Запрошуємо до співпраці!
Читач і газета – це одне ціле. Без читача немає газети, і навпаки. Практика довготривалої цієї єдності засвідчує, що тоді розквітає животворча душа видання, коли на сторінках його присутні дописи (нариси, статті, поезії) читачів. Ковельщина багата мудрими, розумними та творчими людьми.
Прилетіла ластівкою думка – запровадити в газеті рубрику "Ковельські бувальщини". Скільки-то цікавого у тісному людському спілкуванні почуєш! Одним душу зіграєш, другим серце звеселиш, третім двері в світ широкий відкриєш.
Чому б цю інформацію не запропонувати широкому загалу читачів?
Тож, наш шановний читачу, запрошуємо до співпраці! Пропонуємо для початку бувальщини, підготовлені громадським кореспондентом газети Анатолієм Семенюком.
Як Франко
у Косачів раки ловив
Чи задумувалися ви над таємницею людських стосунків? В одних завжди гостей в домі багато і є чим пригощати, а в інших – хата порожня і бідність по кутках сумну пісню деренчить.
Хочете чи ні, але перше – від доброти, а останнє – від скупості. Пам'ятаєте гоголівського Плюшкіна, де і в стодолі, і в коморі, і на подвір'ї сіті павутиння сплелись, а дворянство його сіре і бідне?
В родині Косачів завжди панувала доброта. У глави сім'ї Петра Косача душа завжди широко "відкрита". Ми чомусь мало про нього згадуємо. Так буває, коли діти зірками сяють, то їх батьки у тіні їхньої слави перебувають. Але це так, до слова.
Отож, Петро Косач – це доброта, розум, толерантність. Працював у Ковелі на високій посаді голови мирових посередників. Мешкав у селі Колодяжному. Задумав для доньок Лариси (Лесі) та Ольги затишний палац збудувати. Зібрав столярів із Любитова та Колодяжного, на своє подвір'я поставив відро горілки і сказав: "Хлопці, сьогодні гуляйте, випивайте, веселіться, а завтра – до роботи. Змайструйте "домик" так, щоб у ньому весело жилося. І не розслабляйтеся - спитаю…".
"Хлопці" оцінили доброту Петра Антоновича і взялися до роботи. Душу вкладали в новобудову. У встановлений термін "квітка" над дахом сповістила колодяжненців, що "палац" готовий – така традиція.
– Приймай, господарю, роботу. Славно змайстровано. Як ти до нас – так і ми до тебе. Поглянь: ми ще й солярій для Лесі прибудували. Хай сонячні ванни приймає і здоров'я прибавляє.
А й справді: будинок вийшов, як лялечка. І від батьківського дому неподалік. "Косачівна" з усмішкою промовила: "Є куди в гості ходити: обідаємо у нашій хаті, а на вечерю – до дочок чаювати".
Так і було. Ввечері після чаювання фортепіано не вмовкало, а потім звучала поезія. Як гості були поважні, то так захоплювалися, що й ранок заставав…
Взагалі-то Петро Косач творцем у душі був. За садом доглядав. Тополю сріблясту посадив, щоб листом пісні шелестіла. Із семи каштанів бесідку для відпочинку обладнав. Так висаджував, щоб гілки перепліталися - такий собі природний дах. А клумби мали форму небесних світил - Місяця, Сонця і зірок.
За батьківським будинком - копанки. Ще й до сьогодні одна залишилася. Коли Іван Франко приїжджав сюди на відпочинок, то найулюбленішим заняттям для нього було ловити в'юнів та раків. Тут вправність неабияка потрібна. Прогавив – і рак тебе клешнями за палець схопить. Не забудеш – боляче! А в'юн - слизький, верткий, як вужик, і піскотливий… Спробуй спіймати і втримати. По секрету скажу: пізніше це давало Франку велику наснагу до писання своїх поетичних і прозових шедеврів.
