Мама! Яке прекрасне і величне слово! Його першим з радістю та усмішкою вимовляє дитина.  І скільки б років нам не було, найніжніше і  найсокровенніше  ми бережемо у душі для  наших любих матусь. І все прекрасне в людині – від променів Сонця і материнського молока.

Серце наповнюється гордістю за багатодітних матерів, які проживають на  рідній Ковельщині. Взірцем мудрості, працелюбності, душевності є   берегиня сімейного вогнища, "Мати-героїня" Ольга Парфенюк із с. Ситович, яка разом із чоловіком Петром виховує п'ятьох чудових доньок. Глава сім'ї – надійна опора і підтримка своєї родини. Знають Петра Павловича  як хорошого спеціаліста, бо ж працює землевпорядником у Поворській сільській раді. 

Добрі традиції, любов до праці передали батьки своїм дівчаткам. Діти дружні та чуйні, завжди приходять на допомогу один одному, з повагою ставляться до людей, старанні у навчанні, є справжніми помічницями матусі і татусеві у буденних клопотах.

 А господарювати  є біля чого! Парфенюки – не тільки щирі і добросовісні люди, а ще й утримують чимале підсобне господарство, тримають корівок, птицю,  з любов'ю працюють на землі, вирощують картоплю, буряк, кукурудзу, овес, пшеничку.  

На даний час Ольга Сергіївна  хазяйнує в основному  з молодшими дочками Олею та Оксаною. Найстарша Катя закінчила педагогічний коледж і продовжує навчання в магістратурі в Києві. Марта та Інна  здобувають освіту у Луцьку. Ольга цьогоріч закінчила дев'ятий клас Озерненської гімназії, Оксанка - п'ятий.

У розмові з багатодітною мамою відчуваю: не любить ця проста і скромна жінка вихвалятися, у її голосі відчувалися  непідкупні нотки скромності. Та й відволікли ми  її від  клопотів, однак наша, хоч і недовга розмова, відкрила для нас багатогранність талантів цієї простої сільської жінки. 

Ольга Сергіївна не тільки хороша дружина, турботлива мама, а й знана у Ситовичах коровайниця. Вважають, що яким буде весільний коровай, то таким буде і життя молодих. Тож господиня старанно замішує тісто, додає усі необхідні інгредієнти, в піч вкладає і викладає, шишечками прикрашає, ось і "виростає" ароматний, прикрашений квітами, калиною, мрією єдиною весільний хліб, що аж глянуть любо! Жінка вчилася на кухаря в Овадному, а от кондитерську справу освоїла самотужки. Якось знайшла у газеті рецепт, який їй сподобався, тож вирішила власноруч  спекти весільний хліб. Згодом,  підтримуючи традиції, стала випікати  смачнющі та оригінальні короваї. Для поціновувачів українських звичаїв – з тістовим оздобленням, для любителів сучасного дизайну – у європейському. Як зізнається коровайниця, в минулому році з серпня по жовтень їй замовили 17  короваїв, які  стали окрасою на весіллях не тільки в різних куточках Волині, а  й в Криму.

Наша розмова з цією щирою і добросердечною жінкою тривала б іще. Але ми не хотіли відволікати Ольгу Сергіївну  від справ, яких ще так багато чекало її у цей день. Лиш хочеться сказати наостанок: "Де б ми не були, нехай завжди до нас прилітають легкокрилі лебеді на ім'я Дитинство, Щастя, Батьки, родина, материнська і батьківська любов".

Багатодітній родині Парфенюків  бажаємо довгих років життя, здоров'я, любові, добробуту, усмішок і Божої благодаті!

Світлана ТРОЦЮК.

НА ЗНІМКУ: багатодітна родина ПАРФЕНЮКІВ із с. Ситович.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА. 

Мама! Яке прекрасне і величне слово! Його першим з радістю та усмішкою вимовляє дитина.  І скільки б років нам не було, найніжніше і  найсокровенніше  ми бережемо у душі для  наших любих матусь. І все прекрасне в людині – від променів Сонця і материнського молока.

Серце наповнюється гордістю за багатодітних матерів, які проживають на  рідній Ковельщині. Взірцем мудрості, працелюбності, душевності є   берегиня сімейного вогнища, "Мати-героїня" Ольга Парфенюк із с. Ситович, яка разом із чоловіком Петром виховує п'ятьох чудових доньок. Глава сім'ї – надійна опора і підтримка своєї родини. Знають Петра Павловича  як хорошого спеціаліста, бо ж працює землевпорядником у Поворській сільській раді. 

Добрі традиції, любов до праці передали батьки своїм дівчаткам. Діти дружні та чуйні, завжди приходять на допомогу один одному, з повагою ставляться до людей, старанні у навчанні, є справжніми помічницями матусі і татусеві у буденних клопотах.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 35

Напевно, кожному з нас знайомий цей вислів, та чи задумувалися ми  над його значенням?  Ці слова ми чули неодноразово, але з яким трепетом і душевним теплом вони звучать з вуст ковельчанки Лідії Оксененко (Рижко) — вчительки української мови і літератури ЗЗСО І-ІІ ст. № 6 м. Ковеля, до якої нещодавно завітали в гості. Ось уже  9 рік Лідія Ісаківна  не вчителює, перебуває на заслуженому відпочинку.

Непросте дитинство і юність випали на долю героїні нашої розповіді.  Народилась Лідія Ісаківна 1939 р. у с. Мощеній  в сім'ї Ісака Вікторовича Рижка, де, окрім неї (наймолодшої дитини у сім'ї), виховувалось ще три доньки.  Коли  село спалили німці і сім'я залишилися без даху над головою, батьки з двома дочками Лідією і Ольгою знайшли тимчасовий дім  у старшої доньки Насті, яка на той час вийшла заміж у Ковель. 

Скрутні тоді були часи.  Не було що їсти, у що одягнутися і взутися. Та й хатинка, яку ще й досі можна побачити по вул. Князя Романа у Ковелі, видається такою крихітною, що аж не віриться, що могла  вмістити стількох людей! Але в їхній родині усе плекалося в любові, тож труднощі їх тільки згуртовували.

 На жаль, відійшли у Вічність сестри Ольга та Маруся. Найстарша Настуня (так лагідно називає сестричку Ліда) нині мешкає у Німеччині. І хоч побіліли давно скроні й живе на чужині, її серце і найтепліші спогади тут,  у Ковелі, у сімейному гніздечку, за яким нині доглядає молодша сестричка. 

Як уже писала наша газета, цікавим є той факт, що Анастасія та Лідія є двоюрідними сестрами Миколи Островського, який написав знаменитий роман "Як гартувалася сталь".  А дізналися  сестри про родинний зв'язок  із  відомим  письменником  від директора Рівненського музею, який досліджував їхній родовід навіть в Москві.

