Повідомлення в номер / Позивний – "Моряк"

Про Другу світову війну сьогодні говорити, як дехто каже, " не на часі". Гірше: кожен історик, політик старається переписати події того грізного періоду на свій лад – когось  вигородити, когось принизити або викреслити ту сторінку історії і просто забути. Але ті нечестивці забувають, що то  були дуже болючі події, згадки про які ще й нині кровоточать.

Пам'ять про тих, хто віддав своє життя задля Перемоги над фашизмом, вічна, як мир. Колись  героям війни присвячували художні та документальні фільми, видавали книги. Це були хвилюючі, по-справжньому захоплюючі сюжети про безсмертний подвиг нашого народу у війні з ворогом. І нема різниці, де людина перебувала і яку ділянку роботи виконувала – все було важливим, все було для Перемоги:  чи на фронті, а чи в тилу, в партизанському загоні, а чи в загонах повстанців.

І була ще досить важлива сторінка історії війни – робота військової розвідки. Досить відповідальний напрямок, бо від нього залежало дуже багато на фронтах. Військова розвідка, яка займалась діяльністю у тилу ворога,  мала на меті збір розвідувальних  відомостей про противника та його військові заходи, диверсії на важливих ворожих об'єктах, порушення комунікацій та багато іншого. Внесок військової розвідки у перемогу над ворогом, безперечно,  був значним. В розвідку йшли (на мою думку) найбільш сміливі, знаючі, відповідальні. Їх долі – унікальні, подвиги неповторні. Це вони, ризикуючи життям, долали неймовірні труднощі, виявляли мужність, сміливість, наполегливість задля Перемоги.

Серед тих, хто пішов у розвідку, склав  її "золотий фонд" і поліг на "невидимому фронті" у війні, був і наш земляк Олександр Петрович Сидорчук із села Радошина.

В роки Другої світової війни на тимчасово окупованій території у Миколаєві діяла диверсійно-розвідувальна група "Миколаївський центр" під керівництвом капітана  Віктора Лягіна. Невдовзі завдяки діям цієї групи німецька суднобудівельна програма на Чорному морі фактично була зірвана. Розвідники групи вели активну диверсійну роботу. Зокрема, у листопаді 1941 р. підірвали сховище і авіабазу на території міського парку. Ворог втратив 15 машин із обладнанням і технікою, 20 тонн пального, багато військових.

У січні 1942 р. – аналогічна операція на тих же об'єктах. Знищено 20 машин і чималу кількість пального. Підірвано сховище зимового обмундирування, влаштована аварія прямуючих до місця катастрофи машин. Як результат, під час операції згоріло не лише сховище, але й 18 вантажівок, що стояли поряд. І це не весь перелік.

Але вершиною диверсійної  діяльності групи став вибух на Інгулецькому аеродромі, в результаті якого німці втратили 27 літаків (цілий полк люфтваффе), 25 авіадвигунів. Також спалено два ангари, авіамайстерні і значну кількість пального. За масштабністю одночасно заподіяних  ворогові збитків  ця операція та її головний виконавець увійшли в історію Другої світової війни.

А головним виконавцем згаданих вище акцій став заступник капітана В. Лягіна – син залізничника із Радошина Ковельського району Волинської області старший лейтенант Олександр Петрович Сидорчук "Моряк" – так зазначено в книзі історії Другої світової війни.

На жаль, під час знаменитої операції відважний розвідник одержав важку контузію і опіки всього тіла  першого й другого ступенів. Згодом, не приходячи до пам'яті, помер. Загинув і керівник диверсійно-розвідувальної групи, якого зрадили. Розстріляли В. Лягіна – капітана, німецького спостерігача за ремонтом бойових суден в липні 1943 р. А у вересні, враховуючи важливість і значимість диверсійної роботи розвідників, було представлено до нагороди. Проте В. Лягіну присвоєно звання Героя Радянського Союзу (посмертно), а проти прізвища Сидорчука червоним олівцем була накладена резолюція: "Орден Вітчизняної війни І-го ступеня". Звичайно, не останню роль в цьому зіграло те, що Олександр Петрович не  перебував у лавах ВКП (б) і був вихідцем із Західної України.

Багато років по війні миколаївці звертались у вищі інстанції, аби виправити несправедливість і все-таки присвоїти високе звання Героя, але у відповідь чули: "За один подвиг двічі не нагороджують".

