Повідомлення в номер / Олена Цьомик: "Завжди відчувала і відчуваю себе справжньою українкою"

Сьогоднішня наша розмова – з Оленою Цьомик,  прекрасною жінкою, талановитою художницею, людиною, яка відома у творчих колах,  є ініціатором багатьох мистецьких виставок, заходів, а з 1991 року очолює Ковельську дитячу художню школу ім. Андроника Лазарчука.

Її творчі доробки прикрашають картинні галереї, православні святині. Цьогоріч у велике релігійне свято, 19 січня, Олена Степанівна відзначатиме ювілейний день народження. 

Але, відверто кажучи, ми не будемо озвучувати скільки років нашій співрозмовниці, адже, коли Ви її побачите, то зрозумієте, що кожна жінка має стільки років, наскільки виглядає.  Пані Олена "легка" у розмові, дуже інтелігентна, красива не тільки зовні, а її світла енергетика не може не підкорити з першої ж хвилини.

– Олено Степанівно, розкажіть нашим читачам  про себе, де промайнули Ваші дитинство, юність? Наскільки відомо,  Ви не "місцева", хоч волинська земля стала для Вас  рідною і  близькою.

– Мої батьки родом із Ростовської області з берегів Дону. Цікавим є той факт, що прізвища в нашій родині усі українські. Тому я вважаю себе донською козачкою. Мої батьки, коли побралися, переїхали на Донеччину в м. Макіївку. Тоді там було простіше з роботою, молоді сім'ї забезпечували квартирами. На Донбасі провели активне будівництво, тож за рік батьки отримали власне житло. 

Народилася я у Макіївці, закінчила школу із "золотою" медаллю. В ті часи це було досить непросто. Мені це вдалося. За всі роки навчання не мала  жодної четвірки у табелі.   Мала хист до образотворчого мистецтва, хоча в шкільні роки ніде не займалася. Після закінчення школи поїхала до Білорусі, вступила у Вітебський інститут, де була кафедра дизайну. З першого року вдалося успішно скласти іспити і стати студенткою.

Це був прекрасний  період у моєму житті. Мала цікаві  літні практики у Каунасі, Ризі, Бресті, Львові. Коли перебувала у місті Лева після четвертого курсу на практиці і мешкала в гуртожитку Львівської академії прикладного мистецтва,  познайомилась із своїм майбутнім чоловіком. Буквально в перший вечір знайомства Микола  зробив мені пропозицію. Я зрозуміла, що від долі не втечеш (посміхається – авт.). Микола Григорович привіз мене в  Ковель, а тоді повідомив, що ще потрібно їхати  кілометрів 10  у село. Отак я опинилась в Білині. 

В нас народилося троє дітей – донька і два сини. Усі вони вже дорослі, закінчили школу із "золотими" медалями, мають вищі освіти. Однак ми живемо в часі, що за спеціальностями вдається працювати далеко не кожному. Тож мої діти працюють не за фахом, а за віднайденими можливостями, як і основна маса українців.

Спочатку разом із чоловіком працювали в Ковельській художньо- оформлюваній майстерні. Він був завідувачем, а я художником. Трохи згодом в Ковелі була організована  дитяча художня школа, яка розпочала діяльність з трьох чоловік – директора і двох викладачів, мій Микола – в тому числі. Через деякий час я також прийшла працювати сюди. Спочатку викладачем, а за два роки мене призначили директором .

– Пані Олено, керівна посада досить відповідальна, адже вона вимагає багато часу, натхнення, мудрості, далекоглядності… Як відомо, Ви організовуєте різні цікаві  культурно-мистецькі заходи. Особливо приділяєте увагу юним талантам, розвиваєте у них творчі здібності.

– Впродовж чверті століття проводимо конкурс "Зимовий калейдоскоп" і 24-ий рік поспіль є організаторами "Великодньої веселки". Головне завдання художньої школи –естетичне виховання підростаючого покоління. Тож не тільки учнів нашої школи, а й  вихованців чисельних ковельських  студій і гуртків образотворчого і декоративного мистецтва , інших юних мешканців Ковеля і районуці потужні конкурси заохочують вивчати наші традиції, виховують  в них патріотичний  національний дух. Участь в конкурсі – це наповнення дитячих сердець новими відчуттями і емоціями, адже вони пізнають, що таке творчість, вчаться торувати шлях до перемоги.  В подальшому житті ці дітки по-іншому дивляться на світ. Звісно, що до  творчості найефективніше надихають нагороди і  подарунки, і тому на наших конкурсах ми відзначаємо щоразу 80-100 найкращих юних художників.

Пригадую своє дитинство і  те, що залишилось у пам'яті яскравими спалахами, а це саме ось такі моменти. Діти, які беруть участь в творчих конкурсах, все життя нестимуть в душах радісні відчуття.

– Ковельська дитяча художня школа  носить ім'я Андроника Лазарчука – нашого земляка,  художника, викладача. Давайте разом пригадаємо той час, коли змінювалась назва школи, хто став натхненником цієї ідеї?

