Повідомлення в номер / Шлях, що веде до Бога

Хресна хода

Найбільше запам’ятовуються неординарні ситуації в Хресній ході, а також присутність маленьких дітей та вкритих памороззю сивини хрестоходців віком після сімдесяти років.

Дівчинці Тані було 4 місяці, Марійці – 5 місяців 27 днів, Тимофійкові та Іла-рії – по 6 місяців. По Божій милості з сім’ями цих діточок ночували в одному домі. Був ще хлопчик Федір. Йому виповнилося 5 місяців і 12 днів. Взагалі, дітей різного віку було багато.

Хіба можна забути 82-річну сивочолу Світлану з Білорусі, яка чимчикувала з двома кийочками, з маленьким наплічником? Очі світилися любов’ю до життя. В Почаєві жіночка ще ніколи не була. З тої місцевості, що біля Великолітовська, наша хрестоходиця була одна. Був молодий чоловік з Пружанського району, а також люди з Малорити та Бреста…

– А назад же ви як? – поцікавились у паломниці Світлани.

– Назад… як Бог дасть, як Бог пошле, – на її вустах заіскрилась усмішка. – Я над тим не думала і зараз не думаю.

Настоятель храму на честь Іоана Хрестителя, протоієрей Георгій із Солович розповідав:

– Почали ми будівництво храму в 1990 році. Йдуть Хресні ходи. Люди допомагають. Храм збудовано.

– Велика користь від Хресних ходів – продовжує настоятель. – Коли люди моляться, більше користі. Як подивишся на те, що твориться нині, перехрестишся, та й промовчиш.

Вийшли з Солович о 9.30 год., зупинилися на відпочинок у селі Мокрець. Сестричка Валентина надає необхідну медичну допомогу при потребі кожному з нас.

Я присіла поруч. Чиясь добра душа пригостила мене солодкою динею.

Але від того біль в коліні не зменшився. Диво-дивне: ступаю ступнями, а біль знайшов своє місце. Медична сестричка приклала до нього листочки кануперу (заготовлені ще з весни), накрила серветкою.

Прикривши повіки, я задумалась. Так хочеться побувати на Святій Землі.

– Який ти, Єрусалиме? Там же молився і зцілював Ісус Христос. Пройтися б тими стежками, що Він ступав з апостолами та жінками-мироносицями. Розмріялася. Допоможи, Боже, поїхати хоча б у Київ до могилки монахині Аліпії, а ще в Кип’ячево хочеться. Там жіночий монастир Афонської Божої Матінки…

Мої думки потривожив чоловічий голос. Вони сполоханими пташенятами відлетіли на деякий час.

Це підійшов хрестоходець і здивовано поглянув на моє прикрите коліно:

– Що, вже коліньми йдуть?

Я не встигла ще й рота відкрити, як одізвалася сестричка Валя:

– А хіба хрестоходці на коліна дивляться?

– Як воно зверху, то куди ж дивитися? – знайшовся що відповісти незнайомець.

Із вдячністю поглянула в очі близькій людині за надану допомогу. Взявши в руки другу книжечку «Шлях, освячений любов’ю», впевнено продовжувала шлях до мети.

– Жіночко, жіночко, зачекайте, – зупинила мене молода струнка усміхнена дівчина.

– Будь ласка, мені необхідні три ваші книги. Минулого року в нашому будинку ночували хрестоходці. Одна з паломниць подарувала нам першу книжку «Шлях, освячений любов’ю». Я прочитала її, не відриваючись. Не помітила, як і ніч минула. Як же я чекала наступний Хресний хід, щоб і самій  відчути те, про що розповідали очевидці.

– І ось я тут, – довірливо продовжувала сестричка во Христі. – Одну книжечку відвезу мамі, другу – подарую тим людям, що запросять переночувати, а третю залишу собі, – ніжна усмішка засяяла на її обличчі.

Вдячність переповнює все моє єство.

Коли пишу ці рядочки, до фінішу добігає 2020 рік. Йому лишилися лічені години, хвилини.

Логічно оцінюю мої життєві надбання: плюси та мінуси. Господи, я припадаю до Твоїх ніг, дякуючи Тобі та 2020 рокові за ті чудеса, зустрічі, події, що відбулися зі мною.

Початок січня. Телефонний дзвінок від молодшої сестрички пролунав якось незвично вражаюче:

– Марійко, в Єрусалим хочеш? 

Запитанням відповідаю на запитання:

– Коли? – невеличка пауза… 

Відповідь ошелешила:

– Вчора… Тобто часу на роздуми немає. Необхідно вже давати відповідь.

– Так! – серце від радості мало не вистрибує з грудей.

12 січня я вже була в Єрусалимі, місті своєї мрії, з квитком на літак на зворотний шлях.

Пригадується, як перед дорогою зайшла на територію храму-комплексу Сергія Радонезького в м. Ковелі, щоб там запалити свічу. По можливості взяти благословення у священника. Назустріч мені прямує батюшка:

– Благословіть у дорогу, – схиляю голову, склавши традиційно руки навхрест, правою долонею доверху.

– І далеко зібрались, Маріє, чи надовго? – привітно запитав клірик храму.

– До Єрусалима на два місяці, вже квиток на повернення до рідної землі є!

– А, може, відразу на шість місяців? – усміхнувся щиро священник.