Директор підняв архівні документи, щоб дізнатися, коли був розстріляний батько Миколи — Рижко Іван Вікторович, який доводився рідним дядьком Лідії Ісаківні.

Власне до того часу, поки здоров'я та сили були, педагог за покликанням   не полишала справи свого життя — вчителювання.  І саме тому їй вдавалося все на цьому шляху. Звісно, що це була велика і тяжка праця, праця, яка вимагала багато  сил, мудрості і терпіння. Лідія Ісаківна часто сиділа до пізньої години у стінах рідної школи, без якої не уявляла свого життя.  І, не дивлячись на десятиліття досвіду і на налагоджену у класі справу, завжди старанно ставилася до улюбленої професії.

Колишні учні  з любов'ю і непідкупною радістю згадують Лідію Ісаківну, її вміння донести милозвучність і красу рідної мови до кожного. Уроки вчителя-мовника — це маленьке життя,  цікаве та пізнавальне, які проходили  на одному диханні. 

 Здавалося б, що вже багато років вчителька не працює у вищезгаданому навчальному закладі, але неможливо не згадати, що у ЗЗСО І-ІІ ст. № 6 м.Ковеля, “штурвалом” якої впевнено керує енергійний директор Олена Харитонова, пам'ятають, поважають, цінують колишніх вчителів, запрошують на цікаві заходи, вітають із святами. 

 Але найцінніше те, що зігрівають теплом своїх сердець, при потребі радо відгукуються, аби допомогти по господарству. Ось нещодавно вчитель цієї школи Олена Карпук  разом з учнями старших класів провідала старшу колегу. А коли дізналась, що Лідія Ісаківна нездужає, разом з охочими прийти на поміч школярами, допомогла обробити невеликий клаптик городу біля будинку, де мешкає Лідія Ісаківна. Із неприхованими сльозинками радості колишній педагог згадує восьмикласника Назара Каліщука, який у звичний день прийшов поцікавитися її здоров'ям, запропонував допомогу і подарував ніжні весняні квіти.

…Вдивляюсь в обличчя колишньої вчительки  і не можу не помітити її світлого погляду, глибокої мудрості і по-справжньому "сонячного" обличчя, яке випромінює життєдайне джерело добра.

Мимоволі замислююсь: "Звідки черпає Лідія Ісаківна душевну рівновагу? Як вдається, попри пережиті життєві труднощі, залишатися такою інтелігентною, доброзичливою, свято берегти духовні і родинні цінності, всім серцем любити людей, рідну школу, Україну?”.

І ще раз переконуюсь:  волинській землі таланить на мужніх, волелюбних жінок, жінок рідкісного дару, з Божою іскрою у серці. Саме до таких належить і наша героїня Лідія Ісаківна.  Сьогодні, 2 травня, вона святкує своє 80-річчя.

Нехай зірка Вашої яскравої особистості продовжує зігрівати людські серця благодатним теплом мудрості і любові! Будьте такою ж милою, доброю, даруйте всім свої посмішки і позитивний настрій!

Роки нашого життя промайнуть, як перелітні птахи, і багато спогадів потемніють, як старі фотографії. Але Вас, Лідіє Ісаківно,  ніколи не забудуть учні та усі, з ким хоч раз з  Вами зводила життєва стежина! 

Світлана ТРОЦЮК.

НА ЗНІМКУ: Лідія ОКСЕНЕНКО (Рижко).

Фото автора.Напевно, кожному з нас знайомий цей вислів, та чи задумувалися ми  над його значенням?  Ці слова ми чули неодноразово, але з яким трепетом і душевним теплом вони звучать з вуст ковельчанки Лідії Оксененко (Рижко) — вчительки української мови і літератури ЗЗСО І-ІІ ст. № 6 м. Ковеля, до якої нещодавно завітали в гості. Ось уже  9 рік Лідія Ісаківна  не вчителює, перебуває на заслуженому відпочинку.

Непросте дитинство і юність випали на долю героїні нашої розповіді.  Народилась Лідія Ісаківна 1939 р. у с. Мощеній  в сім'ї Ісака Вікторовича Рижка, де, окрім неї (наймолодшої дитини у сім'ї), виховувалось ще три доньки.  Коли  село спалили німці і сім'я залишилися без даху над головою, батьки з двома дочками Лідією і Ольгою знайшли тимчасовий дім  у старшої доньки Насті, яка на той час вийшла заміж у Ковель. 

Скрутні тоді були часи.  Не було що їсти, у що одягнутися і взутися. Та й хатинка, яку ще й досі можна побачити по вул. Князя Романа у Ковелі, видається такою крихітною, що аж не віриться, що могла  вмістити стількох людей! Але в їхній родині усе плекалося в любові, тож труднощі їх тільки згуртовували.

 На жаль, відійшли у Вічність сестри Ольга та Маруся. Найстарша Настуня (так лагідно називає сестричку Ліда) нині мешкає у Німеччині. І хоч побіліли давно скроні й живе на чужині, її серце і найтепліші спогади тут,  у Ковелі, у сімейному гніздечку, за яким нині доглядає молодша сестричка. 

Як уже писала наша газета, цікавим є той факт, що Анастасія та Лідія є двоюрідними сестрами Миколи Островського, який написав знаменитий роман "Як гартувалася сталь".  А дізналися  сестри про родинний зв'язок  із  відомим  письменником  від директора Рівненського музею, який досліджував їхній родовід навіть в Москві.

Директор підняв архівні документи, щоб дізнатися, коли був розстріляний батько Миколи — Рижко Іван Вікторович, який доводився рідним дядьком Лідії Ісаківні.

Власне до того часу, поки здоров'я та сили були, педагог за покликанням   не полишала справи свого життя — вчителювання.  І саме тому їй вдавалося все на цьому шляху. Звісно, що це була велика і тяжка праця, праця, яка вимагала багато  сил, мудрості і терпіння. Лідія Ісаківна часто сиділа до пізньої години у стінах рідної школи, без якої не уявляла свого життя.  І, не дивлячись на десятиліття досвіду і на налагоджену у класі справу, завжди старанно ставилася до улюбленої професії.

Колишні учні  з любов'ю і непідкупною радістю згадують Лідію Ісаківну, її вміння донести милозвучність і красу рідної мови до кожного. Уроки вчителя-мовника — це маленьке життя,  цікаве та пізнавальне, які проходили  на одному диханні. 

 Здавалося б, що вже багато років вчителька не працює у вищезгаданому навчальному закладі, але неможливо не згадати, що у ЗЗСО І-ІІ ст. № 6 м.Ковеля, “штурвалом” якої впевнено керує енергійний директор Олена Харитонова, пам'ятають, поважають, цінують колишніх вчителів, запрошують на цікаві заходи, вітають із святами. 

