Вірю в прийдешній травень!
Шановний, мій співрозмовнику! Погодься, що в повсякденному житті завжди присутні сірі та світлі кольори. Іншими словами, є занепад і є піднесення, є війна і є мир, є русифікація і є українізація. Скільки залишиться світлого в боротьбі із сірим, залежить від нас самих. А надія на перемогу світлого велика. Ця надія ще більше зміцніла у моїй душі, від подій, що відбувалися останніми днями і в яких довелося взяти участь.
...В молитовному залі греко-католицького храму блаженного Миколая Чарнецького ліворуч на широкоформатному квітчастому полотні в радісно-вишитих рушниках – Леся Українка. З правого боку – відкритий намет, в якому стіл, лава, бібліотечка і живі квіти. Такий собі своєрідний "домик" поетеси. Тут у суботу, 27 лютого ц. р., відбувся тематичний вечір поезії, присвячений 150-річчю від дня народження нашої славетної землячки.
Леся Українка біля святості – це символічно! В серце і в душу вселяється впевненість, що, попри холод та негоду, сіється зерно українства. Сонечко зігріє землю, дощ підживить сходи та змиє гріхи вільні і невільні, великі і малі, далекі і близькі. Я вірю: заколоситься українська нива пишним врожаєм, і заквітчаний травень солов'їно сповістить про світло волі, достатку благодаті Божої.
1. Коли викорчуємо нашу меншовартість?
Не перебільшую, ні на йоту. Мова народу – це його святая праматір. Вона колисає, навчає, застерігає, серденько зігріває, і до Бога навертає. Тому й називаємо її – рідною. І свято праматері-мови має бути світлим, радісним, квітучим і солов'їно співучим.
На початку дев'яностих років ХХ століття в нашій газеті я писав: "Хай прийде травень!". Мав на увазі, що перші дні Незалежності – це ще заскорузлий "лід" березня і в мові, і в нашому прагненні до справжньої волі. Пророкував собі і людям, що прийде через декілька років травень, і все розквітне в нашій Україні, і благодать Божа зійде з небес, і мова заспіває солов'їно на весь світ.
Промайнуло 30 літ, і сум огортає серце. Точиться жорстока боротьба за Закон про мову. На корпоративах, ресторанних вечірках, в "маршрутках" чуєш, як гупає в ритмах російська попса. Ще й до сьогодні окремі священнослужителі Московського патріархату несуть в люди ахінею про неканонічність нашої мови і Церкви. Знову пропагандисти "руського міра" хочуть загнати наше слово в розряд другорядного "нарєчія", себто мови домашнього вжитку.
Ох, мій українцю-читачу! Якби ж то суть проблеми полягала тільки в історичних царських заборонах української мови та в сучасному російському світі.
Настав час заглянути в своє байдуже, аморфне, рабське єство, і там пошукати витоки наших невдач та поразок.
Сьогодні несміло вертаємося до правдивої національної історії. А скажіть, будь ласка, чи бачимо дослідницькі матеріали про витоки староукраїнської, отої праматеринської мови? Вона забута!
Княгиня Ольга не хрестики ставила на дипломатичних документах, а виписувала староукраїнські літери. А ми собі спокійно сіли на "коника" старослов'янської церковної мови і їдемо в нікуди, залишаючи простір для "руської весни", при цьому забуваючи про не менш ганебну велику полонізацію нашої свідомості.
Як свідчить професорка, дослідниця нашої історії Надія Яковенко, в кінці ХVI (після Люблінської унії) настав "золотий вік" Речі Посполитої і занепад українства Друкованих книг, документів, актів, протоколів на долю староукраїнської (руської) мови припадало всього 8,5% (!). Майже вся друкована продукція виходила у світ на польській, латині і частково старослов'янській мовах.
Більше того, як пише авторка "Нарису історії України", "підписи руської шляхти на різноманітних протестах, заявах та актах, записують свої прізвища польською або просто не вміють писати кирилицею, або неусвідомлено підкоряються відчуттю меншовартості руського підпису". Такий собі синдром плазування перед сильнішою владою – польською, російською, австрійською чи будь-якою іншою. І це заради своїх інтересів, збагачення та якогось віртуального статусу при чужому дворі. Хіба Медведчуки, Рабіновичі, Добкіни сьогодні свої підписи ставлять російською не заради власної вигоди і вищого статусу під крилом Росії?
