Колодяжне – колиска її таланту
Кожна річниця народження Лесі Українки, кожна згадка про неї – це живе свідчення всенародної любові до високого поетичного слова. Народ шукає в геніях себе. Український народ знайшов себе в Лесі Українці. І особливо тут, на Волині, відчуваєш, як вона живе у своєму народові.
Колодяжне, Волинь стали колискою геніальної дочки українського народу. В одному з ранніх своїх віршів "Вечірня година", написаному в Колодяжному і присвяченому "коханій мамі" (Олені Пчілці), Леся Українка писала: "Ой, чи так красно в якій країні, як тут, на нашій рідній Волині".
З часу свого першого приїзду з родиною в Колодяжне у 1882 році і по 1907 рік, коли Леся востаннє побувала тут, загалом прожила в селі приблизно вісім із половиною років. Вона змушена була часто, у зв'язку із хворобою, виїжджати з її улюбленого Колодяжного у далекі краї, щоб поправити своє здоров'я.
У лютому 1907 року Леся Українка приїхала в Колодяжне і жила тут кілька тижнів, ще не знаючи, що це буде її останнє побачення з милим серцю краєм, з родинним гніздом, з її затишним "білим будиночком", де так багато пережито і передумано. Тут, у Колодяжному, гріла її душу радість творчості, приносило щастя спілкування з дорогими людьми – матусею, батьком, сестрами і братами, однодумцями-письменниками, художниками, багатьма представниками української інтелігенції, цвітом української нації.
Саме в Колодяжному заявила про себе Леся Українка, бо у 13-літньому віці були надруковані під цим псевдонімом вірші Лариси Косач "Конвалія" і "Сафо" у галицькому журналі "Зоря" 1884 року. У Колодяжному народжувалася і готувалася перша збірка поетеси "На крилах пісень", що вийшла друком у Львові 1893 року.
Колодяжне займає особливе місце у творчості Лесі Українки. Тут вона написала, розпочала або завершила близько 80 своїх безсмертних творів. Це і окремі поезії, і поетичні цикли, і поеми, і переклади з інших мов. А ще письменниця написала підручник для молодших сестер "Стародавня історія східних народів". Окрім того, записала з голосу місцевих селян десятки народних пісень, мелодій, які згодом увійшли до безцінних фольклорних збірників.
У Колодяжненському "білому будиночку", збудованому Петром Косачем, батьком Лесі Українки у 1890 році для своєї улюбленої донечки, написано нею багато чудових поезій, тут відбувались родинні свята, гостювали Іван Франко, Модест Левицький, Орест Левицький, Георгій Мачтет, Фотій Красицький, Максим Славинський, Іван Стешенко – письменники, художники, знані й шановані в Україні люди. Спілкувалася Леся, Косачі з родинами Старицьких, Лисенків, які були завжди бажаними гостями в Колодяжному.
Не буде перебільшенням, коли скажемо, що геніальна драма-феєрія Лесі Українки "Лісова пісня" хоч і написана на Кавказі, та витоки її – волинські, колодяжненські, скулинські. Вона сама в цьому зізнавалася у листі до матері з Кавказу після написання "Лісової пісні": "Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще я й здавна тую мавку "в умі держала"… Видно, вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов "слушний час" – я й сама не збагну чому. Зачарував мене сей образ на весь вік".
Саме з Волині поетеса винесла палку любов до чарівної природи, закоханість у народні пісні, звичаї, побут, дивовижні повір'я і легенди. Косачі не цуралися трудящого люду, і їхні діти близько сходилися з дітьми селян.
Від своїх маленьких друзів Леся дізналася про безпросвітну нужду в курних хатах, хвороби, непосильну фізичну працю. Все це лягало на вразливе серце маленької дівчинки, відгукувалося нестерпним болем, що згодом вилився на папір вогненними словами протесту.
Де б не була вона – в Болгарії, Єгипті, під небом Італії чи в Грузії, що стала для неї другою домівкою, з яких би часів не черпала теми, сюжети, мотиви своїх творів, усе в них кожним порухом душі, кожним виблиском думки пов'язувалося з Україною, з народом. У драмі "Бояриня" Леся Українка підкреслює, що людина найліпше працює у своєму рідному краї. У Колодяжному їй було найкраще, бо тут, окрім писання, "милі для мене люди, тут не почуваю себе зайвою на світі". Так, тут вона почувала себе, як удома.