 Але найцінніше те, що зігрівають теплом своїх сердець, при потребі радо відгукуються, аби допомогти по господарству. Ось нещодавно вчитель цієї школи Олена Карпук  разом з учнями старших класів провідала старшу колегу. А коли дізналась, що Лідія Ісаківна нездужає, разом з охочими прийти на поміч школярами, допомогла обробити невеликий клаптик городу біля будинку, де мешкає Лідія Ісаківна. Із неприхованими сльозинками радості колишній педагог згадує восьмикласника Назара Каліщука, який у звичний день прийшов поцікавитися її здоров'ям, запропонував допомогу і подарував ніжні весняні квіти.

…Вдивляюсь в обличчя колишньої вчительки  і не можу не помітити її світлого погляду, глибокої мудрості і по-справжньому "сонячного" обличчя, яке випромінює життєдайне джерело добра.

Мимоволі замислююсь: "Звідки черпає Лідія Ісаківна душевну рівновагу? Як вдається, попри пережиті життєві труднощі, залишатися такою інтелігентною, доброзичливою, свято берегти духовні і родинні цінності, всім серцем любити людей, рідну школу, Україну?”.

І ще раз переконуюсь:  волинській землі таланить на мужніх, волелюбних жінок, жінок рідкісного дару, з Божою іскрою у серці. Саме до таких належить і наша героїня Лідія Ісаківна.  Сьогодні, 2 травня, вона святкує своє 80-річчя.

Нехай зірка Вашої яскравої особистості продовжує зігрівати людські серця благодатним теплом мудрості і любові! Будьте такою ж милою, доброю, даруйте всім свої посмішки і позитивний настрій!

Роки нашого життя промайнуть, як перелітні птахи, і багато спогадів потемніють, як старі фотографії. Але Вас, Лідіє Ісаківно,  ніколи не забудуть учні та усі, з ким хоч раз з  Вами зводила життєва стежина! 

Світлана ТРОЦЮК.

НА ЗНІМКУ: Лідія ОКСЕНЕНКО (Рижко).

Фото автора.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 72

Чимало музичних творів написано про сенс життя, про благородні мрії. Тим не менше, життя людини часто далеке від високих поривань. Але це доти, доки Ви не почуєте чарівні мелодії  акордеону, віртуозною грою на якому майстерно володіє голобчанин Богдан Кисляк.

 Це — музикант з Божою іскрою у серці, Лауреат і переможець всеукраїнських та міжнародних конкурсів, викладач акордеону і баяну, диригент та керівник оркестру народних інструментів у Львівській державній музичній школі № 2. Незважаючи на щільний графік, наш земляк  приїздить у рідне селище, знаходить час, аби подарувати музичну творчість не лише найріднішим людям, а й  поціновувачам його багатогранної музичної творчості. Нещодавно Богдан Кисляк виборов I премію на Міжнародному конкурсі «Музичні інтерпретації», який проходив у м. Перемишль (Республіка Польща).

Сьогодні Богдан Кисляк – гість нашої газети.

— Пане Богдане, давайте познайомимо Вас із нашими читачами. Розкажіть, будь ласка, про себе, чим Ви займаєтесь, як обрали для себе професію музиканта?

— Мої дитячі та юнацькі роки промайнули на Ковельщині в  Голобах. Тут проживають мої батьки та рідні. Моя музична творчість тісно пов’язана із красивим і квітучим селищем, адже саме тут розпочалося моє становлення як музиканта.

Кожна людина на Землі мріє обрати професію до душі, але не усім вдається це зробити. Мені, мабуть, в цьому сенсі пощастило, адже вдалося втілити в  життя найзаповітніше – стати музикантом.

— Як я почав любити музику  і як вона мене підкорювала? Розповім з превеликим задоволенням. Коли ще був малим, юним, то дуже любив ходити  на весілля, де звучала «жива» музика, прислухався до кожного акорду. З’явилось усвідомлення того, що одного бажання замало. Щоб оволодіти цим мистецтвом,   потрібно працювати.

В нашій родині є ще один музикант Віктор Шиятюк – це мій рідний дядько, який і став моїм першим наставником, мудрим порадником і найкращим викладачем у Голобській музичній школі, де я навчався. Віктор Володимирович змалечку прищеплював любов до музики.

Згодом, бажання вдосконалювати музичну майстерність, спонукало мене продовжити навчання в Луцькому державному музичному училищі.  Це були перші сходинки до музичної кар’єри. Грою на акордеоні займався по 5-6 годин щодня. Брав участь у різних фестивалях, конкурсах, концертах. Після закінчення музичного училища моя музична стежечка привела до Львова. П’ять років навчався у Львівській музичній академії, ще три роки —  в аспірантурі. За період навчання у  місті Лева здобував неодноразові перемоги в різних всеукраїнських та міжнародних конкурсах.  Але настав час, коли виникло бажання організовувати концертні тури. Працюю над тим, аби вразити шанувальників моєї творчості змістовною і цікавою програмою.

— Богдане, відверто кажучи, знайома з Вашою  творчістю давно, але не зустрічала жодної людини, яка б, почувши віртуозну гру на акордеоні, не могла не захопитись музичними творами, які Ви виконуєте. Вони і справді заворожують, сприймаються із задоволенням на слух. Звідки черпаєте натхнення?

— Це — насправді велика праця і недоспані ночі. Я щасливий, коли своєю грою на акордеоні можу торкнутися найтонших струн сердець своїх слухачів. З серйозністю і відповідальністю ставлюся до будь-якої справи. Це часом буває непросто, але труднощі мене не лякають. Дякувати Богу, є люди, друзі, які підтримують і допомагають. Велике задоволення отримую від диригентської роботи в музичній школі, до якої прикипів всім серцем. В оркестрі народної музики  в нас налічується більше 40 музикантів. 

— Як Вам вдається поєднувати роботу в музичній школі, керувати цілим оркестром і в той же час знаходити можливість дарувати свою творчість, настрій, позитивні емоції поціновувачам Вашого таланту?

— Щасливий той, хто в серці має найтонші струни золоті. Намагаюсь, попри щільний графік, знаходити час на виступи. Для мене важливо, як сприймають мою творчість люди. Якщо я бачу їхні посмішки  чи неприховані сльози на обличчі, значить моя праця недаремна. Зупинятися на досягнутому не в моїх правилах. Є потреба і бажання вдосконалюватись, переймати досвід у професіоналів.

— Богдане, Ви частий гість у рідних Голобах?

