“Я вдячний Богу, що живу...”
Івану Юхимуку з м. Ковеля торік на Спаса минуло 90 років. Через бідність, його матір Мар'ю не взяли заміж, а він, дитя великої любові, ріс “байстрюком”, хоча рідний батько жив через дорогу. Щоб не пропасти з голоду, мати мусила віддати Іванка рідній сестрі, яка його вигодувала і оженила.
ДИТЯ ВЕЛИКОЇ ЛЮБОВІ
Іван Іванович народився в Клевецьку Турійського району. Його мати Мар'я любилася з хлопцем Іваном Давидюком, що жили по сусідству через дорогу.
– Про любов тоді ніхто не питав, – розповідає Іван Юхимук. – Чи ти любиш, чи ні, головне, щоб мав шмат землі. Тоді хай яка найгірша дівка буде – крива чи горбата – заміж візьмуть. А якщо нема землі, то будь найхоріщою дівкою на селі, нікому ти не треба. Я народився з великої любові. Але моїм батькам не дали одружитися, бо кому потрібна бідна невістка?
Народився Іванко, мати назвала його на честь коханого. Хлопець став підростати: бігає перед очима батька і його матері, що жили через дорогу, а до хати його не кличуть. Мар'я і Іван чекали аж 10 (!) років, щоб його батьки змилувалися і дозволили привести в хату невістку. Та й онук, як дві краплі води, схожий на Івана. Але Давидюки стояли на своєму, бо сім'я матері була дуже бідна, сім'я батька – багатії на все село! Мар'я 10 років не виходила заміж і Іван теж не женився.
1939 рік. Івана Давидюка (батько Івана Юхимука) забирають у польську армію на війну.
– Як зараз бачу, – пригадує Іван Іванович. – Пригнав я корови додому (наймався пасти в людей) і чую голосіння у дворі Давидюків. А то пройшла похоронка на мого батька. Він тільки тиждень був на фронті, і його вбили.
ГІРКЕ ДИТИНСТВО
Після смерті Івана Давидюка Мар'я вийшла заміж за вдівця з чотирма дітьми, і згодом у них народилася дочка Галя. Непросто жилося малому Іванкові, на якого всі тикали пальцем і в школі кпилися й не називали по прізвищу, а казали "Марйович". Як то було образливо слухати хлопчині такі слова! Він навіть не хотів іти до школи. А ще, коли одного разу вчителька завела клас на ставок, щоб покупалися діти, Іван не поліз у воду, бо не мав спідніх штанів. Соромно хлопцеві було перед однокласниками за себе, і він остаточно вирішив: не піду в школу – і все, буду вдома рубати дрова.
Тяжко було Івановій матері: четверо сиріт мусила глядіти, і спільна дочка Галя народилася. Сім'я велика, бо ще сестра чоловіка Мар'ї жила з ними. І малого Іванка мати з собою забрала у чужу сім'ю. Всіх треба було нагодувати. Та сестра чоловіка Мар'ї якось каже: "А скільки ти будеш їсти?! Де ти взявся на нашу голову?! Тут і без тебе ротів вистачає!..".
– Я знаю: вона не зі злості так сказала, – пригадує Іван Іванович. – Бо ж сім'я велика, свої діти, а тут ще зайвий рот з'явився. Я був добрий опецьок – любив поїсти та й не лінувався ложку до рота водити. А кому таке подобалося? Ото я тілько зиму перебув у них, і мене мати віддала до своєї рідної сестри Юхимки, яка була заможна і не мала дітей. Мені добре у неї було: пас корови, їв досхочу – нема чого ображатися. Але дитяче образа в моїй душі була завжди: чого вона мене віддала до тітки? То вже згодом до мене дійшло, що вона це зробила задля мого блага, щоб ніхто не кпився з мене і я з голоду не вмер.
