Повідомлення в номер / Дванадцять місяців: травень

День 

Святого Юрія

Турботою про сімейний достаток, урожай нив, приплід худоби і здоров'я членів родини сповнений день святого Юрія (6 травня), якого вважали покровителем хліборобства і скотарства. Святий великомученик і переможець Юрій, що загинув у Нікомедії (Мала Азія) 303 року по Христі, вважається за покровителя хліборобства й скотарства у всіх християнських народів. Саме це ім'я Юрій у грецькій мові вимовляється "георгос", або "георіос" (у латинській – Georgius), що значить "землероб", або той, хто обробляє землю, – хлібороб по-нашому. 

У християнському іконописі святий Юрій зображується лицарем на білому коні зі списом у руках, що ним він забиває дракона. Цей святий лицар, за християнською легендою, врятував невинну дівчину в лівійських степах. Дівчина за поганським звичаєм була принесена в жертву драконові. Сам дракон у християнській символіці – це і є переможене поганство, на руїнах якого відродилася християнська церква.

За стародавнім народним віруванням, у цей день "весна сходить на землю". Перед тим люди тільки кликали її, запрошували як бажаного гостя, зустрічали піснями й хороводами, а тепер, мовляв, вона вже тут поміж нами, зійшла на землю й починає господарювати: з'являються перші сходи ярих, оживають озимі посіви, зазеленіли гаї й сади…

Для забезпечення врожаю як хліба, так і трави, потрібна насамперед волога, а тому треба накликати дощ; звідси повівся звичай – у день святого Юрія обливати водою пастуха чи якусь іншу, окремо визначену для того особу. Такий звичай з давніх-давен існує не тільки в нас, в Україні, а й у інших народів: естонців, латишів, греків, німців та в  південних слов'ян.     

За народним календарем, від Благовіщення до Юрія – найкращий період для весняних робіт. Вважалося, що в того господаря, який до Юрія не підготує грядок під капусту, хтось із родини помре. З-поміж усіх святих саме Юрію народні повір'я доручають "відкривати" небо, випускати росу, тепло, закосичувати квітами землю. Про це часто співається і в колядках, і у веснянках. Важливими компонентами юріївської обрядовості були ритуальні вогні й трапези. Правда, їхня збереженість у різних місцевостях України була не однакова. У Карпатах важливу роль відігравали вогні. 

На Юрія намагалися добре годувати худобу. Вранці дійним коровам давали дрібно посічені квіти, посипані сіллю, яка була на святвечірньому столі; давали лизати сіль, закопану на Благовіщення в мурашник. Якщо худоба до Юрія вже виходила на пашу, то на Юрія її виганяли на найкраще пасовище. В окремих місцях у цей день плели віночки із зілля і закладали коровам на роги. Замаювання худоби на Юрія пов'язане з повір'ям, начебто закосичену вінками худобу не чіпає потім жоден хижий звір.

Святий Юрій, як співається у веснянках, просить свою матір подати йому ключі, щоб відімкнути небо і випустити росу. Отже, випускати весняну росу – це одне з важливих завдань святого Юрія. За народним віруванням, роса в цей день має цілющу силу. Колись наші селяни цього дня зранку, ще до схід сонця, збирали росу і хворі промивали нею очі, дівчата вмивалися – "на красу", старші люди мочили голову – "щоб не боліла", а господині кропили цією росою домашню птицю, "дріб" – "щоб курчата плодилися".  

Існує вірування, що в день святого Юрія починає співати соловейко та вперше кує зозуля. Народні прикмети кажуть, що "як закує зозуля на голий ліс, то буде нещасливий рік і на людей, і на худобу"; "як хто вперше почувши зозулю, має гроші в кишені, то матиме гроші весь рік".

Рахманський Великдень

На двадцять п'ятий день після Великодня припадає свято – Рахманський великдень, що його ще називають Переполовенням або "Правою середою" (цьогоріч – 13 травня). 

