Повідомлення в номер / Останній лист Степана Тюбая

Звістка про смерть Степана Тюбая була для мене як удар електричним струмом. Не міг у неї повірити. Адже лишень тижнів два тому заходив до редакції, ділився думками з приводу останніх подій в країні, обіцяв підготувати статтю до дня вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

Обіцяної статті не приніс. Подумалося: весна, господарські клопоти. Не до газети.

А через кілька днів після 26 квітня знайома повідомила: «Вчора поховали Степана». «Якого Степана?» — не зрозумів я. «Тюбая».

На душі стало чорно. Такий сильний, завжди енергійний, гострий на слово – і мертвий?!

Сумну новину згодом підтвердив Петро Якимчук із «Союзу Чорнобиль Україна». Попросив вмістити некролог,  що було зроблено.

Ще через день листоноша принесла пошту. Газети, листи. Один конверт привернув увагу: почерк  видався дуже знайомим. Взяв до рук і… занімів – відправником вказано Тюбая С. С. Адреса: м. Ковель, вул. Львівська, 3. На поштовому штемпелі дата – 02.05.20.

«Не може бути!  — блискавкою майнуло в голові. –  Його ж нема в живих! Містика чи що?».

Виявилося, ніяка не містика. Просто Степан Степанович як людина дисциплінована і пунктуальна не зміг порушити дане слово й не написати про трагедію 26 квітня 1986 року, свідком якої довелося бути. Почувався, видно, не геть добре, а тому скористався послугами «Укрпошти» й надіслав до редакції листа, якого доставити особисто вже не зміг.

Трохи заспокоївшись і вгамувавши хвилювання, я став читати допис Степана Степановича, а, прочитавши, сказав колегам: «Будемо друкувати, адже лист – свідчення безпосереднього учасника ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС,  згадка про тих, хто сьогодні не відчуває належної турботи  з боку держави».

Отож, пропоную увазі читачів останній лист Степана Тюбая.

х  х  х

26 квітня історія нам тридцять четвертий раз нагадує про вибух, який стався у 1986 році на четвертому   блоці Чорнобильської атомної електростанції.

Радіо і телебачення колишнього СРСР про найбільшу техногенну катастрофу ХХ століття повідомило коротко і оптимістично. Мовляв, на ЧАЕС виникла пожежа, яку мужньо і впевнено подолали вогнеборці. І це в той час, коли брудна радіоактивна хмара накрила Україну, Білорусь, країни Західної Європи. Зарубіжні інформаційні агентства почали бити на  сполох, а урядові кола стали вимагати від радянських  керівників правди про страшну трагедію. Але, як завжди, правду старанно приховували.

Пригадую, у Ковелі колишній міський голова Роман Герасімов (на жаль, покійний) доручив передати по місцевому радіо повідомлення штабу цивільної оборони про необхідність громадянам дотримуватися правил протирадіаційної безпеки, робити в квартирах вологе прибирання і не виходити без потреби на вулицю. Така інформація прозвучала. Що тоді почалося! Романа Едуардовича компартійні чинуші  зробили трохи не ворогом народу, звинуватили у втраті  політичної пильності і панікерських настроях.

Ще далі пішло вище українське керівництво на чолі  з Володимиром Щербицьким. Слухняно виконуючи наказ із Москви, який віддав особисто Михайло Горбачов, у Києві організували  багатолюдну  Першотравневу демонстрацію, в якій взяли участь діти, жінки, ветерани війни  і праці. Щоправда, пізніше доля жорстоко помстилася першому секретарю ЦК Компартії України, його сім’ї, але то вже інша історія.

Згодом під тиском світової громадськості засоби масової інформації стали більш  детально висвітлювати події на ЧАЕС, а радянський уряд вжив заходів, щоб приборкати «ядерного монстра». Але й тут не обходилося без дивацтв і дурощів. Одне з них – оголошення  зоною  відчуження 30-кілометрової території, яка була забрудненою радіацією, а решта – буцім-то чистою. Доходило до парадоксів: ряд районів Волинської області вважали ураженими Чорнобилем (Камінь-Каширський, Любешівський, Маневицький та ін.), а Ковельський, що знаходиться поруч, «вільним» від радіації (!).

Відповідно до вказівки директивних, як їх тоді називали, органів мене відрядили в Чорнобильську зону. Там управлінням охорони здоров’я було наказано організувати  здоровпункт при Поліському міськрайвідділі внутрішніх справ, де служив з 25 січня 1987 року 130 діб, адже заміни вчасно не змогли знайти.

