Її найбільше багатство
Ніна Архипівна Нечіпко розміняла сотню літ. Важким було її життя, але вона на нього не скаржиться, а дякує Богу , що до цього часу ще ходить по цій грішній землі. Народилася в селі Ружині (колонія "Ставища") Турійського району 1929 року на старий Новий рік. Сім'я була велика - шестеро дітей: три дочки і три сини. Батьки мусили важко працювати, щоб прогодувати дітей.
– Мій батько і троє братів грали на весіллях, – розповідає бабуся. – У нас в хаті була така велика труба закручена, барабан, кларнет і саксофон. Ото музика і виручала нас. Дуже файно батько з братом грали, за те і кликали їх на весілля й платили якийсь гріш. Я тільки два класи польської школи закінчила. А потім почалася війна. Бомблять самольоти над річкою, А ми втікаємо, хто куди. Батько меншу сестру тримає на руках, щоб перенести через річку. Пулі свищуть – страшно так! Дві сестри поранило.
Вся сім'я втікала подалі від лінії фронту і опинилась у селі Дрозднях Ковельського району, де пробули три місяці. Поліну (старшу сестру) поранило, і вона відстала від сім'ї. Тож змушена була повернутися додому. Ніч, темно, а вона поранена дошкандибала до свого льоха, де її знайшли німці.
– Нашу поранену сестричку забрали німці в плєн, їй тоді було 15 літ, – з сумом пригадує Ніна Архипівна. – В Німеччині її німці і лікували. Вона там мусила збирати каміння по полях – таку роботу їй дали.
Після закінчення війни сім'я повернулася під Ружин в колонію "Троскоти". Жити немає де. Дві корови і хата згоріли - не зосталось нічого. Батько Ніни Архипівни зробив сам бункер, щоб було де жити. Мати мусила шукати якийсь підробіток щоб утримувати сім'ю. Часто брала з собою Ніну у Володимир- Волинський копати бульбу, варити хазяям їсти, в'язала панчохи. А додому за роботу привозили жито, яке мололи у жорнах, пекли хліб і так виживали.
– Потім знову біда постукала у нашу сім'ю, – розповідає Ніна Нечіпко. – Після війни приїхали мінери розміновувати поля. Батько пішов їм показувати, куди йти і де розмінувати. Випадково наступив на міну, і йому відірвало ногу. А згодом брат став показувати дорогу якійсь жінці, що йшла додому і несла на плечах дитинку. Як тільки вступили на поле, пролунав вибух. Жінці відірвало обидві ноги, а братові одну. Як не одна біда, то друга. Спокою не було ніколи.
В 1951 році Ніна Архипівна вийшла заміж за місцевого хлопця – Григорія Нечіпка. Народилися троє діток – Віра, Василь і Валя. Важко жінка працювала в колгоспі. Гній вручну клали під бульбу. Жила спочатку у свекрушиній старій хаті в лісі, потім на хуторі купили землянку, щоб мати свій куток. І лише згодом побудували свою хату. Здавалося, тільки живи уже, життя потроху наладилося. Але на долю жінки випало нове випробування: треба було пережити зраду, сором і образу.
– Чоловік мій " знюхався" із приєжджою і втік з нею у Херсонську область, де вона раніше проживала, – пригадує молоді роки Віра Архипівна. – Та коханка з матирою приїхала в Ружин на проживаніє. Вона там гуляла начорно – мати думала, що вивезе її з села і позбудеться позору. Але хто гуляв , той і буде дальше гуляти. Ото вона і мого чоловіка підобрала. Шлявся, де хотів. Але довго не жив там з нею, бо грошей не було. Через 10 років обоє назад приїхали в Ружин. Тільки коханка – до матері, а він (сестра якусь бабу знайшла) – у Ковель. Але і там довго не був – проситися до сім'ї. Каже дітям : "Скажіте матері, щоб прийняла мене, я вже буду з нею жити..."
– Як-то мені обідно було, – каже бабуся, – прожили разом в 30 літ, і на старість отаке треба вчверити. Тож то позор який! Я мусила сама троє дітей на ноги ставити : косила, орала, свинаркою була. А як дітей поженила, то приплентався до мене – сім'ю згадав. А раніше ми йому не потрібні були. А тепер, як сам нікому не нужний став, то хвоста між ноги – і до нас!
Заболів мій Гриць туберкульозом, зять завіз у Луків у тубдиспансер лікуватися. Діти їздили провідували, то якось він їм каже : " Що мені діти?.. Аби мати до мене приїхала..."
Хотівши чи не хотівши, мусила я Григорія забрати до себе. Добра з ним не мала – горілка його звела: піде кудись на цілий день і не приходить. Швендяв, де хотів. І через півроку помер. Йому тоді був 61 рік. А які я йому похорони справила! Все село з мене дивувалося: закололи кабана і найняла музику, щоб грала! Хоча він у мене того не заслужив.
Ніні Архипівні на старий Новий рік виповнилося 91 рік. Вона цікавиться всіма новинами, читає газети без окулярів. Дає собі раду. Дочка Віра і дві онучки живуть в Ружині – тож бабуся під " присмотром". А менша дочка Валя, яка зараз в Італії, провела матері газ у хату, навезла одежі. Тож бабця Ніна тепер живе, як пані. Всі її люблять. Має 9 онуків, 15 правнуків і 1 праправнучку. Ото й усе її багатство.
Галина ОЛІФЕРЧУК.
Ніна Архипівна Нечіпко розміняла сотню літ. Важким було її життя, але вона на нього не скаржиться, а дякує Богу , що до цього часу ще ходить по цій грішній землі. Народилася в селі Ружині (колонія "Ставища") Турійського району 1929 року на старий Новий рік. Сім'я була велика - шестеро дітей: три дочки і три сини. Батьки мусили важко працювати, щоб прогодувати дітей.
