Повідомлення в номер / Земна дорога, довжиною у століття

На жаль, роки — не журавлі. Вони не повертаються із вирію. А так хотілося б, щоб журавлині крила ніжно торкнулися і стерли сліди часу на обличчі, а інколи й в душі у наших сивочолих матерів, бабусь, прабабусь…

12 квітня їй виповниться 100 років. Так, так, у ковельчанки Додарук (Клімчук) Василини Іванівни позаду — ціле століття! Але й досі бабуся Василина підкоряє своєю життєвою мудрістю, добрим серцем, щирою вдачею, скромністю і великою інтелігентністю. До кожного  слова жінки хочеться прислухатись, затамувавши подих. 

Маленька Василина з'явилась на світ 12 квітня 1920 року. Її дитинство та юність промайнули у селі Волошках. Зростала у звичайній сільській сім'ї, в якій виховувалось 4 дітей. Василина була найстаршою. Дівчина була надійною опорою для батька й неньки, допомагала їм  у всьому, доглядала молодших дітей. 

Мала неабиякий хист до навчання, закінчила польську школу з відзнакою, як тоді писали, "бардзо добже", отримала почесну грамоту.  Але, коли прийшли "совєти", грамоту довелося порвати. Василина мала намір навчатися у Ковельському мірничому технікумі, навіть успішно склала туди іспити. Однак раптово обірвалося життя її матусі, тому довелося повернутися у рідне село й допомагати батькові доглядати  молодших брата і сестер. Минуло трохи часу,  і Василина вирішила опанувати швейну справу, брала приватні уроки у місцевої швачки. Це ремесло їй далося з легкістю, а в подальшому стало справою її життя.

Красива дівчина з виразними  очима запала в душу Григорію із сусіднього села Волі- Любитівської, з яким познайомились на вечорницях. Хлопець також виявився напрочуд добрим, турботливим, трудолюбивим. Тож у 1942 році Василина з Григорієм побралися. Були це нелегкі воєнні роки, про які бабуся Василина й досі згадує з нотками суму, а її обличчя обпікає непрохана сльоза. Невдовзі народилося двійко дітей — Людмила і Віктор, які стали гордістю батьків і гарним продовженням роду Додаруків. Григорій Лукич працював у військкоматі, а згодом — машиністом  на залізничній колії. 

Так і жили у клопотах, трудових буднях, ростили з любов'ю дітей, вчили їх життєвій мудрості, бути чесними, чуйними, справжніми людьми за будь-яких обставин.

Давно пішов у Вічність дорогий і милий серцю чоловік Василини Іванівни Григорій Лукич. Досі материнське серце розривається від  невимовного болю втрати люблячого сина Віктора, який перейняв найкращі якості й добрі риси характеру від своїх батьків. Він все життя чесно працював, про нього відгукувались лише добрим словом. Віктор Григорович закінчив Харківський поліграфічний технікум, працював у Києві друкарем офсетного друку у "Поліграфкнизі". Разом з  дружиною виховали двох прекрасних доньок. 

Душі не чує у своїй Люсі — старшій  донечці Людмилі матуся Василина. 

З Людмилою  Петрашко (донькою героїні нашої розповіді) мені випала нагода поспілкуватись в телефонному режимі. Людмила Григорівна разом із сім'єю проживає у Хмельницькому. Вона — медик за покликанням, працює на посаді завідуючої Хмельницьким обласним сурдологічним кабінетом, лікар отоларинголог-сурдолог вищої категорії.  Пані Людмила закінчила Тернопільський медичний інститут, ординатуру у Київському  медінституті. Три роки присвятила роботі в АНР (Алжирській Народній Республіці), де працювала лікарем-отоларингологом.

— Чесно кажучи, мені сказали, що ви зателефонуєте, — привітно мовила пані Людмила. — Мені приємно як доньці розповісти про свою маму. Не маючи вищої освіти, дуже інтелігентна жінка, ніколи не образить людину, завжди поспівчуває. Її поважають усі, з ким зводили життєві дороги. Приємна у розмові, завжди вислухає, підкаже, усім допоможе, хто б до неї не звернувся. Родина наша — велика. Мама росла в сім'ї, де виховувалось четверо дітей, а у батька — аж дев'ятеро. У всій родині було 22 дитини. На свята ми усі  збиралися й досі збираємось у нашої мами, яку усі люблять і поважають. Дуже добра і гостинна. Батькова родина, їхні діти і онуки усі знають бабусю Василину, адже бабуся Василина — це душа. 