Не зник прислужницький, рабський ген ще з часів татаро-монголії. Час від часу збурюються хвилі в нашій українській водиці… В тих збуреннях – надія і віра на Відродження. Таку надію нам подає Олена Пчілка, коли в перші роки ХХ століття своїми відозвами до царя закликала до відміни заборон на українську мову. І тоді це мало успіх (хай і тимчасовий).
Я не хочу дорікати, винуватити Путіна, Пєскова і всю ту хижу зграю у занепаді нашого українського "Я". Загальна байдужість є причиною наших невдач і поразок. Десь в далекому Пакистані студенти загинули під кулями, відстоюючи і захищаючи свою рідну мову.
Звідти – Міжнародний день мови. Я не хочу, щоб наше свято було омите кров'ю, але маємо боротися всіма можливими засобами, бо спокій тільки сниться. Я вірю в квітучий сонячний, солов'їний травень наших Слова і Мови.
Вірю, бо маю однодумців. Центральна районна бібліотека (директор Галина Божик) бере цю нелегку ношу боротьби на свої плечі. Свідченням цього є творчий вечір, приурочений до Міжнародного дня мови, що відбувся нещодавно.
Вкотре маємо подякувати ведучій, режисеру та сценаристу Ользі Бичковській. Вона вміло поєднала свято мови та презентацію поетичної збірки поезій о. Івана Оринчака з Колодяжного "Почерк нащадка угринів".
Про захід повідомлялось на інтернет-сайті та у "Вістях Ковельщини", тому пропоную тобі, читачу, фрагментарний, чисто суб'єктивний погляд на книгу.
2. Пісня нащадка угринів
Писати критичний матеріал про творчість духовної особистості непросто. Тим більше, що в поетичних рядках поета Івана Оринчака вагомо присутні мотиви молитви. Такий творчий прийом створює неповторну магію слова, робить поезію більше переконливою, привабливою та справді народною.
На підтвердження вищесказаного згадаю слова, сказані в передмові до книги Наталією Попович, вчителькою, психологи нею із міста Дрогобича: "Ваші думки викладені римовано дуже гарними словами. Вони мають світло, колір, запах, дуже дзвінкі та ніжні, неначе живе джерело. Вони стеляться, як пісня, щирістю, торкаються душі".
Краще не скажеш, бо це – правда!
За цими словами, мов за кулісами театру, відкривається особистість духовна, соціальна, політична. Спробуймо за ту завісу проникнути і торкнутися душі поета. Вслухаймося в сутність його щастя:
Ми щасливі тоді, коли
з нами
Є батьки, бо ми діти тоді.
Коли стежка в батьків
бур'янами,
То серця в них холодні
й тверді.
Дуже влучно! Бо і я сам колись писав, що "бур'яни не на могилі рідних, а в душі твоїй". Глибока моральна філософія роду – діти мають виростати в добрі й любові, на моральному грунті. Мусимо не забувати Христове: "будьмо, як діти", бо:
Дитина – то не вік,
то почуття.
То пізнання, довіра
й навіть віра.
Невинне ще її серцебиття
І почуття звучать, неначе
ліра.
Ці почуття переростають в чисте кохання, народжують сімейний вінок, у якому – мила Соломійка, козак Остап, кохана, вірна дружина Оксана.
Одним ще радію, що
в мене є ти,
Як втілення Боже
тепла й доброти.
За те, що родила
ти діток мені,
Берегти буду всі
життя дні.
Без сумніву, з тих батьківських витоків та сімейних почуттів випливають вищі патріотичні почуття:
Молюся за тебе, моя
Україно,
Що вкрита рубцями
кривавими знов,
Схиляюсь в поклоні,
стаю на коліна
І прошу у неба
одвічну любов.
О, як отцю Івану Оринчаку (як кожному з нас) болять ті пекучі рани на тілі молодої України. За себе і за нас він промовляє своєрідний реквієм по Небесній Сотні:
Іду… І чую голос: місце це
святе!
Роззуйся, де стоїш,
в своїм прозрінні,
Хоч влада та, лиш злочин
в ній росте
Й ціна їй – гріш! І в сотні
поколінь
А ти іди. Пройди
і помолись
За тих, хто впав невинний
через ката.