НІМЦІ ЗАБРАЛИ ІВАНА рити окопи
...Почалася війна. Кругом стрілянина. Якось під час бомбардування Іван з багатьма односельчанами сховався у льох тітки Юхимки. Бомба впала біля самого льоху, вирвало велику яму, що ледве всі повилазили звідти. А в хаті тітки Юхимки стояла німецька кухня – солдатам їсти варили. Німці наших людей не ображали, добре ставилися до них. А як пройшли “совєти”, навчили гнати горілку, матюкатися. А як побачили, що хата Юхимчина крита бляхою, сказали: "Скільки б то було патронів!".
– В 1944 році німці почали відступати і забрали мене з собою рити окопи, – згадує дідусь Іван. – А рити треба було від Любомля до Володимира-Волинського. Важко мені було. Німці побачили, що я не виконую норму, і відпустили додому. З собою дали якийсь папірець, де було написано, щоб до мене ніхто не приставав і не чіпав. Я тоді йшов додому цілий день. І скрізь, де зупиняли мене німці, я показував їм ту записку, і мене відпускали.
СЬОГОДНІ ОЖЕНИВСЯ, а на другий день поїхав шукати роботу
Згодом Івана забрали в армію, звідки 4 роки писав листи молодий солдат своїй коханій дівчині Парасковії. Пройшовши з армії, Іван зайшов у гості до Паші, де жила вона на квартирі. Дівчина працювала в хазяйки – продавала булочки.
– Заходжу, а вона така хороша молоденька, у білому фартушку ліпить вареники, – пригадує свою молодість Іван Юхимук. – Ну, думаю, буде з неї хороша господиня. Через місяць ми з нею розписалися. Паша не дуже хотіла за мене йти. А її мати каже: "Іди, дочко, за нього, бо я бачу, що то хороший хлопець. Весілля у нас не було, бо тоді всі були голі- босі.
Сьогодні розписалися, а на другий день я поїхав на шахту у Нововолинськ шукати роботу. Але побачив, як там тяжко працюють, повернувся додому до молодої дружини, бо дуже вже я її любив. Пішов працювати у Ковель в депо, жив у вагоні. Там давали на добу 700 грамів хліба, одну рибину сушену на місяць, сигарети, трішки печива. Ці продукти були з американських посилок. Хліб і рибу я з'їдав за один раз, бо дуже їсти хотів. А потім бігав цілий день до колонки пити воду.
Іван Юхимук пішов працювати, бо треба було у щось одягнутися, щось їсти і подумати про тітку Юхимку, яка його вигодувала і жила у погребі, бо хата її згоріла у війну.
Молода сім'я одразу пішла на квартиру, а потім тесть Івана Івановича скупив декілька старих хлівів і збудував дочці з зятем невеличку хатину, у якій згодом народилося троє дітей – Ліда, Валя і Міша. А вже в 1956 році Іван побудував у Ковелі більшу хату і забрав до себе тітку Юхимку, яку доглядів до смерті. Іванові діти любили бабцю Юхимку, як свою рідну, бо вона була дуже добра і не шкодувала нічого: на свята завжди купувала Ліді і Валі хустки або тканину на плаття. Дітей у неї своїх не було, тож ці були за онуків. Хоч неграмотна, але знала безліч казок, які розказувала Івановим дітям.
"ВАЖКО... АЛЕ ЖИВУ!"
Іван Іванович з дружиною разом прожили 53 роки. Діти їм справили “золоте” весілля – була жива музика, коровай, перепій. Шалаш "гудів" цілих два дні, бо гостей прийшло аж 60 чоловік. Не було весілля в молодості, то їм діти зробили в старості. А 13 років тому Іван Юхимук овдовів. Але батька щодня відвідують дочки, які живуть в недалеко від нього... Він хороший господар: все у хаті і коло хати зроблено його руками. Колись бруківки не було, а в нього залиті доріжки скрізь від дороги аж до хліва. Дрова посортовані: великі до великих, дрібні до дрібних. Видно, що хороший господар.
У 55 років здав на водійські права, бо купив "Жигулі", щоб їздити скрізь разом з дружиною. А коли Парасковія потрапила в лікарню, то Іван Іванович, нікому нічого не сказавши, продав машину, наче відчував, що вже не буде з ким на ній їздити.