Ближче зійтися з селянами, пізнати їх життя, думи, настрої, порозумітися з сільською молоддю допомогла поетесі Варвара Дмитрук із Колодяжного. Вона була подругою дитинства, доглядала хвору Лесю, співала їй безліч пісень, ходила з нею на весілля, на гулянки молоді, на святкування Івана Купала.
Варвара Дмитрук розповідала, що їхня сім'я жила дуже бідно. Одного разу сюди зайшла Леся. Побачила велике бідування, хотіла чимось допомогти дітям, приносила їм усякі солодощі. В селі дуже любили, коли в Лесі був день народження. Тоді дітям дарували цукерки. Іще розповідали, що пан Косач їздив на велосипеді. Коли люди його зустрічали, то зупинялися і скидали шапки.
Дуже поважали його в Колодяжному. За той час, коли в селі жили Косачі, ніхто з молодих хлопців не йшов до царської армії служити. А рятував від солдатської муштри пан Косач. Багато розповідала Леся про Київ. Все намовляла поїхати з нею до Києва, побачити світ. "Так хочеться, Варко, побачити усіх вас вільними та щасливими, – казала не раз. Та, видно, не судилося".
l
Далі пропоную вашій увазі дещо цікаве про Лесю Українку, сім'ю Косачів зі спогадів Ізидори Петрівни Косач-Борисової, наймолодшої сестри Лесі. (Народилася 1888 року в с. Колодяжному. Померла 1980 року у США).
Найбільшою окрасою садиби був велетень-каштан. Це, власне, сім старих каштанів, зрослих основами, що своїми вітами творили грандіозне шатро. Під цим шатром був великий стіл із лавами навколо. Під каштанами влітку часто снідали, обідали й вечеряли. Особливо приємно було там вечеряти, коли на стіл ставили свічки в лампіонах, щоб не гасли від руху повітря.
Брат Михайло й Леся, такі обоє талановиті, не тільки любили ніжно один одного, а й були найближчими, найщирішими друзями на все життя, аж до передчасної смерті Михайла, який помер 1903 року. У кожного з дітей були посаджені власноручно дерева. Лесина срібляста тополя, Миколина ялина, Ізидорина рання літня груша найкраще росли. І діти цим дуже пишалися. Сестра Ольга під вікнами "Лесиного будиночку" сіяла запашні квіти: резеду й нікотіану. Ще для Лесі вона садила конвалії, бо Леся найбільше любила ці квіти.
В околиці Косачів дуже родили ягоди. По лісах найбільше – суниці й чорниці, а в садибі сім'ї чого тільки не було: малина, аґрус, порічки, смородина, полуниці, барбарис (особливий селекційний сорт без кісточок), кизил… Щодо науки, то Михайла, Лесю й Ольгу спочатку мама сама вчила французької та німецької мов, які добре знала. Пізніше вони брали лекції в учителів-чужинців. У той час Леся сама вже добре знала обидві ці мови, а тому вчила Оксану, Миколу й Ізидору. Леся спробувала малювати (олівцем і олійними фарбами) і виявила малярський хист. Її малюнки дуже подобалися мамі. Сама ж Леся до свого малювання не ставилася поважно і скоро залишила його.
Діти Косачів улітку їздили часто до Любитова купатися в озері. Леся добре плавала, хвора нога їй не перешкоджала далеко і довго плавати на середині озера.
Про те, що батько їх був доброю людиною, свідчать розповіді, які повідомляють, що він допомагав селянам то матеріалом, щоб поставити хату, то добрим зерном на насіння, і дуже часто різними порадами господарського і правового характеру. Селяни Петра Косача дуже шанували.
Леся ніколи не марнувала часу. Вона багато писала, студіювала літературу та листувалася в різних справах навіть тоді, як через хворобу лежала в ліжку. До того, Леся знаходила ще час на те, щоб когось із колодяженців учити читати, бо в Колодяжному тоді мало було письменних селян. Вона також радо доглядала хворих. Однієї осені була пошесть черевного тифу, і в Колодяжному декілька людей захворіло.
При цій хворобі дуже небезпечно порушувати належну дієту, а на селах вважалося, що гріх не дати тяжко хворому з'їсти, чого він бажає. Отож трапився такий випадок, що одна молода дівчина, яка вже видужувала від тяжкої форми черевного тифу, померла від того, що з'їла солоного огірка, якого дала їй мати на її прохання. Довідавшись про цей випадок, Леся, що саме приїхала додому, стала особисто доглядати ще двох хворих у цій родині й сама пильнувала виконання лікарських приписів, аж поки обоє остаточно не видужали.