– Ми ніколи про це не забуваємо. Спочатку це була Ковельська дитяча художня школа. Але в 2010 році відомий громадський діяч, поет-пісняр, Почесний громадянин міста Ковеля Анатолій Семенюк став ініціатором того, щоб школа носила  ім'я Андроника Лазарчука. 

Ми підтримали чудову ідею з радістю. Андроник Лазарчук бувне просто людиною родом з Уховецька, яка здобула мистецьку освіту, не просто художником, творчість якого стала криницею натхнення не для одного покоління, – він був педагогом від Бога, одним з перших почав викладати образотворче мистецтво у Ковелі, очолював художні курси у м. Борзна. Наша школа не тільки носить ім'я талановитого митця – наші викладачі є спадкоємцями і послідовниками славетного земляка, який присвятив себе творчості і навчанню обдарованої молоді. Цього року минає 150 літ від дня народження Андроника Лазарчука. На Волині приділяють особливу увагу цій визначній даті. В Луцьку, Уховецьку та Ковелі відбудуться  заходи, присвячені цьому ювілею.

– Олено Степанівно,  чим найбільше любите займатись?

– Мені важко визначити коло моїх захоплень. Коли в мене запитують, які ваші улюблені квіти, композитори, художники, кольори, то однозначно відповісти не можу. Мені подобається усе різне, те, що не повторюється. Так і  в житті не можу займатися однією і тією ж роботою.  Мені завжди цікаво спробувати щось нове – новий стиль, цікаві замовлення. Подобається ставити перед собою завдання, а особливо – бачити кінцевий результат.

Живучі на російськомовному Сході України, з дитинства вважала себе українкою. На старих фотографіях  можна мене побачити у дитячомусадочку в українському віночку. В шостому  класі їздила по путівці в Москву і Кострому,там і зустрічала  Новий рік  в українському національному костюмі, який пошила собі сама в цю подорож. Багато-хто  дивувався, що з першого ж дня мого життя на Волині вільно розмовляла українською мовою. А для мене це було природно, мову я знала з шкільної програми, а згодом і думати стала українською.

– У співаків, композиторів, поетів нерідко твори народжуються  вночі. Вони пишуть ліричні рядки, тексти, які покладають на музику. А як це відбувається у художників?

– Точно так само. Коли  ще в школі вчилася, то навіть рішення геометричних або математичних задач приходило вночі. Вранці вставала і  записувала відповіді. Часом,  буває,  не спиться, то замислююся над творчістю. Напевно,  як Менделєєву в уяві прийшла періодична таблиця елементів, то так і мені вирішення тих чи інших питань, приходить у півсвідомості. Але, якщо мова йде про творчий задум, то думаю про це щосекундипід час інших справ, відшліфовую ідею, налаштовуюсь, щоб потім відобразити на полотні, або папері. 

– З нашої розмови відчувається, що Ви із своїм чоловіком Миколою Григоровичем були не тільки спорідненими душами. Ви разом творили.  Ваші односельці із захопленням  розповідають, що Ви прикрасили своїми художніми роботами храм Різдва Пресвятої Богородиці у Білині.

– Ми  з Миколою Григоровичем присвятили цьому чотири літніх відпустки. Розписували церкву в рідному селі. Храм був побудований за моїм проєктом, хоча я не архітектор. Зробила кілька варіантів оформлення  будівлі храму. Вивчала церковну архітектуру Волині у  довідниках, книжках,  фотографіях. Вивчала параметри, пропорції. З трьох проєктів вибрали один, я зробила об'ємний макет з картону. Наші односельці –  справжні працелюби, адже вони власними силами звели храм. Тоді не було таких технологій,  як зараз. 

Спочатку ми розписали вівтар, потім купол, стіни. Писала ікони в іконостас. І так вже багато років Божий храм радує нас.

Кожного  разу, увійшовши туди, приємно дивуюся сама. Ви можете побачити наші роботи і в Ковелі – у Свято-Андріївському храмі, у храмі Димитрія Солунського, костелі.

– Як Вам вдається поєднувати творчість, відповідальну роботу з жіночністю, красою? Ви викликаєте повагу і захоплення. Поділіться власними жіночими "секретами".

– В житті, якщо людина чогось досягає, вона обов'язково чимось жертвує. Відчувати себе жінкою, мабуть,  у мене у крові. Не можу бути однаковою. Напевно, тому й  обрала таку професію, коли йшла в інститут. Якщо розшифрувати простими словами, то це – "модельєр". З четвертого класу сама шила собі вбрання – сукні, фартушки. 

Ідеї з'являлися самі по собі. Мені хотілося вирізнятись. В радянські часи не було багато можливостей. Але я  не могла ходити в тих речах, які мені не подобалисьабо не пасували. Мріяла працювати "модельєром", але життя склалось по-іншому. Бажання щось творити "живе" в мені постійно і "проситься" назовні. Можливо,  десь жертвую сном,  деякими домашніми справами. Раніше було важче приділяти багато часу собі, адже діти були ще маленькими. Скажу відверто:  "Жінки таємничі від природи, і їм подобається створювати власні секрети"…

НА ЗНІМКУ: директор Ковельської дитячої художньої школи Олена ЦЬОМИК.

Фото  з домашнього архіву.