Моє найголовніше багатство
Кожна людина у зрілому віці підбиває своєрідний підсумок зробленого, досягнутого, набутого і, звичайно, втраченого.
Коли я озираю свій пройдений шлях, то, перш за все, згадую людей, з якими працював, про яких писав, з ким приятелював, хто приходив на поміч у важку хвилину. Список таких особистостей зайняв би не одну сторінку друкованого тексту. Тому вважаю найголовнішим багатством, яке вдалося "нагромадити" за десятки років журналістської праці, – своєрідний людський "капітал", до якого відношу колег по роботі, героїв моїх нарисів і кореспонденцій, друзів і товаришів, а також відданих справі висококласних спеціалістів, закоханих в обраний фах.
Почати хочу з тих, кому завдячую своїм професійним зростанням. Мудрим вчителем і наставником, котрий редагував, правив і доводив до ладу мої перші письмові вправи, був покійний Гнат Петрович Ольхович. А дописувати до місцевої газети я почав, навчаючись у дев'ятому класі третьої школи міста. Здавалося б, що видатного міг сотворити у далекі 60-ті роки звичайний старшокласник?
Але "сотворив": і репортажі з шкільних зборів, і зарисовки про учнів однієї з кращих у Ковелі школи, і зарисовки про маститих педагогів, і навіть фейлетони на різні теми, бо відчував потяг до сатири і гумору, за що пізніше іноді платив надто дорогою ціною. Гнат Петрович всіляко підтримував мої творчі починання, підхвалював і передбачав блискучу журналістську кар'єру, хоч я про таке тоді й не думав.
По закінченню одинадцяти класів, я на пропозицію тодішнього редактора Василя Усенка, підтриману його заступником Мойсеєм Арухом, невдовзі був зарахований у штат міськрайонної газети, яка називалася "Прапор Леніна". Її редакція знаходилася в будинку по вулиці Куйбишева, 2 (тепер Олени Пчілки) поблизу центральної районної лікарні. Друкарня, керована Анатолієм Павелком, або просто "Полікарповичем", як його всі називали, розміщувалася в споруді, на місці якої тепер споруджено Будинок вчителя.
Потрапивши у творчий, один з найсильніших редакційних колективів Волині, я почувався не дуже впевнено і сміливо. Багато чого мені не вдавалося, чимало нюансів роботи я, вчорашній школяр, не розумів. На допомогу прийшли старші колеги – той же Гнат Ольхович, Мойсей Аврух, якого згодом змінив Ігор Павлюк, його дружина Алла Черній, відповідальний секретар Ніна Нагайчук, завідуючі відділами і кореспонденти Катерина Романенко, Ніна Тарасенко, Степане Скоклюк. Згодом я став почуватися комфортніше, почав писати і статті, і кореспонденції, і "улюблені" свої фейлетони. За сприяння редактора Василя Усенка ініціював сатирично-гумористичну добірку "Колючі рядки", яку впродовж тривалого часу вів під псевдонімом Пилип Одвертий.
Без усякого перебільшення можу сказати, що моє становлення як журналіста – це кращий період мого молодого життя. Згодом вступив на заочне навчання у Львівський державний університет імені Івана Франка, де отримав гарну професійну підготовку. Адже працювали там у 60-70-ті роки минулого століття "зубри" теорії і практики журналістики з величезним багажем знань і практичної роботи. Факультет журналістики ЛДУ був сильнішим за київський. До речі, його закінчували мої колеги з Ковеля та інших міст Волині: Ігор Павлюк, Степан Скоклюк, Володимир Ковальчук, а також Михайло Савчак, Євген Хотимчук, Полікарп Шафета, Степан Сачук та інші майстри пера нашого краю. На жаль, чимало з них уже відійшли у Вічність, але багато таких, що й досі перебувають в строю.
l
У 1968 році я і мої колеги отримали чудовий подарунок – нове приміщення редакції, а при ній – друкарні по вулиці Червоноармійській, 2 (тепер Грушевського). Проєкт невтомний Гнат Ольхович роздобув десь у київських друзів, а втілили його в життя ковельські будівельники. Журналісти навіть не вірили, що у них такі комфортні умови роботи – окремі кабінети на двох чоловік, актова зала, побутові приміщення із усіма зручностями, фотолабораторія. Редактор Василь Усенко розмістився в кабінеті, який мені, юному і недосвідченому, видавався трохи не гігантським. Редакція займала другий поверх з виходом на вулицю Червоноармійську.