Я у думках швидко прикинула: шість місяців закінчаться на початку липня, а якщо на сім – це ж я зустріну на Святій Землі свято первоверховних апостолів Петра і Павла – 12 липня, свій день народження – 18 серпня, а головне – Преображення нашого Господа на горі Фавор – 19 серпня.

– То вже на сім благословляйте, – і пояснила причину. Ще раз і ще переконуюсь, що слова наші мають здатність матеріалізуватися.

Через карантин не було можливості вчасно повернутися на Батьківщину. Тож пробула там сім місяців і дванадцять днів.

Боже, як же я вдячна Тобі!

Дні пролітали, як відривні листочки з календаря.

Я продовжувала нести послух при Олександрівському Подвір’ї, яке розміщується по вулиці Даббага, 25, у самому центрі міста Єрусалима, в кількох десятках метрів від головної святині світу – храму Гробу Господнього.

Ось і три місяці пройшли. Молодший онук – першокласник Сашко – при спілкуванні по телефону задав серйозне запитання, чи я збираюся їхати додому. Що мала відповісти дитині?

– Я то збираюся, але ж я далеко, за синім морем. Літаки не літають. А ти в школу ходиш?

У відповідь почула:

– Яка школа? У нас карантин!

– У нас також карантин, – усміхнулася я.

Наші келії (місце ночівлі) були розміщені недалеко від домового храму на честь Олександра  Невського.

Кожного четверга служилася Літургія. Була змога причаститися. Ще звечора накривалися столи, щоб після Літургії нагодувати паломників. Нужденним давали ще із собою.

Псалтир сестри милосердя та послушники читали по декілька годин впродовж доби, а в тому числі і я. Відчуття пережитого непросто викласти на папері.

Молились навпроти Судних воріт – однієї з передсмертних зупинок Ісуса Христа. Якби на той період хоча б одна людина заступилася за Христа, могли б справу переглянути. Не знайшлося сміливця…

А поряд в стіні – «Вушко голки». Так, так – той самий невеликий отвір, в якому сторожа міста могла заховатися від дощу та вітру,  а пастушок чи подорожуючий, що не встигли до закриття брами на ніч, мали змогу пройти в місто. Про цей отвір у вигляді вушка від голки написано в святому Євангелії від Матфія 19, 24.

Я ходила тією землею, де колись зі Своїми учнями ходив Христос. Дихала тим самим повітрям. Бо ж Сонце і небо, земля та вітер не змінились. Вони такі ж, як і два тисячоліття тому.

Сльози радості оросили обличчя. Благодать торкнулася серця, душі, коли прийняла святе Причастя там, де розіп’яли Ісуса Христа. Це було, мов сон.

Причащалася також у Кувуклії, де Никодимом покладено було тіло Господа нашого. Там раз у рік на святкуванні Пасхи сходить Благодатний вогонь.

При послабленні карантину Гріб Господній був відчиненим з понеділка по четвер.

Гріб Матінки Божої не закривався і під час карантину. Мов на крилах, летіла до святих місць! Виходили в масках, рукавичках по двоє в інтервалі 15 хвилин.

Поліцейські пости на тих, хто був без масок, накладали штрафи – 600 шекелів (тоді 1 долар коштував 3 шекелі).

Теплі хвилі йорданських вод з трепетом огорнули тіло. Невже, Господи, невже я тут, де стояв Ти з Іоаном Хрестителем?..

Я з вдячністю дивлюся  в небо.

Хочу побачити, Ісусе, Тебе,

До ніг Твоїх припасти,

Руки в молитві скласти:

Молюсь і дякую,

Дякую й молюсь.

З Тобою, Господи,

Нічого не боюсь.

Ти – Щит, Броня, Надія.

Вклоняюся до ніг Твоїх

Та щиро дякую,

Що здійснилася моя мрія.

Ділюся з вами радістю, що молилась і причащалась у жіночому монастирі Рівноапостольної Марії Магдалини, моєї небесної заступниці. Храм знаходиться у верхній частині Гефтсиманського саду, у підніжжі Єлеонської гори. Там покояться мощі Єлизавети Федорівни та інокині Варвари. Мала можливість притулитися до каменя, де молився наш Спаситель перед смертю (Лк 22, 42).

Отак в праці та молитві проминуло ще три з половиною місяці.

– Бабусю, ти в своєму Єрусалимі ще довго будеш сидіти? – запитав онук Сашко, спілкуючись зі мною телефоном.

– Та я ж не сиджу, я молюсь.

– А що, вдома не можна молитися? Тільки не кажи, що літаки не літають: я вже знаю – літають. І літаки літають, і машини їздять. Добре було б, щоб через двадцять два дні була вдома.

– Сашко, будь ласка, дай телефон мамі.

Розмовляємо зі старшою донькою:

– Скажи мені, Іринко, чому саме через двадцять два дні маю бути?

– Сумує за вами хлопчик, йому ж іти першого вересня в другий клас. Чекаємо вас.

Ситуація склалася непроста. В думках звертаюся до Господа:

– Управ,  Боже, де я більше необхідна в даний час.

Через п’ять днів мені запропонували квиток на літак. Двадцять четвертого серпня я була вже у Києві.

Просіть, і дасться вам, стукайте, і відчинять вам. Мрійте, насолоджуйтеся життям. Мрії мають здатність здійснюватися.