Мати розповідала, що кожен із дітей дуже рано навчився читати і то якось між іншим, без примусу старших. Леся навчилася читати, коли їй було 4 роки, а першого у своєму житті листа написала (до дядька Михайла Драгоманова), як їй було 5 літ. Лист був змістовний і добре написаний.
Щодо розваг цієї сім'ї, то розповім таке. На різдвяні свята 1892 року до Колодяжного з'їхалась родина, чекали й гостей, знайомих. Крім традиційної ялинки, Леся й Ольга влаштували "живі картини". Участь брала вся наявна молодь і діти. Леся була душею цієї імпрези. Вона не тільки "головний режисер", а під її керівництвом шились усі костюми, робились перуки, а багато дечого робила вона власноручно.
Всіх дітей учили грати на роялі, але добре грали тільки Леся й Оксана. Леся любила музику, і хоч техніка в неї не була дуже розвинена, та вона часто грала і її музика була дуже приємна. Грала Бетховена, Шопена, українські народні мелодії, сама часом щось імпровізувала. Для наймолодшої сестри Ізидори грала щось веселеньке, браве, інколи "до скоку", відповідно до жвавої вдачі і безжурного віку сестри.
Та, попри все, життя родини порушував один смуток – це жаль, що Леся хворіє. Хоч Леся була надзвичайно терпелива, ніколи не скаржилась на свій біль та була взагалі винятково делікатна у взаєминах з іншими, особливо з близькими. Все дбала, щоб нікому не завдавати турбот. Проте батьки і Ольга бачили, що всі лікарські заходи, які застосовувались, не давали бажаного наслідку, й дуже вболівали за Лесю. Тож можна собі уявити, яка то була радість, коли в січні 1899 року в Берліні хірург світової слави професор Бергман вдало зробив операцію хворої ноги Лесі і вона повернулась додому здорова. Кожен у родині пам'ятав усю ту радість, яку дала Леся.
Багато часу спливло відтоді, коли востаннє в Колодяжному побувала Леся Українка. Та все ж і досі там не схололи її сліди, живе її безсмертна душа. Волиняни щиро раді з того, що до народження генія великою мірою причетна Волинь, причетне Колодяжне.
Підготував
Ігор ВИЖОВЕЦЬ.
Кожна річниця народження Лесі Українки, кожна згадка про неї – це живе свідчення всенародної любові до високого поетичного слова. Народ шукає в геніях себе. Український народ знайшов себе в Лесі Українці. І особливо тут, на Волині, відчуваєш, як вона живе у своєму народові.
Колодяжне, Волинь стали колискою геніальної дочки українського народу. В одному з ранніх своїх віршів "Вечірня година", написаному в Колодяжному і присвяченому "коханій мамі" (Олені Пчілці), Леся Українка писала: "Ой, чи так красно в якій країні, як тут, на нашій рідній Волині".
З часу свого першого приїзду з родиною в Колодяжне у 1882 році і по 1907 рік, коли Леся востаннє побувала тут, загалом прожила в селі приблизно вісім із половиною років. Вона змушена була часто, у зв'язку із хворобою, виїжджати з її улюбленого Колодяжного у далекі краї, щоб поправити своє здоров'я.
У лютому 1907 року Леся Українка приїхала в Колодяжне і жила тут кілька тижнів, ще не знаючи, що це буде її останнє побачення з милим серцю краєм, з родинним гніздом, з її затишним "білим будиночком", де так багато пережито і передумано. Тут, у Колодяжному, гріла її душу радість творчості, приносило щастя спілкування з дорогими людьми – матусею, батьком, сестрами і братами, однодумцями-письменниками, художниками, багатьма представниками української інтелігенції, цвітом української нації.
Саме в Колодяжному заявила про себе Леся Українка, бо у 13-літньому віці були надруковані під цим псевдонімом вірші Лариси Косач "Конвалія" і "Сафо" у галицькому журналі "Зоря" 1884 року. У Колодяжному народжувалася і готувалася перша збірка поетеси "На крилах пісень", що вийшла друком у Львові 1893 року.
Колодяжне займає особливе місце у творчості Лесі Українки. Тут вона написала, розпочала або завершила близько 80 своїх безсмертних творів. Це і окремі поезії, і поетичні цикли, і поеми, і переклади з інших мов. А ще письменниця написала підручник для молодших сестер "Стародавня історія східних народів". Окрім того, записала з голосу місцевих селян десятки народних пісень, мелодій, які згодом увійшли до безцінних фольклорних збірників.
