Світло душі Людмили Стахорської
Живе людина на землі – тихо, спокійно. Її не цікавлять суспільні процеси. Тиша й благодать. А коли на скронях сивина поселиться, то взагалі замикається в собі – навіть вітерець свіжий не війне.
Є люди, що спокою і років не знають. Їх серце вогнем життєдайним палає. Вони перепони і бурі долають. Їх світло душі іншим шлях осяває.
Це – про Людмилу Севастянівну Стахорську.
Вона не заглиблювалася у філософські роздуми про сенс земного буття, а з дитячих років вбачає своє призначення на цій землі – служити людям, віддавати себе улюбленій справі сповна.
Пошануймо, подякуймо батькам за належне виховання!
Перший крок юної Людмили – це Ковельське медичне училище. Успішно навчалася і здобула спеціальність акушерки. Працювала шість років в пологовому будинку за обраним фахом.
Чи є щось величніше, милосердніше, аніж допомогати в народженні нової людини, сповивати своїми руками тендітне, миле малятко, чути мелодію найпершого звуку: "А-у… А-у-у!"?
Простягає рученятка беззахисне малятко, а серце повниться любов'ю та надією. Немає в світі благороднішої місії, як ця.
Та неспокійне серце проситься в політ, а душа виспівує нову пісню солов'їну: "Ти маєш навчати тих діток, яких сповивала".
І Господнє провидіння привело красуню Людмилу до Луцького педагогічного інституту ім. Лесі Українки.
Студентські роки – це щастя в квадраті. Тут і веселість, і закоханість, і рожеві мрії на майбутнє життя. Майнули ці роки, мов сон, в новий день явився молодий спеціаліст-філолог Людмила Севастянівна.
Диплом – це лише старт перед забігом на довготривалу марафонську дистанцію під назвою "життя". Не кожен успішно долає випробування, які випадають на його долю. Але це не про нашу героїню.
Людмила Стахорська починає працювати педагогом-викладачем у Ковельському професійно-технічному училищі № 7 (тепер – Центр професійно-технічної освіти). Ой, на яку нелегку стежину ступила! Тут контингент учнів "строкатий" і за інтелектом, і за віком, і за характером.
Прокинулося в її єстві природжене – бути організатором і вихователем. Здобула повагу учнів, авторитет в колективі. Її й досі пам'ятають, як вчителя-друга, а це, погодьтеся, вищий клас педагогічної майстерності. Промайнуло 20 літ – залишився вагомий доброчинний слід.
l
У житті завжди є вибір: продовжувати старе ремесло чи пробувати себе в інших іпостасях. В думках і планах немає й натяку на відпочинок. І Людмила Стахорська поринає в політику. До її характеру близькі ідеї соціалізму. Не комунізму із його надуманим, утопічним майбуттям, а устрою життя, в якому панують справедливість, рівність та гідність. Вони бачать людину праці на вищій сходинці буття.
Людмилу Севастянівну обирають депутатом міської ради. Вона бере активну участь у житті міської громади. Її ораторські здібності дозволяють переконувати багатьох людей у правоті соціалістичних ідей. Але ще більш жінка нетерпима до проявів халатності, корупції, казнокрадства та байдужості. Вона, немов корабель, стрімко іде крізь розбурхані хвилі, відкидаючи від себе все негативне, несучи на міцній палубі любов до людей, гуманність, чесність, патріотизм та милосердя.
П'ятнадцять років без перепочинку Людмила Стахорська реально і практично намагається змінити цей розбурханий негараздами світ і спрямовує його в русло життєдайних, животворних істин.
Летять роки від юності, до зрілості. І людина все більше наближається до моральних цінностей, визначених Богом. І нова, найвища місія – це віддати себе до решти служінню людям.
Людмила Севастянівна, пройшовши лабіринти політичних баталій, розуміє, що найбільше користі принесе людям і громаді, коли буде опікатися тими, хто потребує допомоги у житті. Вона стає головою міськрайорганізації Товариства Червоного Хреста України. І знову на часі – клятва Гіппократа: "Не відмов!", "Допоможи".
Вогонь милосердя, доброчинності та любові спалахує ще яскравіше – він осяває шлях тих, хто потребує допомоги.
Життя Людмили Севастянівни по праву є прикладом для наслідування. І Бог таки немало благодаті та щастя сипнув із своїх пригорщ.
У неї – чудовий, люблячий чоловік і двоє найкращих на світі дітей – Аліна та Микола. Вона не просто заслужена бабуся (п'ятеро онуків) – в неї ще двоє правнуків, які виспівують мелодію весни.
