Загадкова смерть Петра Франка
Петро Франко (на знімку), постать далеко не одновимірна, залишився не просто сином великого письменника, а й історичною особою. З його іменем пов'язують перебіг подій 20-30-их років, потім возз'єднання 1939 р. й, нарешті, потайну розправу, що спричинила вимушену, дивовижно алогічну, за офіційною версією, смерть від фашистської бомби. Адже парадоксально: людина загинула від варварського нальоту, а його ім'я забороняли згадувати навіть у музеї Івана Франка, де він був першим директором.
Петро, третій син Івана Франка, народився в Нагуєвичах (там, де і його батько) 28 червня 1890 р. У Львові закінчив класичну гімназію, а потім політехнічний інститут, за фахом — хімік. В інституті здобув ще й іншу спеціальність — фізична культура. Спортом захоплювався разом із братом Тарасом з юних літ. Вони обидва стали засновниками молодіжно-спортивного товариства "Пласт", звідки 1913 р. вступили до спортивної організації "Січові стрільці", з якої невдовзі було створено військову частину. Сюди, після переоформлення, відразу ж вступив Петро добровольцем і служив спочатку в піхоті, а потім — в авіації. На той час рідкісна була поява в небі літака, і кожного "летуна" вважали майже легендарною особою, на честь якої писали вірші й пісні.
У 1923-1928 р.р. Петро Іванович викладає хімію в Українському таємному університеті у Львові, куди доводиться приїжджати з Коломиї, де проживав із родиною. За порадою свого колишнього професора політехніки, президента Польської республіки Ігнація Мосціцького, він збирається на роботу до Радянського Союзу, де саме відчувалась гостра нестача освічених інженерів. Петро Франко їде туди 1931 р. з групою польських інженерів відповідно до підписаної з Радянським урядом угоди і оселяється в Харкові, куди невдовзі переїздить і дружина з двома доньками.
Тут йому випала науково-дослідна робота в Інституті прикладної хімії. Він пише низку наукових праць, укладає підручник із хімії та "Енциклопедичний словник з хімічної термінології", робить винаходи в галузі переробки молока (зареєстровано їх аж 36!) і читає курс хімії в політехнічному інституті. Одночасно не полишає літературної праці: створює драму за повістю Івана Франка "Захар Беркут" та кіносценарій на основі твору "Борислав сміється" і дописує цю незакінчену повість. У грудні 1936 р. його викликають до НКВС і вимагають прийняти радянське громадянство. Петро Франко відмовляється від пропозиції. Йому, як й іншим польським підданим, наказують упродовж доби залишити Харків.
І от він знову у Львові. Тут його цілком захоплює літературна робота, він пише повісті: біографічну — "Франко зблизька", мемуарну — "Від Стрипи до Дамаску", пригодницьку — "Пачкар Демко", драматичні — "Інститутський жарт", "Сигнал" та поему "Гутна". Перед цим він написав оповідання "В пралісах Бразилії" та повісті "Марко Спотикайло" і "Заздрісні". Водночас перекладає з англійської, яку вивчив самотужки, твори Сетона-Томпсона: "Пригоду сірого ведмедя" та "Дядько шкіпер", а також перекладає польською поему батька "Іван Вишенський", вчителює у приватній середній школі в Яворові, а потім й у Львові.
Та Харків невідступно засів у його душі. Тут йому довелося пережити голод 1932-1933 р.р., бачити знеможених безхліб'ям небіжчиків, яких уранці гаками підбирали й скидали на вантажні машини, та спухлих попідтинню дітей, яким крадькома роздавав отримані на спецкартки окрайці.
1939 р. Петро Іванович відвідує свого колишнього професора Ігнація Мосціцького, який виклопотав для нього відрядження до Японії на роботу за угодою. Від'їзд планували на 20-25 вересня. Але виїхати так і не судилося. Доля визначила синові Франка зовсім іншу місію. Почалась Друга світова війна. Його викликали до обкому партії і, зокрема, сказали: "Ми хочемо, щоб вас обрали депутатом Верховної Ради УРСР і, як депутат, ви допомогли нам утвердити Радянську владу на західних землях України".
Через місяць Петро Франко вже був депутатом. Згодом у розмові з братом не приховував того, що депутатом став через батька ("мавр на час"), і, як інші, за рознарядкою для слухняного виконання всіх дій заздалегідь складеного і розпланованого "спектаклю" Народних Зборів. Відтак на позачерговій сесії Верховної Ради УРСР саме йому доручено було виголосити Заяву Повноважної комісії цих Зборів.