У Колодяжненському "білому будиночку", збудованому Петром Косачем, батьком Лесі Українки у 1890 році для своєї улюбленої донечки, написано нею багато чудових поезій, тут відбувались родинні свята, гостювали Іван Франко, Модест Левицький, Орест Левицький, Георгій Мачтет, Фотій Красицький, Максим Славинський, Іван Стешенко – письменники, художники, знані й шановані в Україні люди. Спілкувалася Леся, Косачі з родинами Старицьких, Лисенків, які були завжди бажаними гостями в Колодяжному.
Не буде перебільшенням, коли скажемо, що геніальна драма-феєрія Лесі Українки "Лісова пісня" хоч і написана на Кавказі, та витоки її – волинські, колодяжненські, скулинські. Вона сама в цьому зізнавалася у листі до матері з Кавказу після написання "Лісової пісні": "Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще я й здавна тую мавку "в умі держала"… Видно, вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов "слушний час" – я й сама не збагну чому. Зачарував мене сей образ на весь вік".
Саме з Волині поетеса винесла палку любов до чарівної природи, закоханість у народні пісні, звичаї, побут, дивовижні повір'я і легенди. Косачі не цуралися трудящого люду, і їхні діти близько сходилися з дітьми селян.
Від своїх маленьких друзів Леся дізналася про безпросвітну нужду в курних хатах, хвороби, непосильну фізичну працю. Все це лягало на вразливе серце маленької дівчинки, відгукувалося нестерпним болем, що згодом вилився на папір вогненними словами протесту.
Де б не була вона – в Болгарії, Єгипті, під небом Італії чи в Грузії, що стала для неї другою домівкою, з яких би часів не черпала теми, сюжети, мотиви своїх творів, усе в них кожним порухом душі, кожним виблиском думки пов'язувалося з Україною, з народом. У драмі "Бояриня" Леся Українка підкреслює, що людина найліпше працює у своєму рідному краї. У Колодяжному їй було найкраще, бо тут, окрім писання, "милі для мене люди, тут не почуваю себе зайвою на світі". Так, тут вона почувала себе, як удома.
Ближче зійтися з селянами, пізнати їх життя, думи, настрої, порозумітися з сільською молоддю допомогла поетесі Варвара Дмитрук із Колодяжного. Вона була подругою дитинства, доглядала хвору Лесю, співала їй безліч пісень, ходила з нею на весілля, на гулянки молоді, на святкування Івана Купала.
Варвара Дмитрук розповідала, що їхня сім'я жила дуже бідно. Одного разу сюди зайшла Леся. Побачила велике бідування, хотіла чимось допомогти дітям, приносила їм усякі солодощі. В селі дуже любили, коли в Лесі був день народження. Тоді дітям дарували цукерки. Іще розповідали, що пан Косач їздив на велосипеді. Коли люди його зустрічали, то зупинялися і скидали шапки.
Дуже поважали його в Колодяжному. За той час, коли в селі жили Косачі, ніхто з молодих хлопців не йшов до царської армії служити. А рятував від солдатської муштри пан Косач. Багато розповідала Леся про Київ. Все намовляла поїхати з нею до Києва, побачити світ. "Так хочеться, Варко, побачити усіх вас вільними та щасливими, – казала не раз. Та, видно, не судилося".
l
Далі пропоную вашій увазі дещо цікаве про Лесю Українку, сім'ю Косачів зі спогадів Ізидори Петрівни Косач-Борисової, наймолодшої сестри Лесі. (Народилася 1888 року в с. Колодяжному. Померла 1980 року у США).
Найбільшою окрасою садиби був велетень-каштан. Це, власне, сім старих каштанів, зрослих основами, що своїми вітами творили грандіозне шатро. Під цим шатром був великий стіл із лавами навколо. Під каштанами влітку часто снідали, обідали й вечеряли. Особливо приємно було там вечеряти, коли на стіл ставили свічки в лампіонах, щоб не гасли від руху повітря.
Брат Михайло й Леся, такі обоє талановиті, не тільки любили ніжно один одного, а й були найближчими, найщирішими друзями на все життя, аж до передчасної смерті Михайла, який помер 1903 року. У кожного з дітей були посаджені власноручно дерева. Лесина срібляста тополя, Миколина ялина, Ізидорина рання літня груша найкраще росли. І діти цим дуже пишалися. Сестра Ольга під вікнами "Лесиного будиночку" сіяла запашні квіти: резеду й нікотіану. Ще для Лесі вона садила конвалії, бо Леся найбільше любила ці квіти.