А ще Петро Косач, добра душа, для мешканців Колодяжного заохочення запровадив. Народиться в тої чи іншої селянки хлопчик - банку меду цілющого в нагороду, а коли дівчинка - запашне варення солодке.
Справедливий був і бідноті співчував. Було, що якийсь чоловік з Любитова три мішки картоплі вкрав. Оштрафував злодія Косач на 2 рублі в користь місцевої школи. А коли Леся розповіла, що в чоловіка діти голодні, то відпустив злодюжку, сказавши: "Іди, тільки більше не кради".
Бувають події або наші вчинки, на перший погляд, незначні, буденні. Проходить час, і вони стають майже священними. Вирішив якось Петро Антонович криницю викопати. Завирувала цілюща вода із джерела. Щоб воду діставати, "журавля" високого змайстрував. Тепер цей колодязь Лесиним кадубом називається. Їдуть сюди закохані пари і ті, що одружуються, фотографуються і вірять, що, доторкнувшись до священного місця, на них благодать небесна від самої Лесі спаде і життя ощасливиться.
І це правда. Садиба Косачів - справді благодатне місце. Тут наповнюєшся творчим духом, добром і любов'ю.
Суддя, золото
і Кирило
Цей випадок мав місце в Ковелі ще за часів панської Польщі. Історію цю розповів відомий у місті адвокат. Не вірити йому немає підстав, бо і нині такі випадки трапляються. А було все так.
Молодий безробітний Кирило вирішив розбагатіти і пожити, як кажуть, на "широку ногу". Переконаний був, що чесним трудом багатства не здобудеш. А якщо вкрасти "вміло", то, дивись, і заживеш по-панськи. Кажуть, такий закон сатана ще здавна запровадив.
Ковельчани ще після закінчення Першої світової війни подейкували, що в єврея Абрамовича золота - не міряно. Не оминула ця чутка й Кирила.
Задумано - зроблено! Вистежив, коли господаря не було вдома, та й пробрався в дім. Там поцупив з тайника добрий мішечок жовтого металу. Шанована в Ковелі людина, єврей Абрамович наробив лементу і подав заяву до поліції. Поліцейські швидко вирахували злодія і запроторили в "кутузку".
Сидить Кирило і переживає: "Посадять, золото відберуть". Ні тобі багатства, ні життя панського. Гірко на душі…
Але той сатанинський закон про легке збагачення не тільки на крадіїв розповсюджується. Спокуса дамокловим мечем висить і над головами деяких вершителів правосуддя. Хто втримається від легкої наживи?
Отож, і місцевий суддя, забувши, якому Богу служить, попався на гачок лихого.
Викликав підсудного на досудове розслідування та й запропонував поділитися золотом, а відтак і від в'язниці врятуватися.
– Згоден, – погодився Кирило. - А що маю зробити?
– Все просто. На суді, хто б і що тебе не питав, свищи. Подумають, що ти несповна розуму і відпустять. Який з тебе такого зиск?
Настав судний день.
– Як звати? – запитує суддя.
– Фі-ю-ю-ть! – свиснув Кирило.
– Ти знаєш, де живе цей пан? – вказав суддя на єврея.
– Фі-ю-ють! - знову свиснув той.
– Ти вкрав золото?
– Фі-ю-ю-ть!
– Бачите, добрі люди і шановні присяжні, він же пришелепкуватий. Такий не ладен вкрасти.
Порадилися, і відпустили…
Через деякий час покликав суддя Кирила і поставив вимогу:
– Я тебе від в'язниці врятував, тож віддавай обіцяну половину золота.
А той, як на суді:
– Фі-ю-ю-ть! Фі-ю-ю-ть!
Так і залишився суддя ні з чим. А Кирило втік із Ковеля. Та на краденому в рай не заїдеш. Просвистів золото Кирило і залишився знову бідним.
Анатолій СЕМЕНЮК.