Мама дуже добра до усіх, ладить із сусідами, які її шанують і поважають. Не було такої дитини, яку б вона не няньчила. Сусідські діти вже стали дорослими, але досі відвідують її.  Мама ділилася усім, а дітлахи завжди знали, де в бабусі лежать цукерки.

До нас із братом була строга, вимоглива, але ми відчували її добре материнське серце. А коли стали дорослими, то зрозуміли, що мама хоче, щоб ми були гідними людьми. Нам дуже пощастило із матусею. І хоч вже має поважний вік, вона досі в курсі всіх подій, має світлий розум і таку ж щиру посмішку. Чудово спілкується з нами телефоном,  з людьми, а з міського телефону має зв'язок з рідними і  друзями. Підтримує родинні ниточки  із дідусем Романом (татовим братом). При кожній можливості буває у Божому храмі, який відвідує з подругою Марією. 

Доброго слова заслуговує соціальний робітник  Оксана Глущук, яка допомагає доглядати за мамою. Спасибі Діані Возній, директору територіального центру соціального обслуговування населення (надання соціальних послуг), Катерині Антонюк, завідувачу відділення соціальної допомоги вдома. Немов рідну, приймає в своїй оселі бабуся Василина Галину Матвійчук, яка живе неподалік і є нашою далекою родичкою, але в усьому її підтримує. 

Наша бабуся — великий життєлюб, цікавиться новинами, знає усіх президентів, веде активний спосіб життя. Ми їй у цьому допомагаємо, коли маємо можливість побути разом. 

— Людмило Григорівно, Ви з такою любов'ю говорите про свою матусю, про Вашу дружну родину…

— Так. Це, мабуть, перейняла від мами. Любов до близьких, родини. Але, водночас, я — строга, як і моя ненька. У свої 75 років я  досі — дитина, щаслива дитина. Щороку уся родина збирається у бабусі Василини.  Немов пташенята, злітаються звідусіль — з різних куточків України, Росії, Канади.

З любов'ю і неприхованим смутком мама згадує свого рідного племінника Бориса Петровича Клімчука, який відійшов у Вічність, залишивши міріади згадок у пам'яті своїх рідних, близьких, знайомих. Мама дуже його любила і поважала. Борис Петрович був її гордістю. Він досяг неабияких висот,  присвятив своє життя Україні і рідній Волині, завжди відвідував маму і турбувався про неї.  Досі заїжджають у гості його дружина Світлана, діти Бориса Петровича. Коли вони у неї бувають, то мама така щаслива, що з інтонації голосу завжди розумію, хто її відвідав.

У нашої бабусі — четверо онучок, четверо правнуків і один праправнук. Її серце відкрите для нас, для людей, а добрі лагідні очі, ласкава усмішка завжди зігрівають, її молитви допомагають у найважчі моменти в житті. 

Шкода, що цього року ми не зможемо зібратися на її сторіччя  у родинному колі. Причина у цьому — нинішня непроста ситуація в Україні. З Божою поміччю витримаємо усі виклики сьогодення, а наша найдорожча, найкраща у світі берегиня радуватиме нас ще не один рік. 

Любимо Вас, наша мила і рідна, й присвячуємо ось ці рядки:

Бог любить Вас,

Він береже, шкодує,

Веде Вас по життю вже сотню літ,

Він через Вас добро і мудрість сіє.

І в світі Ви лишили добрий слід!

Світлана ТРОЦЮК.

НА ЗНІМКАХ: Василину ДОДАРУК із 90-річчям вітає онука Олена; у родинному колі; пригортає до свого серця доньку Людмилу; з донькою Людмилою, дружиною Бориса КЛІМЧУКА Світланою та його донькою.

Фото з домашнього архіву.

Від редакції: Шановна Василино Іванівно! Наш колектив бажає Вам міцного здоров'я, чудового самопочуття, уваги і турботи рідних, які так Вас оберігають. Будьте завжди у піднесеному настрої, оточені затишком і комфортом. Щастя Вам, всіляких гараздів і Божого благословення!

