11.02.2021 Троцюк Світлана Дмитрівна

Б1Протоієрей Анатолій ЯЦКІВ: "Без віри вижити у такі складні часи неможливо"

Сьогодні гість нашої газети – протоієрей Анатолій ЯЦКІВ, настоятель храму Св. Архістратига Михаїла (с. Перковичі Ковельського району), автор поетичної збірки "Синівський борг", яка  побачила  світ 31 грудня 2020 року. 
Моє серце переповнюється світлими й водночас приємними відчуттями, адже маю за честь розповісти  читачам нашої газети про людину високодуховну, освічену,  надзвичайно сильну духом, наділену найвищими  людськими якостями, талановитого поета і духовного наставника, патріота рідної землі, вірші якого допомагають переосмислити духовні і християнські цінності, відкрити свої душі для добра і милосердя. 
І ось тримаю в руках цінний скарб – першу поетичну збірку Анатолія Яцківа під  назвою "Синівський борг". Не можу оминути сказане мудре слово про поета-сучасника, яке так влучно написав Заслужений журналіст України, редактор газети "Вісті Ковельщини" Микола Вельма:
"Поезія о. Анатолія – це, образно кажучи,  філософія його тонкої і чутливої душі. Натхнення творити дав автору Сам Господь, настільки поетичні рядки проникливі, чуттєві, сповнені любові і поваги до людей, яким він несе Боже слово не тільки з амвона, а й з газетних шпальт, а тепер ще й із  вистражданої та омріяної книги. Тут стільки мудрих думок, життєвих притч і глибокозмістовних повчань і настанов, що вистачило б на декілька  поетичних праць. І добре, що о. Анатолій, переборюючи труднощі і негаразди на своєму життєвому шляху, зумів сформувати з написаного свій своєрідний поетичний кодекс честі і високої моралі…".
l
– Отче Анатолію, приємно знову з Вами спілкуватись, адже кожне сказане Вами слово не може залишити байдужим і спонукає замислитись над сенсом нашого буття. Відверто кажучи, вперше переживаю такі відчуття, тому трішки хвилююсь, адже ніколи не записувала  інтерв'ю із священиком. Розкажіть про себе, Ваш життєвий шлях, звідки Ви родом…
– Дякую за запрошення  і можливість поспілкуватися з Вашою газетою. Маю це за велику честь, бо з таким мені рідним газетним виданням знайомий і ставлюся до нього з теплотою із самого дитинства. Навіть ще трішки застав тих радянських часів, коли, власне, й газета малу іншу назву.
Я народився тут, на Ковельщині, в с. Козлиничах у сім'ї простих трудівників.
Мама – Анастасія Іванівна, яка зараз уже на пенсії, все життя працювала дояркою, і тато – Анатолій Петрович, нині вже покійний, теж весь свій вік провів у колгоспі. Маю рідного брата Петра, який від батьків перейняв любов до землі і своє життя пов'язав із селом та землеробством. Про себе, на відміну від брата, на жаль, так не можу сказати.
Після закінчення школи я намагався втілити свою давню дитячу мрію – стати футболістом і навіть вступив з такими намірами в один із львівських навчальних закладів. Проте, не склалося (посміхається). Потім була служба в лавах Національної Гвардії України, під час і після якої продовжилися мої пошуки себе. Одруження, народження доньки Анастасії…Життя летіло без зупинок.
– Бути священнослужителем  – відповідальна християнська місія, яка вимагає чимало знань й  умінь, а головне – відчуття того, що Ви можете йти праведним шляхом і  нести Слово Боже для усіх віруючих і тих, хто через біль, розпач і розчарування втратив цю віру. Коли до Вас прийшло усвідомлення і бажання служити Господу нашому, присвятити своє життя Церкві?
– Любов до Церкви мама прищеплювала нам з дитинства. Але свідомим прихожанином нашого Хресто-Воздвиженського храму в Козлиничах я став після служби в армії. Співав у церковному хорі. Потім, коли після одруження переїхав на постійне проживання у м. Ковель, то і тут, облюбувавши один із храмів, постійно відвідував богослужіння. Сан священика  прийняв вже у досить зрілому віці, коли мені виповнився 31 рік. Тоді ж вступив до Волинської духовної семінарії, яку закінчив у 2013 році.
Та навіть у такому віці недооцінював всю важливість і відповідальність цієї місії – бути пастирем. На початку інтерв'ю Ви  мене гарно характеризуєте, однак я вважаю, що це далеко не так, тому що навіть й на третину не відповідаю тим похвалам. Гріховна людська природа завжди намагається, як- то кажуть, брати своє, ким би ти не був.
Та, навчаючи  і допомагаючи виправлятись людям, я намагаюсь вчитися і виправлятися разом з ними.
Коли Бог мене обрав і поставив на таке місце, то маю нести цей послух і йти вперед, бо Святе Письмо каже: "Хто кладе руку свою на плуг, але обертається назад, той неблагонадійний для Царства Божого" (Єв. від Луки 9:62).
– Отче Анатолію, у Вашій поетичній збірці "Синівський борг" у вступному слові Ви пишете, що книга, яку Вам довелося написати, – це прояв безмежної любові і милосердя Божого до грішної людини. Це Ваш своєрідний пошук  самого себе?
– Прояв безмежної любові Божої до мене в даному випадку полягає у тому, що, незважаючи на всю мою гріховність, всі мої недоліки як людини і як священика, Господь дарував мені цю можливість – творити поезію. 
– І, все ж таки, що стало поштовхом до написання поетичних творів із таким глибоким змістом? Що змінилося у Вашому житті, коли побачила світ Ваша перша літературна "ластівка"? 
– Однією з причин цього, про що  я дав це зрозуміти у своїй першій збірці, є відхід у Вічність мого батька. Надто пізно  зрозумів, що дуже віддалився, що занурився у свої справи, у вир життя і не приділяв батькам достатньо уваги. Я знаю, що було чимало моментів, коли  мав би бути поруч з батьком, але не був, знаходячи для себе завжди якісь виправдання і пояснення.
Таким чином, якщо я недостатньо приділяв йому часу тут і не часто давав привід порадіти за мене і разом зі мною, принаймні нехай він порадіє за мене там. Я не сумніваюсь, що тато мене бачить.
З виходом книги змінилося дуже багато. Це дуже радісні відчуття, що є користь від твоєї праці, від того, що ти ділишся з людьми думками, мріями. 
– На які теми найскладніше писати?
– Найскладніше писати вірші-присвяти людям, яких уже немає з нами. Щоб бути повністю щирим у своїх рядках, треба самому пережити весь той біль, який ти описуєш. Водночас, усвідомлюю, що близькі та  рідні тієї людини, кому присвячений вірш, будуть читати його і таким чином  їх рани відкриватимуться знову і знову.
З одного боку, таким віршем  хочу дати можливість відчути, що та чи інша людина не забута, і біль її рідних – це і наша біль. З іншої – мене подеколи переслідує відчуття провини, що своїми рядками я спричинив чиїсь сльози і сколихнув чиїсь болючі спогади…