Головним моїм завданням було обстеження працівників міліції, аналіз їх крові, щоб у разі перевищення норми радіаційного зараження людей відсторонити від роботи. Нерідко доводилося декого супроводжувати до медичних закладів Києва.

Коли львівських працівників змінили одеські, то вони виявили, що дані про «чисті» і «забруднені» території не відповідають дійсності. Це ж підтвердили фахівці європейських країн, які обстежували рівень радіоактивного забруднення в зоні відчуження   і чисто випадково опинилися в Поліському районі. Всі члени комісії були вражені тим рівнем, який аж «зашкалював», нехлюйським ставленням до ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС. І це – тільки по цезію, а якщо долати забруднення стронцієм і плутонієм, то вимальовувалася жахлива картина. Радіацією були уражені  діти, молодь, старші люди. А зона відчуження ж була «чистою»!

Лише в червні 1991 року Кабінет Міністрів колишньої УРСР прийняв рішення переселити населення Поліського в інше місце. Люди стали переїжджати до далеких і близьких родичів.  Дехто чекав на матеріальне відшкодування за втрачене житло, декого переселили в новозбудовані котеджі.

Але з висоти сьогоднішнього дня я   розумію, що майно, гроші – це все не так важливо. Здоров’я – ось найцінніший скарб. Через халатність і злочинність вищого керівництва колишнього СРСР, місцевої влади я тоді не підозрював, що Чорнобиль, особливо Поліська «чиста» зона,  «нагородить» мене хронічною лімфатичною лейкемією, з якою нині борються лікарі Боголюб та я. А  в той час на деяких картах Поліське Київської області взагалі не позначають, ніби його взагалі не було.

Пане Миколо!

Надсилаючи до редакції цей лист і користуючись нагодою, бажаю веселих прийдешніх свят за  будь-якої погоди. Здоров’я, творчої наснаги Вам і членам колективу, родинної злагоди!

 

Звістка про смерть Степана Тюбая була для мене як удар електричним струмом. Не міг у неї повірити. Адже лишень тижнів два тому заходив до редакції, ділився думками з приводу останніх подій в країні, обіцяв підготувати статтю до дня вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

Обіцяної статті не приніс. Подумалося: весна, господарські клопоти. Не до газети.

А через кілька днів після 26 квітня знайома повідомила: «Вчора поховали Степана». «Якого Степана?» — не зрозумів я. «Тюбая».

На душі стало чорно. Такий сильний, завжди енергійний, гострий на слово – і мертвий?!

Сумну новину згодом підтвердив Петро Якимчук із «Союзу Чорнобиль Україна». Попросив вмістити некролог,  що було зроблено.

Ще через день листоноша принесла пошту. Газети, листи. Один конверт привернув увагу: почерк  видався дуже знайомим. Взяв до рук і… занімів – відправником вказано Тюбая С. С. Адреса: м. Ковель, вул. Львівська, 3. На поштовому штемпелі дата – 02.05.20.

«Не може бути!  — блискавкою майнуло в голові. –  Його ж нема в живих! Містика чи що?».

Виявилося, ніяка не містика. Просто Степан Степанович як людина дисциплінована і пунктуальна не зміг порушити дане слово й не написати про трагедію 26 квітня 1986 року, свідком якої довелося бути. Почувався, видно, не геть добре, а тому скористався послугами «Укрпошти» й надіслав до редакції листа, якого доставити особисто вже не зміг.

Трохи заспокоївшись і вгамувавши хвилювання, я став читати допис Степана Степановича, а, прочитавши, сказав колегам: «Будемо друкувати, адже лист – свідчення безпосереднього учасника ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС,  згадка про тих, хто сьогодні не відчуває належної турботи  з боку держави».

Отож, пропоную увазі читачів останній лист Степана Тюбая.

х  х  х

26 квітня історія нам тридцять четвертий раз нагадує про вибух, який стався у 1986 році на четвертому   блоці Чорнобильської атомної електростанції.

Радіо і телебачення колишнього СРСР про найбільшу техногенну катастрофу ХХ століття повідомило коротко і оптимістично. Мовляв, на ЧАЕС виникла пожежа, яку мужньо і впевнено подолали вогнеборці. І це в той час, коли брудна радіоактивна хмара накрила Україну, Білорусь, країни Західної Європи. Зарубіжні інформаційні агентства почали бити на  сполох, а урядові кола стали вимагати від радянських  керівників правди про страшну трагедію. Але, як завжди, правду старанно приховували.