 

 

 

На жаль, роки — не журавлі. Вони не повертаються із вирію. А так хотілося б, щоб журавлині крила ніжно торкнулися і стерли сліди часу на обличчі, а інколи й в душі у наших сивочолих матерів, бабусь, прабабусь…

12 квітня їй виповниться 100 років. Так, так, у ковельчанки Додарук (Клімчук) Василини Іванівни позаду — ціле століття! Але й досі бабуся Василина підкоряє своєю життєвою мудрістю, добрим серцем, щирою вдачею, скромністю і великою інтелігентністю. До кожного  слова жінки хочеться прислухатись, затамувавши подих. 

Маленька Василина з'явилась на світ 12 квітня 1920 року. Її дитинство та юність промайнули у селі Волошках. Зростала у звичайній сільській сім'ї, в якій виховувалось 4 дітей. Василина була найстаршою. Дівчина була надійною опорою для батька й неньки, допомагала їм  у всьому, доглядала молодших дітей. 

Мала неабиякий хист до навчання, закінчила польську школу з відзнакою, як тоді писали, "бардзо добже", отримала почесну грамоту.  Але, коли прийшли "совєти", грамоту довелося порвати. Василина мала намір навчатися у Ковельському мірничому технікумі, навіть успішно склала туди іспити. Однак раптово обірвалося життя її матусі, тому довелося повернутися у рідне село й допомагати батькові доглядати  молодших брата і сестер. Минуло трохи часу,  і Василина вирішила опанувати швейну справу, брала приватні уроки у місцевої швачки. Це ремесло їй далося з легкістю, а в подальшому стало справою її життя.

Красива дівчина з виразними  очима запала в душу Григорію із сусіднього села Волі- Любитівської, з яким познайомились на вечорницях. Хлопець також виявився напрочуд добрим, турботливим, трудолюбивим. Тож у 1942 році Василина з Григорієм побралися. Були це нелегкі воєнні роки, про які бабуся Василина й досі згадує з нотками суму, а її обличчя обпікає непрохана сльоза. Невдовзі народилося двійко дітей — Людмила і Віктор, які стали гордістю батьків і гарним продовженням роду Додаруків. Григорій Лукич працював у військкоматі, а згодом — машиністом  на залізничній колії. 

Так і жили у клопотах, трудових буднях, ростили з любов'ю дітей, вчили їх життєвій мудрості, бути чесними, чуйними, справжніми людьми за будь-яких обставин.

Давно пішов у Вічність дорогий і милий серцю чоловік Василини Іванівни Григорій Лукич. Досі материнське серце розривається від  невимовного болю втрати люблячого сина Віктора, який перейняв найкращі якості й добрі риси характеру від своїх батьків. Він все життя чесно працював, про нього відгукувались лише добрим словом. Віктор Григорович закінчив Харківський поліграфічний технікум, працював у Києві друкарем офсетного друку у "Поліграфкнизі". Разом з  дружиною виховали двох прекрасних доньок. 

Душі не чує у своїй Люсі — старшій  донечці Людмилі матуся Василина. 

З Людмилою  Петрашко (донькою героїні нашої розповіді) мені випала нагода поспілкуватись в телефонному режимі. Людмила Григорівна разом із сім'єю проживає у Хмельницькому. Вона — медик за покликанням, працює на посаді завідуючої Хмельницьким обласним сурдологічним кабінетом, лікар отоларинголог-сурдолог вищої категорії.  Пані Людмила закінчила Тернопільський медичний інститут, ординатуру у Київському  медінституті. Три роки присвятила роботі в АНР (Алжирській Народній Республіці), де працювала лікарем-отоларингологом.

— Чесно кажучи, мені сказали, що ви зателефонуєте, — привітно мовила пані Людмила. — Мені приємно як доньці розповісти про свою маму. Не маючи вищої освіти, дуже інтелігентна жінка, ніколи не образить людину, завжди поспівчуває. Її поважають усі, з ким зводили життєві дороги. Приємна у розмові, завжди вислухає, підкаже, усім допоможе, хто б до неї не звернувся. Родина наша — велика. Мама росла в сім'ї, де виховувалось четверо дітей, а у батька — аж дев'ятеро. У всій родині було 22 дитини. На свята ми усі  збиралися й досі збираємось у нашої мами, яку усі люблять і поважають. Дуже добра і гостинна. Батькова родина, їхні діти і онуки усі знають бабусю Василину, адже бабуся Василина — це душа. 