– Багато хто з відомих і  знаменитих творчих особистостей зізнається, що муза  до них приходить зазвичай вночі. Чи бувало так, що Ви  прокидалися або не могли заснути, адже думки  не полишали  якісь надзвичайні ідея чи сюжет до поетичних творів?
– Муза приходить по-різному (посміхається). Є вірші. які народжуються в автобусі, по дорозі на службу або зі служби. Так, були вірші, які я писав о другій годині ночі або о шостій ранку.
Мабуть з-пів десятка віршів чи трохи більше  написав за ідеями, які мені дав син Тимофій. Він постійно цікавиться, активно бере участь у процесі і намагається бути у курсі справ щодо моєї творчості.
– Які книги допомагають Вам у творчій роботі?
– Найбільше люблю історичні та пригодницькі книги. Взагалі історія та географія були моїми улюбленими предметами у школі. Напевно, звідси і вподобання у літературі.
Ну, і звісно, духовні книги. Священик має всебічно рости, досліджувати і вивчати служіння, котрому присвячене його життя, тому що має нести ці важливі у справі спасіння знання людям.
– Опишіть Ваше робоче місце.
– Ми живемо в однокімнатній квартирі, тому у нас з сином-школярем робоче місце одне на двох (посміхається). Письмовий стіл, комп'ютер, принтер для друку. А ще у нас чимало кімнатних рослин. Ними у нас займається наша мама.
– Чи є у  першої збірки свого роду "місія"? Що повинен зрозуміти читач, на Ваш погляд, коли перегорне останню сторінку?
– Місія, напевне, – це дуже гучне слово. Але буду щасливий якщо якісь рядки, того чи іншого вірша, залишаться у когось в душі і спонукатимуть на добро і на діла любові, на переосмислення і якісь позитивні зміни у душі, у ставленні до життя і до наших ближніх, до віри, до Церкви Христової та своєї батьківщини України. На виправлення помилок, які всі ми в тій чи іншій мірі робимо.
–  Храм Св. Архістратига  Михаїла знаходиться у  "глибинці" – в с. Перковичах, що на Ковельщині.  Вам доводиться щонеділі добиратися туди звичайною "маршруткою". Це складно?
– У народі існують стереотипи, що священику краще і "почесніше" служити у якомусь великому храмі десь у місті, де на кожну службу приходить кілька сотень людей.
Я переконаний, що Бог не ділить нас за такими критеріями, і Церква Христова не ділиться на міську і сільську, віра не ділиться на селянську та інтелігентську. І віряни з тієї самої поліської глибинки нічим не гірші, ніж віряни з мільйонного міста-мега-полісу. І вони потребують духовної підтримки, молитов, служби Божої. 
Наш храм у Перковичах знаходиться на кладовищі, і це особливе намолене місце. Немає шуму, немає зайвої суєти, що дозволяє налаштуватися на молитовний лад. Я отримую радість від свого служіння, і це – найважливіше.
У всьому можна знайти свої переваги, навіть у службах в маленьких селах і в доїзді туди звичайним рейсовим автобусом.
– Отче Анатолію, як сьогодні вистояти і не втратити остаточно віру у Бога  звичайній людині? Адже ні для кого не секрет, що світ наповнений злом, помирають і хворіють наші близькі й знайомі. Як пережити усі ці нелегкі випробування?
– Без віри вижити у такі складні часи дуже важко. Прогресуючи технологічно, на жаль, людство деградує духовно. Суспільство максимально зациклене на матеріальних благах, і в гонитві за ними ми втрачаємо і нехтуємо тими духовними орієнтирами, які закладені у кожній людині Творцем.
У цій суєті і вирі справ, як би там не було, людина має знаходити час для спілкування з Богом, для роздумів про свою душу і про її спасіння, відвідувати храм Божий. Бо значна кількість людей сприймає Церкву, як таку собі комунальну установу, де можна задовольнити якісь свої потреби: посвятити паску, похрестити дітей, повінчати молодих, поховати близьких, відслужити молебень, бо хтось захворів, і т. д. Безумовно, коли у подібному виникає необхідність, то це потрібно звершувати, але, самі по собі відвідини храму людиною тільки "по потребі" не є справжнім живим спілкуванням з Богом. 
Світ наповнений злом, тому що ним наповнені ми з вами. Зла нам сюди не принесли "інопланетяни".
Якби кожен з нас боровся зі злом у самому собі, то і вплив зла в загальному у світі був би значно менш відчутнішим. Без живої віри і молитви, без справжнього спілкування з Богом зло не перемогти.
– І насамкінець розкажіть, над чим працюєте нині? Наскільки відомо, Ви взялися за написання нової збірки?
– На даний час працюю над новою збіркою. Написано вже більше двох десятків віршів. Нинішні твори пишу довше і прискіпливіше, я б сказав, бо став значно вимогливішим сам до себе. Моя рання творчість була більш простою, адже я писав для своєї вайбер-спільноти "Дорога Життя" і не знав, що це буде книга. Міг сісти написати вірш за годину, а потім до вечора написати ще один. Сьогодні ж на створення одного вірша  може піти кілька днів.
Я вже знаю, як називатиметься збірка, кому вона буде присвячена і навіть приблизно уявляю, що буде зображено на обгортці книги. Дай, Боже, здоров'я діждати її нам усім.
А ще, сподіваюся, що ми таки зможемо подолати епідемію, що будуть зняті всі карантинні обмеження і у другої збірки (знову ж таки, якщо буде на те Божа воля і будемо всі здорові) відбудеться повноцінна презентація. У першої збірки, на жаль, ніякої презентації не було.
– Що побажаєте читачам нашої газети?
– Читачам "Вістей Ковельщини"  бажаю міцного здоров'я перш за все. Кріпості сил і терпіння переносити всі ті негаразди, які випадають нам у житті. Бажаю миру в душі, миру в сім'ях і миру в державі нашій Україні!
Ну і, звісно, читайте і бережіть "Вісті Ковельщини" – цю неповторну просвітницьку колиску нашого міста і району! До побачення, і нехай Благословить нас усіх Господь!
Розмову вела 
Світлана ТРОЦЮК.
НА ЗНІМКАХ: отець Анатолій у родинному колі; з татом Анатолієм Петровичем; Пасха Христова – с. Колодяжне, 2018 р., з отцем Іваном ГОРУНОМ.
Фото 
з домашнього архіву.
Сьогодні гість нашої газети – протоієрей Анатолій ЯЦКІВ, настоятель храму Св. Архістратига Михаїла (с. Перковичі Ковельського району), автор поетичної збірки "Синівський борг", яка  побачила  світ 31 грудня 2020 року. 
Моє серце переповнюється світлими й водночас приємними відчуттями, адже маю за честь розповісти  читачам нашої газети про людину високодуховну, освічену,  надзвичайно сильну духом, наділену найвищими  людськими якостями, талановитого поета і духовного наставника, патріота рідної землі, вірші якого допомагають переосмислити духовні і християнські цінності, відкрити свої душі для добра і милосердя. 
 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 169
Читати далі
11.02.2021 Троцюк Світлана Дмитрівна