Щасливій, наша славна і шанована прабабусю!
Є повчальна теза до підсумку прожитого людиною віку: "Живи, працюй, твори так, щоб в судний день твої діти, онуки, рідні, близькі та друзі поставили оцінку твого існування у цьому світі: "Це була добра Людина. Людина із великої літери".
l
Дорога наша Людмило Севастянівно!
Вслухайтеся: від тих, хто Вас знає і шанує, чути в ці дні багатоголосу "Осанну" і сріблом скронь позначені слова: "Ви – добра людина".
"Моє кредо – відкривати потаємне – полягає у тому, що світ врятує милосердя, віра в людей і Бога". Справді, це кредо є дороговказом для нас, сьогоднішніх, і нащадків наших… А ще – поетичні рядки до ювілею:
Батьки тебе назвали
"Людям мила",
А Бог подарував і розум,
і красу.
Сказав: "Віщую Я тобі
життя щасливе,
І благодать для
доброчинних справ несу".
І ти росла – дитя батьків
тендітне.
Співали соловейки
вранішню "Осанну!".
Четверта школа – це лише
крок до світла,
Служити людям – то доля,
Богом дана.
Життєве поле – чим
сіялось і чим зросло?
Там милосердність
розквітає пишним цвітом,
А ще дітей навчитель –
славне ремесло,
Й закоханість – сімейна
дружняя обитель.
Роки – це птахи, що
відлітають в вирій.
Гей, не баріться,
повертайтеся назад!
Людмилу привітаймо ту,
що Людям мила,
Несіть на крилах дарунків
зорепад.
І многії літа у радості й
здоров'ї…
Благослови, Господь,
життя прожити у любові!
Анатолій СЕМЕНЮК.
l
Шановна
Людмило Севастянівно!
З нагоди ювілею шлемо Вам, активному громадському дописувачу нашої газети, найщиріші вітання і побажання миру, добра, благополуччя. Нехай ні на день не згасає Ваше молодече завзяття, не покидають ініціативність, бажання робити добро людям.
Міцного Вам здоров'я, сімейного затишку, нев'янучої жіночої краси, поваги від рідних, друзів і знайомих!
Многих і благих Вам літ!
З повагою –
журналісти "Вістей Ковельщини".
Живе людина на землі – тихо, спокійно. Її не цікавлять суспільні процеси. Тиша й благодать. А коли на скронях сивина поселиться, то взагалі замикається в собі – навіть вітерець свіжий не війне.
Є люди, що спокою і років не знають. Їх серце вогнем життєдайним палає. Вони перепони і бурі долають. Їх світло душі іншим шлях осяває.
Це – про Людмилу Севастянівну Стахорську.
Вона не заглиблювалася у філософські роздуми про сенс земного буття, а з дитячих років вбачає своє призначення на цій землі – служити людям, віддавати себе улюбленій справі сповна.
Пошануймо, подякуймо батькам за належне виховання!
Перший крок юної Людмили – це Ковельське медичне училище. Успішно навчалася і здобула спеціальність акушерки. Працювала шість років в пологовому будинку за обраним фахом.
Чи є щось величніше, милосердніше, аніж допомогати в народженні нової людини, сповивати своїми руками тендітне, миле малятко, чути мелодію найпершого звуку: "А-у… А-у-у!"?
Простягає рученятка беззахисне малятко, а серце повниться любов'ю та надією. Немає в світі благороднішої місії, як ця.
Та неспокійне серце проситься в політ, а душа виспівує нову пісню солов'їну: "Ти маєш навчати тих діток, яких сповивала".
І Господнє провидіння привело красуню Людмилу до Луцького педагогічного інституту ім. Лесі Українки.
Студентські роки – це щастя в квадраті. Тут і веселість, і закоханість, і рожеві мрії на майбутнє життя. Майнули ці роки, мов сон, в новий день явився молодий спеціаліст-філолог Людмила Севастянівна.
Диплом – це лише старт перед забігом на довготривалу марафонську дистанцію під назвою "життя". Не кожен успішно долає випробування, які випадають на його долю. Але це не про нашу героїню.
Людмила Стахорська починає працювати педагогом-викладачем у Ковельському професійно-технічному училищі № 7 (тепер – Центр професійно-технічної освіти). Ой, на яку нелегку стежину ступила! Тут контингент учнів "строкатий" і за інтелектом, і за віком, і за характером.
Прокинулося в її єстві природжене – бути організатором і вихователем. Здобула повагу учнів, авторитет в колективі. Її й досі пам'ятають, як вчителя-друга, а це, погодьтеся, вищий клас педагогічної майстерності. Промайнуло 20 літ – залишився вагомий доброчинний слід.