— Раніше мав більше можливості бувати вдома. Однак професія музиканта вимагає багато часу, кожен день планую похвилинно. Наразі йде серйозна підготовка  до концертів, святкових заходів.

— Ви – людина неспокійної вдачі, постійно працюєте над собою, рухаєтесь в «ногу з часом», а Ваша творчість набирає все більшої популярності. Неможливо не згадати те, що Ви оволоділи акторською майстерністю,  присвятили немало творчої праці  для зйомок відеокліпів з Вашою участю…

— Нічого випадкового в житті не буває. На своєму шляху зустрів однодумця  і хорошу людину Володимира Голика, який згодом став моїм товаришем. Пан Володимир має справу з організацією концертів, записами компакт-дисків. Він зіграв визначальну роль у моїй музичній творчості і як режисер відеокліпів, і як співавтор ідей для їх реалізації. Все розпочалося із зйомок першого кліпу під назвою «Карусель», знятий вісім років тому.

Тут варто сказати, що кожен акордеоніст має «пройти» через цей музичний твір. Швидка мелодія, темп, техніка виконання.

Проаналізувавши роботу, зрозумів і відчув, що потрібно бути не тільки музикантом, а й актором, працювати над сценічною культурою, образом, випромінювати посмішку, або ж зобразити хвилювання — ті емоції, які хочеш передати слухачеві. Роблю акцент на популяризації української музики, але в моєму музичному багажі є чимало музичних творів видатних класиків. 

Моєю гордістю є кліп «Рідна мати моя», який став родинною реліквією. В моєї матусі Світлани Володимирівни, яка є найріднішою людиною у світі, був ювілей. Дуже хотілося зробити для неньки цінний і дорогий серцю дарунок.

У мого товариша і режисера  Володимира Голика з’явилась ідея втілити цей задум у життя. Кліп був відзнятий на Волині. Роль юного музиканта зіграв мій племінник Олег Кисляк, але головною героїнею стала моя мама.

Тішуся, що Олежик, моя рідна кровинка, подає великі надії у  музиці, мрію, що він піде по моїй стежині, а в майбутньому також стане музикантом. Племінник зіграв мене у дитинстві. 

…А ось матуся біля простої української хатини вишиває рушничок – своєрідний оберіг для свого сина, благословляє і проводжає його у далеку дорогу.

Повернувшись із здобутками до рідного краю, музикант грає найріднішій на роялі, цілує її натруджені руки. Нам дуже хотілося, щоб цей величний інструмент був білого кольору, що є великою рідкістю.

Найскладнішими були зйомки до кліпу на музику видатного класика Антоніо Вівальді «Пори року. Зима.». Музиканта запросили на концерт у Львівську філармонію. За ним приїздить авто, але склалось так, що воно загрузло у снігу. Витягнути машину із снігового «полону» не вдається. А тим часом на музиканта чекає повна зала глядачів. 

Головному герою доводиться долати різні перешкоди, аби встигнути на концерт. Він намагається дістатися у філармонію потягом, але й тут спіткає невдача – запізнився. 

Однак любов до музики зігріває, незважаючи на снігову заметіль. Музикант сміливо пробирається лісом, де зустрічаються вовки та інші перешкоди. Мандрівнику-музиканту вдається встигнути на концерт, подарувати глядачам хвилини приємного спілкування з музикою, за що отримує шквал вдячних аплодисментів.

 Не можу не згадати в нашій розмові кліп на музику Луїса Ферарі «Доміно». Це—французька композиція в дуже красивій обробці, яку зробив талановитий музикант Валерій Ковтун. Він написаний саме для акордеона. Протягом перегляду ви бачите три пари різного віку, але це уособлення однієї пари закоханих, які пронесли найніжніші почуття впродовж багатьох років, але й досі разом. Тут і романтизм, і цінність стосунків, і любов, і дружба, і спільні інтереси.

Цікавим є те, що за їхніми зустрічами в різні періоди спостерігає художник, який зображає на полотні їхні емоції, справжні почуття – спочатку несміливі, а згодом більш впевнені і не менш прекрасні. Юного джентльмена зіграв мій племінник Олег Кисляк, а художника – Володимир Голик.

Пара зустрічається в одному й тому ж ресторані. Кавалер щоразу дарує свій дамі квіти,  слухають улюблену мелодію на акордеоні, яку незмінно грає для них знайомий музикант, прогулюються, діляться враженнями. 

Життя змінюється… Посивіли скроні у музиканта, змінилися зовні музикант і  сама пара, але їхні почуття, як зернина – вічні. Завершальним акордом кліпу є картина, яку художник дарує цій парі.

n Запрошую бажаючих познайомитись із моєю творчістю та відео-роботами на моїй офіційній сторінці у Фейсбуці, інстаграмі, у ютубі – підписуйтесь на мій канал.

— Пане Богдане, щиро вдячна Вам за розмову. Бажаю подальших творчих успіхів і вдячних шанувальників Вашого багатогранного таланту!

Розмову вела 

Світлана ТРОЦЮК.

НА ЗНІМКАХ: акордеоніст-віртуоз Богдан КИСЛЯК; музикант разом із своїм племінником Олегом КИСЛЯКОМ.

Фото з архіву автора. 

Чимало музичних творів написано про сенс життя, про благородні мрії. Тим не менше, життя людини часто далеке від високих поривань. Але це доти, доки Ви не почуєте чарівні мелодії  акордеону, віртуозною грою на якому майстерно володіє голобчанин Богдан Кисляк.

 Це — музикант з Божою іскрою у серці, Лауреат і переможець всеукраїнських та міжнародних конкурсів, викладач акордеону і баяну, диригент та керівник оркестру народних інструментів у Львівській державній музичній школі № 2. Незважаючи на щільний графік, наш земляк  приїздить у рідне селище, знаходить час, аби подарувати музичну творчість не лише найріднішим людям, а й  поціновувачам його багатогранної музичної творчості. Нещодавно Богдан Кисляк виборов I премію на Міжнародному конкурсі «Музичні інтерпретації», який проходив у м. Перемишль (Республіка Польща).

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 89

За кожним воїном-"афганцем" – свій життєвий подвиг, своя доля. Хтось повернувся цілим і неушкодженим, а хтось – скаліченим. Афганістан… Він став синонімом людського лиха, справжнього пекла: палюче Сонце зранку, спекотний вітер – афганець, пісок, що не дає дихати, і … завжди хочеться пити. 

Виконували свій інтернаціональний обов' язок і наші земляки. Багато з них мають бойові   нагороди. Високою відзнакою – медаллю  Президента України "За участь в антитерористичній операції" під час міськрайонного тематичного заходу "Журавлями пам'ять повертає", що відбувся нещодавно в Народному домі "Просвіта", нагородили  і нашого земляка –  Василя Козулю з с. Тойкута.

