Миті нашого життя – безцінні, адже вони відбуваються саме тут і зараз, й   більше ніколи не повторяться. Так  і шкільний випускний буває лише раз...

Цьогоріч це перший  до щему хвилюючий випускний для юнаків та дівчат під час повномасштабної війни на нашій рідній українській землі. Без проведення традиційних урочистостей у центральній частині нашого міста, без зустрічі світанку усім класом,  однак з відчуттям, що зробили щось дуже цінне для наших воїнів-захисників. Адже саме наші військові нині боронять кожен клаптик рідної землі, аби ми мали не тільки  мирне сьогодні, а й надію на світле завтра.

У затишній  актовій залі   ЗЗСО «Ліцей № 11 м. Ковеля» відбулося вручення медалей та атестатів про середню освіту випускникам  цього навчального закладу.

Випускників ліцею привітав перший заступник міського голови Тарас Яковлев. Разом з директором  Галиною Сидорук  вони вручили «золоті» та «срібні» медалі шістьом випускникам, якими цьогоріч  стали  учні 11-Б класу – Дар’я Хотинець, Андрій Чайка, Дмитро Гордун, Максим Жолоб («золоті»), Дмитро Мамченко та Аліна Іванова («срібні»). 

Приємно відзначити, що серед випускників ліцею № 11 є чимало переможців предметних олімпіад, творчих конкурсів, спортивних змагань.

З особливим трепетом і сльозами на очах сприймалася вітальна промова  від директора ліцею  Галини Сидорук, класних керівників, батьків. На завершення події  хлопці та дівчата подякували вчителям за знання, терпіння, турботу, за усе хороше, чого навчили їх за ці одинадцять років.

Більшість з вас, дорогі випускники, стануть студентами, попереду — чимало нового, незвіданого,  цікавого, але школа залишиться у ваших серцях на все життя. І вчителі… Ви їх згадуватимете ще довго час від часу впродовж всього життя. Хай стане воно для вас мирним і по-справжньому щасливим!

Світлана ТРОЦЮК.

НА ЗНІМКАХ:  під час урочистостей «золоті» медалі кращим учням вручили  Галина СИДОРУК та Тарас ЯКОВЛЕВ; випускники 11-Б класу Максим ЖОЛОБ та Світлана КУДРИЛЬ.

Фото Ігоря СОЛОПА.

Миті нашого життя – безцінні, адже вони відбуваються саме тут і зараз, й   більше ніколи не повторяться. Так  і шкільний випускний буває лише раз...

Цьогоріч це перший  до щему хвилюючий випускний для юнаків та дівчат під час повномасштабної війни на нашій рідній українській землі. Без проведення традиційних урочистостей у центральній частині нашого міста, без зустрічі світанку усім класом,  однак з відчуттям, що зробили щось дуже цінне для наших воїнів-захисників. Адже саме наші військові нині боронять кожен клаптик рідної землі, аби ми мали не тільки  мирне сьогодні, а й надію на світле завтра.

У затишній  актовій залі   ЗЗСО «Ліцей № 11 м. Ковеля» відбулося вручення медалей та атестатів про середню освіту випускникам  цього навчального закладу.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 84

Наш   співрозмовник   –  депутат 

Ковельської   міської   ради   Ігор   ПІНІС.

Наш   співрозмовник   –  депутат  Ковельської   міської   ради   Ігор   ПІНІС.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 261

Своє життя віддав за Україну

Присвячується світлій пам'яті Валерія Гонти

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 38

Я дивлюсь на світлини

  бійців,

Щирі посмішки,

  втомлені очі,

Сиві скроні та безліч

  рубців…

А мій розум сприйняти

         не хоче:

Це не сон, не синдром

  маячні.

Ця війна не в далекій

  країні,

Не в Іраку чи десь там в

  Чечні,

А в вишневій моїй

  Україні… 

Наша Батьківщина у вогні… Ось уже восьмий  рік поспіль, день за днем, місяць за місяцем війна з російським окупантом, що перетворилася у суцільну болючу рану, щодня й щоночі ятрить тугою за полеглими, хвилюваннями за тих, хто повернувся живим із самісінького пекла, однак  з підірваним здоров’ям і скаліченою душею. 

Чи можна було запобігти  лихові під назвою: «Агресія ворожої Росії проти держави Україна?». Навряд чи…

І хоч  усі ми прагнемо миру, але уважно  стежимо за телевізійними новинами, тривожними сповіщеннями  в соціальних мережах про те, що війні далеко не кінець, що російські війська нарощують свою силу  на кордонах мирної України.  Від цих звісток серця українців здригаються, серед населення ходять різні чутки, а хтось уже склав «тривожний чемоданчик», на місцях активізуються загони територіальної оборони.  

Однак  далеко не кожен замислюється  над тим, що у ці моменти переживають наші військові, які нині знаходяться на українському Сході. А що відчувають ті хлопці, які не один рік захищали рідну землю на передових лініях фронту, аби запобігти повномасштабному наступу ворога? Вони повернулись з війни до рідних домівок, але фактично залишились наодинці із своїми проблемами, болями і тривогами… Ніхто їм не поверне втраченого здоров’я, не надасть кваліфікованої психологічної допомоги… Далеко не в кожного бійця складається мирне життя тут.  

l

Сьогодні на сторінках нашого видання хочу розповісти про ковельчанина Валерія Гонту – українського  військовослужбовця, сильного та нескореного, мужнього та відважного у боротьбі з ворогом.  Чоловік — приклад справжнього героїзму та високої моралі для нашого волелюбного народу, який ніколи не скориться агресору.

Валерій Гонта брав участь у боях за Піски, Донецький аеропорт, Світлодарську дугу з 2014 по 2018 рік. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Військовослужбовець отримав тяжкі поранення, глухоту, закриту черепно-мозкову травму, тяжкий полікістоз печінки та нирок.

Валерія усі знають за позивним «Гонта» ще з часу боїв за Донецький аеропорт. В складі «Правого сектора» у  2014 році впродовж місяця був  на диспетчерській вежі ДАПу, відстоював бойові позиції на Світлодарській дузі, де знаходиться  в першій групі, яка йшла у наступ на ворога.  Він  зумів винести пораненого бійця з позицій під артилерійським вогнем. В рідному Ковелі Валерія записали «двохсотим», але, дякувати Богу,  повернувся живим.

Ми зустрілися з Валерієм Гонтою і поспілкувалися  на різні теми. Забігаючи наперед, скажу відверто: правда, яку почула з вуст Валерія, не давала мені спокою багато днів. Я побачила перед собою мужнього, сміливого, чуйного чоловіка, котрий віддав усе, аби зберегти мир у нашій країні, чоловіка, який досі рятує життя військовим побратимам,   котрі  потерпають від хвороб та безгрошів’я  й, на превеликий жаль, стали нікому не потрібні.

l

— Світлано, можливо, наша розмова вийде надто емоційною, але  я не можу не підтримувати своїх хлопців,  з якими воював, з якими мене зводять життєві дороги. Намагатимусь бути з вами чесним і відвертим, — розпочав мій співрозмовник. Мить помовчавши, продовжив: 

— Народився я в Ковелі у звичайній родині. Навчався спочатку у ЗОШ № 11, тоді  — у ЗОШ № 13, закінчив Ковельський машинобудівний технікум.  Одружився на прекрасній дівчині на ім’я Любов. У нас народилося двоє синів. Працював електромонтажником, згодом відкрив власний  магазин «Пан електрик». Здавалося б,  життя йшло рівномірно, вдавалося отримувати, хоч і скромні, але стабільні прибутки, синочки підростали. Що ще потрібно для щастя?  Я мало займався політикою,  і своє життя з політикою не пов’язував.

— Валерію, тоді що ж Вас спонукало залишити все і поїхати боронити український Схід? З чого розпочинається Ваша історія війни?  І чому саме «Правий сектор»?

— Відверто кажучи, події, що відбувалися у нашій державі, змусили мене «зануритися» у політичне життя. Я зрозумів, що багато втратив, адже потрібно займатися своєю країною. Коли в 2014 році у Донецьк заїхали перші ворожі танки, я продав магазин, той товар, що залишився, привіз додому і заставив ним кімнату. Половину виручених коштів віддав дружині, а всю решту витратив на військову форму для себе й хлопців. Ми поїхали на передову. До цього військову службу не проходив, адже у мене була важка форма бронхіальної астми, тому був комісований за станом здоров’я. На військову службу пішов добровольцем.