Як депутат він розгорнув велику роботу: зібрав експозиційний матеріал для меморіального музею І. Франка, ставши його директором. Крім того, викладав хімію у торговельному інституті, багато писав і друкував, і не менше — виступав. Був на очах у всіх, і його статті та фотографії не сходили зі шпальт радянської преси. Коли було приєднано Буковину, він одним із перших поїхав у Чернівці, щоб відвідати "гірську орлицю" Ольгу Кобилянську, з якою Іван Франко перебував у товариських взаєминах. Зі своєю депутатською місією — голосування за возз'єднання — Петро Франко справився добре.
Як депутат, він виявився далеко не пасивним виконавцем волі держителів влади, бо був людиною із власною думкою і доволі незалежними вчинками. Тому намагався, де можна, брати під свій захист тих, хто міг або вже потрапив під неписані закони сталінщини; матеріально допомагав бідним студентам, заступався за тих, кого мали вивезти на заслання чи за підступно схоплених органами НКВС.
Відразу після нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз, 22 червня 1941 р., у будинок Петра Франка прийшов охоронець у кашкеті із синім верхом. Він уже тиждень стежив за кожним кроком депутата. 28 червня звелів йому зібрати речі для евакуації. Петро Іванович попросив дозволу викупатися у ванні перед від'їздом і піти попрощатися зі смертельно недужою матір'ю, яка й померла через дев'ятнадцять днів. На прощання мати мовила: "Тікай, синку, тебе знищать; я добре знаю, хто такий Сталін".
"Пізно, мамо", — відповів він. Це були останні слова Петра Франка. Де його наздогнала куля, націлена ще з переддня сталінського 37-го року, важко нині сказати, але спіткала десь у перші два місяці війни. І досі невідомі ні точна дата смерті, ні місце його поховання. Лише випливло із забуття його добре ім'я…
Цими днями у Львові урочисто відкрито пам’ятник Петру Франку — синові безсмертного Каменяра, доля котрого, як і батька, була непростою і драматичною.
Підготував
Ігор ВИЖОВЕЦЬ.
Петро Франко (на знімку), постать далеко не одновимірна, залишився не просто сином великого письменника, а й історичною особою. З його іменем пов'язують перебіг подій 20-30-их років, потім возз'єднання 1939 р. й, нарешті, потайну розправу, що спричинила вимушену, дивовижно алогічну, за офіційною версією, смерть від фашистської бомби. Адже парадоксально: людина загинула від варварського нальоту, а його ім'я забороняли згадувати навіть у музеї Івана Франка, де він був першим директором.
Петро, третій син Івана Франка, народився в Нагуєвичах (там, де і його батько) 28 червня 1890 р. У Львові закінчив класичну гімназію, а потім політехнічний інститут, за фахом — хімік. В інституті здобув ще й іншу спеціальність — фізична культура. Спортом захоплювався разом із братом Тарасом з юних літ. Вони обидва стали засновниками молодіжно-спортивного товариства "Пласт", звідки 1913 р. вступили до спортивної організації "Січові стрільці", з якої невдовзі було створено військову частину. Сюди, після переоформлення, відразу ж вступив Петро добровольцем і служив спочатку в піхоті, а потім — в авіації. На той час рідкісна була поява в небі літака, і кожного "летуна" вважали майже легендарною особою, на честь якої писали вірші й пісні.
У 1923-1928 р.р. Петро Іванович викладає хімію в Українському таємному університеті у Львові, куди доводиться приїжджати з Коломиї, де проживав із родиною. За порадою свого колишнього професора політехніки, президента Польської республіки Ігнація Мосціцького, він збирається на роботу до Радянського Союзу, де саме відчувалась гостра нестача освічених інженерів. Петро Франко їде туди 1931 р. з групою польських інженерів відповідно до підписаної з Радянським урядом угоди і оселяється в Харкові, куди невдовзі переїздить і дружина з двома доньками.
Тут йому випала науково-дослідна робота в Інституті прикладної хімії. Він пише низку наукових праць, укладає підручник із хімії та "Енциклопедичний словник з хімічної термінології", робить винаходи в галузі переробки молока (зареєстровано їх аж 36!) і читає курс хімії в політехнічному інституті. Одночасно не полишає літературної праці: створює драму за повістю Івана Франка "Захар Беркут" та кіносценарій на основі твору "Борислав сміється" і дописує цю незакінчену повість. У грудні 1936 р. його викликають до НКВС і вимагають прийняти радянське громадянство. Петро Франко відмовляється від пропозиції. Йому, як й іншим польським підданим, наказують упродовж доби залишити Харків.