"Як їдять крашанки на Великдень, то лушпиння збирають і несуть до річки та кидають його на воду. Вода понесе те лушпиння десь далеко аж за моря до рахманів; припливе воно до них аж на десяту п'ятницю, тоді й буде Рахманський великдень". "…Обмінюються крашанками… пускають їх (у виді шкаралущі) водою на другий світ "до рахманів". "…Шкарлупи з яєць, викинені на Великдень на воду, допливають до якихось людей, що живуть за далекими морями й називаються рахманами; вони не знають, коли має бути Великдень, і чекають крашанок із України…". 

"На Переполовення Мати Божа з Ісусом Христом перепливали річку "на трісці" до Єгипту – "щоб Гирод не вбив". "При водосвятті в цей день обливають один одного водою… Якщо в цей день буде облита водою відьма, то вона не посміє затримувати дощів і літо буде врожайне".

Найдавніша літературна згадка про "рахманів" або "брахманів" зустрічається у літописі Нестора, але й цей літописець посилається на Георга Амартолу (Георгія Монаха). З цього можна зробити висновок, що Рахманський великдень – це якийсь залишок стародавніх, ще дохристиянських звичаїв.

“Микола весняний”

22 травня у церковних календарях відзначається як день перенесення мощей Святого Миколая Чудотворця з Лікії до італійського міста Бар. Уперше це свято було встановлене папою Урбаном ІІ, що жив у ХІ столітті, був папою в 1088 - 1099 рр. Отже, це є свято Західної Церкви й воно не визнавалося греками, але в Україні цей день святкувався. До українського церковного календаря свято було введене митрополитом Єфремом при кінці ХІ століття. Між іншим, цей факт може свідчити про те, що ми мали в той час дружні стосунки з Римом.

В Україні традиція святкувати “Миколу” двічі на рік мала особливе пояснення. Переказували, що колись Бог призвав до себе двох святих – Миколу й Касіяна. Дорогою вони побачили, як чоловік в'їхав возом у болото і ніяк не міг вибратися звідти. Микола заходився витягати воза, а Касіян відмовився допомогти бідоласі, щоб не забруднити одежі. От вони прийшли до Бога – чепурний Касіян та замазура Микола. Тоді Бог і звелів: "Тебе, Миколо, що допоміг чоловікові виїхати, будуть празнувать двічі на рік, а тебе, Касіяне, що ти не помагав чоловікові, через три годи раз" (29 лютого у високосний рік) “відтоді й шанують першого, “Весняного Миколу” (22 травня), на який "не буває холодно ніколи", та “другого Миколу”, на який "не буває тепла ніколи" (19 грудня).

За повір'ям, саме весняного Миколи в річках освячується вода для купання. А до цього дня навіть ластівка не купалася, тому не годилося й будь-кому купатися, "бо з людини верба виросте". Особливо заборонялося в цей день мочити коноплі – і вимокнуть погано, і білими не будуть, ще й "буде топленик у сім'ї". До цього дня приурочували перший випас коней ("Святий Юрій пасе корів, а Микола коней"). А ще добре пам'ятали: "До Миколи не сій гречки і не стрижи овечки".

Симона Зилота

День святого апостола Симона Зилота (23 травня) в народній традиції є днем, коли наші чарівниці йдуть у ліс збирати зілля, що його на Київщині називають "Симонове зело", а на Лівобережжі – "Симонове зило".

"В цей день ходять по лісах, збираючи зілля. Селяни гадають, що Зилот дає цілющу траву і що він порядкує рослинами". "Симон Зилот – це Миколин батько… В цей день жінки, а особливо знахарки, ходять по лісах та збирають ріжні трави – "Симонове зило", яке від Зилота дістає цілющу силу…".

"…Звичайно, підійшовши до рослини, стаємо обличчям до схід сонця, хрестимося з молитвою, а потім обертаємося на захід, вириваємо рослину й приказуємо: 

Мати Божа ходила,

Зілля родила,

Відром поливала, –

Нам на поміч давала!..".