Так я вступив до лав «Правого сектора». На той час у Ковелі його очолював Сергій Дружинович. 27липня у мене день народження, але в перших числах місяця вже був в окопах у Донецькій області в селищі Піски.

Бачив  фільми воєнні, бачив, як автомат тримають, але  насправді я і мої друзі були зовсім недосвідченими у військовій справі. Усім «азам»  нас навчали колишні «афганці», котрі були у «Правому секторі». 

— Невже Ви не боялись? Адже у Вас навіть досвіду не було. А тут, у Ковелі,   дружина, двоє дітлахів?

— Мабуть, прагнення бути військовим у  мене в крові. Дід по татовій лінії воював на фронті у роки Другої світової  війни, отримав тяжкі поранення, має високі нагороди, а дідусь по маминій лінії був партизаном. Поясніть: як російський танк може їздити по українські землі?

На той час моєму старшому синові було сім років, а молодшому – чотири. Прикро згадувати, але коли обороняв Донецький аеропорт, то у Ковелі, моїй сім’ї вимкнули газ через борг  у 300 гривень. Дружина стала пояснювати, що я воюю, а  в неї на той момент не було коштів. Незважаючи на прохання, газовики перекрили газ. Я воюю за Україну, а моя Україна моїй сім’ї газ перекриває!

На той час ще не знав, чим займаються волонтери. Фактично саме  «бійці невидимого фронту» підтримували нас. Вони привозили теплі речі, воду, медикаменти, надавали підтримку різним військовим підрозділам. Вдалося знайти кілька волонтерів, котрі   моїй сім’ї допомогли розрахуватися з боргами за газ,  в міру можливостей забезпечували продуктами харчування. Дружині було дуже складно, адже на її тендітні плечі лягли непосильна чоловіча робота й водночас вона, як турботлива й любляча мама, дбала і оберігали наших синів.

 І на продовження нашої розмови хочу сказати, що саме формування «Правий сектор» на той час був потужною рушійною силою.  Вірилося, що можна буде  багато змінити в цьому житті. Це – патріотично-національна налаштована військова дружина. Сюди йшли справжні люди, ті, хто міг змінити проросійські настрої, змінювати думку серед населення, доносити правду і  прищеплювати любов до української мови.

Як не прикро і  боляче про це говорити, трапляється так, що як тільки будь-яке формування стає потужним, то з часом воно під когось «лягає». На початках був гордий, що перебував у «Правому секторі». Навіть зараз вважаю себе його колишнім добровольцем. 

Ми  боронили нашу землю, не шкодуючи ні сил, ні здоров’я, вважали це своїм обов’язком. Однак, коли ти потом і кров’ю служиш     Україні, а потім дізнаєшся, що твої наставники стають дрібними чиновниками, то відчуваєш розчарування. Були й такі, що приїздили на Схід сфотографуватися, так би мовити, для  «картинки», щоб потім називати себе бійцем чи кіборгом, хоча насправді жодного разу навіть не стріляли  із гвинтівки. А коли приїздиш у відпустку, а тут – вибори, кругом «крутяться» великі гроші, автомобілі,  натомість бійцям на фронт відправляють допомогу, зібрану небайдужими українцями з різних куточків нашої держави. Від того всього стає прикро…

l

З Донецького аеропорту повернувся з обмороженими кінцівками ніг. Щиро дякую Олександру Гичу, який підтримав мене у важку хвилину, але  в переважній більшості мені допомагали волонтери зі Східної і Центральної України. 

…Приїхавши у липні в окопи, що у селищі Піски, на позицію «Небо – земля», став охороняти на землі небо. Буквально за три дні мені показали, як користуватися автоматом. Було складно, російські найманці бомбили звідусіль, летіло  усе:  снаряди, міни, лунали  кулеметні черги, били «Гради». Перші хлопці, які загинули на моїх очах, це були чиїсь сини, котрі полягли на полі бою на третій день мого перебування. Я втратив близького товариша.

— Валерію, не хочеться ятрити Ваші душевні рани, але, якщо це можливо,  розкажіть, що   відбувалося у ті тривожні і надскладні хвилини? Ви врятували не одне людське життя,  але, на жаль, були й непоправні втрати…

— Це було у  Пісках. Прилетіла міна (80-ка). Ми з товаришем сиділи на ганку біля дверей  перебирали магазини.  Свої я перебрав і зайшов у будинок, бо забув там автомат. Тільки увійшов у дім,  як  на моє місце, де перед тим сидів, впала міна. У товариша були численні рвані рани,  і я дуже сподівався врятувати йому життя. Затягнув пораненого у будинок, перемотав. Він був ще живий. На жаль,  згодом загинув, а я був змушений шукати вихід, аби врятуватися самому. Господь зберіг мені життя. Був випадок, коли до нас приїхав військовий капелан. Не знаю,  до якої релігійної конфесії належав.

Священник почав розповідати про Бога, і в цей момент по наших позиціях почали стріляти «Гради». Капелан з переляку (у стані афекту) побіг на мінне поле. Ракети падають, все кругом вибухає. Мені довелося його наздогнати, збити з ніг, закотити в яму і прикрити своїм тілом. Я розумів, що несу відповідальність за нього. Та й  як військовий  розумів, що  у мене бронежилет, каска,  а він абсолютно незахищений. 

Коли все вщухло, ми вилізли з окопу. Все кругом  в ямах. А нас, дякувати Богу, не зачепило, лише присипало піском. Ми молилися, капелан читав молитву «Вогняна стіна». Якщо б знаходилися   у землянці й трапилося  пряме попадання, то  загинуло б  10 чоловік відразу.

l

Моторошна правда про Донецький аеропорт, або як «кіборг» Гонта боронив  військові позиції

— На прохання командира, частина бійців «Правого сектора» передислокувалася  на військові позиції  у Донецький аеропорт, — продовжує свою розповідь Валерій Гонта. —  Це була  друга резервна рота «ПС». З нашої хати вийшло шість чоловік, а з іншої – чотири.

Піски – дуже заможне селище. Місцеві жителі залишили у своїх домівках фактично все, бо змушені були евакуюватися із зони бойових дій. В одній хаті перебувало по 15 чоловік. Це вважався окремий підрозділ, кожен з яких мав охороняти закріплену за ним територію. Ми підміняли один одного. По сім чоловік ходили  в окопи. Зброї не вистачало. Я взяв лише кілька гранат і ніж й поїхав в Донецький аеропорт. Охороняв найвищу точку – славнозвісну диспетчерську вежу, по якій весь час гатили танки  і артилерія. На третій день обклався трофеями. У мене уже був кулемет, автомат і рація. Я був навідником. 

27 днів і 26 ночей у Донецькому аеропорту були надскладними. Часом було нестерпно жарко  або навпаки дуже холодно. Їжу й воду доставляли погано. А вишку обстрілювали найбільше з танків і гармат. Цілили по нас прямісінько з церкви. Загинув мій військовий побратим (позивний «Сєвєр»), який змінив мене на  пості. На третій день туди залетів снаряд. Знову Господь вберіг мене від смерті. 

Захищаючи Донецький аеропорт, я відморозив кінцівки ніг (про що вже згадував), у мене посипалися зуби. З моєї групи  було п’ять чоловік, троє з яких були поранені. Фактично нас залишилося тільки двоє. Поранених забрали  в перші дні. У них були  мінні і кульові поранення. А я з обмороженими ногами повернувся в рідний Ковель.

— Валерію, але ж Ви повернулися знову на Донбас, не зважаючи на підірване здоров’я?

— Так. Вдома я побув  лише  два тижні. Трохи прийшов до тями, набрав ваги, адже в Донецькому аеропорту втратив 20 кілограмів, уже навіть кулемета не міг підняти. Повернувся назад в   Піски у свій підрозділ. Після отриманої контузії мене запросили у резервний «Правий сектор» під Маріуполем, аби я міг потренувати хлопців. Я місяць тренував новачків. 