На першому поверсі розмістилася друкарня – одна з найпотужніших в області. Нові виробничі приміщення вимагали й нового керівника. На зміну Анатолію Павелку прийшов Мойсей Аврух, який одразу почав оснащувати друкарню найсучаснішим обладнанням, нарощувати обсяги виробництва. Друкарські машини не мали спочинку з ранку до пізньої ночі – люди працювали у дві зміни, одержували високу заробітну платню.
Із поліграфістами ми жили, як одна сім'я. До цих пір з теплом у душі згадую інженера Ангеліну Куденчук, лінотипістів Володимира Микуліча, Миколу Волянюка, друкарів Миколу Мефаніка, Віталія Стеблевця, майстрів своєї нелегкої справи Ганну Петручик, Ольгу Стодольську, Віру Богачову, Надію Шевчук, Івана Мороза, Леоніда Юрковського. Згодом у колектив поліграфістів прийшли молоді спеціалісти – Неоніла Теребейко, Лариса Троцюк, Тамара Дєєва, Тетяна Заболотна, яка пізніше й очолила друкарню.
Ми гуртом не тільки злагоджено працювали, а й гарно відпочивали – навіть створили свій хор, обладнали спортивний майданчик, а наші хлопці і дівчата брали участь у міських змаганнях з настільного тенісу, легкої атлетики. Разом традиційно відзначали День преси 5 травня кожного року.
l
Мої колеги творили одну з найкращих в Україні газету. Виходила вона чотири рази на тиждень, реклами майже не містила, тому вщерть була заповнена матеріалами про багатогранне життя трудівників Ковельщини. Багато було критичних піблікацій, на які мали в обов'язковому порядку відповісти у місячний термін або й раніше керівник, секретар парторганізації чи голова профкому. Рубрика "Газета виступила, заходів вжито" не зникала із шпальт міськрайонки.
Журналісти Ігор Павлюк, Гнат Ольхович, Степан Скоклюк, Степан Байдюк, Володимир Ковальчук, Ніна Тарасенко, фотокореспонденти Володимир Трохимчук, Олександр Машков, Марія Озарків (Фоменко), ваш покірний слуга у кабінетах не засиджувалися. Вони постійно перебували у творчих відрядженнях на підприємствах міста, в колгоспах і радгоспах району, закладах культури, установах освіти тощо, звідки привозили фактаж, як ми його називали, для своїх майбутніх репортажів і кореспонденцій. При цьому привозили ввечері, а вранці рукописи мали лежати на столі у друкарок Єлизавети Дорфман, Алли Малиновської, Валентини Лусь, Тамари Шевчук.
Звичайно, журналісти не завжди були вільні у своїй творчості – все-таки взнаки давався тоталітарний партійний контроль, наявність цензури, але ми, молоді й енергійні, не завжди цим переймалися, а захоплено творили газету для людей і про людей. Практикували цікаві форми масової роботи: зустрічі з робсількорами, конкурси стінних газет, рейди-перевірки закладів громадського харчування і торгівлі разом із народними контролерами (були й такі) тощо.
Редакція стала справжнім осередком гуртування місцевої інтелігенції, в чому велику роль відігравали Алла Черній, Світлана Савенюк (Мельянчук), Степан Скоклюк. Вже згадуваний вище Гнат Ольхович у статті з промовистим заголовком "Такими ми були" у книзі "Мрія веде до мети" писав: "Саме ковельським журналістам вдалося налагодити листування з небожем геніальної поетеси Лесі Українки, сином її наймолодшого брата Миколи Юрієм Косачем. Він жив у Ньою-Йорку, редагував журнал "За синім океаном". Газета друкувала листи Юрія Миколайовича до своїх земляків з Колодяжного, висвітлювала його зустріч в 1963 році з рідним Колодяжним, друзями дитинства.