На владу, сестро,
не дивись –
За кожен злочин
не небесах відплата.
Поет і священник, він не може бути байдужим до війни на Сході країни:
Витираю пекучу сльозу,
Хоч не бачив я того шляху.
Лиш молився далеко
внизу,
Коли ворог прийшов
в Волноваху.
Так, він не бачив всього кривавого шляху війни, але робив, що міг – молився. Молився за Піски, Іловайськ, Дебальцево. Молився, "щоб не вкрали в народу свободу".
Війна на Сході точиться не тільки за територію країни, але й за територію мови. І ця тема в книзі о. Івана займає особливе місце. Тривають жорсткі змагання за статус мови. Але світлішає простір, коли поет декларує обнадійливе і заспокійливе від наших тривог:
Хай не буде тобі байдуже,
Щоб не збільшилося
нам тривог.
Говори українською,
друже!
Говори! Бо нею говорить
Бог.
Ось так рухає на колісниці поетики о. Іван Оринчак, яка запряжена в гарну пару коней. Один коник, духовний, рветься до неба, а іншого, соціально-суспільного, поет підганяє молитовно до духовного рівня, щоб рух був гармонійним, корисним для народу.
Ведуча Ольга Бичковська на вечорі запитала:
– Хто спонукав Вас до написання віршів?
Отець Іван відповів:
– Батько. Він сам писав вірші, але соромився випускати їх на люди. Мені ж сказав: "Пиши, синку, в тебе виходить – це потрібно людям".
На титульній сторінці книги є запис, що прізвище прадіда Івана Оринчака було Угринчак. Звідси – назва збірки. Що ж, гарне пошанування предків і цінний дарунок нащадкам.
Нам лишається долучитися до слів батька і теж сказати своє благословенне слово: "Пишіть, шановний отче Іване! Не зупиняйтесь, це потрібно нашим спраглим душам".
3. І будуть приходити люди
І знову нас Леся збирає на свято. Ідуть, їдуть, спішать до садиби Косачів люди, мов на прощу до святого місця. І цей живий потік не меншає.
– Тут якась особлива аура: легко дихається, багато світла, душа оживає – ділиться своїми почуттями моя давня знайома Світлана. Своєю присутністю вона засвідчує любов до Лесі Українки. Жінка не могла сюди не приїхати у день, коли відзначаємо 150-літній ювілей поетеси.
Я розділяю ці почуття. У Колодяжному, справді, особливо благодатне місце, намолене великими і малими геніями письменництва, особами духовного стану і простого люду. По ньому цілющим творчим кадилом пройшлися літературні критики. Воно молитовно оспіване аматорами народних хорів. Тисячі і тисячі небайдужих осіб різних національностей, вірувань та рангів влади вважають за честь побувати в Колодяжному.
Ось і сьогодні, попри заборонні карантинні заходи, в Музей-садибу прибуло багато гостей з Києва, Луцька, Полтави, Новоград-Волинського, Рівного та інших міст України.
Планку значимості свята піднімають своєю присутністю високопосадовці різних рівнів влади. Тут – перший заступник голови обласної ради Юрій Поліщук, заступник голови Ковельської районної ради Андрій Броїло, начальник управління гуманітарної політики Ковельського району Тетяна Матяшук, очільник Колодяжненської громади Віталій Кашик. В організаційних клопотах – музейники на чолі з Ольгою Бойко.
Щирими вітальними словами розпочинає урочисто-наукове дійство Оксана Вожатко, директорка Волинського краєзнавчого музею. Від неї всі хочуть почути, чи буде оновлення і ремонт "білого" та "сірого" будинків? Відповідь позитивна – і слава Богу!
Лунають вітальні слова від представників влади, очільників громадських організацій, журналістів, краєзнавців, ковельських "союзянок" та інших гостей. Особливо зворушливим було вітання від Віри Михайлівни Комзюк, Заслуженого працівника культури України. Вона хвилюється, росинки котяться по щоці… На її честь – бурхливі оплески… оплески… оплески… І заслужено! Бо саме вона доклала найбільше зусиль, щоб музей Лесі Українки став одним з найкращих в Україні. Пані Віра дарує довідник-путівник, який в співпраці із Наталією Пушкар (на жаль, нещодавно відійшла у засвіти) готувала і впорядковувала. А їй в дарунок – квіти від Ольги Бойко та колективу музею.