"На Симонове зело рвуть зілля, і всяке вирване в цей день згідливе од усякої хвороби". "На цей день як рвуть або копають зілля, то кажуть: "Миколин батько велів, щоб ти, зілля, було лікарством од всякої хвороби!". А як у кого хворіють свині, то той каже: "Миколин батько велів, щоб ти, зілля, вилічило моїх свиней". Сказавши так, людина бере те зілля, варить його в горшку, а коли вистигне, напуває свиней". 

"На Семенове зело” жінки стараються до схід сонця назбирати різних трав та нарвати коріння. Все це вони засушують, а потім уживають від усяких хворіб: роблять ванни, настої для пиття, дають жувати корінь і листя. Коли рвуть траву, то примовляють: 

Травка-травиця, красна

 дівиця,

Не я тебе садила, не я й

 поливала:

Господь тебе садив,

Господь і поливав, –

Всякому християнину

 на поміч давав!..".

Наші предки могли мати свого бога квітів і рослин, а з приходом християнства він міг бути замінений святим апостолом Симоном Зилотою. Така заміна поганських богів християнськими – факт давно і загально відомий. Не останню роль тут могла відіграти і так звана народна етимологія: незрозуміле чуже ім'я Зилот могло асоціюватися в народній уяві зі словами "зілля" і "золото", а звідси – цілющі трави й скарби, бо ж у цей день не тільки збирають трави, а ще й шукають скарбів.

 

Вознесіння

Завершувався весняний обрядовий цикл важливим церковним святом – Вознесінням. Воно припадає на сороковий день після Христового Воскресіння, щорічно у четвер (цього року – 28 травня). У народі за ним закріпилися різні назви. На Поліссі та в деяких східних регіонах його називали Ушестям, в Карпатах – Знесінням. 

На Полтавщині спеціально до цього дня пекли паски і фарбували крашанки, як перед Великоднем. Гуцули цього дня натще їли засушену свячену паску, розмочену в молоці. Крихти з великоднього столу разом зі свяченою сіллю згодовували худобі. У східних районах України на Ушестя пекли обрядове печиво – "драбинки". З ним дівчата на відданні влаштовували дівочу гостину. Набравши сметани, яєць, вони йшли у чиєсь жито. Розстеляли хустину, розставляли "драбинки", вмощувалися навколо них і співали пісень – здебільшого з весільними мотивами. У поліщуків Ушестя пов'язане з проводами весни. Це був останній день, коли молодь виконувала веснянки. Пізніше цих пісень вже не співали.

Ще один цікавий і, очевидно, давній звичай зберігся у поліщуків. Згідно з ним існувала заборона мити ввечері посуд, особливо ложки від Великодня до Ушестя. Як відомо, мити ложки заборонялось після святвечірньої трапези. Адже ними вночі мали користуватися предки. На Поліссі ця заборона протяглася в часі на весь сорокаденний період. Звідси можна зробити висновок, що свято Вознесіння служило ще однією датою "проводів" і завершення весняного обрядового кола.

Турботою про сімейний достаток, урожай нив, приплід худоби і здоров'я членів родини сповнений день святого Юрія (6 травня), якого вважали покровителем хліборобства і скотарства. Святий великомученик і переможець Юрій, що загинув у Нікомедії (Мала Азія) 303 року по Христі, вважається за покровителя хліборобства й скотарства у всіх християнських народів. Саме це ім'я Юрій у грецькій мові вимовляється "георгос", або "георіос" (у латинській – Georgius), що значить "землероб", або той, хто обробляє землю, – хлібороб по-нашому. 

У християнському іконописі святий Юрій зображується лицарем на білому коні зі списом у руках, що ним він забиває дракона. Цей святий лицар, за християнською легендою, врятував невинну дівчину в лівійських степах. Дівчина за поганським звичаєм була принесена в жертву драконові. Сам дракон у християнській символіці – це і є переможене поганство, на руїнах якого відродилася християнська церква.