Читач і газета – це одне ціле. Без читача немає газети, і навпаки. Практика довготривалої цієї єдності засвідчує, що тоді розквітає животворча душа видання, коли на сторінках його присутні дописи (нариси, статті, поезії) читачів. Ковельщина багата мудрими, розумними та творчими людьми.
Прилетіла ластівкою думка – запровадити в газеті рубрику "Ковельські бувальщини". Скільки-то цікавого у тісному людському спілкуванні почуєш! Одним душу зіграєш, другим серце звеселиш, третім двері в світ широкий відкриєш.
Чому б цю інформацію не запропонувати широкому загалу читачів?
Тож, наш шановний читачу, запрошуємо до співпраці! Пропонуємо для початку бувальщини, підготовлені громадським кореспондентом газети Анатолієм Семенюком.
Як Франко у Косачів раки ловив
Чи задумувалися ви над таємницею людських стосунків? В одних завжди гостей в домі багато і є чим пригощати, а в інших – хата порожня і бідність по кутках сумну пісню деренчить.
Хочете чи ні, але перше – від доброти, а останнє – від скупості. Пам'ятаєте гоголівського Плюшкіна, де і в стодолі, і в коморі, і на подвір'ї сіті павутиння сплелись, а дворянство його сіре і бідне?
В родині Косачів завжди панувала доброта. У глави сім'ї Петра Косача душа завжди широко "відкрита". Ми чомусь мало про нього згадуємо. Так буває, коли діти зірками сяють, то їх батьки у тіні їхньої слави перебувають. Але це так, до слова.
Отож, Петро Косач – це доброта, розум, толерантність. Працював у Ковелі на високій посаді голови мирових посередників. Мешкав у селі Колодяжному. Задумав для доньок Лариси (Лесі) та Ольги затишний палац збудувати. Зібрав столярів із Любитова та Колодяжного, на своє подвір'я поставив відро горілки і сказав: "Хлопці, сьогодні гуляйте, випивайте, веселіться, а завтра – до роботи. Змайструйте "домик" так, щоб у ньому весело жилося. І не розслабляйтеся - спитаю…".
"Хлопці" оцінили доброту Петра Антоновича і взялися до роботи. Душу вкладали в новобудову. У встановлений термін "квітка" над дахом сповістила колодяжненців, що "палац" готовий – така традиція.
– Приймай, господарю, роботу. Славно змайстровано. Як ти до нас – так і ми до тебе. Поглянь: ми ще й солярій для Лесі прибудували. Хай сонячні ванни приймає і здоров'я прибавляє.
А й справді: будинок вийшов, як лялечка. І від батьківського дому неподалік. "Косачівна" з усмішкою промовила: "Є куди в гості ходити: обідаємо у нашій хаті, а на вечерю – до дочок чаювати".
Так і було. Ввечері після чаювання фортепіано не вмовкало, а потім звучала поезія. Як гості були поважні, то так захоплювалися, що й ранок заставав…
Взагалі-то Петро Косач творцем у душі був. За садом доглядав. Тополю сріблясту посадив, щоб листом пісні шелестіла. Із семи каштанів бесідку для відпочинку обладнав. Так висаджував, щоб гілки перепліталися - такий собі природний дах. А клумби мали форму небесних світил - Місяця, Сонця і зірок.
За батьківським будинком - копанки. Ще й до сьогодні одна залишилася. Коли Іван Франко приїжджав сюди на відпочинок, то найулюбленішим заняттям для нього було ловити в'юнів та раків. Тут вправність неабияка потрібна. Прогавив – і рак тебе клешнями за палець схопить. Не забудеш – боляче! А в'юн - слизький, верткий, як вужик, і піскотливий… Спробуй спіймати і втримати. По секрету скажу: пізніше це давало Франку велику наснагу до писання своїх поетичних і прозових шедеврів.
