Життєвий кодекс Володимира Бокача
Повір, шановний читачу, не раз буває у житті: працюєш, спілкуєшся, радишся з людиною, і раптом хвилею соціально-політичних буревіїв відносить її кудись далеко й вона зникає із повсякденного життя.
Ні, вона не пропадає назавжди, а просто все її добре чи зле десь ховається у куточок свідомості і до пори-до часу не тривожить твоє єство.
І раптом: о, диво! Вона з'являється в іншій іпостасі – скажімо, письменницьким доробком. І спогади приходять, мов добрі гості.
Так "повернувся" до мене Володимир Йосипович Бокач, істинний білорус із діда-прадіда і щирий українець по життю. Повернувся автобіографічною книгою "Мій рід: коріння і гілки".
Автор – особистість знакова. Він із когорти тих відповідальних працівників, які загальнолюдське, суспільне і громадське ставили вище свого особистого "я".
Моє перше знайомство з ним відбулось на “барикадах” господарських негараздів у 90-их роках ХХ століття. В одному із колгоспів району від електроструму загинуло кілька корів. Так іноді трапляється внаслідок недбалості і безвідповідальності.
– Ти поєдь, разбєрісь і доложи мнє, – із білоруським акцентом наголосив В. Бокач. Ослухатися голови комітету народного контролю я, звичайно, не міг. Його посада авторитетна і серйозна. На неї випадкових людей не призначали – там мали бути присутні розсудливість, мудрість та безкомпромісність. Словом, кремінь і доброта.
Будучи начальником району електромереж, я й сам переживав за наслідки надзвичайної події. Заспокоювало мене те, що обійшлося без людських жертв.
Причина аварії була, як-то кажуть, на виду. На ввідному електрощитку корівника окислився контакт нульового дроту. Стався так званий перекіс фаз, і в результаті металеві труби та доїльні агрегати опинилися під напругою.
Зважаючи, що аварію спричинила технічна несправність, а не людський фактор, відповідальні за безпеку обійшлися легким переляком.
Про свою людську позицію при вирішенні таких неординарних питань Володимир Бокач пише:
"Особливо виваженого підходу вимагали питання покарання посадових осіб. Адже за кожним конкретним випадком стояла доля не тільки окремої людини, але і його сім'ї, дітей, близьких".
Бувало, керівника карали по лінії народного контролю, але тоді він не отримував покарання від прокуратури.
Вищесказане – це вагомі штрихи до портрету високопосадовця, в яких переважає людяність. Бачити людину – то позиція мудрого керівника. Теперішнім державним службовцям перейняти б цей досвід! "Я намагався завжди до посадових обов'язків підходити творчо, шукати нестандартні рішення для залагодження конфліктних питань", – пише автор.
Це ще один приклад позитивної діяльності керівника. Розгляньмо, як це виглядає на практиці. Володимир Бокач отримує відповідальне завдання – бути куратором будівництва нового приміщення музею Лесі Українки у селі Колодяжному.
Він негайно занурюється в проблеми будівництва. Вивчає всі "за" і "проти" реалізації цього проєкту. Радиться із головою райвиконкому Віталієм Балюком, вивчає можливості будівельних організацій, адже об'єкт – під знаком "Народної будови". Проводить зібрання керівників підприємств міста та району – кожен отримує посильне завдання і кожен має внести свою дещицю у загальну справу: хто має забезпечити будівельні матеріали, хто – робітників і т. д., і п. т.
В. Бокач організовує інформаційну кампанію про хід будівництва у міськрайонній газеті "Прапор Леніна", на радіо і телебаченні. Зверніть увагу: запроваджують "Золоту книгу", куди вносять прізвища всіх, хто допомагає в будівництві. При цьому налагоджують посильний контроль за ходом будівництва.
"Відкриття музею проходило урочисто", – скромно підсумовує В. Бокач виконану роботу.
В наш час окремі керівники взяли за практику обіцяти щось й не виконувати обіцяне. Ось, шановний читачу, ще один позитивний штрих.
Під майданчик для будівельних матеріалів було задіяно город колодяжненця Ф. Й. Рибачука. Звичайно, заперечень не було. Але про цю поступку ветерана праці не забув Володимир Бокач. Восени він компенсував йому втрачений урожай картоплі.