За стародавнім народним віруванням, у цей день "весна сходить на землю". Перед тим люди тільки кликали її, запрошували як бажаного гостя, зустрічали піснями й хороводами, а тепер, мовляв, вона вже тут поміж нами, зійшла на землю й починає господарювати: з'являються перші сходи ярих, оживають озимі посіви, зазеленіли гаї й сади…

Для забезпечення врожаю як хліба, так і трави, потрібна насамперед волога, а тому треба накликати дощ; звідси повівся звичай – у день святого Юрія обливати водою пастуха чи якусь іншу, окремо визначену для того особу. Такий звичай з давніх-давен існує не тільки в нас, в Україні, а й у інших народів: естонців, латишів, греків, німців та в  південних слов'ян.     

За народним календарем, від Благовіщення до Юрія – найкращий період для весняних робіт. Вважалося, що в того господаря, який до Юрія не підготує грядок під капусту, хтось із родини помре. З-поміж усіх святих саме Юрію народні повір'я доручають "відкривати" небо, випускати росу, тепло, закосичувати квітами землю. Про це часто співається і в колядках, і у веснянках. Важливими компонентами юріївської обрядовості були ритуальні вогні й трапези. Правда, їхня збереженість у різних місцевостях України була не однакова. У Карпатах важливу роль відігравали вогні. 

На Юрія намагалися добре годувати худобу. Вранці дійним коровам давали дрібно посічені квіти, посипані сіллю, яка була на святвечірньому столі; давали лизати сіль, закопану на Благовіщення в мурашник. Якщо худоба до Юрія вже виходила на пашу, то на Юрія її виганяли на найкраще пасовище. В окремих місцях у цей день плели віночки із зілля і закладали коровам на роги. Замаювання худоби на Юрія пов'язане з повір'ям, начебто закосичену вінками худобу не чіпає потім жоден хижий звір.

Святий Юрій, як співається у веснянках, просить свою матір подати йому ключі, щоб відімкнути небо і випустити росу. Отже, випускати весняну росу – це одне з важливих завдань святого Юрія. За народним віруванням, роса в цей день має цілющу силу. Колись наші селяни цього дня зранку, ще до схід сонця, збирали росу і хворі промивали нею очі, дівчата вмивалися – "на красу", старші люди мочили голову – "щоб не боліла", а господині кропили цією росою домашню птицю, "дріб" – "щоб курчата плодилися".  

Існує вірування, що в день святого Юрія починає співати соловейко та вперше кує зозуля. Народні прикмети кажуть, що "як закує зозуля на голий ліс, то буде нещасливий рік і на людей, і на худобу"; "як хто вперше почувши зозулю, має гроші в кишені, то матиме гроші весь рік".

На двадцять п'ятий день після Великодня припадає свято – Рахманський великдень, що його ще називають Переполовенням або "Правою середою" (цьогоріч – 13 травня). 

"Як їдять крашанки на Великдень, то лушпиння збирають і несуть до річки та кидають його на воду. Вода понесе те лушпиння десь далеко аж за моря до рахманів; припливе воно до них аж на десяту п'ятницю, тоді й буде Рахманський великдень". "…Обмінюються крашанками… пускають їх (у виді шкаралущі) водою на другий світ "до рахманів". "…Шкарлупи з яєць, викинені на Великдень на воду, допливають до якихось людей, що живуть за далекими морями й називаються рахманами; вони не знають, коли має бути Великдень, і чекають крашанок із України…". 

"На Переполовення Мати Божа з Ісусом Христом перепливали річку "на трісці" до Єгипту – "щоб Гирод не вбив". "При водосвятті в цей день обливають один одного водою… Якщо в цей день буде облита водою відьма, то вона не посміє затримувати дощів і літо буде врожайне".

Найдавніша літературна згадка про "рахманів" або "брахманів" зустрічається у літописі Нестора, але й цей літописець посилається на Георга Амартолу (Георгія Монаха). З цього можна зробити висновок, що Рахманський великдень – це якийсь залишок стародавніх, ще дохристиянських звичаїв.