Потім вони зайшли у Широкине. Я з ними не пішов, адже закінчилися фінансові запаси. Дружина уже не могла без мене забезпечувати сім’ю. Щоб хоч якось існувати, вона продавала випічку на базарі. Разом з іншою частиною бійців, які воювали у  Пісках, у 2016 році підписав контракт і вступив у 1-й батальйон 54-ої бригади, де командував «Купол». Ми його пам’ятали  ще з боїв за аеропорт. 

Ми не знали, яким буде наступний день і  чи настане він взагалі, коли служили у лавах «ПС». Ми не знали, чи матимемо їжу,  чи  буде хоч якесь забезпечення –   просто  робили свою роботу й захищали Україну.

Ставши військовослужбовцями Збройних Сил України, отримали хоч якусь впевненість у завтрашньому дні. Коли командувач української добровольчої армії Дмитро Ярош  став отримувати державні нагороди від СБУ, ми зрозуміли, що «Правий сектор» втрачає свою силу. Тому  усі вирішили стати військовослужбовцями ЗСУ.

Бої на Світлодарській дузі, врятовані

життя й непоправні  втрати 

– 54-а бригада, в якій я служив, була найпотужнішою бригадою, що дислокувалась у м. Бахмуті (колишній Артемівськ). Це – передова лінія фронту на Світлодарській дузі. Ми охороняли пости – степ, горби, де не росло жодного дерева. На горбі була вирита землянка, в якій знаходилося шість чоловік, а сам окоп займав метрів 200. Я єдиний, хто розмовляв українською мовою, доводилося з кожним знаходити спільну мову. На Світлодарській дузі був майже рік (2016-2017 р.), який був надскладним.

Наша Батьківщина у вогні… Ось уже восьмий  рік поспіль, день за днем, місяць за місяцем війна з російським окупантом, що перетворилася у суцільну болючу рану, щодня й щоночі ятрить тугою за полеглими, хвилюваннями за тих, хто повернувся живим із самісінького пекла, однак  з підірваним здоров’ям і скаліченою душею. 

Чи можна було запобігти  лихові під назвою: «Агресія ворожої Росії проти держави Україна?». Навряд чи…

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1405

 "Різдво! Ви чуєте? Лишень від звуків цього чарівного слова у небі починають співати невидимі дзвіночки, і, здається, що от-от станеться дещо казкове. Чуєте?". Ці слова належать одному з наших земляків.

І хоч уже найвеличніше християнське свято ми відсвяткували  й чекаємо з нетерпінням  другий і третій "празник", нас досі переповнюють радісні емоції і дух Різдва. Про це розповідають наші земляки.

l

Анатолій ЯЦКІВ,  протоієрей, настоятель храму Св. Архістратига Михаїла (с. Перковичі) та Свято-Михайлівського храму (с. Ворона)  Ковельського району, автор поетичних збірок "Синівський борг" та "У пошуках добра":

– Для мене Різдво – це  свято, яке дає надію. Свято, яке розвіює хмари смутку, тривоги і невпевненості. Творець у втіленні Бога Сина показує людству свою безмежну любов, яку ми маємо наслідувати.

А ще Різдво – це привід зібратися родині за столом, поспілкуватися і згуртуватися. Примиритися і пробачити один одному образи і непорозуміння. Помолитися разом за здоров'я, за любов і мир в наших сім'ях і нашій країні.

l

Ганна ГОРЬКАВА, ЗЗСО "Ліцей № 11 м. Ковеля":

– Різдво! Для мене це символ любові, надії на краще майбутнє. За звичаями  6 січня ми збираємося всією сім'єю. Чекаємо, коли зійде перша зірка. Господар   заносить у хату  коляду і дідуха, ставить їх у куток біля образів. Тоді всі дружно сідаємо вечеряти. Потім чекаємо колядників, які радісними віншуваннями сповіщають про народження Спасителя. Стає на серці легко і хороше. Панує атмосфера чогось загадкового і незвичайного.

l

Наталія Коптєва, дефектолог-олігофренопедагог  Ковельського інклюзивно-ресурсного центру.

– Є таке прекрасне свято як Різдво – день народження нашого Господа та Спасителя Ісуса Христа.  Тому, прикрашаючи святково оселю та готуючи смачні страви, ми не забуваємо про іменинника, який є головним на цьому святі. Збираємось в колі сім'ї або всією родиною ввечері  за святковим столом та згадуємо історію Його приходу на землю.  Також я дуже люблю співати різдвяні пісні (колядки) про цю радісну новину.

l

Інна ВОЗНЮК, мешканка смт Люблинець:

– Напевно, чи не найдужче я і моя сім'я любимо зиму за незабутні свята! Особисто для мене вони несуть радість, світло, казковість. Мої діти, хоча вже і дорослі, але завжди чекають День святого Миколая, напередодні ми з хлопцями  прикрашаємо ялинку. З нетерпінням ми чекаємо і Новий рік, Різдво, Щедрий вечір. Особливо я люблю Різдвяні свята – це час, який я волію більше присвятити моїм рідним. 

Це  дозволяє  нам з сім'єю збиратись за  святковим столом, запрошувати в гості друзів чи навідати їх. 

Традиційно 6 січня на Святвечір ми готуємо з мамою 12 пісних страв, обов'язково робимо смачну кутю, печемо пампушки. З подячною молитвою ми всі разом сідаємо вечеряти. Оскільки моя мама знає чимало колядок, ми разом з нею потому ще колядуємо за нашим святковим столом. Також для мене вже стало доброю традицією разом з друзями ходити колядувати на храм. Ми ретельно готуємось, вчимо колядки, підбираємо костюми. 

Я впевнена, що дух Різдва і всі різдвяні свята надовго залишаються в душі кожного з нас – як пам'ятка про найкращі дарунки зимової чарівної пори. І мені дуже хочеться, щоб світло різдвяної зірки завжди виводило нас тільки на дорогу добра, людяності, поваги і любові один до одного.

l

Отож, шановні читачі, ми з вами відзначили Новоріччя і Різдво Христове. Але попереду нас чекає ще два гарних свята – Старий Новий рік, або Святого Василя, і святе Водохреще.

Тож гарного Вам настрою, добра і благополуччя!

Підготувала  Світлана ТРОЦЮК.

 "Різдво! Ви чуєте? Лишень від звуків цього чарівного слова у небі починають співати невидимі дзвіночки, і, здається, що от-от станеться дещо казкове. Чуєте?". Ці слова належать одному з наших земляків.

І хоч уже найвеличніше християнське свято ми відсвяткували  й чекаємо з нетерпінням  другий і третій "празник", нас досі переповнюють радісні емоції і дух Різдва. Про це розповідають наші земляки.

ххх

Анатолій ЯЦКІВ,  протоієрей, настоятель храму Св. Архістратига Михаїла (с. Перковичі) та Свято-Михайлівського храму (с. Ворона)  Ковельського району, автор поетичних збірок "Синівський борг" та "У пошуках добра":

– Для мене Різдво – це  свято, яке дає надію. Свято, яке розвіює хмари смутку, тривоги і невпевненості.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 131

Серед усіх чудес світу найбільше чудо – це людина і кохання. Кохання має свої закони розвитку, свій вік, як і людське життя. У нього є своя розкішна весна, своє спекотне і палке літо, своя  благодатна і щедра осінь та, нарешті, – чарівниця-зима, що встеляє промерзлу землю пухнастою білою сніговою ковдрою, що сяє діамантами у променях яскравого Сонця. 

Зима дарує нам чудові свята – Новий рік та Різдво, з пахучими красунями-ялинками та миготінням різнокольорових ліхтариків у вікні кожної квартири, святковими застіллями та подарунками. А головне – родинний затишок в оселі, де панує гармонія,  добро і…любов, яка з кожним роком стає міцнішою, а почуття сильнішими…

Саме так можна охарактеризувати ніжні і світлі почуття подружжя Юрія  та Вікторії  Пугачів з Ковеля. А починалось все ніби  звичайно – ніхто навіть подумати не міг, що прийде час і двоє прекрасних молодих людей стануть одним цілим і створять чудову сім'ю.

Знаменно те, що вперше  молоді люди зустрілись  на Різдво у січні 2010 року біля центральної ялинки нашого міста. З тих пір вони разом - серцем і душею, міцно тримаються  за руки, не зважаючи часом на далекі відстані і різні життєві обставини. Юрій за  спеціальністю - токар-верстатник, але мусить часом залишати своїх рідних, бо працює за кордоном.

