Три заміжжя бабусі Анісії
94 роки тому на колонії "Троскоти", що між Люблинцем Ковельського району і Ружином Турійського, народилась Анісія Гнатівна Давидюк. Ця поважна, мудра бабуся, сповнена оптимізму, є хорошою і веселою співрозмовницею.
– Сідайте коло столу, щоб добре було вам писати, – каже старенька. – Ви пишіте, а я буду розказувати про своє життя. А яке ж воно колись було, хіба таке, як тепер? Бідували всі начорно, а тепер сама на старість осталась. Ото візьму мою любімую газету " Вісник" і читаю. А що буду робити? Ця газета – моя найліпша подружка, вона про все розкаже. Так і живемо з нею вдвох. Коли мені було 11 років, померла мама, а в 1944 році поляки забили батька.
Батьки Анісії Гнатівни до війни були прості селяни, годували п'ятеро дітей, мали багато землі, на якій всі працювали: ходили за плугом, косили, тримали п'ять корів, то їсти було що. Лишки молока возили в Ковель продавати євреям і з того жили. Хата була під бляхою, то через те хотіли вивезти у Сибір, але побачили, що наймитів нема, і не вивезли.
– Мій батько Гнат Юхимук збудував сам школу, бо у 1939 році померла мама, – розповідає Анісія Давидюк. –Продав пів гектара землі, корову, і на колонії "Троскоти" постала дерев'яна школа. Сім'я Юхимуків (батько з дітьми), утримувала її: прибирали, замітали, мили підлогу, топили грубку. Дрова привозили готові (поляки дбали про паливо). Навчання велося польською мовою, вчилися зранку два класи і після обіду два класи. Навчання було платним. Батько Анісії щомісяця їздив у ґміну, що знаходилася в Старих Кошарах, отримувати гроші за свою роботу (платили поляки). До поляків на урок приїжджав ксьондз, а до українських дітей – священик з Ружина. Якщо урок вів ксьондз, то українських дітей відпускали додому і навпаки.
Анісія Гнатівна пам'ятає все до подробиць: як жили за "поляків", за "совєтів" і за "німців". Розповідає, що у Ружині до війни була ще мурована поляками цегляна школа. Там до війни діяла гімназія, а потім був польський штаб. У тій гімназії вчилися діти з навколишніх сіл, а за науку платили.
– В кінці 1944 року, восени, з колонії "Троскоти" ми мусили вибиратися в село Ружин, бо поляки стали воювати з українцями, різати один одного. В мого батька поляки забрали коні, і він пішов, щоб віддали. Але ті зловили тата на полі і там забили. Знайшли ми його прикопаного в лісі під корчем аж через два місяці. Там були іще забиті люди, але тих вже родичі забрали раніше. Мій брат поїхав у Ковель і зустрів знайомого поляка-сусіда, що жив на колонії з нами. Той (добрий був чоловік) розказав, де закопали нашого батька. Ми забрали його, щоб ніхто не бачив, і поховали. Місцеві поляки не робили шкоди – то чужі приходили і вирізали цілі сім'ї українців. Зі своїми жили добре.
Були Юхимуки три місяці в біженцях за Голобами. Діти, круглі сироти, трималися купи: жили разом у буді, яку накрили ряднами, бо в людей у кожній хаті повно біженців. Старший брат був уже жонатий – то став меншим за батька. Після війни сім'я повернулася назад у "Троскоти" на свою колонію, але нічого не застала, бо всі хати люди порозбирали і поробили бункери. Юхимуки теж жили в бункері, доки збудували свою хатину на два ходи, щоб в одній половині жив брат із сім'єю, а в другій – Анісія з братами і сестрою. Але недовго жили на "Троскотах", бо почали з хуторів зганяти всіх у село. Старший брат свою половину перевіз у Городилець, а другу половину (двоє менших братів) перевезли у Ковель.