ххх
У житті завжди є вибір: продовжувати старе ремесло чи пробувати себе в інших іпостасях. В думках і планах немає й натяку на відпочинок. І Людмила Стахорська поринає в політику. До її характеру близькі ідеї соціалізму. Не комунізму із його надуманим, утопічним майбуттям, а устрою життя, в якому панують справедливість, рівність та гідність. Вони бачать людину праці на вищій сходинці буття.
Людмилу Севастянівну обирають депутатом міської ради. Вона бере активну участь у житті міської громади. Її ораторські здібності дозволяють переконувати багатьох людей у правоті соціалістичних ідей. Але ще більш жінка нетерпима до проявів халатності, корупції, казнокрадства та байдужості. Вона, немов корабель, стрімко іде крізь розбурхані хвилі, відкидаючи від себе все негативне, несучи на міцній палубі любов до людей, гуманність, чесність, патріотизм та милосердя.
П'ятнадцять років без перепочинку Людмила Стахорська реально і практично намагається змінити цей розбурханий негараздами світ і спрямовує його в русло життєдайних, животворних істин.
Летять роки від юності, до зрілості. І людина все більше наближається до моральних цінностей, визначених Богом. І нова, найвища місія –
це віддати себе до решти служінню людям.
Людмила Севастянівна, пройшовши лабіринти політичних баталій, розуміє, що найбільше користі принесе людям і громаді, коли буде опікатися тими, хто потребує допомоги у житті. Вона стає головою міськрайорганізації Товариства Червоного Хреста України. І знову на часі – клятва Гіппократа: "Не відмов!", "Допоможи".
Вогонь милосердя, доброчинності та любові спалахує ще яскравіше – він осяває шлях тих, хто потребує допомоги.
Життя Людмили Севастянівни по праву є прикладом для наслідування. І Бог таки немало благодаті та щастя сипнув із своїх пригорщ.
У неї – чудовий, люблячий чоловік і двоє найкращих на світі дітей – Аліна та Микола. Вона не просто заслужена бабуся (п'ятеро онуків) – в неї ще двоє правнуків, які виспівують мелодію весни.
Щасливій, наша славна і шанована прабабусю!
Є повчальна теза до підсумку прожитого людиною віку: "Живи, працюй, твори так, щоб в судний день твої діти, онуки, рідні, близькі та друзі поставили оцінку твого існування у цьому світі: "Це була добра Людина. Людина із великої літери".
ххх
Дорога наша Людмило Севастянівно!
Вслухайтеся: від тих, хто Вас знає і шанує, чути в ці дні багатоголосу "Осанну" і сріблом скронь позначені слова: "Ви – добра людина".
"Моє кредо – відкривати потаємне – полягає у тому, що світ врятує милосердя, віра в людей і Бога". Справді, це кредо є дороговказом для нас, сьогоднішніх, і нащадків наших… А ще – поетичні рядки до ювілею:
Батьки тебе назвали "Людям мила",
А Бог подарував і розум, і красу.
Сказав: "Віщую Я тобі життя щасливе,
І благодать для доброчинних справ несу".
І ти росла – дитя батьків тендітне.
Співали соловейки вранішню "Осанну!".
Четверта школа – це лише крок до світла,
Служити людям – то доля, Богом дана.
Життєве поле – чим сіялось і чим зросло?
Там милосердність розквітає пишним цвітом,
А ще дітей навчитель – славне ремесло,
Й закоханість – сімейна дружняя обитель.
Роки – це птахи, що відлітають в вирій.
Гей, не баріться, повертайтеся назад!
Людмилу привітаймо ту, що Людям мила,
Несіть на крилах дарунків зорепад.
І многії літа у радості й здоров'ї…
Благослови, Господь, життя прожити у любові!
Анатолій СЕМЕНЮК.
ххх
Шановна Людмило Севастянівно!
З нагоди ювілею шлемо Вам, активному громадському дописувачу нашої газети, найщиріші вітання і побажання миру, добра, благополуччя. Нехай ні на день не згасає Ваше молодече завзяття, не покидають ініціативність, бажання робити добро людям.
Міцного Вам здоров'я, сімейного затишку, нев'янучої жіночої краси, поваги від рідних, друзів і знайомих!
Многих і благих Вам літ!
З повагою – журналісти "Вістей Ковельщини".
Світло душі Людмили Стахорської
це віддати себе до решти служінню людям.
Залишити коментар