Без підтримки найбільш високопоставлений керівник "один у полі не воїн". В. Бокач теплим, щирим словом згадує тих, хто ішов з ним поруч. Це Микола Нагайчук, Василь Борисюк, Володимир Блаженчук, Григорій Гаврилюк, Олександр Сенюк, Ігор Павлюк, Микола Вельма, Валентин Черняк, Віталій Кривцун та багато інших.
Особливе місце в книзі відведено спогадам про спілкування і стосунки із Георгієм Остапюком, Василем Діордійчуком, В'ячеславом Шевчуком, і знову оте слово – "та інших".
Його організаторські здібності, професіоналізм і загальнолюдська позиція не залишилися поза увагою у рідній Білорусі. Через деякий час Володимира Йосиповича призначають на високий пост радника посольства Білорусі в Україні з питань політики, науки та культури. Вклад в розвиток дружби і співробітництва між дружними народами вагомий, але це – ще одна ненаписана повість.
Буває, і не раз, коли береш в руки книгу, яка розповідає про чийсь рід, і, не дочитавши до кінця, відкладаєш її вбік. Книга В. Бокача "Мій рід: коріння і гілки" не залишає вибору – ти мусиш її дочитати до останньої сторінки. Вона позитивна і повчальна, особливо у наш суперечливий час. Тут не тільки опис тих чи інших подій, а погляд на життя того часу, його "плюси" і "мінуси". На те життя, яке багато хто "люстрував", піддаючи анафемі праведне, корисне і грішне водночас. В книзі присутній нарис про життя Антона Магура, неординарну, талановиту особистість.
Ось що пише автор: "Якщо вдивлятися в життя Антона Федоровича з висоти років, що промайнули, то він як би узаконював свої постулати на людське щастя: "Щоб жити пристойно, потрібно ставитися до справи добросовісно, бути працелюбним і терпеливим, наполегливим і сміливим. Потрібно обов'язково вірити в себе, в людей, в завтрашній день. Якщо людині здається, що вона все пізнала, це означає, що вона не зрозуміла і нічого не пізнала в цьому житті. Ніколи не перебільшуй свої знання, завжди навчайся в інших. За право бути господарем на своїй землі потрібно боротися, і, звичайно, вірити в успіх".
Ось такий своєрідний кодекс для особистості і для кожної небайдужої людини. Цей кодекс випробуваний життям і діяльністю Володимира Йосиповича Бокача.
Повір, шановний читачу, не раз буває у житті: працюєш, спілкуєшся, радишся з людиною, і раптом хвилею соціально-політичних буревіїв відносить її кудись далеко й вона зникає із повсякденного життя.
Ні, вона не пропадає назавжди, а просто все її добре чи зле десь ховається у куточок свідомості і до пори-до часу не тривожить твоє єство.
І раптом: о, диво! Вона з'являється в іншій іпостасі – скажімо, письменницьким доробком. І спогади приходять, мов добрі гості.
Так "повернувся" до мене Володимир Йосипович Бокач, істинний білорус із діда-прадіда і щирий українець по життю. Повернувся автобіографічною книгою "Мій рід: коріння і гілки".
Автор – особистість знакова. Він із когорти тих відповідальних працівників, які загальнолюдське, суспільне і громадське ставили вище свого особистого "я".
Моє перше знайомство з ним відбулось на “барикадах” господарських негараздів у 90-их роках ХХ століття. В одному із колгоспів району від електроструму загинуло кілька корів. Так іноді трапляється внаслідок недбалості і безвідповідальності.
– Ти поєдь, разбєрісь і доложи мнє, – із білоруським акцентом наголосив В. Бокач. Ослухатися голови комітету народного контролю я, звичайно, не міг. Його посада авторитетна і серйозна. На неї випадкових людей не призначали – там мали бути присутні розсудливість, мудрість та безкомпромісність. Словом, кремінь і доброта.
Будучи начальником району електромереж, я й сам переживав за наслідки надзвичайної події. Заспокоювало мене те, що обійшлося без людських жертв.
Причина аварії була, як-то кажуть, на виду. На ввідному електрощитку корівника окислився контакт нульового дроту. Стався так званий перекіс фаз, і в результаті металеві труби та доїльні агрегати опинилися під напругою.
Зважаючи, що аварію спричинила технічна несправність, а не людський фактор, відповідальні за безпеку обійшлися легким переляком.
Про свою людську позицію при вирішенні таких неординарних питань Володимир Бокач пише:
"Особливо виваженого підходу вимагали питання покарання посадових осіб. Адже за кожним конкретним випадком стояла доля не тільки окремої людини, але і його сім'ї, дітей, близьких".