– А впосля я пішла замуж за Данила Давидюка у с. Клевецьк Турійського району, – розповідає далі бабуся. – У нас на весіллі було 50 душ. Була я в білому платті і позиченому вельонові, який обійшов навколишні села. Туфлі мала лише одну пару: в яких ходила, у тих і заміж пішла. Але прожила з чоловіком тилько 5 літ, бо він був бригадиром, "знюхався" з ланковою і мене покинув. А я мусила переїхати в Ковель до братів, бо не було де мені жити. В колгоспі були мізерні заробітки: за рік заробиш стільки, що на плечах донесеш додому. В колгоспі нічого не получали.
Вдруге Анісія Давидюк вийшла заміж через 7 років за хорошого чоловіка, з яким прожила 21 рік, але він помер. Oвдовівши у 60, Анісія Гнатівна виходить заміж втретє, та через 12 років похоронила і цього чоловіка. Жаль, що дітей у неї ніколи не було.
Довгими зимовими вечорами бабця перебирає у пам'яті свої прожиті роки, згадує, як пряли, ткали, а вечорами повстанських пісень співали, – лампа гасова гасла від дзвінких голосів:
"Жовто-блакитний стяг над
нами має,
Високо лине аж до ясних зір.
На ньому тризуб золотом сіяє,
Що нас єднає й усі долини гір."
– Ми хотіли бачити Україну вільною, а не такою, як писав Шевченко: "брати на панщину ходили...", – каже бабця. – Усіх хлопців, що співали повстанських пісень, вивезли "совєти" на Соловки, і ніхто з них не повернувся додому.
Анісії Гнатівні Давидюк 6 січня 2020 року виповнилося 95 років. Вона й сьогодні сама собі зварить їсти, попере, спече пироги і печиво. Ходить ще своїми ногами і дякує Богу за все. Навідується до старенької соцпрацівниця. Бабуся добре знає польську мову, якою вчилася у школі, вільно володіє нею.
Тож хай ще довгим буде її вік, а негаразди і біди оминають десятою дорогою!
Галина ОЛІФЕРЧУК.
НА ЗНІМКУ: Анісія Гнатівна ДАВИДЮК.
94 роки тому на колонії "Троскоти", що між Люблинцем Ковельського району і Ружином Турійського, народилась Анісія Гнатівна Давидюк. Ця поважна, мудра бабуся, сповнена оптимізму, є хорошою і веселою співрозмовницею.
– Сідайте коло столу, щоб добре було вам писати, – каже старенька. – Ви пишіте, а я буду розказувати про своє життя. А яке ж воно колись було, хіба таке, як тепер? Бідували всі начорно, а тепер сама на старість осталась. Ото візьму мою любімую газету " Вісник" і читаю. А що буду робити? Ця газета – моя найліпша подружка, вона про все розкаже. Так і живемо з нею вдвох. Коли мені було 11 років, померла мама, а в 1944 році поляки забили батька.
Батьки Анісії Гнатівни до війни були прості селяни, годували п'ятеро дітей, мали багато землі, на якій всі працювали: ходили за плугом, косили, тримали п'ять корів, то їсти було що. Лишки молока возили в Ковель продавати євреям і з того жили. Хата була під бляхою, то через те хотіли вивезти у Сибір, але побачили, що наймитів нема, і не вивезли.
– Мій батько Гнат Юхимук збудував сам школу, бо у 1939 році померла мама, – розповідає Анісія Давидюк. –Продав пів гектара землі, корову, і на колонії "Троскоти" постала дерев'яна школа. Сім'я Юхимуків (батько з дітьми), утримувала її: прибирали, замітали, мили підлогу, топили грубку. Дрова привозили готові (поляки дбали про паливо). Навчання велося польською мовою, вчилися зранку два класи і після обіду два класи. Навчання було платним. Батько Анісії щомісяця їздив у ґміну, що знаходилася в Старих Кошарах, отримувати гроші за свою роботу (платили поляки). До поляків на урок приїжджав ксьондз, а до українських дітей – священик з Ружина. Якщо урок вів ксьондз, то українських дітей відпускали додому і навпаки.