...Здавалося б, усе вже позаду, але щовечора дідусь, у пам'яті перебирає своє прожите життя. І образа, котра, як іржа, що в'їлася у його серце, піде з ним у могилу. Коли Івану Юхимуку було 50 літ, баба з Клевецька, яка не хотіла визнати його за онука і ніколи не дала не те, що пряника, а шматок хліба, переказувала перед смертю через людей, щоб Іван приїхав до неї. Хотіла побачити, який її онук, бо надто він схожий на батька – її сина. Але образа закарбувалися назавжди в його дитячій душі, і Іван Іванович не поїхав. Прожила та баба 90 років, але поховала всіх своїх синів (лишився в живих лише один).
– У чому секрет вашого довголіття? – цікавлюся у дідуся. Відповідь на запитання дають дочки: "Наш батько не скандальний, добрий. Ніколи ні з ким не конфліктував. У 40 років кинув палити, їсть мед, горіхи і робить зарядку. У нього завжди застелене ліжко, бо любить порядок. Харчується два рази – о 9:00 ранку і о 16:00 год. Робить все по графіку: після 16 годин не їсть, кури зачиняє впору, ще лущить квасолю, перебирає картоплю. Не сидить без діла. Ми його самого не лишаємо, навідуємося щодня...".
– Я маю п'ятьох онуків і четверо правнуків (всі хлопці), – каже Іван Юхимук, якого бачите на світлинах у різні роки життя. – Ще мрію оженити правнука, якому зараз 20 років, і випити за його здоров'я. Я вдячний Богу, що живу. Важко... Але живу!
Галина ОЛІФЕРЧУК.
Івану Юхимуку з м. Ковеля торік на Спаса минуло 90 років. Через бідність, його матір Мар'ю не взяли заміж, а він, дитя великої любові, ріс “байстрюком”, хоча рідний батько жив через дорогу. Щоб не пропасти з голоду, мати мусила віддати Іванка рідній сестрі, яка його вигодувала і оженила.
ДИТЯ ВЕЛИКОЇ ЛЮБОВІ
Іван Іванович народився в Клевецьку Турійського району. Його мати Мар'я любилася з хлопцем Іваном Давидюком, що жили по сусідству через дорогу.
– Про любов тоді ніхто не питав, – розповідає Іван Юхимук. – Чи ти любиш, чи ні, головне, щоб мав шмат землі. Тоді хай яка найгірша дівка буде – крива чи горбата – заміж візьмуть. А якщо нема землі, то будь найхоріщою дівкою на селі, нікому ти не треба. Я народився з великої любові. Але моїм батькам не дали одружитися, бо кому потрібна бідна невістка?
Народився Іванко, мати назвала його на честь коханого. Хлопець став підростати: бігає перед очима батька і його матері, що жили через дорогу, а до хати його не кличуть. Мар'я і Іван чекали аж 10 (!) років, щоб його батьки змилувалися і дозволили привести в хату невістку. Та й онук, як дві краплі води, схожий на Івана. Але Давидюки стояли на своєму, бо сім'я матері була дуже бідна, сім'я батька – багатії на все село! Мар'я 10 років не виходила заміж і Іван теж не женився.
1939 рік. Івана Давидюка (батько Івана Юхимука) забирають у польську армію на війну.
– Як зараз бачу, – пригадує Іван Іванович. – Пригнав я корови додому (наймався пасти в людей) і чую голосіння у дворі Давидюків. А то пройшла похоронка на мого батька. Він тільки тиждень був на фронті, і його вбили.
ГІРКЕ ДИТИНСТВО
Після смерті Івана Давидюка Мар'я вийшла заміж за вдівця з чотирма дітьми, і згодом у них народилася дочка Галя. Непросто жилося малому Іванкові, на якого всі тикали пальцем і в школі кпилися й не називали по прізвищу, а казали "Марйович". Як то було
образливо слухати хлопчині такі слова! Він навіть не хотів іти до школи. А ще, коли одного разу вчителька завела клас на ставок, щоб покупалися діти, Іван не поліз у воду, бо не мав спідніх штанів. Соромно хлопцеві було перед однокласниками за себе, і він остаточно вирішив: не піду в школу – і все, буду вдома рубати дрова.