У повоєнні роки відбудовувався  Миколаїв, і найкращу нову вулицю назвали на честь О. Сидорчука. Його подвиг увіковічено в парку Перемоги, де встановлено пам'ятник з меморіальною дошкою на честь подвигу "Моряка". Про нього розповідають експонати Миколаївського музею.

На Ковельщині, у рідному селі про подвиг земляка (не з його вини) до недавнього часу не було відомо, ім'я героя незаслужено забуте. Адже книга керівника партизанського руху в Україні Тимофія Строкача  "Наш позивний – свобода", вийшла ой як давно. В книзі цілий розділ присвятив автор відважному розвіднику, його життєвому шляху. "Він помер так, – зазначив легендарний генерал, ніби підсумовуючи подвиг розвідника, – як помирають сини рідної землі, що народжувала і народжує велетнів, подібних до Сидорчука. Вогонь обпалив тіло до кісток, але не вирвав з героя навіть стогону".

Нашим краянам про подвиг Сидорчука розповів Сергій Бортніков на сторінках "Волинської газети" у статті "Пекельна машина для люфтваффе". Відважним  розвідникам присвятив свої книги член Національної спілки журналістів О. Булавін ("Нескорені й непереможні" та "Розвідники Великої Волині"). В актовому залі УСБУ у Волинській області світлини О. П. Сидорчука збагатили стенд "Народились, працювали на Волині".

Ось такий героїчний шлях, така пам'ять про нашого земляка, котрий народився в 1913 р. в с. Радошині у сім'ї залізничника. Батько – Петро Сидорчук працював залізничником. Будував залізницю в Голобах, Ковелі, в своїй справі був великим спеціалістом. Недарма невдовзі його забрали на роботу до Києва. Про життя Сидорчуків розповіла нам у свій час жителька Радошина Каспрук Надія Григорівна – нині вже покійна. Надія Григорівна була ровесницею одного із хлопців Сидорчуків. Вона пам'ятає, що за селом був вигон, і діти тут збирались й грали в м'яча.

Переїхала до столиці і родина Сидорчуків на постійне місце проживання. Сашкові семирічку довелось закінчувати в Києві. Потім – робота на заводі "Більшовик", в 1932-1936 р.р. проходив дійсну військову службу на Далекому Сході. Після повернення довелось працювати в органах державної безпеки. Закінчив спеціальні курси в м. Ленінграді.

Війна перекреслила мирне життя юнака, і незабаром Олександра  разом із 12 студентами було направлено на підпільну роботу в розпорядження капітана В. Лягіна, де став його заступником по диверсійній роботі. Пізніше живі його побратими згадують: "Саша був "душею" колективу, основним і найбільш знаючим, діяльним підривником".

Найкращий подарунок – спогад про життя розвідника до 70-річчя Великої Перемоги над фашизмом зробили тележурналісти Волинської обласної держтелекомпанії у співпраці з Миколаївськими колегами, створивши телефільм "Позивний "Моряк". Це – надзвичайно чудовий, емоційний, до болю хвилюючий фільм про складний життєвий шлях Олександра Петровича. Без хвилювання його не можна дивитись. Кінострічку  схвально сприйняла глядацька аудиторія. Керівника проєкту – телекоментатора Тетяну Біскуп та творчу групу відзначено подяками за чудову роботу. Його переглянули і в рідному селі Сидорчука на сесії депутати сільської ради. Всі одноголосно проголосували, щоб і в селі вшанувати героя і встановити меморіальну дошку.

Обласна ветеранська організація знайшла доброго благодійника, котрий виготовив меморіальну дошку з портретом і підписом. Але пройшло 5 років, а в Радошині проблема: де встановити і хто має її встановити?

Нещодавно місцевих депутатів підтримала сесія Ковельської районної ради. До речі, про вшанування О. П. Сидорчука на сесії порушив питання депутат районної ради М. Я. Чуль.

Багато років по війні ми шануємо Героя Ч. К. Бенделіані, назвали вулиці, установи, кладемо квіти до його пам'ятників. Грузин звершив подвиг на нашій землі. Наш земляк – в Миколаєві.

Але ж О. Сидорчук пов'язав своє життя з нелегкою, ризикованою роботою і вбачав особисте щастя бути саме там корисним Батьківщині, і його внесок у перемогу над фашизмом був досить значимим.

Хочеться вірити, що хоч крізь роки, на малій батьківщині,  Олександра Петровича пошанують, покладуть квіти до обеліска, де буде поряд з іншими захисниками і його ім'я. Можливо, радошинці запросять в гості сина Олександра Петровича Сидорчука – Григорія.