ЛюдиНа дачному масиві має бути порядок

Успішна діяльність будь-якого підприємства, організації,  об'єднання значною мірою залежить від компетентності,  порядності, відповідальності керівника, котрий повинен  чітко дотримуватися  вимог чинного законодавства України. Незнання законів не звільняє  його від відповідальності.
Нещодавно  члени  садівничого масиву "Машинобудівник" зібрались  біля третього корпусу ВАТ "Ковельсільмаш", аби обговорити наболілі для них питання, які впродовж багатьох років не вирішувались.  
 За словами садоводів, ситуація, що склалася навколо садівничого масиву, викликає неабияке занепокоєння, адже його голова, обіймаючи  посаду з 2008 року, не виконує свої прямі службові обов'язки: не проводить звітно-виборні збори, жодного разу не звітувалася про свою діяльність, одноосібно призначає  або виводить зі складу членів ради та контрольно-ревізійної комісії, відмовляє членам товариства у їх бажанні ознайомитися із Статутом товариства.
Олександр Балак, багаторічний член дачного масиву "Машинобудівник", запропонував присутнім  вирішити конфліктну ситуацію мирним шляхом, визначитися із датою проведення звітно-виборних зборів. Олександр Сергійович запросив до діалогу голову  Тамару Матошняк, на яку чекали на вулиці  майже 50 чоловік. 
Голова товариства уважно вислухала зауваження громади, погодилася, що далеко не все вдавалося зробити,  як хотілося, але на це були, за її словами, об'єктивні причини. Однак так і не змогла пояснити,  чому за 12 років не відбулися жодні збори.
 Присутніх цікавило,  яка сума коштів надходить щорічно від членських внесків, на що вони витрачаються, де протоколи засідань ради, куди спрямовуються кошти (благоустрій, водовідведення, вивіз сміття та інше), чому у товаристві відсутня посада бухгалтера, а рада масиву, контрольно-ревізійна комісія призначаються одноосібно головою масиву, чому самотужки збирає  членські внески, як можна одночасно бути головою, бухгалтером у ті ж самі години роботи?
Одне із найголовніших питань, яке цікавило учасників зустрічі, – чому до цих пір не вирішено  питання  електропостачання.
Олександр Балак доступно пояснив, яким чином можна налагодити електропостачання, адже біля залізничних колій через садівничий масив  проходить електролінія.
Власне, багато садоводів згодні скластися коштами, аби провести електроенергію до своїх дачних обійсть.
Тамара Матошняк погодилася зайнятися проведенням електропостачання і зробити все від себе залежне, аби виправдати довір'я членів товариства, пообіцяла провести збори і відзвітувати про  використані кошти. Але, крім слів, питання не зрушилося з місця.
Ще один з активістів Сергій Карпік, який в свій час багато років очолював громадську організацію, закликав учасників зустрічі об'єднатися, аби разом вирішувати проблеми, що назріли.
– Будь-яка громадська організація (в т. ч. садівничий масив) повинен мати  Статут, голову, раду, ревізійну комісію, бухгалтера, – зазначив у виступі Сергій Васильович. – Це передбачено відповідним Законом України.  В зв'язку з цим  слід регулярно скликати  звітні збори, контрольно-ревізійна комісія має відзвітувати про використані кошти. Голова обирається громадою, адже саме громада – найвищий орган влади товариства і має вищі повноваження, ніж голова. Рада і голова обираються чи переобираються під час загальних зборів. Призначати одноосібно членів ради – це грубе порушення Статуту, а відповідно й Закону України. 
Завершуючи сказане, пан Сергій ще раз наголосив, що кожна людина повинна знати свої права і обов'язки,  ознайомитись із Статутом, бо це не є таємницею.
Члени садівничого  масиву "Машинобудівник" зобов'язали Тамару Матошняк провести загальні збори, як і передбачено Законом,  у місячний термін, а оголошення про  місце їх проведення, дату і час опублікувати в газеті "Вісті Ковельщини".  Після того, як відбулася зустріч дачників із керівником садівничого масиву,  в газеті "Вісті Ковельщнни" 28 січня 2021 р.  надруковано оголошення під заголовком "До уваги садоводів садівничого масиву "Машинобудівник", де рада масиву повідомляє, що загальні збори садоводів відбудуться 25 лютого ц. р. о 15.00 год. в приміщенні Палацу  культури ім. Т. Г. Шевченка.
Газета "Вісті Ковельщини" готова допомагати членам "Машинобудівника", які чекають на підтримку  журналістів. Написаним вище  ми не беремо на себе ролі  "судді", а лише висвітлюємо подію,  куди   прибули на запрошення людей. Про те, як складатиметься ситуація надалі, розповімо в подальших публікаціях.
Світлана ТРОЦЮК.
НА ЗНІМКАХ: зустріч садоводів садівничого масиву "Машинобудівник" на території "Ковельсільмашу";  такий вигляд мав у день зустрічі садівничий масив при в'їзді на його територію.
Фото автора.
Успішна діяльність будь-якого підприємства, організації,  об'єднання значною мірою залежить від компетентності,  порядності, відповідальності керівника, котрий повинен  чітко дотримуватися  вимог чинного законодавства України. Незнання законів не звільняє  його від відповідальності.
Нещодавно  члени  садівничого масиву "Машинобудівник" зібрались  біля третього корпусу ВАТ "Ковельсільмаш", аби обговорити наболілі для них питання, які впродовж багатьох років не вирішувались.  
 За словами садоводів, ситуація, що склалася навколо садівничого масиву, викликає неабияке занепокоєння, адже його голова, обіймаючи  посаду з 2008 року, не виконує свої прямі службові обов'язки: не проводить звітно-виборні збори, жодного разу не звітувалася про свою діяльність, одноосібно призначає  або виводить зі складу членів ради та контрольно-ревізійної комісії, відмовляє членам товариства у їх бажанні ознайомитися із Статутом товариства.
Олександр Балак, багаторічний член дачного масиву "Машинобудівник", запропонував присутнім  вирішити конфліктну ситуацію мирним шляхом, визначитися із датою проведення звітно-виборних зборів. Олександр Сергійович запросив до діалогу голову  Тамару Матошняк, на яку чекали на вулиці  майже 50 чоловік. 
Голова товариства уважно вислухала зауваження громади, погодилася, що далеко не все вдавалося зробити,  як хотілося, але на це були, за її словами, об'єктивні причини. Однак так і не змогла пояснити,  чому за 12 років не відбулися жодні збори.
  
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 132
Читати далі
21.01.2021 Троцюк Світлана Дмитрівна

параНехай любов нас зігріває

От і прийшла до нас "чаклунка"-зима, накривши світ широкими білими крильми.
І хоч сьогодні ще сніжить та приморожує, але з кожним днем Сонце все вище над головою, що означає лиш одне: наближається весна, і в кожного з нас з'являється надія на краще. 
Мені зовсім не хочеться говорити про сумне і те, що гнітить наші стривожені душі, адже ми з вами опинились у полоні  негативної інформації й подій, які, на жаль,  стають нашим повсякденням. 
Давайте поговоримо про інше.
Пригадайте, коли Ви востаннє були закохані? Коли серце охоплював трепет й неймовірне бажання помічати кожну дрібничку,  коли захоплено милувалися  заходом і сходом Сонця, коли хотілось посміхатись й  радіти кожній безцінній миті життя.  
…І ось я йду зимовим  парком,  сніжинка казкової форми й краси падає на мої плечі, і я відчуваю,  ніби живу у чарівній і неповторній казці. А казка – всюди.
І так важливо, щоб це душею відчули усі, щоб пройнялися красою і неповторністю своєї землі, ставали добрішими, чуйними, терплячими і люблячими. Так. Саме люблячими.  
Я звернула увагу на літнє подружжя, яке, міцно тримаючись за руки, йшло алеєю парку. В їхніх очах помітила стільки любові й теплоти, що усі мої проблеми та переживання вмить розчинились в повітрі. Здавалося, що їхні обличчя сяяли життєдайним джерелом почуттів, а зморшки на чолі десь  "порозбігалися" в невідомому напрямку.
Я сповільнила крок, й тихенько, не поспішаючи, стала йти за ними (даруйте, що цікавість взяла гору – авт.).
– Ганнусю, я щасливий, що ти у мене є, – мовив тихо до своєї дружини чоловік. – А пам'ятаєш, як ніс тебе на руках через весь парк й навіть випадкові перехожі заздрили нашому коханню?
– Так, Миколо, пам'ятаю, тоді навіть трохи соромилася, що ми привертаємо до себе увагу.  А тепер не уявляю, як би жила без тебе всі ці роки. Ти мій герой, ти – моя підтримка і опора.
…На моєму обличчі виступили щирі сльози щастя, адже від почутого неможливо  було не розчулитись.
А хіба завжди ми знаходимо сміливість сказати про свої почуття своїм чоловікам, дружинам, дітям, батькам, дідусям й бабусям, своїм рідним і друзям? Через шквал негативу, який звалився на нас як снігова лавина, ми забуваємо про головне: любов, людяність, добро ніхто не відміняв. 
Давайте частіше нагадувати один одному, що ми насправді відчуваємо, дарувати свою любов словами і вчинками, не забувати цілувати й обіймати своїх найдорожчих.
 Нехай написані рядки принесуть любов, радість і тепло кожному, хто прочитає їх. А настрій навіть у найхолодніші зимові дні завжди залишиться веселим і бадьорим.
З повагою та любов'ю – 
Світлана ТРОЦЮК.
От і прийшла до нас "чаклунка"-зима, накривши світ широкими білими крильми.
І хоч сьогодні ще сніжить та приморожує, але з кожним днем Сонце все вище над головою, що означає лиш одне: наближається весна, і в кожного з нас з'являється надія на краще. 
Мені зовсім не хочеться говорити про сумне і те, що гнітить наші стривожені душі, адже ми з вами опинились у полоні  негативної інформації й подій, які, на жаль,  стають нашим повсякденням. 
Давайте поговоримо про інше.
Пригадайте, коли Ви востаннє були закохані? Коли серце охоплював трепет й неймовірне бажання помічати кожну дрібничку,  коли захоплено милувалися  заходом і сходом Сонця, коли хотілось посміхатись й  радіти кожній безцінній миті життя.  
 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 73
Читати далі
14.05.2020 Троцюк Світлана Дмитрівна

олексюкВасиль Олексюк: "Сільська медицина найближча до людей"