…Того зимового дня  було досить прохолодно, потріскував морозець, проте навколо лісової красуні було велелюдно.  Лапатий сніжок ненароком потрапляв на вії юної красуні, роблячи її схожою на казкову Снігуроньку… Таки справді… Юрій, як заворожений, уже добрих пів години спостерігав за дівчиною, яка з першого погляду заволоділа його увагою.  Врешті наважився, підійшов. І ніскілечки не пошкодував.  Схвилювало і дівоче серденько зовсім  нове, спочатку несміливе почуття до сильного, мужнього сільського  хлопця з Мощеної,  на котрого, як виявилося згодом, можна покластися за будь-яких обставин. 

І ось уже  майже вісім років Юрій та Вікторія - щасливе подружжя. В люблячій  сім'ї народилися двоє прекрасних діток – донечка Софія і син Ілля. Донька-першокласниця наділена багатьма талантами. Дівчинка займається вокалом в Зразковій дитячій студії естрадного співу "Надія" (керівник Ірина Новожилова), а також танцями  у Зразковому аматорському ансамблі народного танцю "Дзвіночок"  комунального закладу "Ковельський Народний дім "Просвіта" (керівник Інна Темрук). 

Дворічний Ілля, хоч ще не такий дорослий, але поводить себе виховано, як справжній чоловік  (весь – в улюбленого татуся). Вікторія перебуває наразі у декретній відпустці із маленьким Іллюшею. Турботлива дружина і мама створює справжній затишок у родинному гніздечку. 

Коли у Святвечір з'являється перша зірочка, молода сім'я разом з дітками приходять у батьківську оселю Вікторії, де на них чекають люблячі дідусь і бабуся. Молодше і старше покоління збираються за родинним столом, а в хаті лунає перша коляда. 7 січня, вранці, родина обов'язково приходить на святкове Богослужіння. І не тільки на свята молоді ковельчани бувають у Божому храмі. Їхні серця відкриті перед Господом, а щира молитва не тільки береже їх у важку хвилину, а й скріплює почуття.

– У чому секрет вашого сімейного щастя? – запитуємо у Вікторії.

– Справжня любов – це вчинки, а не слова. Можливо, мій Юра не завжди багатослівний, але він надійний, вірний і дуже відповідальний. І завжди, щоб я посміхнулася, дарує мої улюблені орхідеї.  А, взагалі, у кожної людини повинна бути любляча родина, – щиро зізнається Вікторія Пугач. –  Сім'я для нас – це найголовніша  цінність.  Найрідніші люди  завжди допоможуть і підтримають  у важкі хвилини  життя. Головна наша цінність – це батьки. Вони подарували нам життя, ростили нас і оберігали. Під їх захистом ми виросли і стали самостійними людьми. Усі ці цінності намагаємося передати нашим діткам. Я низько вклоняюся своїм батькам,  щиро пригортаю до свого серця Юрину матусю за те, що виростила і виховала для мене найдорожчу в світі людину. Мій чоловік, на превеликий жаль, втратив тата, коли йому ще й  року не було. Нелегко доводилося неньці,адже, окрім Юрія, виховувала ще шестеро дітей.  

Ми залюбки їздимо у наше рідне село Мощену, де живе Юрина мама і наша дорога бабуся. Бабуся живе неподалік від лісу, то ми дуже любимо збирати ягоди і гриби та, власне, просто радіти життю й дякувати за це Богу.

l

Завтра до нас завітає Різдво Христове.  Усі православні християни радітимуть, прославляючи Спасителя. Нехай в це світле свято оживе у  серцях кожної родини надія, прокинеться любов і милосердя, добром і благодаттю наповниться кожен будинок. А розповідь про гарну молоду сім'ю додасть всім віри у добро і Різдвяну казку!

Світлана ТРОЦЮК.

НА ЗНІМКУ: Юрій та Вікторія ПУГАЧІ з донькою Софійкою та сином Іллею.

Фото Олега СЛЮСАРЯ.

Серед усіх чудес світу найбільше чудо – це людина і кохання. Кохання має свої закони розвитку, свій вік, як і людське життя. У нього є своя розкішна весна, своє спекотне і палке літо, своя  благодатна і щедра осінь та, нарешті, – чарівниця-зима, що встеляє промерзлу землю пухнастою білою сніговою ковдрою, що сяє діамантами у променях яскравого Сонця. 

Зима дарує нам чудові свята – Новий рік та Різдво, з пахучими красунями-ялинками та миготінням різнокольорових ліхтариків у вікні кожної квартири, святковими застіллями та подарунками. А головне – родинний затишок в оселі, де панує гармонія,  добро і…любов, яка з кожним роком стає міцнішою, а почуття сильнішими…

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 168

Перш, ніж розпочати написання цієї статті, хочу, щоб читач разом зі мною ще раз переосмислив, здавалося б, прості, але важливі речі.  Коли в нашому житті відбувається щось хороше і радісне, ми не завжди вміємо сприймати це з вдячністю. Сприймаємо дари Господні як належне, а подяку  інколи вважаємо зайвими сантиментами. 

 Подякуймо Всевишньому за дар бачити цей неповторно-дивовижний світ. Подякуймо  Богу за ноги, якими можемо ступати самотужки, без сторонньої допомоги, пізнавати незбагненної краси краєвиди. Подякуймо  Богу за руки. Не зважайте, чи вони у вас доглянуті, чи шорсткі, робочі, в мозолях. Але вони у вас  є! Ними ми можемо  сіяти, садити, пеленати, пригортати, купати своє дитя. Ми  можемо приголубити своїх дітей, заплести донечці косички. 

Подякуймо  Богу за мову, за слово, що лине з наших  вуст. Адже не кожен має можливість  сказати слово "мамо" або звернутися у молитві до Всевишнього із своїми проханнями.

l

Нехай пробачить мені читач за дещо затяжний вступ, але тема людей, а особливо – дітей з інвалідністю, не може не хвилювати,  не бентежити, не змушувати змінитися самому. Навпаки  – ця болюча тема  спонукає сказати про них добре, щире  слово,  зігріти їх  теплими обіймами і головне – не дозволити  відчути себе самотніми. Особливо крається на  шматки   серце, коли мова йде про дітей, які,в силу різних обставин, отримали статус інваліда. 

В сьогоднішній публікації хотілося б поговорити, якими можливостями можуть скористатися діти з особливими освітніми потребами  у нашому місті. Та, власне, не тільки у нашому, адже Ковельський район об'єднав 5 колишніх районів Волині, де проживають особливі діти. Хоча термін "особливі", напевно, не дуже коректне визначення, адже кожна дитина, незалежно від віку і статусу, має свої особливості і таланти.

У Ковелі майже три  роки тому  в другому корпусі школи №8 відкрили інклюзивно-ресурсний центр, який очолює мудрий, відповідальний, талановитий  керівник, людина з добрим та чуйним серцем Галина Пекарчук.  

На базі закладу надають  корекційно-розвиткові та психолого-педагогічні послуги дітям з особливими освітніми потребами віком від двох до вісімнадцяти років.  А працюють тут висококваліфіковані спеціалісти, які  готові допомагати нашим діткам, і  в будь-яку хвилину  простягнути руку допомоги батькам. Це – вчитель-дефектолог Наталія Коптєва, практичний психолог Олена Бондарук, вчитель-реабілітолог  Сергій Костючик, вчитель-логопед Олена Журавлюк. Команда фахівців, яких згуртувала Галина Пекарчук, працюють з повною віддачею сил, енергії, вони завжди вас підбадьорять, зігріють ваших дітей увагою, турботою та любов'ю.

 Ковельський інклюзивно-ресурсний центр – це свого роду посередник між родиною, яка виховує дитину з особливостями розвитку, та закладами освіти, зокрема дитячими садками і школами. Фахівці центру мають допомогти родині підібрати саме той заклад і ту форму навчання, які найкраще відповідатимуть освітнім потребам дитини.

Під особливими освітніми потребами мається на увазі те, що у дитини є певні порушення: зору, слуху, мовлення, опорно-рухового апарату, інтелектуального розвитку або емоційно-вольової сфери. Іноді легкі форми подібних порушень до певного часу залишаються непомітними для батьків і проявляються вже тоді, коли дитина пішла до садка чи школи. Складна адаптація або проблемна поведінка дитини теж є приводом звернутися до інклюзивно-ресурсного центру.