Сьогодні він – герой нашої публікації. Тридцять  років тому Василь Миколайович разом з іншими військовими побратимами боровся за мир  на чужій землі, на чужій війні. Під час небагатослівної розмови з колишнім воїном-"афганцем" ми  пересвідчилися – наскільки він – шляхетна і відважна людина. Чоловікові властиві співчуття, відповідальність, здатність відчувати чужу біду й віддати своє життя заради інших. 

Познайомив нас Сергій Гладун, військовий комісар Ковельського об'єднаного міського військового комісаріату. 

– Відверто кажучи, не дуже хочеться згадувати про події, які довелося пережити в афганських ущелинах, –  зізнається наш земляк. –– Вважаю, що найстрашніше і найбезглуздіше у світі – це війна. Не злічити страшного невимовного горя у тих сім’ях, до яких прилетіла чорна звістка про загибель сина, брата, чоловіка. 

– Василю Миколайовичу, коли і де розпочалася Ваша військова служба?

– В  березні 1982 року був призваний до лав Радянської Армії. Три місяці військової підготовки проходив у Термезі – місті Узбекистану, що розташоване  на правому березі Аму-дар'ї, по якій проходить кордон з Афганістаном. Після навчання нас відправили в Афганістан в м. Пулі-Хумрі. Демобілізувався в 1984 році. Всього служба тривала 25 місяців.  

– Що Вам найбільше запам’яталося з військової служби на чужій землі?

– Відверто кажучи, не хотілося б згадувати про тогочасні події в Афганістані, адже це невимовним болем ятрить душу. Одне лише можу сказати, що кожен радянський солдат не йшов туди за нагородами, чи медалями, не пасував перед труднощами. Не пам'ятаю, щоб хтось втікав, чи відмовлявся йти у бій. Мабуть, це тому, що кожен  виховувався у дусі патріотизму. Час тоді такий був, служили практично всі. Це справді було обов'язком, нормою. Як не піти до армії, коли служать практично всі твої друзі, знайомі? Та й слово "Батьківщина" здається важило набагато більше. Офіційно ці криваві події не називали війною, а всього лише воєнною політикою. Але ця війна тривала майже 10 років і вимагала великих жертв.

– Василю Миколайовичу, чи існує чоловіча дружба?

– Безумовно. Досі  підтримую зв'язок із військовими побратимами. Ми допомагали і підтримували один одного в боях, розуміли з напівслова.  Між нами не було ні мовних бар'єрів, ні непорозумінь. Спілкуюся досі із хлопцями з Одеської і Воронезької областей, Ставропольського краю. Проте, як розпочалися військові дії на Сході нашої країни в 2014 році,  припинили телефонувати один одному, адже я перебував в зоні АТО. 

– Ми пишаємося Вами, Василю Миколайовичу, адже Ви пішли добровольцем до Збройних Сил України. Ось і нагороду отримали від Президента України.

– Зізнаюсь, що для мене це несподіванка. Я не міг спокійно дивитись на те, як нашу країну розривають на шматки. Не чекав якогось визнання, хотілося, щоб мій військовий досвід допоміг іншим не втратити віру, не втратити можливість відстояти  українські кордони. Рік перебував в районі Волновахи Донецької області. Непросто було під час служби, але наші військові виявляли і виявляють неабияку мужність.

 Багато колишніх воїнів-"афганців" продовжують захищати рідну землю від російського агресора. Про військові будні і бої можна розповідати  багато, але чи варто? Війна є війна. Антиукраїнська пропаганда по радіо і по телебаченню зробила свою справу. Якщо людину щодня переконувати в одному й тому ж, то вона справді стає зомбованою. Так трапилось із українцями, котрих переконали, що ворог не зовні, а всередині. Не хотів би багато говорити на цю тему, адже кожен свідомий українець давно розуміє, що все вирішується на політичному рівні.

 В кожного своя правда. Знаю лиш одне – ми повинні відстояти Україну. Так, надто велика ціна миру і благополуччя, але хто ж, як не ми, захистить українські кордони? 

Один з моїх синів Станіслав Козуля теж проходив військову службу на Сході України під час першої хвилі мобілізації. Коли прийшла повістка, він не шукав виходу, де сховатись. Лиш запитав моєї поради. Я сказав йому: "Синку, ти повинен вирішити сам, якщо відчуваєш в душі, що це потрібно, то вперед!". Станіслав проходив службу в 51-ій окремій механізованій бригаді. Це було під час першої хвилі мобілізації. Разом з іншими хлопцями  брав участь у бойових діях за утримання контролю над курганом Савур-Могила, розташованим в Шахтарському районі Донецької області. 

Завершуючи розмову з Василем Козулею, на мить задумалась: "Скільки мужності, скільки сили, скільки твердості характеру в його очах!". Дякуючи таким героям, як Василь Козуля, ми живемо, працюємо, виховуємо дітей, маємо надію на краще.  

Давайте будемо пам'ятати героїв, які ціною власного життя і здоров'я відстоюють наші мир і свободу, виявлятимемо розуміння до тих, хто пройшов через війну і для кого вона триває й досі. У спогадах, снах, думках. Вони на це заслуговують!

Розмову вела 

Світлана ТРОЦЮК.

НА ЗНІМКУ: Василь КОЗУЛЯ.

Фото автора.

За кожним воїном-"афганцем" – свій життєвий подвиг, своя доля. Хтось повернувся цілим і неушкодженим, а хтось – скаліченим. Афганістан… Він став синонімом людського лиха, справжнього пекла: палюче Сонце зранку, спекотний вітер – афганець, пісок, що не дає дихати, і … завжди хочеться пити. 

Виконували свій інтернаціональний обов' язок і наші земляки. Багато з них мають бойові   нагороди. Високою відзнакою – медаллю  Президента України "За участь в антитерористичній операції" під час міськрайонного тематичного заходу "Журавлями пам'ять повертає", що відбувся нещодавно в Народному домі "Просвіта", нагородили  і нашого земляка –  Василя Козулю з с. Тойкута.

Сьогодні він – герой нашої публікації. Тридцять  років тому Василь Миколайович разом з іншими військовими побратимами боровся за мир  на чужій землі, на чужій війні. Під час небагатослівної розмови з колишнім воїном-"афганцем" ми  пересвідчилися – наскільки він – шляхетна і відважна людина. Чоловікові властиві співчуття, відповідальність, здатність відчувати чужу біду й віддати своє життя заради інших. 