Напевно, немає такої людини, яка змогла б у своєму житті обійтися без допомоги медиків. Без перебільшення скажу, що хоч обрала  журналістику, а не медицину,  люди у білих халатах   викликають у мене величезну повагу. Народилася і живу я в місті, та життя людей в сільській місцевості, їхні болі і тривоги не залишають мене байдужою. Особливо хвилює стан справ з медициною на селі.  І не тільки у поліській "глибинці".  
Про те чи змінилась ситуація на краще в охороні здоров'я у зв'язку з її реформуванням, в яких умовах  працюють сьогодні працівники первинної медичної допомоги, до відповідальності яких додався ще й  злощасний  "Covid-19", ми розмовляємо із депутатом Ковельської районної ради, завідувачем фельдшерсько-акушерського пункту с. Козлинич Поворської ОТГ Василем ОЛЕКСЮКОМ.
Високий професіоналізм, компетентність та енергійність – ось ті риси, які зробили Василя Івановича авторитетною і шанованою людиною не тільки у Козлиничах. Провести прийом у ФАПі,  надати медичну допомогу пацієнтам у рідному селі, поміряти тиск, оглянути  хронічних хворих, ще й оперативно відреагувати на термінові  виклики – далеко не весь перелік обов'язків, які виконує фельдшер, який понад 30 років присвятив себе обраній справі.
Родом  Василь Олексюк із с. Карпилівки Камінь-Каширського району. Тут промайнули дитинство, шкільні  роки, але й  досі частинка його душі належить селу, звідки родом, де все таке рідне і близьке. Після закінчення школи склав іспити в Ковельське медичне училище, яке успішно закінчив. Перше робоче місце було  у Карпилівці, затим - служба в армії, яку проходив у Німеччині (НДР). Працював військовим медиком, згодом  одружився. Первісток в молодій сім'ї народився у Німеччині. Однак обставини склалися так, що Василь Іванович разом з родиною повернувся в Україну.
Тож із жовтня 1990 року до сьогоднішнього дня працює і проживає у Козлиничах. 
– Василю Івановичу, Ви маєте досить солідний стаж роботи в медицині, бачили на своєму шляху чимало.  Однак, що не рік, то відбуваються якісь зміни, ведуться постійні реформи, обіцянки чиновників на міністерських кріслах, що  медицина заживе "по-новому". А як воно насправді? 
– В усі часи працювати в медичній галузі було непросто. Але якщо згадати 90-ті роки, коли на прилавках сільських магазинів були, скажімо, гумові чоботи та гармошки, то слід сказати, що на медицину виділялися значні кошти. На жаль, завжди стояло питання про закриття ФАПів, скорочення молодшого медичного персоналу (таких наприклад,  як опалювачі, санітарки). Справа в тому, що і ціни тоді були значно нижчими. З кожним роком вони підвищуються, в той час, як фінансування медицини зменшується. Це дуже прикро. Тим більше, що нині  триває реформа "первинки". Міністерство охорони здоров'я взагалі  їх не бачить.  Передбачається створення  пункту "Здоров'я", причому в населених пунктах, де проживає більше, ніж 700 чоловік. А нам доводиться працювати без  молодшого медичного персоналу.
 Прийшов вранці на роботу і перш, ніж зробити щеплення, мушу  займатися  прибиранням. Завідувачі ФАПів виконують усю роботу без винятку, щоб мати відповідні санітарні умови. Мені пощастило більше, бо я обслуговую одне село. А дехто із сільських медиків працює на два або навіть три населених пункти.  Особливо гостро стоїть це питання в зимовий період 
Але до всього звикаєш. Я не уявляю життя без своєї роботи, односельчан, до яких прикіпів  серцем і душею. Шкода, коли вони хворіють. Ви правильно сказали, що працюємо в непростих умовах. Уявіть собі ситуацію, Ви приходите до мене на прийом, а я тримаю в руках швабру і мию підлогу...
– Василю Івановичу,  не треба бути великим знавцем медицини, аби побачити очевидне. Боляче і прикро, коли у таких маленьких селах, як, до прикладу, Світле чи Шкурат, старенька бабуся або  дідусь не мають можливості отримати першу невідкладну допомогу. Та й не збагну, як можна лікувати людину, скажімо, "візуально". Є чимало випадків, коли потрібно зробити  відповідні аналізи чи обстеження… А якщо це віддаленний населений пункт? Як же вчасно довезти хворого до лікарні?
– Далеко не в кожного фельдшера є автомобіль, але в кого він є, то стараємось вчасно довезти хворих до амбулаторій чи  до районної лікарні. Якщо є необхідність, то викликаємо бригаду швидкої допомоги. На моє переконання, людина з міста чи великого населеного пункту не відрізняється від мешканця маленького села, який теж потребує належної медичної допомоги. Було б чим доїхати до хворого, а так це є завжди. Тому іноді складається враження, що відбувається свідоме знищення сільської медицини.
– Ви як депутат Ковельської районної ради,  часто порушуєте цю проблему під час сесійних засідань. А як вирішуються такі  питання "на місцях"?
– У нас налагоджена гарна співпраця з головою Ковельської районної ради  Андрієм Броїлом, депутатським корпусом. Уважно розглядаємо звернення громадян,  в міру можливостей виділяємо кошти на лікування хворих. Не можу не згадати депутата обласної ради Віктора Козака, екс- керівника Ковельської райдержадміністрації. Будь-яке питання із ним вирішували і вирішуємо з користю для громади. І це  радує. 
З 1 січня 2020 року сільська медицина ("первинка") фінансується коштом місцевих бюджетів. Якщо територіальна громада має можливість утримувати ФАпи, тоді вони матимуть змогу функціонувати. Дякувати Богу, знаходимо компроміси і порозуміння із сільськими депутати, які не стоять осторонь проблем медицини.
– Повернімося до теми номер один – карантину. Чи забезпечений сільський медик засобами захисту?  Чи побільшало хворих за останніх два місяці?
– Якщо відверто, то хворих не побільшало. В зв'язку з карантинними обмеженнями, проводжу консультації в телефонному режимі. Але не можу не згадати один випадок. Захворіла маленька дитина (до року) з підозрою на пневмонію. Прийшов її оглянути, надати першу невідкладну допомогу. Викликав бригаду швидкої допомоги, аби доставити дитину в центральну району лікарню. Приїхали вчасно,як і належить, в захисних костюмах, масках, рукавичках, захисних екранах. Все – у відповідності із протоколом. А  я прийшов на виклик до хворої  дитини в одній масці і рукавичках. Так чи інакше до хворого  першим поспішає на допомогу сільський фельдшер. За час карантину (2 місяці) отримав п'ять одноразових масок, дві шапочки, дві пари рукавичок та один респіратор. Цього явно недостатньо.
– Василю Івановичу, а як же з медикаментами першої необхідності? Сільські ФАПи забезпечені найнеобхіднішим?
– Так.  Для невідкладної допомоги  отримуємо безкоштовні ліки, якими забезпечує Ковельське МТМО. Зняти гострий біль, запобігти інфаркту міокарда є можливість тут, на місці.  Крім того, в Козлиничах працює аптечний пункт, де можна придбати ліки. 
– МОЗ України звітує про те, що в умовах карантину воно приділяє особливу увагу медичним працівникам, які щодня ризикують своїм життям задля порятунку людей. Обіцяють солідну  доплату у розмірі 300 відсотків окладу. 
– Дякуємо МОЗу, що у нас хоча б збереглася та заробітна плата, яка передбачена тарифною ставкою. Про нас, сільських медиків, держава забула. Поки що надбавки не отримують навіть ті, хто лікує хворих на коронавірсну інфекцію. В жодному режимному наказі  немає такої установи, як ФАП. Як уже згадував у нашій розмові, ФАПи утримують місцеві громади.
– Як же тоді бути з людьми, котрі живуть в невеличких селах, де мешкає кілька десятків людей?
– Щоб бригада швидкої допомоги приїхала з Ковеля, необхідно відповісти на чимало питань. Екстрена медична допомога (прямий зв'язок з нею) знаходиться в  Луцьку. Область передає повідомлення в  Ковель. Тоді скеровується бригада швидкої допомоги, яка на той момент перебуває найближче до потрібного населеного пункту. Дуже добре, що у Поворську (11 кілометрів від Козлинич) є пункт швидкої допомоги. В разі потреби карета "швидкої" приїздить за 15-20  хвилин. Можна сказати, що нам дуже пощастило. Але ж не всім так…
– Василю Івановичу, яка демографічна ситуація у Козлиничах? Чи є молодь, чи народжуються діти, чи багато учнів піде у перший клас.
– Село живе, люди працюють, стараються вижити в непростих умовах. В Козлиничах проживає багато молоді. Моя дружина Ніна Романівна, котра працює вчителем початкових класів Козлиничівської ЗОШ, набирає учнів перших класів на новий навчальний рік. В перший клас піде 18 учнів. Це втішає.
– Наскільки відомо, Ваша дружина Ніна Романівна не тільки чудовий педагог, а й займає чітку громадянську позицію, відстоює інтереси громади, які обрали її депутатом Поворської сільської ради.
– Так. В нас – сім'я депутатів. Не можемо стояти осторонь людських проблем, тим паче наших односельчан. Стараємося в міру можливості почути кожного. З дружиною знаходимо порозуміння, при потребі радимося.  Тож нехай всі будуть здорові, нехай кожного минають негаразди, а якщо і виникають якісь проблеми, то щоб їх було під силу вирішити. Миру всім, добра і благополуччя!
Розмову вела 
Світлана ТРОЦЮК.
НА ЗНІМКУ: Василь ОЛЕКСЮК на своєму робочому місці.
P.S. Під час підготовки матеріалу до друку Василь ОЛЕКСЮК повідомив, що Ковельське МТМО виділило на потреби фельдшерсько-акушерського пункту додаткові засоби захисту: 20 пар рукавичок, 10 масок та один захисний костюм. Це засоби індивідуального захисту для сільських медиків, які вони отримуватимуть щотижня.
Напевно, немає такої людини, яка змогла б у своєму житті обійтися без допомоги медиків. Без перебільшення скажу, що хоч обрала  журналістику, а не медицину,  люди у білих халатах   викликають у мене величезну повагу. Народилася і живу я в місті, та життя людей в сільській місцевості, їхні болі і тривоги не залишають мене байдужою. Особливо хвилює стан справ з медициною на селі.  І не тільки у поліській "глибинці".  
Про те чи змінилась ситуація на краще в охороні здоров'я у зв'язку з її реформуванням, в яких умовах  працюють сьогодні працівники первинної медичної допомоги, до відповідальності яких додався ще й  злощасний  "Covid-19", ми розмовляємо із депутатом Ковельської районної ради, завідувачем фельдшерсько-акушерського пункту с. Козлинич Поворської ОТГ Василем ОЛЕКСЮКОМ.
Високий професіоналізм, компетентність та енергійність – ось ті риси, які зробили Василя Івановича авторитетною і шанованою людиною не тільки у Козлиничах. Провести прийом у ФАПі,  надати медичну допомогу пацієнтам у рідному селі, поміряти тиск, оглянути  хронічних хворих, ще й оперативно відреагувати на термінові  виклики – далеко не весь перелік обов'язків, які виконує фельдшер, який понад 30 років присвятив себе обраній справі.
Родом  Василь Олексюк із с. Карпилівки Камінь-Каширського району. Тут промайнули дитинство, шкільні  роки, але й  досі частинка його душі належить селу, звідки родом, де все таке рідне і близьке. Після закінчення школи склав іспити в Ковельське медичне училище, яке успішно закінчив. Перше робоче місце було  у Карпилівці, затим - служба в армії, яку проходив у Німеччині (НДР). Працював військовим медиком, згодом  одружився. Первісток в молодій сім'ї народився у Німеччині. Однак обставини склалися так, що Василь Іванович разом з родиною повернувся в Україну.
 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 291
Читати далі
09.04.2020 Троцюк Світлана Дмитрівна