Якщо дитина з якихось незрозумілих причин  важко засвоює програму у садочку або школі, дуже довго адаптується, не може більше кількох хвилин всидіти на місці, погано розуміє, що їй кажуть, не виконує словесні інструкції, тоді це дзвіночок для батьків, що треба прийти та проконсультуватися зі спеціалістами ІРЦ.

l

Відверто кажучи, мені як мамі, в якої росте дівчинка-красуня 9 років, непросто зізнатися, що донечка теж має певні проблеми у мовленні, але зустріч із Наталією Коптєвою, дефектологом-олігофренопедагогом,  котра є мамою чудового хлопчика Даниїла, змінили моє ставлення до труднощів і випробувань, які переживала  й наша сім'я.  

Розмова з пані Наталією було досить цікавою, душевною, відвертою, я сказала б, проникливою, адже кожне сказане нею слово відчувала кожною клітинкою, кожним нервом.

– За допомогою цієї публікації  ми хочемо достукатися до кожної матусі, яка виховує дитину з інвалідністю, допомогти відчути, що ви не самотні, що не потрібно боятися визнавати, що ваша дитина потребує допомоги фахівців, – з неприхованим болем й водночас надією  розпочала моя співрозмовниця.

Я – фахівець (дефектолог-олігофренопедагог) Ковельського інклюзивно-ресурсного центру. Центр, що допомагає дітям  з особливостями  розвитку стати максимально самостійними  у житті, отримати відповідну освіту та можливості для повноцінного розвитку. Історія життя із дитиною з аутизмом – це коли спочатку все, як у всіх. Вагітність. Надії. Плани. Пологи. Маленький довгожданий хлопчик опиняється у тебе на руках. А потім…  Перша посмішка, перші кроки. А далі – все щось не так. І тоді закрадається питання: "Чи все добре з моєю дитиною?”. Мій пошук відповіді був коротким. Перша зустріч з лікарем і діагноз-вирок:  у вашої дитини вроджена вада мозку, аутизм. 

– Пані Наталіє, такий невтішний діагноз, напевно, ділить життя на "до" і "після". Адже  скільки б часу не минуло, біль не вщухає, й досі не існує відповіді на питання: чому це сталося?

– Я не знала, чи зможу займатися чимось в житті, крім догляду за дитиною. Моя історія мало чим відрізняється від історій багатьох сімей, що виховують дітей з аутизмом. Вона так само наповнена розпачем і надією, сумнівами і рішучістю, відчаєм і щастям.

Ми працювали на наші успіхи кожен день. То саме перед школою, як Даніку виповнилось 5 років, нас запросили у Ковель на консультацію до фахівців, які приїхали з Києва. Побачивши так багато діток з мамами, я зрозуміла, що ми не самотні. Я вирішила здобувати другу вищу освіту за спеціальністю "дефектолог", щоб працювати не тільки з Даніком, але й  допомагати іншим діткам.

– Наталіє Миколаївно, саме тому Ви обрали роботу в інклюзивно-ресурсному центрі?

– Так. Я щоденно бачу результати нашої команди, які ефективно працюють із сотнями дітей та їх сім'ями. Я щаслива тим, що мої колеги, а особливо – керівник, не шкодують ні часу, ні сил, аби огорнути увагою і турботою особливих діток. Якщо правильно визначити мету  і застосовувати підказки та заохочення, то навчити дитину можна дуже багатьом речам!

– Але ж деякі батьки не знають, що можна з раннього віку звернутися в інклюзивно-ресурсний центр. Наскільки відомо, дитина не обов'язково повинна мати статус інваліда?

– Так. Ви слушно зауважили. До прикладу, вчитель-дефектолог проводить повне і детальне обстеження кожної дитини, особливостей її мовленнєвого, пізнавального і соціального розвитку, в процесі якого визначено здібності дитини до навчання і до гри, що допомагає організувати роботу з цією дитиною так, щоб максимально  компенсувати і відкоригувати виявлені порушення розвитку.

По-друге, дефектолог підвищує пізнавальну активність дітей і при цьому розвиває основні психічні процеси - такі, як мислення, уяву, увагу, допитливість, пам'ять, сприйняття.

По-третє, діяльність дефектолога спрямована на мовленнєвий розвиток дітей в процесі ігрової діяльності, яка є головною для дітей дошкільного віку.

З урахуванням особливостей кожної дитини дефектолог складає індивідуальний план роботи. Однак обов'язковим для всіх є:

розвиток сенсорики; гігієна  та самообслуговування; навчання грі та ігрокорекція; розвиток мовлення за допомогою ознайомлення з навколишнім світом. В ході цих занять діти вчаться бачити предмети і явища, які оточують їх у житті. При цьому розширюється їх кругозір і словниковий запас, а також формується зв'язне мовлення.

– Ви родом з Турійська. Як так склалось, що  працюєте у Ковелі?

– З Ковелем мене пов'язує багато приємних моментів, адже тут живуть мої друзі, мами, дітки яких, як і мій Данік, мають певні особливості, але, повірте, нічим не відрізняються від  своїх ровесників. Родом я та моя родина з Турійська, але довгий час мріяла опинитися в Ковелі. Дуже хотілося тут працювати, стати корисною, адже мала навики роботи у Турійському інклюзивно-ресурсному центрі, а також  другу вищу освіту  за спеціальністю "дефектолог", закінчила Київський національний університет ім. Драгоманова.

За фахом першої вищої освіти  я – вчитель історії, тому мені довелося задати собі питання: "Як працювати з  такими дітками?". Стала шукати відповіді на ці запитання на форумах, спілкуючись з однодумцями, "штурмувала" інтернет. 

У всіх моїх починаннях мене підтримав  чоловік, котрий дав  можливість розвивати свої здібності і знання. До трьох років у декреті по догляду за дитиною перебувала я, а після трьох цю "місію" взяв на себе чоловік.  Разом їздили на лікування по реабілітаційних центрах, які тільки можна було знайти в межах області і  України.  У нашого сина, крім вродженої вади мозку, діагностували вроджену ваду серця. Коли Даниїлу виповнилося п'ять років, ми вперше потрапили в Ковель на  обстеження в обласну психолого-медико-педагогічну комісію. Тоді побачила досить високий рівень ковельських спеціалізованих садочків. 

Наступного разу у місто  на запрошення однієї з мам Ковеля приїхали у залізничну лікарню, куди прибули  фахівці з Києва. Вони ділились неоціненним досвідом, працювали з нашими дітьми. Для нас багато дало це навчання, адже, хоч і боляче про це згадувати, Данік не сидів, не сприймав оточуючих, систематично  нервував і плакав. Громадська організація, яку створили батьки-ковельчани, реалізовували  різноманітні проєкти, які надихали,  вселяли  надію і зцілювали душу. 

Завжди  з теплом і посмішкою згадую  проєкт "Особливі мами", який втілили в життя небайдужі ковельчанки. Тому твердо вирішила, що справою честі для мене буде допомагати ковельським діткам. Нині Данік здобуває освіту в Турійській гімназії. З ним працюють кваліфіковані спеціалісти. Ми дуже  цьому радіємо.

Незважаючи на усі труднощі, Даниїлу вдалося поповнити свій словниковий запас, а ще ми разом оволоділи мовою жестів. І так крок за кроком  вчимося адаптуватися у соціумі. А всі мої проєкти втілені в життя завдяки нашому сину.

І ось моя мрія збулася.  У лютому  цього року пройшла офіційний конкурс на заміщення вакантної посади вчителя-дефектолога, яке проводило Ковельське управління освіти. Тож нині працюю в Ковельському ІРЦ.

У нас згуртувався дружний і професійний колектив, який очолює Галина Пекарчук. Ми дякуємо їй за підтримку, розуміння, за те, що кожен з нас відчуває себе невід'ємною частиною в роботі ІРЦ. Я щиро вдячна своїм колегам за те, що так гарно мене прийняли, адже для кожної людини важливо, коли її поважають і цінують.

– Ви пройшли і проходите досить важкий та тернистий шлях, який не завжди  під силу звичайній людині. З якими словами підтримки хотіли б  звернутися до батьків, які розгубилися у цьому жорстокому світі, які в силу різних обставин не можуть сприйняти той факт, що їхня дитина потребує особливої уваги? 