Лишається нам з тобою, мій читачу, ще і ще раз побажати їй творчого довголіття, миру та добра!
Мав слово від осередку ковельських журналістів і краєзнавців автор цих рядків. В подарунок музею – номери останніх трьох випусків "Вістей Ковельщини" із цікавими матеріалами про життя і творчість поетеси.
Після вступної урочистої частини відбулося погашення поштових марок, яке провів начальник Волинської дирекції ПАТ "Укрпошта" Іван Люсак. Він повідомив, що до ювілею Лесі Українки випущено нову марку з її зображенням, презентував також святковий конверт із зображенням персонажів з "Лісової пісні", показав листівки із епізодами драми-феєрії, випущених обмеженим тиражем – 2 тисячі примірників. Для дизайну філателістичної продукції було використано ілюстрації Софії Караффи-Корбут, української художниці. Дизайн штемпелів здійснила Ірина Медведовська. Подібне погашення відбулося в Києві, Луцьку та Новограді-Волинському.
Вінцем свята була Всеукраїнська науково-практична конференція "Леся Українка і родина Косачів в історії Української та світової культури", а цінним подарунком для науковців, краєзнавців, музейників та шанувальників минувшини став науковий збірник, до якого ввійшли статті, присвячені дослідженням життя, творчої спадщини й пошануванню пам'яті Лесі Українки, Олени Пчілки і всієї родини Косачів.
l
...В розмові із власним кореспондентом "Голосу України" Миколою Якименком ми дискутували з приводу того, хто "вищий" в плеяді геніїв Тарас Шевченко, Іван Франко чи Леся Українка, і дійшли висновку, що в геніальності немає вищості, бо це є сходинка святих постатей народу, яких ми повинні шанувати, підіймати на щит слави, наслідувати і гордитися, що ми – їх нащадки.
Анатолій СЕМЕНЮК.
Шановний, мій співрозмовнику! Погодься, що в повсякденному житті завжди присутні сірі та світлі кольори. Іншими словами, є занепад і є піднесення, є війна і є мир, є русифікація і є українізація. Скільки залишиться світлого в боротьбі із сірим, залежить від нас самих. А надія на перемогу світлого велика. Ця надія ще більше зміцніла у моїй душі, від подій, що відбувалися останніми днями і в яких довелося взяти участь.
...В молитовному залі греко-католицького храму блаженного Миколая Чарнецького ліворуч на широкоформатному квітчастому полотні в радісно-вишитих рушниках – Леся Українка. З правого боку – відкритий намет, в якому стіл, лава, бібліотечка і живі квіти. Такий собі своєрідний "домик" поетеси. Тут у суботу, 27 лютого ц. р., відбувся тематичний вечір поезії, присвячений 150-річчю від дня народження нашої славетної землячки.
Леся Українка біля святості – це символічно! В серце і в душу вселяється впевненість, що, попри холод та негоду, сіється зерно українства. Сонечко зігріє землю, дощ підживить сходи та змиє гріхи вільні і невільні, великі і малі, далекі і близькі. Я вірю: заколоситься українська нива пишним врожаєм, і заквітчаний травень солов'їно сповістить про світло волі, достатку благодаті Божої.
1. Коли викорчуємо нашу меншовартість?
Не перебільшую, ні на йоту. Мова народу – це його святая праматір. Вона колисає, навчає, застерігає, серденько зігріває, і до Бога навертає. Тому й називаємо її – рідною. І свято праматері-мови має бути світлим, радісним, квітучим і солов'їно співучим.
На початку дев'яностих років ХХ століття в нашій газеті я писав: "Хай прийде травень!". Мав на увазі, що перші дні Незалежності – це ще заскорузлий "лід" березня і в мові, і в нашому прагненні до справжньої волі. Пророкував собі і людям, що прийде через декілька років травень, і все розквітне в нашій Україні, і благодать Божа зійде з небес, і мова заспіває солов'їно на весь світ.