IMG-49c5c8e7efc0c3a60592bc05570ed756-VЗемна дорога, довжиною у століття

На жаль, роки — не журавлі. Вони не повертаються із вирію. А так хотілося б, щоб журавлині крила ніжно торкнулися і стерли сліди часу на обличчі, а інколи й в душі у наших сивочолих матерів, бабусь, прабабусь…
12 квітня їй виповниться 100 років. Так, так, у ковельчанки Додарук (Клімчук) Василини Іванівни позаду — ціле століття! Але й досі бабуся Василина підкоряє своєю життєвою мудрістю, добрим серцем, щирою вдачею, скромністю і великою інтелігентністю. До кожного  слова жінки хочеться прислухатись, затамувавши подих. 
Маленька Василина з'явилась на світ 12 квітня 1920 року. Її дитинство та юність промайнули у селі Волошках. Зростала у звичайній сільській сім'ї, в якій виховувалось 4 дітей. Василина була найстаршою. Дівчина була надійною опорою для батька й неньки, допомагала їм  у всьому, доглядала молодших дітей. 
Мала неабиякий хист до навчання, закінчила польську школу з відзнакою, як тоді писали, "бардзо добже", отримала почесну грамоту.  Але, коли прийшли "совєти", грамоту довелося порвати. Василина мала намір навчатися у Ковельському мірничому технікумі, навіть успішно склала туди іспити. Однак раптово обірвалося життя її матусі, тому довелося повернутися у рідне село й допомагати батькові доглядати  молодших брата і сестер. Минуло трохи часу,  і Василина вирішила опанувати швейну справу, брала приватні уроки у місцевої швачки. Це ремесло їй далося з легкістю, а в подальшому стало справою її життя.
Красива дівчина з виразними  очима запала в душу Григорію із сусіднього села Волі- Любитівської, з яким познайомились на вечорницях. Хлопець також виявився напрочуд добрим, турботливим, трудолюбивим. Тож у 1942 році Василина з Григорієм побралися. Були це нелегкі воєнні роки, про які бабуся Василина й досі згадує з нотками суму, а її обличчя обпікає непрохана сльоза. Невдовзі народилося двійко дітей — Людмила і Віктор, які стали гордістю батьків і гарним продовженням роду Додаруків. Григорій Лукич працював у військкоматі, а згодом — машиністом  на залізничній колії. 
Так і жили у клопотах, трудових буднях, ростили з любов'ю дітей, вчили їх життєвій мудрості, бути чесними, чуйними, справжніми людьми за будь-яких обставин.
Давно пішов у Вічність дорогий і милий серцю чоловік Василини Іванівни Григорій Лукич. Досі материнське серце розривається від  невимовного болю втрати люблячого сина Віктора, який перейняв найкращі якості й добрі риси характеру від своїх батьків. Він все життя чесно працював, про нього відгукувались лише добрим словом. Віктор Григорович закінчив Харківський поліграфічний технікум, працював у Києві друкарем офсетного друку у "Поліграфкнизі". Разом з  дружиною виховали двох прекрасних доньок. 
Душі не чує у своїй Люсі — старшій  донечці Людмилі матуся Василина. 
З Людмилою  Петрашко (донькою героїні нашої розповіді) мені випала нагода поспілкуватись в телефонному режимі. Людмила Григорівна разом із сім'єю проживає у Хмельницькому. Вона — медик за покликанням, працює на посаді завідуючої Хмельницьким обласним сурдологічним кабінетом, лікар отоларинголог-сурдолог вищої категорії.  Пані Людмила закінчила Тернопільський медичний інститут, ординатуру у Київському  медінституті. Три роки присвятила роботі в АНР (Алжирській Народній Республіці), де працювала лікарем-отоларингологом.
— Чесно кажучи, мені сказали, що ви зателефонуєте, — привітно мовила пані Людмила. — Мені приємно як доньці розповісти про свою маму. Не маючи вищої освіти, дуже інтелігентна жінка, ніколи не образить людину, завжди поспівчуває. Її поважають усі, з ким зводили життєві дороги. Приємна у розмові, завжди вислухає, підкаже, усім допоможе, хто б до неї не звернувся. Родина наша — велика. Мама росла в сім'ї, де виховувалось четверо дітей, а у батька — аж дев'ятеро. У всій родині було 22 дитини. На свята ми усі  збиралися й досі збираємось у нашої мами, яку усі люблять і поважають. Дуже добра і гостинна. Батькова родина, їхні діти і онуки усі знають бабусю Василину, адже бабуся Василина — це душа. 
Мама дуже добра до усіх, ладить із сусідами, які її шанують і поважають. Не було такої дитини, яку б вона не няньчила. Сусідські діти вже стали дорослими, але досі відвідують її.  Мама ділилася усім, а дітлахи завжди знали, де в бабусі лежать цукерки.
До нас із братом була строга, вимоглива, але ми відчували її добре материнське серце. А коли стали дорослими, то зрозуміли, що мама хоче, щоб ми були гідними людьми. Нам дуже пощастило із матусею. І хоч вже має поважний вік, вона досі в курсі всіх подій, має світлий розум і таку ж щиру посмішку. Чудово спілкується з нами телефоном,  з людьми, а з міського телефону має зв'язок з рідними і  друзями. Підтримує родинні ниточки  із дідусем Романом (татовим братом). При кожній можливості буває у Божому храмі, який відвідує з подругою Марією. 
Доброго слова заслуговує соціальний робітник  Оксана Глущук, яка допомагає доглядати за мамою. Спасибі Діані Возній, директору територіального центру соціального обслуговування населення (надання соціальних послуг), Катерині Антонюк, завідувачу відділення соціальної допомоги вдома. Немов рідну, приймає в своїй оселі бабуся Василина Галину Матвійчук, яка живе неподалік і є нашою далекою родичкою, але в усьому її підтримує. 
Наша бабуся — великий життєлюб, цікавиться новинами, знає усіх президентів, веде активний спосіб життя. Ми їй у цьому допомагаємо, коли маємо можливість побути разом. 
— Людмило Григорівно, Ви з такою любов'ю говорите про свою матусю, про Вашу дружну родину…
— Так. Це, мабуть, перейняла від мами. Любов до близьких, родини. Але, водночас, я — строга, як і моя ненька. У свої 75 років я  досі — дитина, щаслива дитина. Щороку уся родина збирається у бабусі Василини.  Немов пташенята, злітаються звідусіль — з різних куточків України, Росії, Канади.
З любов'ю і неприхованим смутком мама згадує свого рідного племінника Бориса Петровича Клімчука, який відійшов у Вічність, залишивши міріади згадок у пам'яті своїх рідних, близьких, знайомих. Мама дуже його любила і поважала. Борис Петрович був її гордістю. Він досяг неабияких висот,  присвятив своє життя Україні і рідній Волині, завжди відвідував маму і турбувався про неї.  Досі заїжджають у гості його дружина Світлана, діти Бориса Петровича. Коли вони у неї бувають, то мама така щаслива, що з інтонації голосу завжди розумію, хто її відвідав.
У нашої бабусі — четверо онучок, четверо правнуків і один праправнук. Її серце відкрите для нас, для людей, а добрі лагідні очі, ласкава усмішка завжди зігрівають, її молитви допомагають у найважчі моменти в житті. 
Шкода, що цього року ми не зможемо зібратися на її сторіччя  у родинному колі. Причина у цьому — нинішня непроста ситуація в Україні. З Божою поміччю витримаємо усі виклики сьогодення, а наша найдорожча, найкраща у світі берегиня радуватиме нас ще не один рік. 
Любимо Вас, наша мила і рідна, й присвячуємо ось ці рядки:
Бог любить Вас,
Він береже, шкодує,
Веде Вас по життю вже сотню літ,
Він через Вас добро і мудрість сіє.
І в світі Ви лишили добрий слід!
Світлана ТРОЦЮК.
НА ЗНІМКАХ: Василину ДОДАРУК із 90-річчям вітає онука Олена; у родинному колі; пригортає до свого серця доньку Людмилу; з донькою Людмилою, дружиною Бориса КЛІМЧУКА Світланою та його донькою.
Фото з домашнього архіву.
Від редакції: Шановна Василино Іванівно! Наш колектив бажає Вам міцного здоров'я, чудового самопочуття, уваги і турботи рідних, які так Вас оберігають. Будьте завжди у піднесеному настрої, оточені затишком і комфортом. Щастя Вам, всіляких гараздів і Божого благословення!
 