І от він знову у Львові. Тут його цілком захоплює літературна робота, він пише повісті: біографічну — "Франко зблизька", мемуарну — "Від Стрипи до Дамаску", пригодницьку — "Пачкар Демко", драматичні — "Інститутський жарт", "Сигнал" та поему "Гутна". Перед цим він написав оповідання "В пралісах Бразилії" та повісті "Марко Спотикайло" і "Заздрісні". Водночас перекладає з англійської, яку вивчив самотужки, твори Сетона-Томпсона: "Пригоду сірого ведмедя" та "Дядько шкіпер", а також перекладає польською поему батька "Іван Вишенський", вчителює у приватній середній школі в Яворові, а потім й у Львові.
Та Харків невідступно засів у його душі. Тут йому довелося пережити голод 1932-1933 р.р., бачити знеможених безхліб'ям небіжчиків, яких уранці гаками підбирали й скидали на вантажні машини, та спухлих попідтинню дітей, яким крадькома роздавав отримані на спецкартки окрайці.
1939 р. Петро Іванович відвідує свого колишнього професора Ігнація Мосціцького, який виклопотав для нього відрядження до Японії на роботу за угодою. Від'їзд планували на 20-25 вересня. Але виїхати так і не судилося. Доля визначила синові Франка зовсім іншу місію. Почалась Друга світова війна. Його викликали до обкому партії і, зокрема, сказали: "Ми хочемо, щоб вас обрали депутатом Верховної Ради УРСР і, як депутат, ви допомогли нам утвердити Радянську владу на західних землях України".
Через місяць Петро Франко вже був депутатом. Згодом у розмові з братом не приховував того, що депутатом став через батька ("мавр на час"), і, як інші, за рознарядкою для слухняного виконання всіх дій заздалегідь складеного і розпланованого "спектаклю" Народних Зборів. Відтак на позачерговій сесії Верховної Ради УРСР саме йому доручено було виголосити Заяву Повноважної комісії цих Зборів.
Як депутат він розгорнув велику роботу: зібрав експозиційний матеріал для меморіального музею І. Франка, ставши його директором. Крім того, викладав хімію у торговельному інституті, багато писав і друкував, і не менше — виступав. Був на очах у всіх, і його статті та фотографії не сходили зі шпальт радянської преси. Коли було приєднано Буковину, він одним із перших поїхав у Чернівці, щоб відвідати "гірську орлицю" Ольгу Кобилянську, з якою Іван Франко перебував у товариських взаєминах. Зі своєю депутатською місією — голосування за возз'єднання — Петро Франко справився добре.
Як депутат, він виявився далеко не пасивним виконавцем волі держителів влади, бо був людиною із власною думкою і доволі незалежними вчинками. Тому намагався, де можна, брати під свій захист тих, хто міг або вже потрапив під неписані закони сталінщини; матеріально допомагав бідним студентам, заступався за тих, кого мали вивезти на заслання чи за підступно схоплених органами НКВС.
Відразу після нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз, 22 червня 1941 р., у будинок Петра Франка прийшов охоронець у кашкеті із синім верхом. Він уже тиждень стежив за кожним кроком депутата. 28 червня звелів йому зібрати речі для евакуації. Петро Іванович попросив дозволу викупатися у ванні перед від'їздом і піти попрощатися зі смертельно недужою матір'ю, яка й померла через дев'ятнадцять днів. На прощання мати мовила: "Тікай, синку, тебе знищать; я добре знаю, хто такий Сталін".
"Пізно, мамо", — відповів він. Це були останні слова Петра Франка. Де його наздогнала куля, націлена ще з переддня сталінського 37-го року, важко нині сказати, але спіткала десь у перші два місяці війни. І досі невідомі ні точна дата смерті, ні місце його поховання. Лише випливло із забуття його добре ім'я…
Цими днями у Львові урочисто відкрито пам’ятник Петру Франку — синові безсмертного Каменяра, доля котрого, як і батька, була непростою і драматичною.
Підготував Ігор ВИЖОВЕЦЬ.
Загадкова смерть Петра Франка
Залишити коментар