22 травня у церковних календарях відзначається як день перенесення мощей Святого Миколая Чудотворця з Лікії до італійського міста Бар. Уперше це свято було встановлене папою Урбаном ІІ, що жив у ХІ столітті, був папою в 1088 - 1099 рр. Отже, це є свято Західної Церкви й воно не визнавалося греками, але в Україні цей день святкувався. До українського церковного календаря свято було введене митрополитом Єфремом при кінці ХІ століття. Між іншим, цей факт може свідчити про те, що ми мали в той час дружні стосунки з Римом.

В Україні традиція святкувати “Миколу” двічі на рік мала особливе пояснення. Переказували, що колись Бог призвав до себе двох святих – Миколу й Касіяна. Дорогою вони побачили, як чоловік в'їхав возом у болото і ніяк не міг вибратися звідти. Микола заходився витягати воза, а Касіян відмовився допомогти бідоласі, щоб не забруднити одежі. От вони прийшли до Бога – чепурний Касіян та замазура Микола. Тоді Бог і звелів: "Тебе, Миколо, що допоміг чоловікові виїхати, будуть празнувать двічі на рік, а тебе, Касіяне, що ти не помагав чоловікові, через три годи раз" (29 лютого у високосний рік) “відтоді й шанують першого, “Весняного Миколу” (22 травня), на який "не буває холодно ніколи", та “другого Миколу”, на який "не буває тепла ніколи" (19 грудня).

За повір'ям, саме весняного Миколи в річках освячується вода для купання. А до цього дня навіть ластівка не купалася, тому не годилося й будь-кому купатися, "бо з людини верба виросте". Особливо заборонялося в цей день мочити коноплі – і вимокнуть погано, і білими не будуть, ще й "буде топленик у сім'ї". До цього дня приурочували перший випас коней ("Святий Юрій пасе корів, а Микола коней"). А ще добре пам'ятали: "До Миколи не сій гречки і не стрижи овечки".

День святого апостола Симона Зилота (23 травня) в народній традиції є днем, коли наші чарівниці йдуть у ліс збирати зілля, що його на Київщині називають "Симонове зело", а на Лівобережжі – "Симонове зило".

"В цей день ходять по лісах, збираючи зілля. Селяни гадають, що Зилот дає цілющу траву і що він порядкує рослинами". "Симон Зилот – це Миколин батько… В цей день жінки, а особливо знахарки, ходять по лісах та збирають ріжні трави – "Симонове зило", яке від Зилота дістає цілющу силу…".

"…Звичайно, підійшовши до рослини, стаємо обличчям до схід сонця, хрестимося з молитвою, а потім обертаємося на захід, вириваємо рослину й приказуємо: 

Мати Божа ходила,

Зілля родила,

Відром поливала, –

Нам на поміч давала!..".

"На Симонове зело рвуть зілля, і всяке вирване в цей день згідливе од усякої хвороби". "На цей день як рвуть або копають зілля, то кажуть: "Миколин батько велів, щоб ти, зілля, було лікарством од всякої хвороби!". А як у кого хворіють свині, то той каже: "Миколин батько велів, щоб ти, зілля, вилічило моїх свиней". Сказавши так, людина бере те зілля, варить його в горшку, а коли вистигне, напуває свиней". 

"На Семенове зело” жінки стараються до схід сонця назбирати різних трав та нарвати коріння. Все це вони засушують, а потім уживають від усяких хворіб: роблять ванни, настої для пиття, дають жувати корінь і листя. Коли рвуть траву, то примовляють: 

Наші предки могли мати свого бога квітів і рослин, а з приходом християнства він міг бути замінений святим апостолом Симоном Зилотою. Така заміна поганських богів християнськими – факт давно і загально відомий. Не останню роль тут могла відіграти і так звана народна етимологія: незрозуміле чуже ім'я Зилот могло асоціюватися в народній уяві зі словами "зілля" і "золото", а звідси – цілющі трави й скарби, бо ж у цей день не тільки збирають трави, а ще й шукають скарбів.