– Мені спало на думку те, що ми усі відрізняємося один від одного. Якщо в одного кучеряве волосся, а в іншого – пряме, то це не означає, що хтось кращий. В кожної дитини є свої особливі таланти і обдарування. І те, що дитина говорить не так, то це не означає, що вона  чимось гірша від тієї дитини, яка говорить краще. Інколи хочеться, щоб дитина дуже багато говорила тій мамі, в якої дитя менше розмовляє, а тій мамі, в якої малеча говірка, хочеться, щоб вона помовчала.

Кожна мама, в якої народжується особлива дитина, усвідомлює, що це буде нелегкий шлях, нелегка доля. Але це треба сприйняти, не просто змиритися, а сприйняти дитину такою, якою вона є. Ми не маємо права шкодувати себе, впадати у відчай, бо повинні зробити усе можливе, щоб дитина розвивалася,  змогла досягнути своїх можливостей.

Ми, дорослі, не усі стаємо професорами, вченими, академіками. В кожного є свій шлях в житті, свій "стиль". В кожної дитини є  теж своє призначення. Головне для нас - не втрачати час, працювати з такими дітками, не боятись їх показувати, не боятись зізнаватись родичам, друзям у тому, що ваша дитина особлива. І шукати у всьому позитив. Якщо хтось вам розповідає, що дитина гарно малює, то на прикладі свого сина можу розповісти, що він дуже любить ліпити, робити аплікації. В кожного  є свої маленькі досягнення. Якщо хтось може написати великий твір, то для нас маленькими досягненнями й кроками була соціалізація. Адже ми маємо затримку розумового розвитку й аутизм.

Завдяки Даніку змінилося моє життя, моя професія. Можливо б, раніше я ніколи не звернула б уваги на таких діток. А тепер я розумію, що це – моє покликання. Мій Даниїл є великою частиною мого життя. Всі свої ігри, проєкти випробовую разом з ним. Мої найдорожчі мужчини (чоловік і син) чекають мене вдома. Вони - моя надійна підтримка і опора. Без них не досягла б нічого. Ох, що було б без них! 

Я дякую Богу, що дав мені сили, натхнення і головне –віру у власні сили. 

 Дорогі батьки! Якщо ви відчуваєте занепокоєння щодо розвитку своєї  дитини віком від 2 до 18 років, незалежно від наявності в дитини інвалідності чи встановленого діагнозу, зверніться в Ковельський інклюзивно-ресурсний центр. Ми надамо  кваліфіковану  психолого-педагогічну оцінку розвитку дитини; психолого-педагогічні та корекційно-розвиткові послуги; забезпечимо системний та кваліфікований супровід дитини з особливими освітніми потребами.

Розмову вела 

Світлана ТРОЦЮК.

НА ЗНІМКАХ: групове фото – представники українського культурного фонду подарували Ковельському ІРЦ ляльковий театр та музичні інструменти в рамках проєкту "Мистецтво - інструмент інклюзивного навчання"; Олександр та Наталія КОПТЄВИ із сином ДАНИЇЛОМ; пані Наталія на одному з тематичних заходів.

Фото з архіву ІРЦ та

 Наталії КОПТЄВОЇ.

Перш, ніж розпочати написання цієї статті, хочу, щоб читач разом зі мною ще раз переосмислив, здавалося б, прості, але важливі речі.  Коли в нашому житті відбувається щось хороше і радісне, ми не завжди вміємо сприймати це з вдячністю. Сприймаємо дари Господні як належне, а подяку  інколи вважаємо зайвими сантиментами. 

 Подякуймо Всевишньому за дар бачити цей неповторно-дивовижний світ. Подякуймо  Богу за ноги, якими можемо ступати самотужки, без сторонньої допомоги, пізнавати незбагненної краси краєвиди. Подякуймо  Богу за руки.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 232

Минають роки, 

але біль не вщухає

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 117

Не в якійсь чужій країні це діється, а тут, у нашій славній Україні, де земля виграє барвами життя, але смуток і жаль чомусь часто стискають серця людей.

Сьогоднішня публікація – чергове переосмислення страшної трагедії під назвою "війна". Війна, яка восьмий рік поспіль триває на нашій омитій  кров'ю українській землі. 

Напевно, це найскладніші рядки, які мені доводилося писати хоча б раз у житті. Душу огортає пекучий пронизливий біль, а серце плаче і розривається на тисячі дрібних уламків. На жаль, слова тут безпорадні й неспроможні передати цей смуток 

…Їх об'єднала любов до України. Боротьба за суверенітет, незалежність, територіальну цілісність, cвою мову та віру, за право бути собою, за те, щоб наші діти жили під мирним небом. Cвоїм духом та тілом, серед крові та мороку, наші українські воїни засвідчили відданість Україні до останнього подиху. 

З нагоди свята Покрови Пресвятої Богородиці та Дня захисників і захисниць України у Ковелі відкрито тематичну фотовиставку під назвою "Зерно".

У центрі міста, вздовж бульвару Лесі Українки, розміщені стенди з фотопортретами загиблих воїнів Ковельської об'єднаної  громади та їхніх дітей. 

Кожен стенд викликає  сльози смутку, але водночас  – вдячність творцям цього, без перебільшення, геніального проєкту, ініціатором якого виступила Ковельська міська рада.

Виставка  не може  залишити байдужим нікого, адже відображає трагічні долі воїнів-героїв, а на звороті світлин, ніби продовження життя, – їхні діти, обличчя яких випромінюють надію і віру у мирне майбутнє.  А назва виставки "Зерно" містить глибокий і мудрий зміст, символізує продовження роду в дітях-зернятках.

"Батько – зріле зерно, впало у грунт… Та не зникло воно. Пагоном в дітях своїх проростає. Жито-життя – триває". Ці поетичні рядки шліфувала з любов'ю,  і  натхненням майстриня слова, радник Ковельського міського голови Наталія Шепель.  Пані Наталія,    яка, до того ж, є менеджером цього проєкту, дала коментар нашому виданню:

"Ідея проєкту належить працівникам виконкому Ковельської міської ради. Зокрема тим, хто безпосередньо працює із сім'ями Героїв   громади, які загинули за Україну. Це  – Інна Третяк,  директор   міського центру соціальних служб, Наталія Маленицька, заступник міського голови, Оксана Багнова,  секретар ради. 

Про те, що варто по-особливому згадати наших Героїв   говорили не раз із міським головою Ігорем Чайкою. Його основний посил був у тому, що проєкт має бути світлим, пов'язаним із долями сімей загиблих.   Він особисто зустрічався з дружинами Героїв, вивчав їх думки і пропозиції. Матері погоджувалися в тому, що на світлинах мають бути присутніми діти, майбутнє яких захищали батьки.  

Коли у Ковелі влітку розпочалася виставка майстрині соломкоплетіння Інни Чонки, захотілося дітей Героїв побачити у цих її неймовірних  вінках з жита, пшениці та квітів. Так почалася фотосесія із фотографами Романом Домбровським та Софією Нікуляк. 

Цікава деталь: хлопці, сини Героїв, які навчаються у військовому ліцеї, захотіли лишитися на фото у формі. Це додало виставці особливого духу – зростає нове,  сильне покоління.  Проростає батьківське зерно. 

Так народилася назва виставки.

Думала, що знайду поетичні  рядки для виставки в Інтернеті чи літературі. Але захотілося  особливого слова саме для цих Героів, з дружинами та дітьми яких довелося попрацювати особисто на знімальному майданчику. Тож поетичні рядки народилися самі. До кінця фотосесіі ми всі почувалися, як найрідніші люди. 

Вірші є для тих Героїв, хто не встиг створити власні сім'ї та народити дітей, але зберіг цю землю, щоб на ній проросли  сотні інших зерен. 

Також є вірші  для донечок, для батьків та рідних з нагоди Покрови. 

Головним символом виставки стали дідухи – сім прекрасних снопів для фотосесії,  позичених в майстрині з Турійська Валентини Якимович. 

В цілому на виставці, що під відкритим небом на бульварі Лесі Українки у Ковелі,  скомпоновано 30 зображень. 