Тяжко було Івановій матері: четверо сиріт мусила глядіти, і спільна дочка Галя народилася. Сім'я велика, бо ще сестра чоловіка Мар'ї жила з ними. І малого Іванка мати з собою забрала у чужу сім'ю. Всіх треба було нагодувати. Та сестра чоловіка Мар'ї якось каже: "А скільки ти будеш їсти?! Де ти взявся на нашу голову?! Тут і без тебе ротів вистачає!..".
– Я знаю: вона не зі злості так сказала, – пригадує Іван Іванович. – Бо ж сім'я велика, свої діти, а тут ще зайвий рот з'явився. Я був добрий опецьок – любив поїсти та й не лінувався ложку до рота водити. А кому таке подобалося? Ото я тілько зиму перебув у них, і мене мати віддала до своєї рідної сестри Юхимки, яка була заможна і не мала дітей. Мені добре у неї було: пас корови, їв досхочу – нема чого ображатися. Але дитяче образа в моїй душі була завжди: чого вона мене віддала до тітки? То вже згодом до мене дійшло, що вона це зробила задля мого блага, щоб ніхто не кпився з мене і я з голоду не вмер.
НІМЦІ ЗАБРАЛИ ІВАНА рити окопи
...Почалася війна. Кругом стрілянина. Якось під час бомбардування Іван з багатьма односельчанами сховався у льох тітки Юхимки. Бомба впала біля самого льоху, вирвало велику яму, що ледве всі повилазили звідти. А в хаті тітки Юхимки стояла німецька кухня – солдатам їсти варили. Німці наших людей не ображали, добре ставилися до них. А як пройшли “совєти”, навчили гнати горілку, матюкатися. А як побачили, що хата Юхимчина крита бляхою, сказали: "Скільки б то було патронів!".
– В 1944 році німці почали відступати і забрали мене з собою рити окопи, – згадує дідусь Іван. – А рити треба було від Любомля до Володимира-Волинського. Важко мені було. Німці побачили, що я не виконую норму, і відпустили додому. З собою дали якийсь папірець, де було написано, щоб до мене ніхто не приставав і не чіпав. Я тоді йшов додому цілий день. І скрізь, де зупиняли мене німці, я показував їм ту записку, і мене відпускали.
СЬОГОДНІ ОЖЕНИВСЯ, а на другий день поїхав шукати роботу
Згодом Івана забрали в армію, звідки 4 роки писав листи молодий солдат своїй коханій дівчині Парасковії. Пройшовши з армії, Іван зайшов у гості до Паші, де жила вона на квартирі. Дівчина працювала в хазяйки – продавала булочки.
– Заходжу, а вона така хороша молоденька, у білому фартушку ліпить вареники, – пригадує свою молодість Іван Юхимук. – Ну, думаю, буде з неї хороша господиня. Через місяць ми з нею розписалися. Паша не дуже хотіла за мене йти. А її мати каже: "Іди, дочко, за нього, бо я бачу, що то хороший хлопець. Весілля у нас не було, бо тоді всі були голі- босі.
Сьогодні розписалися, а на другий день я поїхав на шахту у Нововолинськ шукати роботу. Але побачив, як там тяжко працюють, повернувся додому до молодої дружини, бо дуже вже я її любив. Пішов працювати у Ковель в депо, жив у вагоні. Там давали на добу 700 грамів хліба, одну рибину сушену на місяць, сигарети, трішки печива. Ці продукти були з американських посилок. Хліб і рибу я з'їдав за один раз, бо дуже їсти хотів. А потім бігав цілий день до колонки пити воду.
Іван Юхимук пішов працювати, бо треба було у щось одягнутися, щось їсти і подумати про тітку Юхимку, яка його вигодувала і жила у погребі, бо хата її згоріла у війну.
