очисткою зливних каналізацій та ін. В минулому році за кошти міського бюджету придбано автомобіль-автовишку МАЗ (на знімку).

Багато років сумлінно і відповідально виконують свої обов'язки працівники підприємства – електрик Сергій Федчук, водії Дмитро Гуль, Олександр Єрьомєнко, трактористи Сергій Приступюк, Володимир Пірожик та інші

Завдяки "добробутівцям" з року в рік змінюється загальний вигляд нашого міста. Ковель стає більш чистим, впорядкованим, освітленим, квітучим. 

Досить символічно, що професійне  свято відзначають весною, коли усе навкруг оновлюється і починає розквітати. Ми побували у теплицях КП "Добробут", де за кожною рослинкою, кожним зеленим насадженням доглядають дбайливі руки озеленювачів Галини ГОЛУБ, Валентини ДЕНИСЮК, Оксани ГУЛЬ (на знімку). 

Тож  з нагоди професійного свята щиро й сердечно вітаємо Вас! На Ваших плечах лежить величезна відповідальність за забезпечення нормальної життєдіяльності громади. Ви – самовіддані люди, справжні патріоти, яким доводиться сьогодні працювати у досить непростих  умовах. 

Бажаємо міцного здоров'я, добра, благополуччя, затишних осель, мирного неба над головою, позитивних і доброзичливих споживачів, оптимізму та віри в майбутнє!

Світлана ТРОЦЮК.

Фото Ольги СТЕБЛЕВЕЦЬ.

Сфера комунальних послуг – одна з найважливіших соціально-значимих складових господарського комплексу м. Ковеля. Адже – це охайність і освітлення вулиць, озеленення територій і житлових районів: парків, скверів, ринків, вокзалів, стадіонів, територій культурних, навчальних закладів, територій забудови комунальної власності. І саме від професіоналізму і відповідальності людей, які працюють в цій сфері, багато в чому залежить затишок й комфорт кожного з нас.

Нашому місту таланить на відповідальних керівників, до яких належить  молодий, енергійний, мудрий і дбайливий  господарник, директор КП "Добробут"  Ігор Михалевич, який чітко й оперативно визначає й вирішує проблеми, що виникають у комунальній сфері, разом із колективом впевнено долає усі негаразди.

Ігор Миколайович очолив підприємство у 2016 році. На той час воно переживало не найкращі часи. Але труднощі новому керівнику та його дружній команді не стали на заваді, його виважені й впевнені дії вивели підприємство на новий рівень. Нині КП "Добробут" тримається "на плаву" й  пропонує якісний спектр послуг.  

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 97