Познайомив нас Сергій Гладун, військовий комісар Ковельського об'єднаного міського військового комісаріату. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 72

Не одним сивим пасмом переплетена дата 15 лютого 1989 року –  день, коли нарешті закінчилась десятирічна війна в Афганістані. Щорічно в цей лютневий день український народ вшановує учасників бойових дій на території інших держав, віддає глибоку шану солдатам і офіцерам, рядовим і генералам, які з честю та гідністю виконували свій військовий обов'язок в горах Афганістану, в пустелях Іраку, при врегулюванні конфліктів в Югославії, на Кубі, в Чехії та інших гарячих точках світу.

З цієї нагоди в Народному домі "Просвіта" відбувся міськрайонний тематичний захід "Журавлями пам'ять повертає", який розпочали  проникливими до глибини душі рядками ведучі Наталія Гончар та Інна Вознюк.

В урочистостях взяли  участь перші керівники міста і району, воїни-інтернаціоналісти, матері, рідні померлих та загиблих воїнів-“афганців”, учасники АТО, юні ліцеїсти, громадськість Ковельщини.  

Захід почали  внесенням  Державного прапора України  та виконанням Державного Гімну України.

Будь-яка  війна несе смерть, каліцтво, вдягає в жалобу тисячі материнських сердець. У війни холодні очі, у війни свій рахунок, своя безжальна арифметика. Афганська війна і нині нагадує про себе болем батьків і матерів, скаліченою молодістю учасників бойових дій.  І неможливо знайти слів розради,  які могли  б втамувати гостроту  втрати

Хвилиною мовчання присутні вшанували тих, хто віддав своє життя в запеклих боях на території інших держав, та українських героїв-патріотів, котрі не повернулись із зони проведення АТО.

У цей пам'ятний день з глибокою вдячністю, шаною і повагою до присутніх  звернулися міський голова Олег Кіндер, голова райдержадміністрації, депутат обласної ради  Віктор Козак, голова районної ради Андрій Броїло,помічник народного  депутата України Степана Івахіва Павло Самолюк, військовий комісар Ковельського ОМВК Сергій Гладун.

Нині, коли  Україна протистоїть  російському агресору, воїни-"афганці"  в перших рядах пішли  на захист своєї  держави. Завдяки їхньому бойовому досвіду, знанням, мужності  вдалося  втримати  ситуацію в зоні АТО. Саме про них – відважних і сміливих йшлося у виступі голови  Ковельської міськрайонної організації Української спілки ветеранів Афганістану Миколи Савосюка.

  Микола Іванович висловив вдячність керівникам міста і району за вагомий внесок  у розвиток ветеранського руху, тісну співпрацю з Ковельською міськрайонною організацією ветеранів  Афганістану, а також вручив нагороди учасникам бойових дій, котрі з честю відстоювали мир на території інших держав.

З нагоди Дня вшанування учасників бойових дій   грошовими винагородами міської і районної влади,  народного депутата України Степана Івахіва нагороджено ветеранів-"афганців", які є нашою гордістю, нашою живою історією.

Високу відзнаку Президента України  вручено учаснику бойових дій Василю Козулі, а матерям загиблих воїнів -"афганців" Надії Никонівні Хилюк із Білина та Ганні Гнатівна Півень з Уховецька - квіти. Сивочолим ненькам низько вклонилися усі присутні у залі, які аплодували їм стоячи.

Неодноразово зі сцени звучало, що тепер всіх українців об'єднує одна спільна мрія - щоб на нашій землі якнайшвидше запанував мир.

Тематичну  концертну програму учасникам урочистого зібрання підготували талановиті аматори сцени міста і  району.  Зворушливі і проникливі пісні присутнім дарували  народне аматорське вокальне тріо  "Лілея" Дубівського Центру культури  та дозвілля, соліст будинку культури із с. Білина Олександр Шевчук, народний аматорський хор працівників культури  району "Вишиванка",  дует солістів районного будинку культури Олег Корнелюк та Ірина Михалевич,  інструментальне тріо Ковельської школи мистецтв, вихованка студії естрадного співу "Зорепад" Анна Шудра, Народний аматорський муніципальний  естрадно- духовий оркестр, вокальний ансамбль працівників Народного дому "Просвіта".

Завершилось урочисте зібрання винесенням Державного прапора України  та спільним виконанням  Державного Гімну України.

 Після цього його учасники вирушили до пам'ятної стели воїнам-інтернаціоналістам, де відбулася поминальна панахида, яку відслужив   декан міського деканату   ПЦУ протоієрей Валиль Мичко, та покладанням вінків та квітів (на знімку).

Світлана ТРОЦЮК.

НА ЗНІМКАХ: під час міськрайонного заходу  вшанування учасників бойових дій на території інших держав.

Фото з архіву райдержадміністрації 

та  міської ради.

Не одним сивим пасмом переплетена дата 15 лютого 1989 року –  день, коли нарешті закінчилась десятирічна війна в Афганістані. Щорічно в цей лютневий день український народ вшановує учасників бойових дій на території інших держав, віддає глибоку шану солдатам і офіцерам, рядовим і генералам, які з честю та гідністю виконували свій військовий обов'язок в горах Афганістану, в пустелях Іраку, при врегулюванні конфліктів в Югославії, на Кубі, в Чехії та інших гарячих точках світу.

З цієї нагоди в Народному домі "Просвіта" відбувся міськрайонний тематичний захід "Журавлями пам'ять повертає", який розпочали  проникливими до глибини душі рядками ведучі Наталія Гончар та Інна Вознюк.

В урочистостях взяли  участь перші керівники міста і району, воїни-інтернаціоналісти, матері, рідні померлих та загиблих воїнів-“афганців”, учасники АТО, юні ліцеїсти, громадськість Ковельщини.  

Захід почали  внесенням  Державного прапора України  та виконанням Державного Гімну України.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 84

Військова служба за контрактом в Збройних Силах України – це почесний обов'язок громадянина по захисту своєї держави, її територіальної цілісності, своїх сімей та рідних. Потреба у професійній та вмотивованій армії зростає, адже війна на Сході нашої країни триває.

 Але,незважаючи на різні настрої людей, серед патріотично налаштованих громадян, мешканців нашого краю, є чимало добровольців, які можуть скласти могутню та міцну армію. Серед таких мужніх, сильних духом, відважних патріотів – військовослужбовець Пилип Гудзенко. Чоловік родом із м. Черкас, але ось уже 4 роки, як доля привела його в м. Ковель. В 2015 році ковельчанин звернувся в Ковельський об'єднаний міський військовий комісаріат для проходження військової служби за контрактом. 

Служив у м. Волновасі Донецької області у складі 72-ої окремої механізованої бригади ЗСУ, розпочинаючи із звичайного рядового. За час проходження служби зарекомендував себе грамотним, дисциплінованим, відповідальним військовослужбовцем. Отримав звання "молодший сержант", відзначений державною нагородою - медаллю "За військову службу Україні".