Буваючи на Волині, не оминали наше місто, в тому числі й редакцію "міськрайонки", провідні українські поети і письменники. Після своєї поїздки в Колодяжне Олесь Гончар виявив бажання побувати на якомусь з поліським озер. Особи, які його супроводжували, звернулися до редакції з проханням організувати виїзд на озеро Пісочне Старовижівського району. Олесь Терентійович з дружиною Валентиною, сином Юрасем були в захопленні від цього мальовничого куточка Полісся, з апетитом смакували рибальською юшкою.
Тепло і зворушливо проходили зустрічі редакційних працівників, членів літературного об'єднання "Пролісок" з поетом Миколою Сомом, прозаїками Петром Вільховим, Павлом Автономовим, Василем Кучерем".
Ковельські журналісти підтримували тісні творчі зв'язки з колегами з Пінська (Білорусь), Дубна (Рівненська область), активно переймали досвід кращих волинських видань, відомих майстрів пера Полікарпа Шафета, Степана Сачука, обмінювалися візитами практично з усіма редакціями районних газет нашої області, особливо Турійська, Ратного, Любомля, Камінь-Каширського, звідки до Ковеля прибув редактор Василь Бородчук після від'їзду з Волині Василя Усенка.
l
На жаль, зміна редакторів негативно позначилася на умовах роботи працівників редакції: з причин, які достеменно нам невідомі, але про які ми можемо лише здогадуватися, нас переселили у прибудову, споруджену “вічним” будівничим Мойсеєм Аврухом. Вона суттєво різнилася і розмірами, і комфортом порівняно з попередніми приміщеннями. Але сталося так, як сталося, і коли у 1986 році я був призначений редактором тогочасного "Прапора Леніна", змінити вже нічого не можна було. Єдине, на що ми спромоглися, – це добудувати кілька редакційних кабінетів над складами друкарні. Нині вони перебувають у далеко не кращому стані.
Пишучи ці нотатки, я відчуваю смуток за тими незабутніми роками і жаль з приводу, без перебільшення, катастрофічного становища, в якому нині опинилася українська друкована преса. Якщо в Білорусі та й навіть у ворожій нам Росії влада розуміє значення газет і журналів, всіляко підтримує журналістів, то у нас ані президент, ані прем'єр-міністр, ані голова парламенту і словом не обмовилися коли-небудь про долю "реформованих" місцевих видань, які стоять найближче до людей. Зрештою, вони, мабуть, і не знають про їх існування, бо навіть Віктор Янукович час від часу спілкувався з нами і по-діловому вирішував назрілі проблеми.
Тому доводиться констатувати, що в умовах, коли ринок реклами занепав, населення збідніло і біднішатиме надалі, а карантин триватиме безкінечно довго, друкована преса приречена. І це не вигадки, не панікерство, а жорстока реальність. Щоправда, ми рук не опускаємо, продовжуємо боротися за місце під Сонцем. "Вісті Ковельщини" виходять і, маймо надію, будуть виходити. А щоб було так, підтримайте їх передплатою, не дайте загинути одному з найстаріших і найавторитетніших періодичних видань Волині.
Микола ВЕЛЬМА.
НА СВІТЛИНАХ: делегація ковельських журналістів у складі редактора газети "Прапор Леніна", Заслуженого працівника культури України Василя БОРОДЧУКА, завідуючих відділами редакції Степана БАЙДЮКА і Миколи ВЕЛЬМИ під час зустрічі із газетярами "Червоної зірки" міста Дубного Рівненської області (березень 1975 року); редактор "Вістей Ковельщини" Микола ВЕЛЬМА із колегами з інших областей України разом із колишнім головою НСЖУ Ігорем Лубченком (квітень 2004 року); "аксакали" волинської журналістики (зліва направо) Михайло САВЧАК, Святослав ПИРОЖКО, Микола ВЕЛЬМА, Євген ХОТИМЧУК, Степан САЧУК (травень 2005 року); автор бере інтерв'ю у художнього керівника торчинського "Колоса" Олександра ОГОРОДНИКА (липень 2010 року); під час суботника з Володимиром КОВАЛЬЧУКОМ (1988 рік).
Фото з архіву автора.