Промайнуло 30 літ, і сум огортає серце. Точиться жорстока боротьба за Закон про мову. На корпоративах, ресторанних вечірках, в "маршрутках" чуєш, як гупає в ритмах російська попса. Ще й до сьогодні окремі священнослужителі Московського патріархату несуть в люди ахінею про неканонічність нашої мови і Церкви. Знову пропагандисти "руського міра" хочуть загнати наше слово в розряд другорядного "нарєчія", себто мови домашнього вжитку.
Ох, мій українцю-читачу! Якби ж то суть проблеми полягала тільки в історичних царських заборонах української мови та в сучасному російському світі.
Настав час заглянути в своє байдуже, аморфне, рабське єство, і там пошукати витоки наших невдач та поразок.
Сьогодні несміло вертаємося до правдивої національної історії. А скажіть, будь ласка, чи бачимо дослідницькі матеріали про витоки староукраїнської, отої праматеринської мови? Вона забута!
Княгиня Ольга не хрестики ставила на дипломатичних документах, а виписувала староукраїнські літери. А ми собі спокійно сіли на "коника" старослов'янської церковної мови і їдемо в нікуди, залишаючи простір для "руської весни", при цьому забуваючи про не менш ганебну велику полонізацію нашої свідомості.
Як свідчить професорка, дослідниця нашої історії Надія Яковенко, в кінці ХVI (після Люблінської унії) настав "золотий вік" Речі Посполитої і занепад українства Друкованих книг, документів, актів, протоколів на долю староукраїнської (руської) мови припадало всього 8,5% (!). Майже вся друкована продукція виходила у світ на польській, латині і частково старослов'янській мовах.
Більше того, як пише авторка "Нарису історії України", "підписи руської шляхти на різноманітних протестах, заявах та актах, записують свої прізвища польською або просто не вміють писати кирилицею, або неусвідомлено підкоряються відчуттю меншовартості руського підпису". Такий собі синдром плазування перед сильнішою владою – польською, російською, австрійською чи будь-якою іншою. І це заради своїх інтересів, збагачення та якогось віртуального статусу при чужому дворі. Хіба Медведчуки, Рабіновичі, Добкіни сьогодні свої підписи
ставлять російською не заради власної вигоди і вищого статусу під крилом Росії?
Не зник прислужницький, рабський ген ще з часів татаро-монголії. Час від часу збурюються хвилі в нашій українській водиці… В тих збуреннях – надія і віра на Відродження. Таку надію нам подає Олена Пчілка, коли в перші роки ХХ століття своїми відозвами до царя закликала до відміни заборон на українську мову. І тоді це мало успіх (хай і тимчасовий).
Я не хочу дорікати, винуватити Путіна, Пєскова і всю ту хижу зграю у занепаді нашого українського "Я". Загальна байдужість є причиною наших невдач і поразок. Десь в далекому Пакистані студенти загинули під кулями, відстоюючи і захищаючи свою рідну мову.
Звідти – Міжнародний день мови. Я не хочу, щоб наше свято було омите кров'ю, але маємо боротися всіма можливими засобами, бо спокій тільки сниться. Я вірю в квітучий сонячний, солов'їний травень наших Слова і Мови.
Вірю, бо маю однодумців. Центральна районна бібліотека (директор Галина Божик) бере цю нелегку ношу боротьби на свої плечі. Свідченням цього є творчий вечір, приурочений до Міжнародного дня мови, що відбувся нещодавно.
Вкотре маємо подякувати ведучій, режисеру та сценаристу Ользі Бичковській. Вона вміло поєднала свято мови та презентацію поетичної збірки поезій о. Івана Оринчака з Колодяжного "Почерк нащадка угринів".
Про захід повідомлялось на інтернет-сайті та у "Вістях Ковельщини", тому пропоную тобі, читачу, фрагментарний, чисто суб'єктивний погляд на книгу.
2. Пісня нащадка угринів
Писати критичний матеріал про творчість духовної особистості непросто. Тим більше, що в поетичних рядках поета Івана Оринчака вагомо присутні мотиви молитви. Такий творчий прийом створює неповторну магію слова, робить поезію більше переконливою, привабливою та справді народною.
На підтвердження вищесказаного згадаю слова, сказані в передмові до книги Наталією Попович, вчителькою, психологи нею із міста Дрогобича: "Ваші думки викладені римовано дуже гарними словами. Вони мають світло, колір, запах, дуже дзвінкі та ніжні, неначе живе джерело. Вони стеляться, як пісня, щирістю, торкаються душі".