– Мій батько і троє братів грали на весіллях, – розповідає бабуся. – У нас в хаті була така велика труба закручена, барабан, кларнет і саксофон. Ото музика і виручала нас. Дуже файно батько з братом грали, за те і кликали їх на весілля й платили якийсь гріш. Я тільки два класи польської школи закінчила. А потім почалася війна. Бомблять самольоти над річкою, А ми втікаємо, хто куди. Батько меншу сестру тримає на руках, щоб перенести через річку. Пулі свищуть – страшно так! Дві сестри поранило.
Вся сім'я втікала подалі від лінії фронту і опинилась у селі Дрозднях Ковельського району, де пробули три місяці. Поліну (старшу сестру) поранило, і вона відстала від сім'ї. Тож змушена була повернутися додому. Ніч, темно, а вона поранена дошкандибала до свого льоха, де її знайшли німці.
– Нашу поранену сестричку забрали німці в плєн, їй тоді було 15 літ, – з сумом пригадує Ніна Архипівна. – В Німеччині її німці і лікували. Вона там мусила збирати каміння по полях – таку роботу їй дали.
Після закінчення війни сім'я повернулася під Ружин в колонію "Троскоти". Жити немає де. Дві корови і хата згоріли - не зосталось нічого. Батько Ніни Архипівни зробив сам бункер, щоб було де жити. Мати мусила шукати якийсь підробіток щоб утримувати сім'ю. Часто брала з собою Ніну у Володимир- Волинський копати бульбу, варити хазяям їсти, в'язала панчохи. А додому за роботу привозили жито, яке мололи у жорнах, пекли хліб і так виживали.
– Потім знову біда постукала у нашу сім'ю, – розповідає Ніна Нечіпко. – Після війни приїхали мінери розміновувати поля. Батько пішов їм показувати, куди йти і де розмінувати. Випадково наступив на міну, і йому відірвало ногу. А згодом брат став показувати дорогу якійсь жінці, що йшла додому і несла на плечах дитинку. Як тільки вступили на поле, пролунав вибух. Жінці відірвало обидві ноги, а братові одну. Як не одна біда, то друга. Спокою не було ніколи.
В 1951 році Ніна Архипівна вийшла заміж за місцевого хлопця – Григорія Нечіпка. Народилися троє діток – Віра, Василь і Валя. Важко жінка працювала в колгоспі. Гній вручну клали під бульбу. Жила спочатку у свекрушиній старій хаті в лісі, потім на хуторі купили землянку, щоб мати свій куток. І лише згодом побудували свою хату. Здавалося, тільки живи уже, життя потроху наладилося. Але на долю жінки випало нове випробування: треба було пережити зраду, сором і образу.
– Чоловік мій " знюхався" із приєжджою і втік з нею у Херсонську область, де вона раніше проживала, – пригадує молоді роки Віра Архипівна. – Та коханка з матирою приїхала в Ружин на проживаніє. Вона там гуляла начорно – мати думала, що вивезе її з села і
позбудеться позору. Але хто гуляв , той і буде дальше гуляти. Ото вона і мого чоловіка підобрала. Шлявся, де хотів. Але довго не жив там з нею, бо грошей не було. Через 10 років обоє назад приїхали в Ружин. Тільки коханка – до матері, а він (сестра якусь бабу знайшла) – у Ковель. Але і там довго не був – проситися до сім'ї. Каже дітям : "Скажіте матері, щоб прийняла мене, я вже буду з нею жити..."
– Як-то мені обідно було, – каже бабуся, – прожили разом в 30 літ, і на старість отаке треба вчверити. Тож то позор який! Я мусила сама троє дітей на ноги ставити : косила, орала, свинаркою була. А як дітей поженила, то приплентався до мене – сім'ю згадав. А раніше ми йому не потрібні були. А тепер, як сам нікому не нужний став, то хвоста між ноги – і до нас!
Заболів мій Гриць туберкульозом, зять завіз у Луків у тубдиспансер лікуватися. Діти їздили провідували, то якось він їм каже : " Що мені діти?.. Аби мати до мене приїхала..."
Хотівши чи не хотівши, мусила я Григорія забрати до себе. Добра з ним не мала – горілка його звела: піде кудись на цілий день і не приходить. Швендяв, де хотів. І через півроку помер. Йому тоді був 61 рік. А які я йому похорони справила! Все село з мене дивувалося: закололи кабана і найняла музику, щоб грала! Хоча він у мене того не заслужив.
Ніні Архипівні на старий Новий рік виповнилося 91 рік. Вона цікавиться всіма новинами, читає газети без окулярів. Дає собі раду. Дочка Віра і дві онучки живуть в Ружині – тож бабуся під " присмотром". А менша дочка Валя, яка зараз в Італії, провела матері газ у хату, навезла одежі. Тож бабця Ніна тепер живе, як пані. Всі її люблять. Має 9 онуків, 15 правнуків і 1 праправнучку. Ото й усе її багатство.
Галина ОЛІФЕРЧУК.
Її найбільше багатство
позбудеться позору. Але хто гуляв , той і буде дальше гуляти. Ото вона і мого чоловіка підобрала. Шлявся, де хотів. Але довго не жив там з нею, бо грошей не було. Через 10 років обоє назад приїхали в Ружин. Тільки коханка – до матері, а він (сестра якусь бабу знайшла) – у Ковель. Але і там довго не був – проситися до сім'ї. Каже дітям : "Скажіте матері, щоб прийняла мене, я вже буду з нею жити..." 
Залишити коментар