 
 
На жаль, роки — не журавлі. Вони не повертаються із вирію. А так хотілося б, щоб журавлині крила ніжно торкнулися і стерли сліди часу на обличчі, а інколи й в душі у наших сивочолих матерів, бабусь, прабабусь…
12 квітня їй виповниться 100 років. Так, так, у ковельчанки Додарук (Клімчук) Василини Іванівни позаду — ціле століття! Але й досі бабуся Василина підкоряє своєю життєвою мудрістю, добрим серцем, щирою вдачею, скромністю і великою інтелігентністю. До кожного  слова жінки хочеться прислухатись, затамувавши подих. 
Маленька Василина з'явилась на світ 12 квітня 1920 року. Її дитинство та юність промайнули у селі Волошках. Зростала у звичайній сільській сім'ї, в якій виховувалось 4 дітей. Василина була найстаршою. Дівчина була надійною опорою для батька й неньки, допомагала їм  у всьому, доглядала молодших дітей. 
Мала неабиякий хист до навчання, закінчила польську школу з відзнакою, як тоді писали, "бардзо добже", отримала почесну грамоту.  Але, коли прийшли "совєти", грамоту довелося порвати. Василина мала намір навчатися у Ковельському мірничому технікумі, навіть успішно склала туди іспити. Однак раптово обірвалося життя її матусі, тому довелося повернутися у рідне село й допомагати батькові доглядати  молодших брата і сестер. 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 465
Читати далі
12.03.2020 Троцюк Світлана Дмитрівна