Бувало, керівника карали по лінії народного контролю, але тоді він не отримував покарання від прокуратури.
Вищесказане – це вагомі штрихи до портрету високопосадовця, в яких переважає людяність. Бачити людину – то позиція мудрого керівника. Теперішнім державним службовцям перейняти б цей досвід! "Я намагався завжди до посадових обов'язків підходити творчо, шукати нестандартні рішення для залагодження конфліктних питань", – пише автор.
Це ще один приклад позитивної діяльності керівника. Розгляньмо, як це виглядає на практиці. Володимир Бокач отримує відповідальне завдання – бути куратором будівництва нового приміщення музею Лесі Українки у селі Колодяжному.
Він негайно занурюється в проблеми будівництва. Вивчає всі "за" і "проти" реалізації цього проєкту. Радиться із головою райвиконкому Віталієм Балюком, вивчає можливості будівельних організацій, адже об'єкт – під знаком "Народної будови". Проводить зібрання керівників підприємств міста та району – кожен отримує посильне завдання і кожен має внести свою дещицю у загальну справу: хто має забезпечити будівельні матеріали, хто – робітників і т. д., і п. т.
В. Бокач організовує інформаційну кампанію про хід будівництва у міськрайонній газеті "Прапор Леніна", на радіо і телебаченні. Зверніть увагу: запроваджують "Золоту книгу", куди вносять прізвища всіх, хто допомагає в будівництві. При цьому налагоджують посильний контроль за ходом будівництва.
"Відкриття музею проходило урочисто", – скромно підсумовує В. Бокач виконану роботу.
В наш час окремі керівники взяли за практику обіцяти щось й не виконувати обіцяне. Ось, шановний читачу, ще один позитивний штрих.
Під майданчик для будівельних матеріалів було задіяно город колодяжненця Ф. Й. Рибачука. Звичайно, заперечень не було. Але про цю поступку ветерана праці не забув Володимир Бокач. Восени він компенсував йому втрачений урожай картоплі.
Без підтримки найбільш високопоставлений керівник "один у полі не воїн". В. Бокач теплим, щирим словом згадує тих, хто ішов з ним поруч. Це Микола Нагайчук, Василь Борисюк, Володимир Блаженчук, Григорій Гаврилюк, Олександр Сенюк, Ігор Павлюк, Микола Вельма, Валентин Черняк, Віталій Кривцун та багато інших.
Особливе місце в книзі відведено спогадам про спілкування і стосунки із Георгієм Остапюком, Василем Діордійчуком, В'ячеславом Шевчуком, і знову оте слово – "та інших".
Його організаторські здібності, професіоналізм і загальнолюдська позиція не залишилися поза увагою у рідній Білорусі. Через деякий час Володимира Йосиповича призначають на високий пост радника посольства Білорусі в Україні з питань політики, науки та культури. Вклад в розвиток дружби і співробітництва між дружними народами вагомий, але це – ще одна ненаписана повість.
Буває, і не раз, коли береш в руки книгу, яка розповідає про чийсь рід, і, не дочитавши до кінця, відкладаєш її вбік. Книга В. Бокача "Мій рід: коріння і гілки" не залишає вибору – ти мусиш її дочитати до останньої сторінки. Вона позитивна і повчальна, особливо у наш суперечливий час. Тут не тільки опис тих чи інших подій, а погляд на життя того часу, його "плюси" і "мінуси". На те життя, яке багато хто "люстрував", піддаючи анафемі праведне, корисне і грішне водночас. В книзі присутній нарис про життя Антона Магура, неординарну, талановиту особистість.
Ось що пише автор: "Якщо вдивлятися в життя Антона Федоровича з висоти років, що промайнули, то він як би узаконював свої постулати на людське щастя: "Щоб жити пристойно, потрібно ставитися до справи добросовісно, бути працелюбним і терпеливим, наполегливим і сміливим. Потрібно обов'язково вірити в себе, в людей, в завтрашній день. Якщо людині здається, що вона все пізнала, це означає, що вона не зрозуміла і нічого не пізнала в цьому житті. Ніколи не перебільшуй свої знання, завжди навчайся в інших. За право бути господарем на своїй землі потрібно боротися, і, звичайно, вірити в успіх".
Ось такий своєрідний кодекс для особистості і для кожної небайдужої людини. Цей кодекс випробуваний життям і діяльністю Володимира Йосиповича Бокача.
Залишити коментар