Мама дуже добра до усіх, ладить із сусідами, які її шанують і поважають. Не було такої дитини, яку б вона не няньчила. Сусідські діти вже стали дорослими, але досі відвідують її.  Мама ділилася усім, а дітлахи завжди знали, де в бабусі лежать цукерки.

До нас із братом була строга, вимоглива, але ми відчували її добре материнське серце. А коли стали дорослими, то зрозуміли, що мама хоче, щоб ми були гідними людьми. Нам дуже пощастило із матусею. І хоч вже має поважний вік, вона досі в курсі всіх подій, має світлий розум і таку ж щиру посмішку. Чудово спілкується з нами телефоном,  з людьми, а з міського телефону має зв'язок з рідними і  друзями. Підтримує родинні ниточки  із дідусем Романом (татовим братом). При кожній можливості буває у Божому храмі, який відвідує з подругою Марією. 

Доброго слова заслуговує соціальний робітник  Оксана Глущук, яка допомагає доглядати за мамою. Спасибі Діані Возній, директору територіального центру соціального обслуговування населення (надання соціальних послуг), Катерині Антонюк, завідувачу відділення соціальної допомоги вдома. Немов рідну, приймає в своїй оселі бабуся Василина Галину Матвійчук, яка живе неподалік і є нашою далекоюродичкою, але в усьому її підтримує. 

Наша бабуся — великий життєлюб, цікавиться новинами, знає усіх президентів, веде активний спосіб життя. Ми їй у цьому допомагаємо, коли маємо можливість побути разом. 

— Людмило Григорівно, Ви з такою любов'ю говорите про свою матусю, про Вашу дружну родину…

— Так. Це, мабуть, перейняла від мами. Любов до близьких, родини. Але, водночас, я — строга, як і моя ненька. У свої 75 років я  досі — дитина, щаслива дитина. Щороку уся родина збирається у бабусі Василини.  Немов пташенята, злітаються звідусіль — з різних куточків України, Росії, Канади.

З любов'ю і неприхованим смутком мама згадує свого рідного племінника Бориса Петровича Клімчука, який відійшов у Вічність, залишивши міріади згадок у пам'яті своїх рідних, близьких, знайомих. Мама дуже його любила і поважала. Борис Петрович був її гордістю. Він досяг неабияких висот,  присвятив своє життя Україні і рідній Волині, завжди відвідував маму і турбувався про неї.  Досі заїжджають у гості його дружина Світлана, діти Бориса Петровича. Коли вони у неї бувають, то мама така щаслива, що з інтонації голосу завжди розумію, хто її відвідав.

У нашої бабусі — четверо онучок, четверо правнуків і один праправнук. Її серце відкрите для нас, для людей, а добрі лагідні очі, ласкава усмішка завжди зігрівають, її молитви допомагають у найважчі моменти в житті. 

Шкода, що цього року ми не зможемо зібратися на її сторіччя  у родинному колі. Причина у цьому — нинішня непроста ситуація в Україні. З Божою поміччю витримаємо усі виклики сьогодення, а наша найдорожча, найкраща у світі берегиня радуватиме нас ще не один рік. 

Любимо Вас, наша мила і рідна, й присвячуємо ось ці рядки:

Бог любить Вас,

Він береже, шкодує,

Веде Вас по життю вже сотню літ,

Він через Вас добро і мудрість сіє.

І в світі Ви лишили добрий слід!

Світлана ТРОЦЮК.

НА ЗНІМКАХ: Василину ДОДАРУК із 90-річчям вітає онука Олена; у родинному колі; пригортає до свого серця доньку Людмилу; з донькою Людмилою, дружиною Бориса КЛІМЧУКА Світланою та його донькою.

Фото з домашнього архіву.

Від редакції: Шановна Василино Іванівно! Наш колектив бажає Вам міцного здоров'я, чудового самопочуття, уваги і турботи рідних, які так Вас оберігають. Будьте завжди у піднесеному настрої, оточені затишком і комфортом. Щастя Вам, всіляких гараздів і Божого благословення!