Кожна людина у зрілому віці підбиває своєрідний підсумок зробленого, досягнутого, набутого і, звичайно, втраченого.
Коли я озираю свій пройдений шлях, то, перш за все, згадую людей, з якими працював, про яких писав, з ким приятелював, хто приходив на поміч у важку хвилину. Список таких особистостей зайняв би не одну сторінку друкованого тексту. Тому вважаю найголовнішим багатством, яке вдалося "нагромадити" за десятки років журналістської праці, – своєрідний людський "капітал", до якого відношу колег по роботі, героїв моїх нарисів і кореспонденцій, друзів і товаришів, а також відданих справі висококласних спеціалістів, закоханих в обраний фах.
Почати хочу з тих, кому завдячую своїм професійним зростанням. Мудрим вчителем і наставником, котрий редагував, правив і доводив до ладу мої перші письмові вправи, був покійний Гнат Петрович Ольхович. А дописувати до місцевої газети я почав, навчаючись у дев'ятому класі третьої школи міста. Здавалося б, що видатного міг сотворити у далекі 60-ті роки звичайний старшокласник?
Але "сотворив": і репортажі з шкільних зборів, і зарисовки про учнів однієї з кращих у Ковелі школи, і зарисовки про маститих педагогів, і навіть фейлетони на різні теми, бо відчував потяг до сатири і гумору, за що пізніше іноді платив надто дорогою ціною. Гнат Петрович всіляко підтримував мої творчі починання, підхвалював і передбачав блискучу журналістську кар'єру, хоч я про таке тоді й не думав.
По закінченню одинадцяти класів, я на пропозицію тодішнього редактора Василя Усенка, підтриману його заступником Мойсеєм Арухом, невдовзі був зарахований у штат міськрайонної газети, яка називалася "Прапор Леніна". Її редакція знаходилася в будинку по вулиці Куйбишева, 2 (тепер Олени Пчілки) поблизу центральної районної лікарні. Друкарня, керована Анатолієм Павелком, або просто "Полікарповичем", як його всі називали, розміщувалася в споруді, на місці якої тепер споруджено Будинок вчителя.
Потрапивши у творчий, один з найсильніших редакційних колективів Волині, я почувався не дуже впевнено і сміливо. Багато чого мені не вдавалося, чимало нюансів роботи я, вчорашній школяр, не розумів. На допомогу прийшли старші колеги – той же Гнат Ольхович, Мойсей Аврух, якого згодом змінив Ігор Павлюк, його дружина Алла Черній, відповідальний секретар Ніна Нагайчук, завідуючі відділами і кореспонденти Катерина Романенко, Ніна Тарасенко, Степане Скоклюк. Згодом я став почуватися комфортніше, почав писати і статті, і кореспонденції, і "улюблені" свої фейлетони. За сприяння редактора Василя Усенка ініціював сатирично-гумористичну добірку "Колючі рядки", яку впродовж тривалого часу вів під псевдонімом Пилип Одвертий.
Без усякого перебільшення можу сказати, що моє становлення як журналіста – це кращий період мого молодого життя. Згодом вступив на заочне навчання у Львівський державний університет імені Івана Франка, де отримав гарну професійну підготовку. Адже працювали там у 60-70-ті роки минулого століття "зубри" теорії і практики журналістики з величезним багажем знань і практичної роботи. Факультет журналістики ЛДУ був сильнішим за київський. До речі, його закінчували мої колеги з Ковеля та інших міст Волині: Ігор Павлюк, Степан Скоклюк, Володимир Ковальчук, а також Михайло Савчак, Євген Хотимчук, Полікарп Шафета, Степан Сачук та інші майстри пера нашого краю. На жаль, чимало з них уже відійшли у Вічність, але багато таких, що й досі перебувають в строю.
ххх
У 1968 році я і мої колеги отримали чудовий подарунок – нове приміщення редакції, а при ній – друкарні по вулиці Червоноармійській, 2 (тепер Грушевського). Проєкт невтомний Гнат Ольхович роздобув десь у київських друзів, а втілили його в життя ковельські будівельники. Журналісти навіть не вірили, що у них такі комфортні умови роботи – окремі кабінети на двох чоловік, актова зала, побутові приміщення із усіма зручностями, фотолабораторія. Редактор Василь Усенко розмістився в кабінеті, який мені, юному і недосвідченому, видавався трохи не гігантським. Редакція займала другий поверх з виходом на вулицю Червоноармійську.