Краще не скажеш, бо це – правда!
За цими словами, мов за кулісами театру, відкривається особистість духовна, соціальна, політична. Спробуймо за ту завісу проникнути і торкнутися душі поета. Вслухаймося в сутність його щастя:
Ми щасливі тоді, коли з нами
Є батьки, бо ми діти тоді.
Коли стежка в батьків бур'янами,
То серця в них холодні й тверді.
Дуже влучно! Бо і я сам колись писав, що "бур'яни не на могилі рідних, а в душі твоїй". Глибока моральна філософія роду – діти мають виростати в добрі й любові, на моральному грунті. Мусимо не забувати Христове: "будьмо, як діти", бо:
Дитина – то не вік, то почуття.
То пізнання, довіра й навіть віра.
Невинне ще її серцебиття
І почуття звучать, неначе ліра.
Ці почуття переростають в чисте кохання, народжують сімейний вінок, у якому – мила Соломійка, козак Остап, кохана, вірна дружина Оксана.
Одним ще радію, що в мене є ти,
Як втілення Боже тепла й доброти.
За те, що родила ти діток мені,
Берегти буду всі життя дні.
Без сумніву, з тих батьківських витоків та сімейних почуттів випливають вищі патріотичні почуття:
Молюся за тебе, моя Україно,
Що вкрита рубцями кривавими знов,
Схиляюсь в поклоні, стаю на коліна
І прошу у неба одвічну любов.
О, як отцю Івану Оринчаку (як кожному з нас) болять ті пекучі рани на тілі молодої України. За себе і за нас він промовляє своєрідний реквієм по Небесній Сотні:
Іду… І чую голос: місце це святе!
Роззуйся, де стоїш, в своїм прозрінні,
Хоч влада та, лиш злочин в ній росте
Й ціна їй – гріш! І в сотні поколінь
А ти іди. Пройди і помолись
За тих, хто впав невинний через ката.
На владу, сестро, не дивись –
За кожен злочин не небесах відплата.
Поет і священник, він не може бути байдужим до війни на Сході країни:
Витираю пекучу сльозу,
Хоч не бачив я того шляху.
Лиш молився далеко внизу,
Коли ворог прийшов в Волноваху.
Так, він не бачив всього кривавого шляху війни, але робив, що міг – молився. Молився за Піски, Іловайськ, Дебальцево. Молився, "щоб не вкрали в народу свободу".
Війна на Сході точиться не тільки за територію країни, але й за територію мови. І ця тема в книзі о. Івана займає особливе місце. Тривають жорсткі змагання за статус мови. Але світлішає простір, коли поет декларує обнадійливе і заспокійливе від наших тривог:
Хай не буде тобі байдуже,
Щоб не збільшилося нам тривог.
Говори українською, друже!
Говори! Бо нею говорить Бог.
Ось так рухає на колісниці поетики о. Іван Оринчак, яка запряжена в гарну пару коней. Один коник, духовний, рветься до неба, а іншого, соціально-суспільного, поет підганяє молитовно до духовного рівня, щоб рух був гармонійним, корисним для народу.
Ведуча Ольга Бичковська на вечорі запитала:
– Хто спонукав Вас до написання віршів?
Отець Іван відповів:
– Батько. Він сам писав вірші, але соромився випускати їх на люди. Мені ж сказав: "Пиши, синку, в тебе виходить – це потрібно людям".
На титульній сторінці книги є запис, що прізвище прадіда Івана Оринчака було Угринчак. Звідси – назва збірки. Що ж, гарне пошанування предків і цінний дарунок нащадкам.
Нам лишається долучитися до слів батька і теж сказати своє благословенне слово: "Пишіть, шановний отче Іване! Не зупиняйтесь, це потрібно нашим спраглим душам".
3. І будуть приходити люди
І знову нас Леся збирає на свято. Ідуть, їдуть, спішать до садиби Косачів люди, мов на прощу до святого місця. І цей живий потік не меншає.
– Тут якась особлива аура: легко дихається, багато світла, душа оживає – ділиться своїми почуттями моя давня знайома Світлана. Своєю присутністю вона засвідчує любов до Лесі Українки. Жінка не могла сюди не приїхати у день, коли відзначаємо 150-літній ювілей поетеси.