кіндерОлег Кіндер відповідає на запитання ковельчан

Як ми уже повідомляли, 28 лютого ц. р., у  Палаці учнівської молоді  імені Івана Франка відбувся звіт міського голови Олега Кіндера перед територіальною громадою про роботу за 2019 рік. 
Наприкінці свого виступу  міський голова щиро подякував громаді за підтримку і розуміння, дав розгорнуті відповіді  на  поставлені запитання, що надходили в усній та письмовій формах. Ось деякі з  них.
l
 Віктор Шевчук:
— Пане голово, біля Палацу учнівської молоді уже є фонтан. Навіщо будувати новий?
— За моїм дорученням проведено дослідження цього об’єкта. Щоб фонтан нормально функціонував,  його потрібно реконструювати відповідно до сучасних вимог.  Усе насосне обладнання тут застаріле, адже було встановлено ще у 70-их роках минулого століття. Сьогодні воно є неефективним  через  потужні двигуни. В зв’язку з цим ми щоденно марно затрачаємо близько 4 кубів води. Тому фонтан  необхідно розібрати і встановити новий.  Цю проблему ми озвучили народному депутату Степану Івахіву. Домовились про залучення коштів для фінансування об’єкта. Найближчим часом відбудуться громадські слухання, де обговорюватиметься, яку площу варто передбачити під будівництво фонтану В перспективі – збудувати сучасний фонтан європейського зразка, а також реконструювати міський парк культури і відпочинку імені Лесі Українки.
– Олеже Олексійовичу, кому підпорядковується швидка допомога? В зв’язку з чим прийнято рішення перенести її з центру в залізничну лікарню?
– Структурний об’єкт є комунальним підприємством обласної власності. Він перебував на території Ковельського МТМО на правах оренди. Переміщення «швидкої» у залізничну лікарню вирішувалось на рівні області. На моє переконання, в якомусь моменті це  логічно, адже залізнична лікарня є об’єктом обласної комунальної власності. Єдине, що  дивує, то це те, що  у соцмережах озвучується проблема нібито відсутності меблів для «швидкої». Обласний бюджет достатньо потужний, а на утримання медичних закладів виділяються достатні кошти. Чому обласна рада залишила поза увагою цей об’єкт, мені так і  невідомо. Дехто  нарікає, що коли пункт «швидкої допомоги» знаходився в центральній районній лікарні, то було набагато простіше добиратися до усіх пунктів призначення м. Ковеля. А позаяк тепер він знаходиться в районі Ковеля-ІІ, то вчасному доїзду перешкоджають переїзди. 
Але в мене зустрічне питання: а як же автомобіль «швидкої» добирався  в район Ковеля-ІІ, коли були перекриті ті ж самі переїзди? На моє переконання, це не є основною проблемою. Та й, власне, переїзди закриваються рідко.
– Пане Олеже, дякуємо що нарешті почали будувати стадіон «Локомотив», але поки що не видно, щоб там велися роботи з облаштування поля, спортивних майданчиків. Чи є на це необхідні кошти?
–  Мова йде про стадіон, на реконструкцію  і капітальний ремонт якого необхідно  понад 100 мільйонів гривень. Перший тендер, який ми провели, в тому числі із залученням європейських коштів, передбачає 32 мільйони гривень. На здійснення другого етапу реконструкції маємо 38 мільйонів гривень. Під час першого етапу здійснюватиметься ремонт споруд  спортивного об’єкта (підтрибунні приміщення, трибуни, усе, що знаходиться на території стадіону). 
Під час другого етапу  уся інфраструктура – водогони, каналізації, електропостачання, під’їзні  дороги, стоянки для автомобілів. Коли дійде до третього етапу реконструкції, то на проєктні роботи закладено 400 тис. грн. На Волині є лише одне таке поле – це стадіон «Авангард», що в м. Луцьку. Футбольне поле, бігові доріжки, усе, що пов’язане із спортивною інфраструктурою, вартуватиме близько 30 мільйонів гривень. Маю сподівання, що третій етап ми розпочнемо у цьому році. З цього приводу велися перемовини із народним депутатом Степаном Івахівим. Як було анонсовано Прем’єр-міністром, в Україні реалізовується проєкт «Сто полів». Сподіваємось, що ми станемо учасниками цього проєкту і зможемо залучити на втілення нашого задуму державні кошти.
– Олеже Олексійовичу, чи будуть переносити Ковельський історичний музей? Багато про це  ходить чуток.
– Сьогодні ми звертаємо значну увагу на реконструкцію міського парку культури  і відпочинку ім. Лесі Українки. Якщо ж взяти до уваги парк імені Тараса Шевченка, то маємо повноцінний об’єкт європейського рівня. Для реалізації і створення нового парку залучені найкращі скульптори, дизайнери з озеленення. Міський парк повинен мати належний рівень. Тут потрібні і  ігрові майданчики, і  спеціально облаштовані місця для любителів пограти в шахи.
Ми ще не маємо остаточного проєкту будівництва самого парку, але є проблема із приміщенням, в якому знаходиться Ковельський історичний музей. Найперше зауважу, що той, хто вважає його історичною цінністю, помиляється. Приміщення, яке колись було музеєм Леніна, не має по суті історичної цінності. Будівля перебуває в аварійному стані, тут відсутня вода, каналізація, санвузол. Технічно ці комунікації зробити  неможливо. Приміщення старого РАЦСу відоме усім. Так, було прийняте рішення закласти в бюджеті міста кошти для замовлення проєктно-кошторисної документації для того, щоб перемістити музей у згадане приміщення, яке в півтора рази більше, ніж нині діючий музей.
– Перш за все, щиро дякую міській владі за належний ремонт дороги, що по вул. Тимошенка,  Ярослава Мудрого. Радує й  те, що систематично грейдерується багато доріг.  Але, дозвольте поцікавитись,  коли будуть ремонтуватися дороги по вул. Фестивальній, адже тут неозброєним оком ями завбільшки з коліно?  Належний ремонт зроблено і  по вул. Луцькій (район «Нафтобази»), але прошу звернути увагу  на територію біля трьох  стареньких двоповерхових будинків, адже в дощову погоду там стоїть «велика» вода.     
– Питання ремонту доріг досі залишається актуальним. Той, хто живе в районі «Ковеля-ІІ», може пересвідчитися, що ми серйозно працюємо в цьому напрямку. Багато доріг уже мають щебеневе покриття. Зрозуміло, що охопити 180 кілометрів міських доріг відразу неможливо. Прикро за вул. Луцьку, адже це – автошлях міжнародного значення протяжністю 16 кілометрів. Ремонти здійснюємо за кошти міського бюджету, хоча це повинно було б здійснюватися на державному рівні. 
Коли ж йдеться про «кільце» біля пам’ятника Богдана Хмельницького та інші об’єкти, які, м’яко кажучи, перебувають у неналежному стані, то в березні плануємо розпочати ремонтні роботи. Щодо будиночків, які ви згадуєте, то вони перебували на балансі Ковельської «Нафтобази». В свій час були передані у місто. Але сьогодні там існує значно більша проблема – відсутність каналізації.  Тому це завдання є пріоритетним.
Володимир Романовський:
– Олеже Олексійовичу, яким рішенням і  на підставі  чого були підвищені тарифи на вивезення сміття? Нагадаю, що підвищення тарифів повинно погоджуватись із власниками житла.
– Підвищення цін відбулося не лише на вивезення сміття. Для мене залишається незрозумілим: з якою метою високопосадові особи нашої держави пропонують громадянам звертатися в органи місцевого самоврядування з вимогою щодо зниження тарифів на оплату комунальних послуг? Звичайно, є підстави для хвилювання. Тому що на сьогоднішній день ціна на газ знизилась. З 1 січня нинішнього року збільшилась мінімальна заробітна плата.  Однак збільшились тарифи на електроенергію, водопостачання, інші послуги. 
Міські комунальні підприємства  практично не заробляють на цьому. Закон визначає, що, коли орган місцевого самоврядування затверджує тарифи нижчі від їх собівартості, то повинен компенсувати з бюджету цю різницю. Мова йде про сотні мільйонів гривень. Ми сьогодні такої можливості не маємо. Зауважу, що тариф визначає винятково власник квартири, пов’язаний з послугою  управління житловим будинком. Послуга «Вивезення  сміття» визначається із розрахунку на 100 лічильників.
Олег Кіндер відповів і на інші запитання присутніх у залі.
l
Цього дня на звіт міського голови із приємною місією завітав представник Федерації футболу Волині Василь Кохановський, котрий відзначив, що місто Ковель має високі спортивні досягнення, а особлива увага  приділяється футболу. Від імені усіх футбольних функціонерів В. Кохановський  подякував міському голові Олегу Кіндеру, котрий зі своєю командою докладає чимало зусиль для розвитку футбольної інфраструктури області, а також вручив пам’ятну відзнаку (на фотосвітлині).
Світлана ТРОЦЮК.
Фото з архіву  
міськради.
Як ми уже повідомляли, 28 лютого ц. р., у  Палаці учнівської молоді  імені Івана Франка відбувся звіт міського голови Олега Кіндера перед територіальною громадою про роботу за 2019 рік. 
Наприкінці свого виступу  міський голова щиро подякував громаді за підтримку і розуміння, дав розгорнуті відповіді  на  поставлені запитання, що надходили в усній та письмовій формах. Ось деякі з  них.
ххх
 Віктор Шевчук:
— Пане голово, біля Палацу учнівської молоді уже є фонтан. Навіщо будувати новий?
— За моїм дорученням проведено дослідження цього об’єкта. Щоб фонтан нормально функціонував,  його потрібно реконструювати відповідно до сучасних вимог.  Усе насосне обладнання тут застаріле, адже було встановлено ще у 70-их роках минулого століття. Сьогодні воно є неефективним  через  потужні двигуни.  
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 240
Читати далі
27.02.2020 Троцюк Світлана Дмитрівна

пожежа У Білашеві трагічно загинули діти

В ніч з 26 на 27 лютого у селі Білашеві на Ковельщині сталася страшна трагедія. Коментар з цього приводу журналісту «Вістей Ковельщини» надала в.о. Білашівського сільського голови Валентина Величко. Ось що вона повідомила:

--У с. Білашеві проживала жінка з двома неповнолітніми дітьми. Старшому хлопчику у березні ц. р. мало б виповнитись 6 років, а дівчинці було всього 2 роки. Від чого відбулося загорання будинку, поки що невідомо. А трапилося це біля другої ночі. На території сільської ради є пожежна частина.  Місцеві жителі забили на сполох, миттєво виїхала пожежна машина. Але, на превеликий жаль, вже було надто пізно. Працівникам пожежної вдалося погасити полум’я. Однак  дітей врятувати  не вдалося. Будинок фактично згорів ущент. Матері на цей момент в оселі не було. Чому саме склалися такі обставини, коментувати не буду. Жінка доглядала своїх дітей, приділяла їм належну увагу, постійно перебувала з ними. Раніше сім’я мешкала у Білині, а лише влітку переїхала у Білашів, придбавши будинок на виплату.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 329
27.02.2020 Троцюк Світлана Дмитрівна
"Не  словом,  а  ділом" –
такий девіз життя і діяльності депутата міськради Святослава Степанюка

1582562609132162"Не  словом,  а  ділом" – такий девіз життя і діяльності депутата міськради Святослава Степанюка

29  лютого свій 52-ий день народження святкуватиме  Святослав Степанюк – відомий ковельський бізнесмен, співзасновник і директор ТзОВ "Волиньсклопласт", активний та ініціативний депутат, який представляє інтереси виборців у Ковельській міській раді впродовж трьох скликань поспіль, входячи  до складу фракції “ВО "Батьківщина".
Як відомо, 29 лютого буває раз на чотири роки. Але свято в цих людей щороку. Хтось святкує 28 лютого, хтось – 1 березня. Як стверджують астрологи, той, хто народився у цей день, виділяється у суспільстві такою собі "відсутністю віку".
І справді, Святослав Павлович – людина ще досить молода, енергійна, принципова, завзята. У нього слово не розходиться з ділом. Пан Святослав у постійному пошуку нових ідей. Завдяки його цілеспрямованості і активній громадянській  позиції разом із колегами та однодумцями вдається вирішити чимало  життєво важливих питань на користь ковельської громади.
Важливе місце у житті  Святослава Павловича займає сім'я, адже він зразковий батько, люблячий чоловік. Разом з дружиною Тетяною виховали двох прекрасних доньок Ірину та Наталію. Старша уже подарувала батькам чудового онука – радість і втіху дідусеві та бабусі. Молодша навчалася у сусідній Польщі, але повернулася працювати в Україну.
ххх
Напередодні дня народження ми поспілкувалися із Святославом Степанюком. Пропонуємо Вашій  увазі інтерв'ю із ним.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 459
Читати далі
20.02.2020 Троцюк Світлана Дмитрівна