А ще Петро Косач, добра душа, для мешканців Колодяжного заохочення запровадив. Народиться в тої чи іншої селянки хлопчик - банку меду цілющого в нагороду, а коли дівчинка - запашне варення солодке.
Справедливий був і бідноті співчував. Було, що якийсь чоловік з Любитова три мішки картоплі вкрав. Оштрафував злодія Косач на 2 рублі в користь місцевої школи. А коли Леся розповіла, що в чоловіка діти голодні, то відпустив злодюжку, сказавши: "Іди, тільки більше не кради".
Бувають події або наші вчинки, на перший погляд, незначні, буденні. Проходить час, і вони стають майже священними. Вирішив якось Петро Антонович криницю викопати. Завирувала цілюща вода із джерела. Щоб воду діставати, "журавля" високого змайстрував. Тепер цей колодязь Лесиним кадубом називається. Їдуть сюди закохані пари і ті, що одружуються, фотографуються і вірять, що, доторкнувшись до священного місця, на них благодать небесна від самої Лесі спаде і життя ощасливиться.
І це правда. Садиба Косачів - справді благодатне місце. Тут наповнюєшся творчим духом, добром і любов'ю.
Суддя, золото і Кирило
Цей випадок мав місце в Ковелі ще за часів панської Польщі. Історію цю розповів відомий у місті адвокат. Не вірити йому немає підстав, бо і нині такі випадки трапляються. А було все так.
Молодий безробітний Кирило вирішив розбагатіти і пожити, як кажуть, на "широку ногу". Переконаний був, що чесним трудом багатства не здобудеш. А якщо вкрасти "вміло", то, дивись, і заживеш по-панськи. Кажуть, такий закон сатана ще здавна запровадив.
Ковельчани ще після закінчення Першої світової війни подейкували, що в єврея Абрамовича золота - не міряно. Не оминула ця чутка й Кирила.
Задумано - зроблено! Вистежив, коли господаря не було вдома, та й пробрався в дім. Там поцупив з тайника добрий мішечок жовтого металу. Шанована в Ковелі людина, єврей Абрамович наробив лементу і подав заяву до поліції. Поліцейські швидко вирахували злодія і запроторили в "кутузку".
Сидить Кирило і переживає: "Посадять, золото відберуть". Ні тобі багатства, ні життя панського. Гірко на душі…
Але той сатанинський закон про легке збагачення не тільки на крадіїв розповсюджується. Спокуса дамокловим мечем висить і над головами деяких вершителів правосуддя. Хто втримається від легкої наживи?
Отож, і місцевий суддя, забувши, якому Богу служить, попався на гачок лихого.
Викликав підсудного на досудове розслідування та й запропонував поділитися золотом, а відтак і від в'язниці врятуватися.
– Згоден, – погодився Кирило. - А що маю зробити?
– Все просто. На суді, хто б і що тебе не питав, свищи. Подумають, що ти несповна розуму і відпустять. Який з тебе такого зиск?
Настав судний день.
– Як звати? – запитує суддя.
– Фі-ю-ю-ть! – свиснув Кирило.
– Ти знаєш, де живе цей пан? – вказав суддя на єврея.
– Фі-ю-ють! - знову свиснув той.
– Ти вкрав золото?
– Фі-ю-ю-ть!
– Бачите, добрі люди і шановні присяжні, він же пришелепкуватий. Такий не ладен вкрасти.
Порадилися, і відпустили…
Через деякий час покликав суддя Кирила і поставив вимогу:
– Я тебе від в'язниці врятував, тож віддавай обіцяну половину золота.
А той, як на суді:
– Фі-ю-ю-ть! Фі-ю-ю-ть!
Так і залишився суддя ні з чим. А Кирило втік із Ковеля. Та на краденому в рай не заїдеш. Просвистів золото Кирило і залишився знову бідним.
Анатолій СЕМЕНЮК.
Запрошуємо до співпраці!
Залишити коментар