Я розділяю ці почуття. У Колодяжному, справді, особливо благодатне місце, намолене великими і малими геніями письменництва, особами духовного стану і простого люду. По ньому цілющим творчим кадилом пройшлися літературні критики. Воно молитовно оспіване аматорами народних хорів. Тисячі і тисячі небайдужих осіб різних національностей, вірувань та рангів влади вважають за честь побувати в Колодяжному.
Ось і сьогодні, попри заборонні карантинні заходи, в Музей-садибу прибуло багато гостей з Києва, Луцька, Полтави, Новоград-Волинського, Рівного та інших міст України.
Планку значимості свята піднімають своєю присутністю високопосадовці різних рівнів влади. Тут – перший заступник голови обласної ради Юрій Поліщук, заступник голови Ковельської районної ради Андрій Броїло, начальник управління гуманітарної політики Ковельського району Тетяна Матяшук, очільник Колодяжненської громади Віталій Кашик. В організаційних клопотах – музейники на чолі з Ольгою Бойко.
Щирими вітальними словами розпочинає урочисто-наукове дійство Оксана Вожатко, директорка Волинського краєзнавчого музею. Від неї всі хочуть почути, чи буде оновлення і ремонт "білого" та "сірого" будинків? Відповідь позитивна – і слава Богу!
Лунають вітальні слова від представників влади, очільників громадських організацій, журналістів, краєзнавців, ковельських "союзянок" та інших гостей. Особливо зворушливим було вітання від Віри Михайлівни Комзюк, Заслуженого працівника культури України. Вона хвилюється, росинки котяться по щоці… На її честь – бурхливі оплески… оплески… оплески… І заслужено! Бо саме вона доклала найбільше зусиль, щоб музей Лесі Українки став одним з найкращих в Україні. Пані Віра дарує довідник-путівник, який в співпраці із Наталією Пушкар (на жаль, нещодавно відійшла у засвіти) готувала і впорядковувала. А їй в дарунок – квіти від Ольги Бойко та колективу музею.
Лишається нам з тобою, мій читачу, ще і ще раз побажати їй творчого довголіття, миру та добра!
Мав слово від осередку ковельських журналістів і краєзнавців автор цих рядків. В подарунок музею – номери останніх трьох випусків "Вістей Ковельщини" із цікавими матеріалами про життя і творчість поетеси.
Після вступної урочистої частини відбулося погашення поштових марок, яке провів начальник Волинської дирекції ПАТ "Укрпошта" Іван Люсак. Він повідомив, що до ювілею Лесі Українки випущено нову марку з її зображенням, презентував також святковий конверт із зображенням персонажів з "Лісової пісні", показав листівки із епізодами драми-феєрії, випущених обмеженим тиражем – 2 тисячі примірників. Для дизайну філателістичної продукції було використано ілюстрації Софії Караффи-Корбут, української художниці. Дизайн штемпелів здійснила Ірина Медведовська. Подібне погашення відбулося в Києві, Луцьку та Новограді-Волинському.
Вінцем свята була Всеукраїнська науково-практична конференція "Леся Українка і родина Косачів в історії Української та світової культури", а цінним подарунком для науковців, краєзнавців, музейників та шанувальників минувшини став науковий збірник, до якого ввійшли статті, присвячені дослідженням життя, творчої спадщини й пошануванню пам'яті Лесі Українки, Олени Пчілки і всієї родини Косачів.
ххх
...В розмові із власним кореспондентом "Голосу України" Миколою Якименком ми дискутували з приводу того, хто "вищий" в плеяді геніїв Тарас Шевченко, Іван Франко чи Леся Українка, і дійшли висновку, що в геніальності немає вищості, бо це є сходинка святих постатей народу, яких ми повинні шанувати, підіймати на щит слави, наслідувати і гордитися, що ми – їх нащадки.
Анатолій СЕМЕНЮК.
Вірю в прийдешній травень!
Щирими вітальними словами розпочинає урочисто-наукове дійство Оксана Вожатко, директорка Волинського краєзнавчого музею. Від неї всі хочуть почути, чи буде оновлення і ремонт "білого" та "сірого" будинків? Відповідь позитивна – і слава Богу! 
Залишити коментар