Валентина СІЧКАР,

голова районної 

ветеранської організації.

Про Другу світову війну сьогодні говорити, як дехто каже, " не на часі". Гірше: кожен історик, політик старається переписати події того грізного періоду на свій лад – когось  вигородити, когось принизити або викреслити ту сторінку історії і просто забути. Але ті нечестивці забувають, що то  були дуже болючі події, згадки про які ще й нині кровоточать.

Пам'ять про тих, хто віддав своє життя задля Перемоги над фашизмом, вічна, як мир. Колись  героям війни присвячували художні та документальні фільми, видавали книги. Це були хвилюючі, по-справжньому захоплюючі сюжети про безсмертний подвиг нашого народу у війні з ворогом. І нема різниці, де людина перебувала і яку ділянку роботи виконувала – все було важливим, все було для Перемоги:  чи на фронті, а чи в тилу, в партизанському загоні, а чи в загонах повстанців.

І була ще досить важлива сторінка історії війни – робота військової розвідки. Досить відповідальний напрямок, бо від нього залежало дуже багато на фронтах. Військова розвідка, яка займалась діяльністю у тилу ворога,  мала на меті збір розвідувальних  відомостей про противника та його військові заходи, диверсії на важливих ворожих об'єктах, порушення комунікацій та багато іншого. Внесок військової розвідки у перемогу над ворогом, безперечно,  був значним. В розвідку йшли (на мою думку) найбільш сміливі, знаючі, відповідальні. Їх долі – унікальні, подвиги неповторні. Це вони, ризикуючи життям, долали неймовірні труднощі, виявляли мужність, сміливість, наполегливість задля Перемоги.

Серед тих, хто пішов у розвідку, склав  її "золотий фонд" і поліг на "невидимому фронті" у війні, був і наш земляк Олександр Петрович Сидорчук із села Радошина.

В роки Другої світової війни на тимчасово окупованій території у Миколаєві діяла диверсійно-розвідувальна група "Миколаївський центр" під керівництвом капітана  Віктора Лягіна. Невдовзі завдяки діям цієї групи німецька суднобудівельна програма на Чорному морі фактично була зірвана. Розвідники групи вели активну диверсійну роботу. Зокрема, у листопаді 1941 р. підірвали сховище і авіабазу на території міського парку. Ворог втратив 15 машин із обладнанням і технікою, 20 тонн пального, багато військових.

У січні 1942 р. – аналогічна операція на тих же об'єктах. Знищено 20 машин і чималу кількість пального. Підірвано сховище зимового обмундирування, влаштована аварія прямуючих до місця катастрофи машин. Як результат, під час операції згоріло не лише сховище, але й 18 вантажівок, що стояли поряд. І це не весь перелік.

Але вершиною диверсійної  діяльності групи став вибух на Інгулецькому аеродромі, в результаті якого німці втратили 27 літаків (цілий полк люфтваффе), 25 авіадвигунів. Також спалено два ангари, авіамайстерні і значну кількість пального. За масштабністю одночасно заподіяних  ворогові збитків  ця операція та її головний виконавець увійшли в історію Другої світової війни.

А головним виконавцем згаданих вище акцій став заступник капітана В. Лягіна – син залізничника із Радошина Ковельського району Волинської області старший лейтенант Олександр Петрович Сидорчук "Моряк" – так зазначено в книзі історії Другої світової війни.

На жаль, під час знаменитої операції відважний розвідник одержав важку контузію і опіки всього тіла  першого й другого ступенів. Згодом, не приходячи до пам'яті, помер. Загинув і керівник диверсійно-розвідувальної групи, якого зрадили. Розстріляли В. Лягіна – капітана, німецького спостерігача за ремонтом бойових суден в липні 1943 р. А у вересні, враховуючи важливість і значимість диверсійної роботи розвідників, було представлено до нагороди. Проте В. Лягіну присвоєно звання Героя Радянського Союзу (посмертно), а проти прізвища Сидорчука червоним олівцем була накладена резолюція: "Орден Вітчизняної війни І-го ступеня". Звичайно, не останню роль в цьому зіграло те, що Олександр Петрович не  перебував у лавах ВКП (б) і був вихідцем із Західної України.

Багато років по війні миколаївці звертались у вищі інстанції, аби виправити несправедливість і все-таки присвоїти високе звання Героя, але у відповідь чули: "За один подвиг двічі не нагороджують".