В околиці Косачів дуже родили ягоди. По лісах найбільше – суниці й чорниці, а в садибі сім'ї чого тільки не було: малина, аґрус, порічки, смородина, полуниці, барбарис (особливий селекційний сорт без кісточок), кизил… Щодо науки, то Михайла, Лесю й Ольгу спочатку мама сама вчила французької та німецької мов, які добре знала. Пізніше вони брали лекції в учителів-чужинців. У той час Леся сама вже добре знала обидві ці мови, а тому вчила Оксану, Миколу й Ізидору. Леся спробувала малювати (олівцем і олійними фарбами) і виявила малярський хист. Її малюнки дуже подобалися мамі. Сама ж Леся до свого малювання не ставилася поважно і скоро залишила його.
Діти Косачів улітку їздили часто до Любитова купатися в озері. Леся добре плавала, хвора нога їй не перешкоджала далеко і довго плавати на середині озера.
Про те, що батько їх був доброю людиною, свідчать розповіді, які повідомляють, що він допомагав селянам то матеріалом, щоб поставити хату, то добрим зерном на насіння, і дуже часто різними порадами господарського і правового характеру. Селяни Петра Косача дуже шанували.
Леся ніколи не марнувала часу. Вона багато писала, студіювала літературу та листувалася в різних справах навіть тоді, як через хворобу лежала в ліжку. До того, Леся знаходила ще час на те, щоб когось із колодяженців учити читати, бо в Колодяжному тоді мало було письменних селян. Вона також радо доглядала хворих. Однієї осені була пошесть черевного тифу, і в Колодяжному декілька людей захворіло.
При цій хворобі дуже небезпечно порушувати належну дієту, а на селах вважалося, що гріх не дати тяжко хворому з'їсти, чого він бажає. Отож трапився такий випадок, що одна молода дівчина, яка вже видужувала від тяжкої форми черевного тифу, померла від того, що з'їла солоного огірка, якого дала їй мати на її прохання. Довідавшись про цей випадок, Леся, що саме приїхала додому, стала особисто доглядати ще двох хворих у цій родині й сама пильнувала виконання лікарських приписів, аж поки обоє остаточно не видужали.
Мати розповідала, що кожен із дітей дуже рано навчився читати і то якось між іншим, без примусу старших. Леся навчилася читати, коли їй було 4 роки, а першого у своєму житті листа написала (до дядька Михайла Драгоманова), як їй було 5 літ. Лист був змістовний і добре написаний.
Щодо розваг цієї сім'ї, то розповім таке. На різдвяні свята 1892 року до Колодяжного з'їхалась родина, чекали й гостей, знайомих. Крім традиційної ялинки, Леся й Ольга влаштували "живі картини". Участь брала вся наявна молодь і діти. Леся була душею цієї імпрези. Вона не тільки "головний режисер", а під її керівництвом шились усі костюми, робились перуки, а багато дечого робила вона власноручно.
Всіх дітей учили грати на роялі, але добре грали тільки Леся й Оксана. Леся любила музику, і хоч техніка в неї не була дуже розвинена, та вона часто грала і її музика була дуже приємна. Грала Бетховена, Шопена, українські народні мелодії, сама часом щось імпровізувала. Для наймолодшої сестри Ізидори грала щось веселеньке, браве, інколи "до скоку", відповідно до жвавої вдачі і безжурного віку сестри.
Та, попри все, життя родини порушував один смуток – це жаль, що Леся хворіє. Хоч Леся була надзвичайно терпелива, ніколи не скаржилась на свій біль та була взагалі винятково делікатна у взаєминах з іншими, особливо з близькими. Все дбала, щоб нікому не завдавати турбот. Проте батьки і Ольга бачили, що всі лікарські заходи, які застосовувались, не давали бажаного наслідку, й дуже вболівали за Лесю. Тож можна собі уявити, яка то була радість, коли в січні 1899 року в Берліні хірург світової слави професор Бергман вдало зробив операцію хворої ноги Лесі і вона повернулась додому здорова. Кожен у родині пам'ятав усю ту радість, яку дала Леся.
Багато часу спливло відтоді, коли востаннє в Колодяжному побувала Леся Українка. Та все ж і досі там не схололи її сліди, живе її безсмертна душа. Волиняни щиро раді з того, що до народження генія великою мірою причетна Волинь, причетне Колодяжне.
Підготував Ігор ВИЖОВЕЦЬ.
Колодяжне – колиска її таланту
Залишити коментар