Ми поспілкувалися з Пилипом Гудзенком, який розповів нам про умови та переваги проходження військової служби за контрактом, поділився власним досвідом перебування в зоні АТО.

– Пилипе Олександровичу, що саме спонукало Вас поповнити ряди Збройних Сил України?

– Є два бажання, здійснення яких може скласти істинне щастя людини, – бути корисним і мати спокійну совість. Мабуть, це відчуття у мене ще з дитинства, бо сам з родини військових. Ще з початку військових дій на Сході нашої країни розумів, що насправді відбувалося і відбувається з Україною. Правда у кожного своя, але істина – одна. Росія  посягнула на українські кордони. Не міг сидіти, склавши руки, адже це наша земля, і не має значення, якою мовою ви розмовляєте. У вас або є це відчуття, або ж немає. Іншого не дано. Строкову службу проходив протягом 30 місяців. І хоч різні ситуації складалися, але умови служби цілком прийнятні, належне озброєння, харчування, надання необхідної медичної допомоги.

– Але ж там, де точаться бої, – небезпечно і ризиковано, не можна спрогнозувати,чим все закінчиться, чи повернешся додому живим і неушкодженим…

– Звісно, кожна нормальна людина замислюється над тим, що небезпечно для життя і здоров'я. Скажу особисто за себе: коли бої точилися щодня все робив механічно, бо  усвідомлював, що немає місця страху, що треба діяти рішуче й безкомпромісно. Агресія породжує агресію. На війні, як ніде інде, перевіряється чоловіча дружба. Хтось ховався у бліндаж, бо нерви не витримували. Були й такі, що відверто говорили: "Я прийшов заробити гроші". Але тут гроші не заробляють. Пам'ятаю, як кілька діб доводилося давати відсіч ворогу, – нас було всього четверо, а на протилежному боці  атакували 12 чоловік. Пригадую як у мене цілив снайпер, але якимось дивом влучив у мій автомат. 

Є моменти, коли дуже сумуєш за рідними, але відчуття того, що, хто, як не ми, захищатимемо рідну землю, додає сили і сміливості відстоювати наші кордони. Проходив військову службу за контрактом вдруге. Щоправда, терміном 6 місяців. Але півроку це замало. Фактично ви навіть не адаптуєтесь за цей час.

Хотілося б, щоб швидше закінчилася ця війна, але для цього потрібна  армія – потужна, сильна, яка змогла б дати відсіч російському агресору. Впевнений, що з патріотично налаштованими громадянами, які поповнили і ще поповнять ряди українських військових, це зробити цілком можливо. Незабаром маю намір укласти третій контракт з військовою частиною. Військовий обов'язок кличе. Слава Україні! Героям слава!

Світлана ТРОЦЮК.

НА ЗНІМКУ:  молодший сержант Пилип ГУДЗЕНКО.

Фото 

Ольги СТЕБЛЕВЕЦЬ.

Військова служба за контрактом в Збройних Силах України – це почесний обов'язок громадянина по захисту своєї держави, її територіальної цілісності, своїх сімей та рідних. Потреба у професійній та вмотивованій армії зростає, адже війна на Сході нашої країни триває.

 Але,незважаючи на різні настрої людей, серед патріотично налаштованих громадян, мешканців нашого краю, є чимало добровольців, які можуть скласти могутню та міцну армію. Серед таких мужніх, сильних духом, відважних патріотів – військовослужбовець Пилип Гудзенко. Чоловік родом із м. Черкас, але ось уже 4 роки, як доля привела його в м. Ковель. В 2015 році ковельчанин звернувся в Ковельський об'єднаний міський військовий комісаріат для проходження військової служби за контрактом. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 116

19 грудня 2018 року в стінах КУ “Волинський обласний центр соціально-психологічної реабілітації дітей” відбулося гарне незабутнє свято, під час якого усі змогли поринути в атмосферу чарівного дійства.

Прийшли привітати своїх однолітків вихованці Недільних шкіл храмів Воскресіння Словущого (о. Михайло Чупак) та Введенського храму м. Ковеля (о. Василій Сергійчук). 

Щире “спасибі” — усім добрим і чуйним людям, котрі щороку долучаються до хороших справ, відвідують наших вихованців, цікавляться їхніми долями. 

Низький уклін — нашим друзям зі столиці, зокрема, Оксані Кушнір, які надають благодійну допомогу волинським діткам, котрі опинилися у складних життєвих обставинах. Так, за зібрані кошти вдалося придбати і передати у Центр столовий посуд.

Добрих слів заслуговує ковельчанка Юлія Стружук, її чоловік і маленька доня. На цьогорічний день Миколая вони підготували кожній дитині солодкі подарунки.

Низький уклін –  ковельській благодійниці, лікарю від Бога Юлії Парфеновій, яка опікується дітьми та усім нашим волонтерам Наталії Рижко, Людмилі Хомич, Оксані Долінчук.

Не вперше долучаються до “скарбнички” добрих справ студенти Ковельського професійно-економічного коледжу Луцького НТУ на чолі з головою студентської ради. Слова вдячності за розуміння і підтримку, теплоту душі адресуємо депутату Ковельської міської ради Наталії Сеник.

Вдячні професіоналам своєї справи, які відкривають у вихованців нові таланти, допомагають реалізувати себе у творчості, незмінно працюють над розробками цікавих сценаріїв до свят — музичному керівнику Центру Світлані Романчук, методисту — Наталії Кондратович, поетесі  — Світлані Сандар та усім працівникам установи під керівництвом Олени Гануліч.

Світлана ТРОЦЮК. 

19 грудня 2018 року в стінах КУ “Волинський обласний центр соціально-психологічної реабілітації дітей” відбулося гарне незабутнє свято, під час якого усі змогли поринути в атмосферу чарівного дійства.

Прийшли привітати своїх однолітків вихованці Недільних шкіл храмів Воскресіння Словущого (о. Михайло Чупак) та Введенського храму м. Ковеля (о. Василій Сергійчук). 

Щире “спасибі” — усім добрим і чуйним людям, котрі щороку долучаються до хороших справ, відвідують наших вихованців, цікавляться їхніми долями. 

Низький уклін — нашим друзям зі столиці, зокрема, Оксані Кушнір, які надають благодійну допомогу волинським діткам, котрі опинилися у складних життєвих обставинах. Так, за зібрані кошти вдалося придбати і передати у Центр столовий посуд.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 63

Треба вірити у краще 

і працювати задля цього

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 193

Ми несем в своїх долонях

 свічі,

Свічі пам'яті про

 втрачених людей,

Про жадані колоски

 пшениці,

Які з страхом притискали

 до грудей…

24 листопада ц. р. виповнилася  85-та   річниця національної трагедії українського народу – штучного Голоду в Україні 1932-1933 років.  Напередодні цієї скорботної дати, минулої п'ятниці, в Народному домі "Просвіта" відбувся концерт-реквієм за участю камерного оркестру "Квінта" (керівник Тетяна Корнєва). 