 

Завершувався весняний обрядовий цикл важливим церковним святом – Вознесінням. Воно припадає на сороковий день після Христового Воскресіння, щорічно у четвер (цього року – 28 травня). У народі за ним закріпилися різні назви. На Поліссі та в деяких східних регіонах його називали Ушестям, в Карпатах – Знесінням. 

На Полтавщині спеціально до цього дня пекли паски і фарбували крашанки, як перед Великоднем. Гуцули цього дня натще їли засушену свячену паску, розмочену в молоці. Крихти з великоднього столу разом зі свяченою сіллю згодовували худобі. У східних районах України на Ушестя пекли обрядове печиво – "драбинки". З ним дівчата на відданні влаштовували дівочу гостину. Набравши сметани, яєць, вони йшли у чиєсь жито. Розстеляли хустину, розставляли "драбинки", вмощувалися навколо них і співали пісень – здебільшого з весільними мотивами. У поліщуків Ушестя пов'язане з проводами весни. Це був останній день, коли молодь виконувала веснянки. Пізніше цих пісень вже не співали.

Ще один цікавий і, очевидно, давній звичай зберігся у поліщуків. Згідно з ним існувала заборона мити ввечері посуд, особливо ложки від Великодня до Ушестя. Як відомо, мити ложки заборонялось після святвечірньої трапези. Адже ними вночі мали користуватися предки. На Поліссі ця заборона протяглася в часі на весь сорокаденний період. Звідси можна зробити висновок, що свято Вознесіння служило ще однією датою "проводів" і завершення весняного обрядового кола.

• Травнева роса краща од вівса.
•  Як у травні дощ надворі, то восени хліб в коморі.
•  Дощ у маю – хліб у сім'ю.
•  Якщо в травні на півночі блискавки – вітер близький, а з півдня поверне – задощить напевне.
•  Квітучий май – то справжній рай.
•  Як у травні болів живіт, а у червні спина, то в липні ковтай слину.
•  Якщо багато в маю птиць, то не буде гусениць.
•  Коли в маю два дощики не випаде, то й золотий плуг нічого не виоре.
•  Травень ліси прибирає, літа в гості чекає.
•  Травень холодний – рік хлібородний.
•  Хоч і май, а кожуха далеко не ховай.
• У травні все буяє, а в червні визріває.
•  Як прийде май – просо в землю кидай: буде, наче гай. А прийде іюнь – хоч сій, хоч плюнь.
•  Травень зеленню багатий, а червень копами тарований.
•  У травня роси, в червня – сіна укоси.
•  Травень дерева пишно вбирає, бо літо красне в гості чекає.
•  У травні дуб одягається – худоба наїдається.
•  Хлюпоче в травні дощ сердито – вродить добряче жито.
•  Юрій з водою, а Микола – з травою.
• Прийшов май – у землю дбай, прийшов іюнь – хоч сій, хоч плюнь.
•  Скільки в травні дощів – хліба на стільки років.
•  У травні дощиться – буде пшениця.
•  До Миколи не буде літа ніколи: не сійте гречки, не стрижіть овечки.
•  Мокрий май – буде хліба коровай.
• Юрій усіх з хати на поле вижене.
•  Що перед Юрієм виросте, те після Юрія всохне.
• Паморозь на перший май обіцяє гарний урожай.
• У травні зимно – у стодолі темно.
•  Сухий і теплий май – буде скупий урожай.
•  Травень дощовий – рік житній.
•  У травні два холоди: черемха цвіте і дуб розпускається.
•  Прачі б'ють – Івана (2) чуть.
•  На Якова (13) трава ніякова.
•  На святого Якова понасієм всякого.
• Єремій, Єремій (14), про посіви розумій.
•  На Тимофія (16) велика надія.
•  Прийшла Ярина (18) – не зачиняй сіни (можна ходити в гості).
•  Хто на Симона Зилота (23) збирає трави й квіти, той рік не буде хворіти.
•  Прийшов Пархом (28) – тішся теплом.
• Прийде Федот (31) – останній листочок розверне.