Повідомлення в номер / Нехай любов нас зігріває

От і прийшла до нас "чаклунка"-зима, накривши світ широкими білими крильми.

І хоч сьогодні ще сніжить та приморожує, але з кожним днем Сонце все вище над головою, що означає лиш одне: наближається весна, і в кожного з нас з'являється надія на краще. 

Мені зовсім не хочеться говорити про сумне і те, що гнітить наші стривожені душі, адже ми з вами опинились у полоні  негативної інформації й подій, які, на жаль,  стають нашим повсякденням. 

Давайте поговоримо про інше.

Пригадайте, коли Ви востаннє були закохані? Коли серце охоплював трепет й неймовірне бажання помічати кожну дрібничку,  коли захоплено милувалися  заходом і сходом Сонця, коли хотілось посміхатись й  радіти кожній безцінній миті життя.  

…І ось я йду зимовим  парком,  сніжинка казкової форми й краси падає на мої плечі, і я відчуваю,  ніби живу у чарівній і неповторній казці. А казка – всюди.

І так важливо, щоб це душею відчули усі, щоб пройнялися красою і неповторністю своєї землі, ставали добрішими, чуйними, терплячими і люблячими. Так. Саме люблячими.  

Я звернула увагу на літнє подружжя, яке, міцно тримаючись за руки, йшло алеєю парку. В їхніх очах помітила стільки любові й теплоти, що усі мої проблеми та переживання вмить розчинились в повітрі. Здавалося, що їхні обличчя сяяли життєдайним джерелом почуттів, а зморшки на чолі десь  "порозбігалися" в невідомому напрямку.

Я сповільнила крок, й тихенько, не поспішаючи, стала йти за ними (даруйте, що цікавість взяла гору – авт.).

– Ганнусю, я щасливий, що ти у мене є, – мовив тихо до своєї дружини чоловік. – А пам'ятаєш, як ніс тебе на руках через весь парк й навіть випадкові перехожі заздрили нашому коханню?

– Так, Миколо, пам'ятаю, тоді навіть трохи соромилася, що ми привертаємо до себе увагу.  А тепер не уявляю, як би жила без тебе всі ці роки. Ти мій герой, ти – моя підтримка і опора.

…На моєму обличчі виступили щирі сльози щастя, адже від почутого неможливо  було не розчулитись.

А хіба завжди ми знаходимо сміливість сказати про свої почуття своїм чоловікам, дружинам, дітям, батькам, дідусям й бабусям, своїм рідним і друзям? Через шквал негативу, який звалився на нас як снігова лавина, ми забуваємо про головне: любов, людяність, добро ніхто не відміняв. 

Давайте частіше нагадувати один одному, що ми насправді відчуваємо, дарувати свою любов словами і вчинками, не забувати цілувати й обіймати своїх найдорожчих.

 Нехай написані рядки принесуть любов, радість і тепло кожному, хто прочитає їх. А настрій навіть у найхолодніші зимові дні завжди залишиться веселим і бадьорим.

З повагою та любов'ю – 

Світлана ТРОЦЮК.

От і прийшла до нас "чаклунка"-зима, накривши світ широкими білими крильми.

І хоч сьогодні ще сніжить та приморожує, але з кожним днем Сонце все вище над головою, що означає лиш одне: наближається весна, і в кожного з нас з'являється надія на краще. 

Мені зовсім не хочеться говорити про сумне і те, що гнітить наші стривожені душі, адже ми з вами опинились у полоні  негативної інформації й подій, які, на жаль,  стають нашим повсякденням. 

Давайте поговоримо про інше.

Пригадайте, коли Ви востаннє були закохані? Коли серце охоплював трепет й неймовірне бажання помічати кожну дрібничку,  коли захоплено милувалися  заходом і сходом Сонця, коли хотілось посміхатись й  радіти кожній безцінній миті життя.  

…І ось я йду зимовим  парком,  сніжинка казкової форми й краси падає на мої плечі, і я відчуваю,  ніби живу у чарівній і неповторній казці. А казка – всюди.

І так важливо, щоб це душею відчули усі, щоб пройнялися красою і неповторністю своєї землі, ставали добрішими, чуйними, терплячими і люблячими. Так. Саме люблячими.  

Я звернула увагу на літнє подружжя, яке, міцно тримаючись за руки, йшло алеєю парку. В їхніх очах помітила стільки любові й теплоти, що усі мої проблеми та переживання вмить розчинились в повітрі. Здавалося, що їхні обличчя сяяли життєдайним джерелом почуттів, а зморшки на чолі десь  "порозбігалися" в невідомому напрямку.

Я сповільнила крок, й тихенько, не поспішаючи, стала йти за ними (даруйте, що цікавість взяла гору – авт.).

– Ганнусю, я щасливий, що ти у мене є, – мовив тихо до своєї дружини чоловік. – А пам'ятаєш, як ніс тебе на руках через весь парк й навіть випадкові перехожі заздрили нашому коханню?

– Так, Миколо, пам'ятаю, тоді навіть трохи соромилася, що ми привертаємо до себе увагу.  А тепер не уявляю, як би жила без тебе всі ці роки. Ти мій герой, ти – моя підтримка і опора.

…На моєму обличчі виступили щирі сльози щастя, адже від почутого неможливо  було не розчулитись.

А хіба завжди ми знаходимо сміливість сказати про свої почуття своїм чоловікам, дружинам, дітям, батькам, дідусям й бабусям, своїм рідним і друзям? Через шквал негативу, який звалився на нас як снігова лавина, ми забуваємо про головне: любов, людяність, добро ніхто не відміняв. 

Давайте частіше нагадувати один одному, що ми насправді відчуваємо, дарувати свою любов словами і вчинками, не забувати цілувати й обіймати своїх найдорожчих.

 Нехай написані рядки принесуть любов, радість і тепло кожному, хто прочитає їх. А настрій навіть у найхолодніші зимові дні завжди залишиться веселим і бадьорим.