На першому поверсі розмістилася друкарня – одна з найпотужніших в області. Нові виробничі приміщення вимагали й нового керівника. На зміну Анатолію Павелку прийшов Мойсей Аврух, який одразу почав оснащувати друкарню найсучаснішим обладнанням, нарощувати обсяги виробництва. Друкарські машини не мали спочинку з ранку до пізньої ночі – люди працювали у дві зміни, одержували високу заробітну платню.
Із поліграфістами ми жили, як одна сім'я. До цих пір з теплом у душі згадую інженера Ангеліну Куденчук, лінотипістів Володимира Микуліча, Миколу Волянюка, друкарів Миколу Мефаніка, Віталія Стеблевця, майстрів своєї нелегкої справи Ганну Петручик, Ольгу Стодольську, Віру Богачову, Надію Шевчук, Івана Мороза, Леоніда Юрковського. Згодом у колектив поліграфістів прийшли молоді спеціалісти – Неоніла Теребейко, Лариса Троцюк, Тамара Дєєва, Тетяна Заболотна, яка пізніше й очолила друкарню.
Ми гуртом не тільки злагоджено працювали, а й гарно відпочивали – навіть створили свій хор, обладнали спортивний майданчик, а наші хлопці і дівчата брали участь у міських змаганнях з настільного тенісу, легкої атлетики. Разом традиційно відзначали День преси 5 травня кожного року.
ххх
Мої колеги творили одну з найкращих в Україні газету. Виходила вона чотири рази на тиждень, реклами майже не містила, тому вщерть була заповнена матеріалами про багатогранне життя трудівників Ковельщини. Багато було критичних піблікацій, на які мали в обов'язковому порядку відповісти у місячний термін або й раніше керівник, секретар парторганізації чи голова профкому. Рубрика "Газета виступила, заходів вжито" не зникала із шпальт міськрайонки.
Журналісти Ігор Павлюк, Гнат Ольхович, Степан Скоклюк, Степан Байдюк, Володимир Ковальчук, Ніна Тарасенко, фотокореспонденти Володимир Трохимчук, Олександр Машков, Марія Озарків (Фоменко), ваш покірний слуга у кабінетах не засиджувалися. Вони постійно перебували у творчих відрядженнях на підприємствах міста, в колгоспах і радгоспах району, закладах культури, установах освіти тощо, звідки привозили фактаж, як ми його називали, для своїх майбутніх репортажів і кореспонденцій. При цьому привозили ввечері, а вранці рукописи мали лежати на столі у друкарок Єлизавети Дорфман, Алли Малиновської, Валентини Лусь, Тамари Шевчук.
Звичайно, журналісти не завжди були вільні у своїй творчості – все-таки взнаки давався тоталітарний партійний контроль, наявність цензури, але ми, молоді й енергійні, не завжди цим переймалися, а захоплено творили газету для людей і про людей. Практикували цікаві форми масової роботи: зустрічі з робсількорами, конкурси стінних газет, рейди-перевірки закладів громадського харчування і торгівлі разом із народними контролерами (були й такі) тощо.
Редакція стала справжнім осередком гуртування місцевої інтелігенції, в чому велику роль відігравали Алла Черній, Світлана Савенюк (Мельянчук), Степан Скоклюк. Вже згадуваний вище Гнат Ольхович у статті з промовистим заголовком "Такими ми були" у книзі "Мрія веде до мети" писав: "Саме ковельським журналістам вдалося налагодити листування з небожем геніальної поетеси Лесі Українки, сином її наймолодшого брата Миколи Юрієм Косачем. Він жив у Ньою-Йорку, редагував журнал "За синім океаном". Газета друкувала листи Юрія Миколайовича до своїх земляків з Колодяжного, висвітлювала його зустріч в 1963 році з рідним Колодяжним, друзями дитинства.