Для того, щоб, наприклад, відзняти Данилка Кияна, сина Володимира Кияна, іменем якого названа одна з вулиць Ковеля, ми шукали фотомайстра у Львові. Ним  стала Наталя Хасаншін.

Окрема подяка  – дизайнерці Надії Коневич, яка знайшла спосіб дати нове життя портретам Героїв і в цілому так красиво втілити цей задум".

Загалом на виставці скомпоновано 30 зображень: портрети 14 воїнів, 12 з яких – Почесні громадяни Ковеля: Абрамчук Олександр, Артемук Олександр, Вишневський Олег, Данилевич Роман, Дем'яник Сергій, Задорожній Андрій, Киян Володимир, Кірєєв Ігор, Кравчук  Микола, Мостика Андрій, Тарасюк Олексій, Шилік Анатолій, Ярмолюк Олександр, Корнач Сергій. Перехоплює дух, коли на зворотньому боці стендів вдивляєшся в обличчя дітей наших воїнів, котрі, як янголи-охоронці, оберігають небесний спокій своїх татусів.    

l

…Стояв сонячний, але прохолодний  осінній  день. Бульвар Лесі Українки виглядав урочисто, хоч дещо мінорно.  З дерев спадало  різнобарвне листя. 

Здавалося, що й дерева   сумують за нашими Героями, душі яких журавлями відлетіли у вирій.

Вдивляюся у фотосвітлини,  де зображені мужні і світлі обличчя Героїв. Не можу стримати хвилювання і сліз. Мимоволі спадає на думку: як дібрати слова, щоб хоча б  на мить втішити сивочолу матір, котра не дочекалася сина з війни? Що сказати дружині, домівка якої спорожніла без сильного, надійного чоловічого плеча? І найскладніше – як пояснити дітям,  чому їхній  татусь загинув за Україну, чому саме їхній сім'ї  доводиться проходити через усі ці  випробування?.

Тому, мабуть, у мене забракло духу поспілкуватися з матерями і дружинами загиблих. Пробачте, дорогі, але я не змогла…

Я повернулася додому, а  думки ще довго не покидали мене. Ми постійно на щось нарікаємо, чимось незадоволені  або скаржимось на життя. Але прогулянка бульваром, де знову й знову постають переді мною образи наших земляків, які вберегли нас від непоправного, котрі віддали життя за кожного з нас, наш добробут і мирне сьогодення, переконує у тому, що наші клопоти і переживання – це дрібниці порівняно із подвигом Героїв.

Згадалося, наскільки болючою і близькою ця тема є для Анатолія Яцківа, нашого духовного наставника, надійного друга газети, вірного однодумця, протоієрея, настоятеля храму Св. Архістратига Михаїла (села Перковичі) та Свято- Михайлівського храму (с. Ворона)  Ковельського району.

 Автор збірки "Синівський борг" неодноразово "виливав" свій душевний біль  у віршованих рядках, де зворушливо і трепетно описував трагічні події сьогодення. 

Ось якими думками про виставку поділився отець Анатолій:

"Тема подвигу і самопожертви не може бути чужою для будь-якого українця, незалежно від віку, соціального стану чи віросповідання, бо вона є невід'ємною частиною нашого життя. Болючою та страшною, на жаль.

І навіть після того, коли на цій війні пролунає останній постріл та розірветься останній снаряд, ця тема такою ж і залишиться.

Минуть десятиліття, а очі цих хлопців продовжуватимуть дивитися на нас із фото на обелісках, плакатах і шпальтах газет. І на нас лежатиме відповідальність будувати таку країну, за яку вони воювали і віддали свої життя, за яку вони боролися.

Без перебільшення,  скажу, що немає такої  Божої служби, на якій би я не згадав у заупокійній молитві імена наших загиблих земляків.

Це – мій обов'язок і як священика, і як громадянина.

Дуже тішить, що наша місцева влада докладає зусиль, аби згадати та вшанувати пам'ять загиблих, а також не забуває про живих учасників війни на Сході України".

l

Я переконана:  скільки не мине часу, ми  завжди    пам'ятатимемо про  подвиг наших Героїв. Не забуваймо про їхні родини, допомагаймо  і бережімо їхніх діточок, молімося за світлі душі тих, хто зберіг нам радість  життя!

Світлана ТРОЦЮК.

НА ЗНІМКАХ: фотовиставка "Зерно" на бульварі Лесі Українки в Ковелі.

Фото автора і 

Мирослава ДАНИЛЮКА.

Не в якійсь чужій країні це діється, а тут, у нашій славній Україні, де земля виграє барвами життя, але смуток і жаль чомусь часто стискають серця людей.

Сьогоднішня публікація – чергове переосмислення страшної трагедії під назвою "війна". Війна, яка восьмий рік поспіль триває на нашій омитій  кров'ю українській землі. 

Напевно, це найскладніші рядки, які мені доводилося писати хоча б раз у житті. Душу огортає пекучий пронизливий біль, а серце плаче і розривається на тисячі дрібних уламків. На жаль, слова тут безпорадні й неспроможні передати цей смуток 

…Їх об'єднала любов до України. Боротьба за суверенітет, незалежність, територіальну цілісність, cвою мову та віру, за право бути собою, за те, щоб наші діти жили під мирним небом. Cвоїм духом та тілом, серед крові та мороку, наші українські воїни засвідчили відданість Україні до останнього подиху. 

З нагоди свята Покрови Пресвятої Богородиці та Дня захисників і захисниць України у Ковелі відкрито тематичну фотовиставку під назвою "Зерно".

У центрі міста, вздовж бульвару Лесі Українки, розміщені стенди з фотопортретами загиблих воїнів Ковельської об'єднаної  громади та їхніх дітей. 

Кожен стенд викликає  сльози смутку, але водночас  – вдячність творцям цього, без перебільшення, геніального проєкту, ініціатором якого виступила Ковельська міська рада.

Виставка  не може  залишити байдужим нікого, адже відображає трагічні долі воїнів-героїв, а на звороті світлин, ніби продовження життя, – їхні діти, обличчя яких випромінюють надію і віру у мирне майбутнє.  А назва виставки "Зерно" містить глибокий і мудрий зміст, символізує продовження роду в дітях-зернятках.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 81

Коли перед очима проходять кадри з теленовин, фото поранених та загиблих Героїв, ми розуміємо, що слова «Душу й тіло ми положим за нашу свободу…» стали не просто словами з Гімну, а є символом нескореної душі, закликом для всіх і для кожного. 

З 2014 року наша країна знаходиться в стані неоголошеної війни  з російським агресором на Сході України, де  досі продовжуються  військові дії. З того часу минає ось уже восьмий рік, але, на жаль, далеко не кожен і не завжди згадує про мужніх, сміливих, хоробрих воїнів, які, не шкодуючи власного життя і здоров’я, зі зброєю в руках, захищають східний кордон України.

А наші хлопці, наші Герої, й досі перебувають в окопах, досі боронять нас від російського агресора, відважно боряться за Перемогу. Попри труднощі, невимовний біль, попри те, що кожен день доводиться переживати непоправні втрати, або повертатися додому і проходити курс довготривалого лікування. 

В рядах української армії стали до боротьби за незалежність України наші земляки. Вдивімося в їхні обличчя! Вони  — різного віку. Хтось зовсім недавно залишив стіни школи, хтось має дружину, дітей, онуків, а хтось – всім серцем і душею відданий рідній землі.

х  х  х

Перед зустріччю з ковельчанином Миколою Бобром, сержантом запасу 14-ої окремої механізованої бригади, який отримав травму  на війні з російськими загарбниками  і пройшов стежками війни з лютого 2015 по травень 2016 року, добряче хвилювалась. 

Хотілось душевно поспілкуватись, поговорити про той непростий час, коли наш земляк перебував на передових позиціях в населених пунктах Донбасу. А ще більше виникало бажання потиснути його  сильну руку  і подякувати дружині Людмилі   за відданість, терпіння, мудрість і любов, яка додавала бійцю  сили, мужності і віри.

Микола Миколайович Бобер народився в м. Ковелі у 1974 році, навчався у ЗОШ №5, по закінченню якої  пішов здобувати професію за спеціальністю «газоелектрозварювальник» в ПТУ №7. Після закінчення училища був призваний на військову строкову службу в лави Національної гвардії України, яку проходив в тодішній Автономній Республіці Крим. По завершенню служби проживав і працював у Рівному, звідки родом його батько Микола. В родині сержанта військових не було, але в його душі завжди жило почуття любові до України, бажання захищати її в разі потреби.