_DSC5516Талановита і  працьовита

Волинській землі щастить на  таланти. Здавалося б, звичайні люди, які все життя живуть і працюють у глибинці нашої Ковельщини, насправді можуть мати задатки творчості, хист до декоративно-прикладного мистецтва і, водночас, вдало поєднувати сільські будні та виховання дітей із справою до душі.
Лідія Власюк з с. Углів сповнена багатьма талантами. Найперший її талант – материнський. Разом із чоловіком Василем ненька виховує четверо дітей – Богдана, Оксану, Тараса та Павлика, яких змалечку привчали і привчають до праці  на землі-годувальниці. Другий талант – працелюбність і любов до всього, за що беруться її натруджені руки, які так багато переробили в житті і завжди пахнуть чимось: то чебрецем, то м'ятою, то лісовими ягодами, то грибами, то запашною здобою, то ще чимось дивним і приємним.
А третій талант – вміння ткати. Лідія Василівна має ткацьких верстат, вправно володіє старовинним ремеслом і навчає цьому своїх односельчанок. Вже не раз "углівські" дівчата і жіночки збиралися у сільській хатині Лідії Власюк на вечорниці, під час яких ткали красиві доріжки, котрі використовують у домашньому побуті. 
Та ще не усі таланти героїні нашої розповіді ми згадали. Багатодітна мама має чуйне, щире серце і спокійну вдачу. Добрим словом про Ліду відгукуються старенькі одинокі  бабусі, до яких жінка поспішає майже щодня, аби розрадити  добрим словом й допомогти по господарству. І хоч родом сільська майстриня з Маневицького району, свій куток вона знайшла у поліській глибинці  в с. Углах, де усе для неї стало рідним і близьким.
І як же приємно знову і знову писати про людей, які живуть у селі, трудяться на землі, своїм прикладом і  самовідданною працею дають нам добро і достаток, дарують усмішку, виховують в наших серцях почуття ніжності і любові.
Світлана ТРОЦЮК.
НА ЗНІМКУ: багатодітна мама з с. Углів із синами Тарасом і  Павлом біля "сімейного" трактора, який справно слугує родині в будь-яку пору року.
Фото Мирослава ДАНИЛЮКА. 
Волинській землі щастить на  таланти. Здавалося б, звичайні люди, які все життя живуть і працюють у глибинці нашої Ковельщини, насправді можуть мати задатки творчості, хист до декоративно-прикладного мистецтва і, водночас, вдало поєднувати сільські будні та виховання дітей із справою до душі.
Лідія Власюк з с. Углів сповнена багатьма талантами. Найперший її талант – материнський. Разом із чоловіком Василем ненька виховує четверо дітей – Богдана, Оксану, Тараса та Павлика, яких змалечку привчали і привчають до праці  на землі-годувальниці. Другий талант – працелюбність і любов до всього, за що беруться її натруджені руки, які так багато переробили в житті і завжди пахнуть чимось: то чебрецем, то м'ятою, то лісовими ягодами, то грибами, то запашною здобою, то ще чимось дивним і приємним.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 142
Читати далі
13.02.2020 Троцюк Світлана Дмитрівна

Рижкі003Щасливі, бо кохають

Кожна людина на Землі мріє знайти свою  другу половинку – половинку, яка і стане справжнім коханням. Ми уявляємо його, ми готові їхати за ним хоч на край світу. Але іноді  буває, що ми дивимося, але не бачимо, слухаємо, але не чуємо. Не чуємо і не бачимо того, що справжнє кохання може бути зовсім  поруч.  Так сталось і в житті ковельчан Олега та Наталії Рижків.
Познайомились молоді люди на роботі. Вона — енергійний, незважаючи на молоді роки,  керівник і організатор. І він — перспективний, цілеспрямований хлопець, який став для дівчини спочатку надійним помічником, а згодом  — другом і коханим.
Дівчина й гадки не мала, що  він — той єдиний, з ким  ділитиме навпіл хвилини радості і хвилини душевних хвилювань, з ким буде так тепло, спокійно і затишно. Довгий час Олег і Наталія працювали разом, кожен жив своїм життям. Тільки з часом Олег і Наталія зізналися, що симпатизували один одному з першої хвилини знайомства. Однак зустрічатися почали лише через декілька років. Їхнє перше побачення, скоріше за все, вони й самі не сприйняли всерйоз. Але не тут-то було…
Їхні стосунки розвивались так стрімко і бурхливо, що оточуючі не могли повірити, що між колегами виникли справжні почуття. Усі  свята разом — спільні вечірки з друзями, Наталчин день народження  і ці  незабутні зустрічі… Мабуть, їхньому коханню по-доброму  заздрили навіть ті, хто хоча б раз мав нагоду бачити, які почуття  відображають їхні очі.
Олег та Наталія віднайшли свій ідеал. Ось він —  мужній і сміливий чоловік та витончена, ніжна жінка, з якою можна піти на край світу.  Принаймні ці слова один про одного підтверджує саме подружжя.
 Здавалося б,  закохані такі різні і в той же час такі схожі, вони гармонійно доповнюють один одного і готові здійснити заради кохання маленькі дурниці і серйозні вчинки.
Наталка зізнається, що покохала  Олега за дотепні, влучні жарти, справжні чоловічі вчинки, приємний тембр голосу, що гіпнотично вплинув  на рішення стати його дружиною. Про це все подружня пара  сьогодні згадує з гумором, однак в них обох є чимало рис  характеру, якими можна симпатизувати і переймати.
У молодої сім’ї підростають дві маленькі принцеси-донечки – Анастасія і Соломійка. Справжньою втіхою для Рижків є домашня улюблениця – собачка на прізвисько «Сара», котра як повноправний  член родини подорожує з господарями і скрізь їх супроводжує. А незабаром молоде подружжя очікує ще  поповнення.
Але чи не найбільше мені імпонує те, з якою любов’ю Олег і Наталія займаються волонтерською діяльністю та доброчинними справами. Наталія Василівна – співзасновник організації «Благодійний фонд «Жити краще», створення якої особисто ініціювала в 2015 році. Але справа зовсім не в посадах і статусах. Скільки  вдалося  зробити, скількох дітей і сімей, які опинилися  в складних життєвих обставинах, підтримати! 
Скільки одягу, взуття, іграшок зібрано і передано в інтернатні заклади області, скільки адресної допомоги надано ковельчанам завдяки Олегу і Наталії, їхнім друзям, які завжди підтримують! Вони доповнюють один  одного, підтримують у будь-яких починаннях, а це так важливо, коли між чоловіком і  дружиною панують гармонійні стосунки. 
Вони щасливі, бо мають один одного. 
Серце переповнюється гордістю за цю прекрасну молоду сім’ю. Виявляється, щастя можна тримати в руках, цілувати і вкривати ковдрою!
З Днем закоханих Вас, Олеже і  Наталіє! Бережіть своє кохання, радійте життю!
Світлана ТРОЦЮК. 
НА ЗНІМКУ: молода сім’я Рижків з красунями-донечками Анастасією і Соломією.
Фото Ігоря ЛИХОБИЦЬКОГО.
Кожна людина на Землі мріє знайти свою  другу половинку – половинку, яка і стане справжнім коханням. Ми уявляємо його, ми готові їхати за ним хоч на край світу. Але іноді  буває, що ми дивимося, але не бачимо, слухаємо, але не чуємо. Не чуємо і не бачимо того, що справжнє кохання може бути зовсім  поруч.  Так сталось і в житті ковельчан Олега та Наталії Рижків.
Познайомились молоді люди на роботі. Вона — енергійний, незважаючи на молоді роки,  керівник і організатор. І він — перспективний, цілеспрямований хлопець, який став для дівчини спочатку надійним помічником, а згодом  — другом і коханим.
Дівчина й гадки не мала, що  він — той єдиний, з ким  ділитиме навпіл хвилини радості і хвилини душевних хвилювань, з ким буде так тепло, спокійно і затишно. Довгий час Олег і Наталія працювали разом, кожен жив своїм життям. Тільки з часом Олег і Наталія зізналися, що симпатизували один одному з першої хвилини знайомства. Однак зустрічатися почали лише через декілька років. 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 259
Читати далі