Пригадую, у Ковелі колишній міський голова Роман Герасімов (на жаль, покійний) доручив передати по місцевому радіо повідомлення штабу цивільної оборони про необхідність громадянам дотримуватися правил протирадіаційної безпеки, робити в квартирах вологе прибирання і не виходити без потреби на вулицю. Така інформація прозвучала. Що тоді почалося! Романа Едуардовича компартійні чинуші  зробили трохи не ворогом народу, звинуватили у втраті  політичної пильності і панікерських настроях.

Ще далі пішло вище українське керівництво на чолі  з Володимиром Щербицьким. Слухняно виконуючи наказ із Москви, який віддав особисто Михайло Горбачов, у Києві організували  багатолюдну  Першотравневу демонстрацію, в якій взяли участь діти, жінки, ветерани війни  і праці. Щоправда, пізніше доля жорстоко помстилася першому секретарю ЦК Компартії України, його сім’ї, але то вже інша історія.

Згодом під тиском світової громадськості засоби масової інформації стали більш  детально висвітлювати події на ЧАЕС, а радянський уряд вжив заходів, щоб приборкати «ядерного монстра». Але й тут не обходилося без дивацтв і дурощів. Одне з них – оголошення  зоною  відчуження 30-кілометрової території, яка була забрудненою радіацією, а решта – буцім-то чистою. Доходило до парадоксів: ряд районів Волинської області вважали ураженими Чорнобилем (Камінь-Каширський, Любешівський, Маневицький та ін.), а Ковельський, що знаходиться поруч, «вільним» від радіації (!).

Відповідно до вказівки директивних, як їх тоді називали, органів мене відрядили в Чорнобильську зону. Там управлінням охорони здоров’я було наказано організувати  здоровпункт при Поліському міськрайвідділі внутрішніх справ, де служив з 25 січня 1987 року 130 діб, адже заміни вчасно не змогли знайти.

Головним моїм завданням було обстеження працівників міліції, аналіз їх крові, щоб у разі перевищення норми радіаційного зараження людей відсторонити від роботи. Нерідко доводилося декого супроводжувати до медичних закладів Києва.

Коли львівських працівників змінили одеські, то вони виявили, що дані про «чисті» і «забруднені» території не відповідають дійсності. Це ж підтвердили фахівці європейських країн, які обстежували рівень радіоактивного забруднення в зоні відчуження   і чисто випадково опинилися в Поліському районі. Всі члени комісії були вражені тим рівнем, який аж «зашкалював», нехлюйським ставленням до ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС. І це – тільки по цезію, а якщо долати забруднення стронцієм і плутонієм, то вимальовувалася жахлива картина. Радіацією були уражені  діти, молодь, старші люди. А зона відчуження ж була «чистою»!

Лише в червні 1991 року Кабінет Міністрів колишньої УРСР прийняв рішення переселити населення Поліського в інше місце. Люди стали переїжджати до далеких і близьких родичів.  Дехто чекав на матеріальне відшкодування за втрачене житло, декого переселили в новозбудовані котеджі.

Але з висоти сьогоднішнього дня я   розумію, що майно, гроші – це все не так важливо. Здоров’я – ось найцінніший скарб. Через халатність і злочинність вищого керівництва колишнього СРСР, місцевої влади я тоді не підозрював, що Чорнобиль, особливо Поліська «чиста» зона,  «нагородить» мене хронічною лімфатичною лейкемією, з якою нині борються лікарі Боголюб та я. А  в той час на деяких картах Поліське Київської області взагалі не позначають, ніби його взагалі не було.

Пане Миколо!

Надсилаючи до редакції цей лист і користуючись нагодою, бажаю веселих прийдешніх свят за  будь-якої погоди. Здоров’я, творчої наснаги Вам і членам колективу, родинної злагоди!

Без щему в серці цей лист неможливо читати. Хай він стане реквієм по всіх загиблих як  у зоні Чорнобильської катастрофи, так і в наступні роки. Ці люди звершили великий подвиг, приборкавши ядерного монстра і врятувавши світ від загибелі, ціною власного життя і здоров’я.

Вічна їм пам’ять!