Обставини склались так, що чоловік повернувся у рідний Ковель, де народився і проживає не один рік. Тут зустрів свою долю – кохану дружину Людмилу, з якою виховують прекрасних дітей – доньку Валентину і сина Іллю. Микола Миколайович не лише мужній і порядний чоловік. Він — людина,  переконання і вчинки якого зворушують, спонукають замислитися, а його чуйне, хоробре серце – взірець відваги і патріотизму.  

— Пане Миколо, не страшно було свідомо йти на війну? Розкажіть про свою військову службу у цей непростий для нашої країни час.

— Вважаю, що кожен чоловік повинен  захищати рідних, близьких, домівку, Батьківщину. Від свого обов’язку не заховався, отримав повістку за місцем проживання. Спочатку потрапив на військові навчання у Старичі Львівської області (навчально-військовий Центр). Тут змінив військову професію і перекваліфікувався:  із заступника командира мотострілецького відділення пішов на посаду головного сержанта, або, якщо сказати простіше, «старшини». 

Після розподілу в Старичах призначений сержантом запасу 14-ої окремої механізованої бригади. До того, як потрапили у Донецьку область, пройшли військову підготовку у Рівненській, Черкаській, Дніпропетровській, Миколаївській  областях (славнозвісний полігон «Широкий лан»). 

А далі – служба у різних місцях дислокації  Донецької  області. У команді з іншими сержантами керував  одним із військових підрозділів. В населеному пункті «Зелений гай» (Донецька обл.) офіційно призначили командиром підрозділу Валерія Фісаюка,  а я залишився виконувати обов’язки головного сержанта підрозділу, який налічував 259 чоловік. Ми забезпечували наших військових пальним, обмундируванням,  боєприпасами. Підрозділ був задіяний в мотострілецькому батальйоні, артрозвідці. Наші хлопці навіть страви готували  для українських танкістів. Службу несли чесно і відповідально, незалежно від того, хто яку посаду обіймав.

— Миколо Миколайовичу,  неодноразово чую, що війна на Сході – переосмислення цінностей, зміна свідомості, а найголовніше – віра в Бога…

– Так. Після пережитого починаєш по-іншому дивитися на життя, задумуватись над тим, що міг би зробити набагато більше, з’являється відповідальність, адже за тобою стоять люди, в кожного з яких — сім’я. Дякуючи молитвам, непохитній вірі в Бога, ми міцно тримаємось на бойових позиціях.  Я не уявляю свого життя без своєї сім’ї, рідних, друзів і, звісно ж, бойових побратимів. 

— Пане сержанте, даруйте, що «торкаюся» минулого, нагадую вам про пережите, адже, наскільки знаю, у ваших військових колах не прийнято нарікати і про це говорити…

— Невідомо, що буде далі, але українські військові сили набагато зміцніли, ми навчились давати достойну відсіч ворогу. Тут не має значення, звідки хто приїхав, адже усіх єднає патріотизм. 

Не можу не згадати сьогодні кращих синів Ковельщини, Волині, з якими зводили військові стежки на Донеччині.  Це  — мудрий, завжди справедливий, сміливий ковельчанин Іван Хомюк (виконував обов’язки командира взводу матеріального забезпечення), сильні  і невтомні  Андрій Рибчук —  з Волі-Любитівської, Андрій Петрук — з Пісочного, Павло Кравчук — з Борщівки, хлопці з Каменя-Каширського, Ратного та інших куточків нашого славетного краю. Їхній подвиг – безцінний! Дякую вам, бойові товариші! 

Не в моїх правилах нарікати, чи розповідати про свої біди й переживання. Лише коротко скажу, що на війні з російським ворогом отримав травму.  

Якщо відверто, то психологів для нашого брата не існує, держава відсторонилася від проблем ветеранів, учасників АТО/ООС. Я не підтримую жодного політика, який нібито відстоює наші інтереси, але, насправді, це маніпуляція і популізм, тому, мабуть, я не дуже хотів давати Вам інтерв’ю, пані Світлано!

Найкраща психологічна підтримка для кожного військового – це сім’я. НЕ існує жодних ліків в світі, аби загоїти душевні і фізичні рани. Але любов і терпіння наших дружин, посмішка рідних дітей, онуків допомагають оговтатися від пережитого. Загалом, перебував у зоні бойових дій  з червня 2015 по травень 2016 р. Це був непростий для усіх нас період. Але нам вдалося вистояти і перебороти чимало труднощів.

Я безмежно кохаю свою дружину Людмилу, цілую її натруджені, ніжні руки і шаную  за велике і добре серце! Їй  стільки довелося пережити через мою службу на Сході. Пишаюся своїми дітьми – донькою Валентиною і сином Іллею, яких ми виховуємо в дусі патріотизму. Вони у нас – щирі патріоти й активісти, учасники багатьох патріотичних заходів і урочистостей. Донька має неабиякий хист до вивчення іноземних мов, а син – наша гордість, опановує військове мистецтво у секції рукопашного бою. 

— Миколо Миколайовичу, 24 серпня ц.р. у Києві після військового параду на Хрещатику з нагоди 30-річчя Незалежності України відбувся Марш її захисників, у якому взяли участь ветерани АТО, серед яких цю почесну місію виконували ковельчани. Відомо, що Ви були безпосереднім учасником цієї події… 

— Так, для кожного з нас це була  непересічна і важлива подія.  На цьому Марші прапор Волинської області розпочав нести депутат Ковельської міської ради, підполковник запасу морської піхоти Володимир Шпіка, який передав мені право продовжити виконувати цю почесну місію. У Марші брали участь 7 ветеранів АТО з Ковеля, а також волонтер Сергій Приходько, який працює стоматологом.

…Після військового параду був збір біля приміщення університету імені  Тараса Шевченка, тоді спустилися вниз до Бессарабського ринку, а звідти пройшли пішою ходою по усьому Хрещатику. 

Зустрів військових побратимів. Щиро радію зустрічі із своїм добрим знайомим, українським письменником Владом Якушевим, котрий написав знаменитий роман «Карателі», в якому описуються події російсько-української війни у 2015-2016 роках. Такі моменти зігрівають душу, хочеться жити, вірити, радіти.

Дай, Боже, усім  любові, терпіння і мудрості! Дай, Боже, усім дочекатись зі Сходу своїх синів, чоловіків, братів, коханих живими і здоровими! Нехай, нарешті, закінчиться ця клята війна! Молю про це Бога…

Розмову вела 

Світлана ТРОЦЮК.

НА ЗНІМКАХ: представники ГО “Ветеранів та волонтерів АТО/ООС” м. Ковеля; сержант Микола БОБЕР з дружиною Людмилою,  донькою Валентиною та сином Іллею;  під час Маршу захисників Вітчизни на Хрещатику разом з військовими побратимами.

Фото з домашнього архіву.

l

P. S. Війна, яка триває восьмий рік на Сході рідної Вітчизни, – це не жахливий сон, а страшний період нашої історії. І ми не маємо права забувати про наших військовослужбовців, ветеранів АТО/ООС, які боронили і  боронять незалежність нашої держави для того, щоб  життя продовжувалось, щоби світило Сонце і сміялись українські діти у своїй рідній Україні!

С. Т. 

Коли перед очима проходять кадри з теленовин, фото поранених та загиблих Героїв, ми розуміємо, що слова «Душу й тіло ми положим за нашу свободу…» стали не просто словами з Гімну, а є символом нескореної душі, закликом для всіх і для кожного. 

З 2014 року наша країна знаходиться в стані неоголошеної війни  з російським агресором на Сході України, де  досі продовжуються  військові дії. З того часу минає ось уже восьмий рік, але, на жаль, далеко не кожен і не завжди згадує про мужніх, сміливих, хоробрих воїнів, які, не шкодуючи власного життя і здоров’я, зі зброєю в руках, захищають східний кордон України.

А наші хлопці, наші Герої, й досі перебувають в окопах, досі боронять нас від російського агресора, відважно боряться за Перемогу. Попри труднощі, невимовний біль, попри те, що кожен день доводиться переживати непоправні втрати, або повертатися додому і проходити курс довготривалого лікування. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 205