Молода сім'я одразу пішла на квартиру, а потім тесть Івана Івановича скупив декілька старих хлівів і збудував дочці з зятем невеличку хатину, у якій згодом народилося троє дітей – Ліда, Валя і Міша. А вже в 1956 році Іван побудував у Ковелі більшу хату і забрав до себе тітку Юхимку, яку доглядів до смерті. Іванові діти любили бабцю Юхимку, як свою рідну, бо вона була дуже добра і не шкодувала нічого: на свята завжди купувала Ліді і Валі хустки або тканину на плаття. Дітей у неї своїх не було, тож ці були за онуків. Хоч неграмотна, але знала безліч казок, які розказувала Івановим дітям.
"ВАЖКО... АЛЕ ЖИВУ!"
Іван Іванович з дружиною разом прожили 53 роки. Діти їм справили “золоте” весілля – була жива музика, коровай, перепій. Шалаш "гудів" цілих два дні, бо гостей прийшло аж 60 чоловік. Не було весілля в молодості, то їм діти зробили в старості. А 13 років тому
Іван Юхимук овдовів. Але батька щодня відвідують дочки, які живуть в недалеко від нього... Він хороший господар: все у хаті і коло хати зроблено його руками. Колись бруківки не було, а в нього залиті доріжки скрізь від дороги аж до хліва. Дрова посортовані: великі до великих, дрібні до дрібних. Видно, що хороший господар.
У 55 років здав на водійські права, бо купив "Жигулі", щоб їздити скрізь разом з дружиною. А коли Парасковія потрапила в лікарню, то Іван Іванович, нікому нічого не сказавши, продав машину, наче відчував, що вже не буде з ким на ній їздити.
...Здавалося б, усе вже позаду, але щовечора дідусь, у пам'яті перебирає своє прожите життя. І образа, котра, як іржа, що в'їлася у його серце, піде з ним у могилу. Коли Івану Юхимуку було 50 літ, баба з Клевецька, яка не хотіла визнати його за онука і ніколи не дала не те, що пряника, а шматок хліба, переказувала перед смертю через людей, щоб Іван приїхав до неї. Хотіла побачити, який її онук, бо надто він схожий на батька – її сина. Але образа закарбувалися назавжди в його дитячій душі, і Іван Іванович не поїхав. Прожила та баба 90 років, але поховала всіх своїх синів (лишився в живих лише один).
– У чому секрет вашого довголіття? – цікавлюся у дідуся. Відповідь на запитання дають дочки: "Наш батько не скандальний, добрий. Ніколи ні з ким не конфліктував. У 40 років кинув палити, їсть мед, горіхи і робить зарядку. У нього завжди застелене ліжко, бо любить порядок. Харчується два рази – о 9:00 ранку і о 16:00 год. Робить все по графіку: після 16 годин не їсть, кури зачиняє впору, ще лущить квасолю, перебирає картоплю. Не сидить без діла. Ми його самого не лишаємо, навідуємося щодня...".
– Я маю п'ятьох онуків і четверо правнуків (всі хлопці), – каже Іван Юхимук, якого бачите на світлинах у різні роки життя. – Ще мрію оженити правнука, якому зараз 20 років, і випити за його здоров'я. Я вдячний Богу, що живу. Важко... Але живу!
Галина ОЛІФЕРЧУК.
“Я вдячний Богу, що живу...”
образливо слухати хлопчині такі слова! Він навіть не хотів іти до школи. А ще, коли одного разу вчителька завела клас на ставок, щоб покупалися діти, Іван не поліз у воду, бо не мав спідніх штанів. Соромно хлопцеві було перед однокласниками за себе, і він остаточно вирішив: не піду в школу – і все, буду вдома рубати дрова.
Згодом Івана забрали в армію, звідки 4 роки писав листи молодий солдат своїй коханій дівчині Парасковії. Пройшовши з армії, Іван зайшов у гості до Паші, де жила вона на квартирі. Дівчина працювала в хазяйки – продавала булочки.
Іван Юхимук овдовів. Але батька щодня відвідують дочки, які живуть в недалеко від нього... Він хороший господар: все у хаті і коло хати зроблено його руками. Колись бруківки не було, а в нього залиті доріжки скрізь від дороги аж до хліва. Дрова посортовані: великі до великих, дрібні до дрібних. Видно, що хороший господар.
Залишити коментар