Анісія Гнатівна пам'ятає все до подробиць: як жили за "поляків", за "совєтів" і за "німців". Розповідає, що у Ружині до війни була ще мурована поляками цегляна школа. Там до війни діяла гімназія, а потім був польський штаб. У тій гімназії вчилися діти з навколишніх сіл, а за науку платили.
– В кінці 1944 року, восени, з колонії "Троскоти" ми мусили вибиратися в село Ружин, бо поляки стали воювати з українцями, різати один одного. В мого батька поляки забрали коні, і він пішов, щоб віддали. Але ті зловили тата на полі і там забили. Знайшли ми його прикопаного в лісі під корчем аж через два місяці. Там були іще забиті люди, але тих вже родичі забрали раніше. Мій брат поїхав у Ковель і зустрів знайомого поляка-сусіда, що жив на колонії з нами. Той (добрий був чоловік) розказав, де закопали нашого батька. Ми забрали його, щоб ніхто не бачив, і поховали. Місцеві поляки не робили шкоди – то чужі приходили і вирізали цілі сім'ї українців. Зі своїми жили добре.
Були Юхимуки три місяці в біженцях за Голобами. Діти, круглі сироти, трималися купи: жили разом у буді, яку накрили ряднами, бо в людей у кожній хаті повно біженців. Старший брат був уже жонатий – то став меншим за батька. Після війни сім'я повернулася назад у "Троскоти" на свою колонію, але нічого не застала, бо всі хати люди порозбирали і поробили бункери. Юхимуки теж жили в бункері, доки збудували свою хатину на два ходи, щоб в одній половині жив брат із сім'єю, а в другій – Анісія з братами і сестрою. Але недовго жили на "Троскотах", бо почали з хуторів зганяти всіх у село. Старший брат свою половину перевіз у Городилець, а другу половину (двоє менших братів) перевезли у Ковель.
– А впосля я пішла замуж за Данила Давидюка у с. Клевецьк Турійського району, – розповідає далі бабуся. – У нас на весіллі було 50 душ. Була я в білому платті і позиченому вельонові, який обійшов навколишні села. Туфлі мала лише одну пару: в яких ходила, у тих і заміж пішла. Але прожила з чоловіком тилько 5 літ, бо він був бригадиром, "знюхався" з ланковою і мене покинув. А я мусила переїхати в Ковель до братів, бо не було де мені жити. В колгоспі були мізерні заробітки: за рік заробиш стільки, що на плечах донесеш додому. В колгоспі нічого не получали.
Вдруге Анісія Давидюк вийшла заміж через 7 років за хорошого чоловіка, з яким прожила 21 рік, але він помер. Oвдовівши у 60, Анісія Гнатівна виходить заміж втретє, та через 12 років похоронила і цього чоловіка. Жаль, що дітей у неї ніколи не було.
Довгими зимовими вечорами бабця перебирає у пам'яті свої прожиті роки, згадує, як пряли, ткали, а вечорами повстанських пісень співали, – лампа гасова гасла від дзвінких голосів:
"Жовто-блакитний стяг над
нами має,
Високо лине аж до ясних зір.
На ньому тризуб золотом сіяє,
Що нас єднає й усі долини гір."
– Ми хотіли бачити Україну вільною, а не такою, як писав Шевченко: "брати на панщину ходили...", – каже бабця. – Усіх хлопців, що співали повстанських пісень, вивезли "совєти" на Соловки, і ніхто з них не повернувся додому.
Анісії Гнатівні Давидюк 6 січня 2020 року виповнилося 95 років. Вона й сьогодні сама собі зварить їсти, попере, спече пироги і печиво. Ходить ще своїми ногами і дякує Богу за все. Навідується до старенької соцпрацівниця. Бабуся добре знає польську мову, якою вчилася у школі, вільно володіє нею.
Тож хай ще довгим буде її вік, а негаразди і біди оминають десятою дорогою!
Галина ОЛІФЕРЧУК.
НА ЗНІМКУ: Анісія Гнатівна ДАВИДЮК.
Три заміжжя бабусі Анісії
Залишити коментар