У повоєнні роки відбудовувався  Миколаїв, і найкращу нову вулицю назвали на честь О. Сидорчука. Його подвиг увіковічено в парку Перемоги, де встановлено пам'ятник з меморіальною дошкою на честь подвигу "Моряка". Про нього розповідають експонати Миколаївського музею.

На Ковельщині, у рідному селі про подвиг земляка (не з його вини) до недавнього часу не було відомо, ім'я героя незаслужено забуте. Адже книга керівника партизанського руху в Україні Тимофія Строкача  "Наш позивний – свобода", вийшла ой як давно. В книзі цілий розділ присвятив автор відважному розвіднику, його життєвому шляху. "Він помер так, – зазначив легендарний генерал, ніби підсумовуючи подвиг розвідника, – як помирають сини рідної землі, що народжувала і народжує велетнів, подібних до Сидорчука. Вогонь обпалив тіло до кісток, але не вирвав з героя навіть стогону".

Нашим краянам про подвиг Сидорчука розповів Сергій Бортніков на сторінках "Волинської газети" у статті "Пекельна машина для люфтваффе". Відважним  розвідникам присвятив свої книги член Національної спілки журналістів О. Булавін ("Нескорені й непереможні" та "Розвідники Великої Волині"). В актовому залі УСБУ у Волинській області світлини О. П. Сидорчука збагатили стенд "Народились, працювали на Волині".

Ось такий героїчний шлях, така пам'ять про нашого земляка, котрий народився в 1913 р. в с. Радошині у сім'ї залізничника. Батько – Петро Сидорчук працював залізничником. Будував залізницю в Голобах, Ковелі, в своїй справі був великим спеціалістом. Недарма невдовзі його забрали на роботу до Києва. Про життя Сидорчуків розповіла нам у свій час жителька Радошина Каспрук Надія Григорівна – нині вже покійна. Надія Григорівна була ровесницею одного із хлопців Сидорчуків. Вона пам'ятає, що за селом був вигон, і діти тут збирались й грали в м'яча.

Переїхала до столиці і родина Сидорчуків на постійне місце проживання. Сашкові семирічку довелось закінчувати в Києві. Потім – робота на заводі "Більшовик", в 1932-1936 р.р. проходив дійсну військову службу на Далекому Сході. Після повернення довелось працювати в органах державної безпеки. Закінчив спеціальні курси в м. Ленінграді.

Війна перекреслила мирне життя юнака, і незабаром Олександра  разом із 12 студентами було направлено на підпільну роботу в розпорядження капітана В. Лягіна, де став його заступником по диверсійній роботі. Пізніше живі його побратими згадують: "Саша був "душею" колективу, основним і найбільш знаючим, діяльним підривником".

Найкращий подарунок – спогад про життя розвідника до 70-річчя Великої Перемоги над фашизмом зробили тележурналісти Волинської обласної держтелекомпанії у співпраці з Миколаївськими колегами, створивши телефільм "Позивний "Моряк". Це – надзвичайно чудовий, емоційний, до болю хвилюючий фільм про складний життєвий шлях Олександра Петровича. Без хвилювання його не можна дивитись. Кінострічку  схвально сприйняла глядацька аудиторія. Керівника проєкту – телекоментатора Тетяну Біскуп та творчу групу відзначено подяками за чудову роботу. Його переглянули і в рідному селі Сидорчука на сесії депутати сільської ради. Всі одноголосно проголосували, щоб і в селі вшанувати героя і встановити меморіальну дошку.

Обласна ветеранська організація знайшла доброго благодійника, котрий виготовив меморіальну дошку з портретом і підписом. Але пройшло 5 років, а в Радошині проблема: де встановити і хто має її встановити?

Нещодавно місцевих депутатів підтримала сесія Ковельської районної ради. До речі, про вшанування О. П. Сидорчука на сесії порушив питання депутат районної ради М. Я. Чуль.

Багато років по війні ми шануємо Героя Ч. К. Бенделіані, назвали вулиці, установи, кладемо квіти до його пам'ятників. Грузин звершив подвиг на нашій землі. Наш земляк – в Миколаєві.

Але ж О. Сидорчук пов'язав своє життя з нелегкою, ризикованою роботою і вбачав особисте щастя бути саме там корисним Батьківщині, і його внесок у перемогу над фашизмом був досить значимим.

Хочеться вірити, що хоч крізь роки, на малій батьківщині,  Олександра Петровича пошанують, покладуть квіти до обеліска, де буде поряд з іншими захисниками і його ім'я. Можливо, радошинці запросять в гості сина Олександра Петровича Сидорчука – Григорія.

голова районної ветеранської організації.