Серед присутніх – представники міської влади, духовенства, громадськості, молодь і старше покоління.

Від щемливих до болю слів  ведучої  заходу Наталії Гончар, яка  перегорнула трагічні сторінки тих страшних подій української історії, стискались серця, з'являлись неприховані сльози на обличчях.

Трагедії це те, про що боляче говорити. Трагедії  це те, про що боляче згадувати. В цей день кожної душі торкнулась музика,  палахкотіли вогники свічок, на знак пам'яті тих українців, які загинули мученицькою смертю.

Що ж забрали вони з собою в могили? Не тільки те, що вони могли сотворити, а й те, що вони так і не передали нащадкам. А відійшли ж найкращі, несли в могилу найкоштовніше, що є в нації, – гени розуму, здоров'я, гени милосердя й справедливості, людяності й відваги, всі зібрані людські чесноти і таланти, а ще – глибоку, тверду віру в Бога.

Після концерту учасники урочистого зібрання вирушили до меморіальної стели "Хрест пам'яті жертв  більшовицького терору", аби у спільній молитві пом'янути тих, хто відійшов у Вічність. Панахиду відслужив міський декан УПЦ КП протоієрей Василь Мичко з духовенством.

Учасники заходу поклали квіти та поставили лампадки до підніжжя меморіальної стели.

Світлана ТРОЦЮК.

НА ЗНІМКАХ: під час концерту-реквієму в Народному домі "Просвіта" і покладання квітів до меморіальної стели “Хрест пам’яті жертв більшовицького терору”.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

24 листопада ц. р. виповнилася  85-та   річниця національної трагедії українського народу – штучного Голоду в Україні 1932-1933 років.  Напередодні цієї скорботної дати, минулої п'ятниці, в Народному домі "Просвіта" відбувся концерт-реквієм за участю камерного оркестру "Квінта" (керівник Тетяна Корнєва). 

Серед присутніх – представники міської влади, духовенства, громадськості, молодь і старше покоління.

Від щемливих до болю слів  ведучої  заходу Наталії Гончар, яка  перегорнула трагічні сторінки тих страшних подій української історії, стискались серця, з'являлись неприховані сльози на обличчях.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 95

З давніх-давен Ковельщина славиться добрими і працьовитими людьми, завдяки "золотим рукам" та мудрості яких колоситься наша українська нива, забезпечується добробут жителів району.

Незважаючи на всі негаразди сьогодення, невтомно працюють, йдуть в ногу з часом, досягають високих результатів працівники колективу ТзОВ "В. Прометей", що  входить у групу компанії "Волинь. Зерно. Продукт." торгової марки "Вілія".

 Про те, з яким настроєм і показниками  у праці завершують сільськогосподарський рік у "В. Прометеї",  розповідає його директор Віктор САВЕНЮК:

– ТзОВ "В. Прометей"  займається вирощуванням зернових та олійних культур. В його користуванні знаходиться  5,7 тис. га сільськогосподарських угідь. За останній рік ми збільшили площі на 1,5 тис. га, і це ще не межа! Основними культурами є озимі – такі, як пшениця (2,1 тис. га) та ріпак (2,3 тис. га). Третій рік вирощуємо соняшник (1,1 тис. га). Маємо трохи озимого жита (на сінаж) на площі 160 га.

– Вікторе Володимировичу, якою ж є середня врожайність культур, що вирощуєте?

– Середня врожайність в господарстві становить 60 ц/га  озимої  пшениці, 35 ц/га – озимого ріпаку, 30 ц/га – соняшника. Я вважаю, що це досить непогані результати, хоча ми завжди намагаємося досягнути кращих врожаїв.

В цьому році вже  засіяно 4,4 тис. га озимих зернових культур.

– Якщо підсумувати зроблене, то чи задоволені результатами  своєї праці?

– Так, адже працюємо злагодженим колективом з потужним парком сільськогосподарської техніки, яка забезпечує виконання сільськогосподарських робіт на високому рівні.

– Чи вдається розвивати галузь тваринництва?

– Підприємство займається суто вирощуванням рослинницької продукції, тваринницька галузь в господарстві відсутня, проте вона розвинена на належному рівні в межах групи компаній ТОВ "Волинь. Зерно. Продукт.". Для власних потреб використовуємо 15 тис. тонн органіки, які вносимо на своїх полях.

– Згадайте кращих працівників сільгосптовариства, які забезпечують успіх справи.

– Хотілось би відзначити кращих механізаторів, які забезпечують успіх справи, а саме: Андрія Окуневича, Віталія Захарчишина, Василя Мирончука, Дмитра Франка, Віталія Ткаченка, Єдуарда Мойсеєва.

На урочистому зібранні, яке відбулося у Колодяжному напередодні Дня працівників сільського господарства, чимало добрих слів пролунало на адресу трудівників товариства з обмеженою відповідальністю "В. Прометей". Почесною грамотою районної державної адміністрації і районної ради відзначено директора Віктора Савенюка. Нагороди отримали й інші працівники.

Тож побажаємо нових успіхів у праці хліборобам, які є справжніми господарями на рідній землі.

Світлана ТРОЦЮК.

З давніх-давен Ковельщина славиться добрими і працьовитими людьми, завдяки "золотим рукам" та мудрості яких колоситься наша українська нива, забезпечується добробут жителів району.

Незважаючи на всі негаразди сьогодення, невтомно працюють, йдуть в ногу з часом, досягають високих результатів працівники колективу ТзОВ "В. Прометей", що  входить у групу компанії "Волинь. Зерно. Продукт." торгової марки "Вілія".

 Про те, з яким настроєм і показниками  у праці завершують сільськогосподарський рік у "В. Прометеї",  розповідає його директор Віктор САВЕНЮК:

– ТзОВ "В. Прометей"  займається вирощуванням зернових та олійних культур. В його користуванні знаходиться  5,7 тис. га сільськогосподарських угідь. За останній рік ми збільшили площі на 1,5 тис. га, і це ще не межа! Основними культурами є озимі – такі, як пшениця (2,1 тис. га) та ріпак (2,3 тис. га). Третій рік вирощуємо соняшник (1,1 тис. га). Маємо трохи озимого жита (на сінаж) на площі 160 га.

– Вікторе Володимировичу, якою ж є середня врожайність культур, що вирощуєте?

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 103