Буваючи на Волині, не оминали наше місто, в тому числі й редакцію "міськрайонки", провідні українські поети і письменники. Після своєї поїздки в Колодяжне Олесь Гончар виявив бажання побувати на якомусь з поліським озер. Особи, які його супроводжували, звернулися до редакції з проханням організувати виїзд на озеро Пісочне Старовижівського району. Олесь Терентійович з дружиною Валентиною, сином Юрасем були в захопленні від цього мальовничого куточка Полісся, з апетитом смакували рибальською юшкою.
Тепло і зворушливо проходили зустрічі редакційних працівників, членів літературного об'єднання "Пролісок" з поетом Миколою Сомом, прозаїками Петром Вільховим, Павлом Автономовим, Василем Кучерем".
Ковельські журналісти підтримували тісні творчі зв'язки з колегами з Пінська (Білорусь), Дубна (Рівненська область), активно переймали досвід кращих волинських видань, відомих майстрів пера Полікарпа Шафета, Степана Сачука, обмінювалися візитами практично з усіма редакціями районних газет нашої області, особливо Турійська, Ратного, Любомля, Камінь-Каширського, звідки до Ковеля прибув редактор Василь Бородчук після від'їзду з Волині Василя Усенка.
ххх
На жаль, зміна редакторів негативно позначилася на умовах роботи працівників редакції: з причин, які достеменно нам невідомі, але про які ми можемо лише здогадуватися, нас переселили у прибудову, споруджену “вічним” будівничим Мойсеєм Аврухом. Вона суттєво різнилася і розмірами, і комфортом порівняно з попередніми приміщеннями. Але сталося так, як сталося, і коли у 1986 році я був призначений редактором тогочасного "Прапора Леніна", змінити вже нічого не можна було. Єдине, на що ми спромоглися, – це добудувати кілька редакційних кабінетів над складами друкарні. Нині вони перебувають у далеко не кращому стані.
Пишучи ці нотатки, я відчуваю смуток за тими незабутніми роками і жаль з приводу, без перебільшення, катастрофічного становища, в якому нині опинилася українська друкована преса. Якщо в Білорусі та й навіть у ворожій нам Росії влада розуміє значення газет і журналів, всіляко підтримує журналістів, то у нас ані президент, ані прем'єр-міністр, ані голова парламенту і словом не обмовилися коли-небудь про долю "реформованих" місцевих видань, які стоять найближче до людей. Зрештою, вони, мабуть, і не знають про їх існування, бо навіть Віктор Янукович час від часу спілкувався з нами і по-діловому вирішував назрілі проблеми.
Тому доводиться констатувати, що в умовах, коли ринок реклами занепав, населення збідніло і біднішатиме надалі, а карантин триватиме безкінечно довго, друкована преса приречена. І це не вигадки, не панікерство, а жорстока реальність. Щоправда, ми рук не опускаємо, продовжуємо боротися за місце під Сонцем. "Вісті Ковельщини" виходять і, маймо надію, будуть виходити. А щоб було так, підтримайте їх передплатою, не дайте загинути одному з найстаріших і найавторитетніших періодичних видань Волині.
Микола ВЕЛЬМА.
НА СВІТЛИНАХ: делегація ковельських журналістів у складі редактора газети "Прапор Леніна", Заслуженого працівника культури України Василя БОРОДЧУКА, завідуючих відділами редакції Степана БАЙДЮКА і Миколи ВЕЛЬМИ під час зустрічі із газетярами "Червоної зірки" міста Дубного Рівненської області (березень 1975 року); редактор "Вістей Ковельщини" Микола ВЕЛЬМА із колегами з інших областей України разом із колишнім головою НСЖУ Ігорем Лубченком (квітень 2004 року); "аксакали" волинської журналістики (зліва направо) Михайло САВЧАК, Святослав ПИРОЖКО, Микола ВЕЛЬМА, Євген ХОТИМЧУК, Степан САЧУК (травень 2005 року); автор бере інтерв'ю у художнього керівника торчинського "Колоса" Олександра ОГОРОДНИКА (липень 2010 року); під час суботника з Володимиром КОВАЛЬЧУКОМ (1988 рік).
Фото з архіву автора.
Моє найголовніше багатство
Залишити коментар