Повідомлення в номер / Бентежать душу спогади…

Бентежать душу спогади…
Як ви думаєте, шановні читачі, що відчуває людина, котра багато  десятків років попрацювала на одному місці, присвятивши практично все своє свідоме життя обраній професії? Задоволення? Втому?  Розчарування? Смуток?
Скажу чесно: і одне, і друге, і третє, і четверте. Бо тією людиною, про яку написав вище, є ваш  покірний слуга. Саме він очолив колектив ковельської "міськрайонки" у буремних 90-их роках минулого століття. Саме він із колегами-журналістами  отримували блискучі перемоги у боротьбі за читачів, яких мали тоді майже 20 тисяч, відчули на собі холодні вітри ненависті і ворожнечі від ворогів горбачовської перебудови, зазнали неабияких випробувань у час національно-демократичного відродження краю.
І все ж і я, і мої соратники по праці – як колишні, так і теперішні, почувалися і почуваються щасливими. Бо присвятили свої життя улюбленій професії, яка не визнає ані свят, ані вихідних, ані високих заробітків, ані жодних пільг, а вимагає головного – праці, праці   й ще раз праці заради її величності  Газети, заради вимогливого  і часом вередливого читача. Як мені здається, ми зуміли витримати виклики часу, зберегти реноме одного з провідних періодичних видань Волині (а, може, й України), не опуститися до бульварщини, не піти у найми ані до владної бюрократії, ані до самовпевнених ультрареволюціонерів і горе-реформаторів.
Я тішуся з того, що впевнено триматися "на плаву"  нам допомагало і допомагатиме почуття журналістської взаємовиручки і взаєморозуміння, відсутність внутріредакційних і міжредакційних конфліктів. Ми нікому не заздрили, нікого  не  "підсиджували", а впевнено тримали і тримаємо ковельський рівень у журналістиці, якого, правду кажучи, не мали і не мають деякі хвалькуваті і обласні медійники.
l
Напередодні традиційного  Дня журналіста, яке в Україні відзначають 6 червня, хочу згадати тих,  хто творив  "Прапор Леніна", а пізніше – "Вісті Ковельщини" і тих – кого вже немає з нами. Це Гнат Ольхович, Степан Скоклюк, Володимир Ковальчук, Степан Байдюк, Ніна Нагайчук, Алла Черній, Ніна Тарасенко, Василь Бородчук, Василь Усенко та інші. На щастя, почуваються бадьорими й енергійними наші колеги, які перебувають  на заслуженому відпочинку,  – Ігор  Павлюк, Світлана Мельянчук, Людмила Скоклюк, Людмила Стасюк, Марія Фоменко, Алла Малиновська, Тамара Шевчук, Валентина Лусь. Зрештою, хіба всіх назвеш? Адже дехто перейшов на іншу роботу, дехто виїхав за межі Ковельщини, дехто поринув у сімейні господарські справи.
Щоправда, мені сумно від того,  що загальний рівень української журналістики  останнім часом  істотно знизився. У засобах масової інформації, в тому числі й друкованих, переважають замовні  матеріали, точаться розбірки між представниками тих чи інших політичних сил, а точніше – між представниками олігархічних  кланів, котрі фінансують видання. Статтям, кореспонденціям, інтерв'ю бракує глибини, аналізу, елементарної грамотності, бо нинішні писарчуки-заробітчани на такі "дрібниці" уваги не звертають.
l
Я гордий з того, що  належу до  славної когорти волинського журналістського братства, об'єднаного в обласну організацію  НСЖУ, очолювану моїм другом Михайлом Савчаком. І знову ж таки, печально, що відійшли у засвіти такі майстри Слова, як  Полікарп Шафета, Степан  Сачук, Анастасія Філатенко, Василь Простопчук, Василь Федчук, Олег Потурай, Федір Манздюк.  Естафету їх справ гідно продовжують Олександр Згоранець, Галина Світліковська, Катерина Зубчук, Євген Хотимчук, його сини-козарлюги. Хай  їм щастить завжди і в усьому!
Пишаюсь тим, що роки журналістської праці  подарували мені миті творчого спілкування з колегами-редакторами – Валентиною Петрощук, Ігорем Лісовим, Антоніною Михальчук, Михайлом  Лапківим, Олегом Дідиком, Петром Трофимчуком,  Дмитром  Морозом, Юрієм Ковалем, Олександром Хоменчуком, Галиною Федоренко, Людмилою Якимчук. По-різному склалася їх доля. Хто й досі "пре плуга", хто перейшов на іншу роботу, хто зайнявся підприємництвом, але усіх їх я глибоко шаную, бо то люди високого польоту, закохані у свій фах і віддані йому до решти.
l
Робота місцевих журналістів тісно пов'язана з діяльністю органів влади. Колись ми були "підручними" партії, потім "провідниками" перебудови і "носіями" національної ідеї. Нас остерігалися, часом – ненавиділи, але й поважали, бо розуміли силу друкованого Слова. Була підтримка, було  розуміння, якого доходили через спори і дискусії, були гарні спільні справи.
Ким сьогодні є преса для влади, особливо київської? Чесно кажучи, не  знаю, бо ані президент, ані прем'єр-міністр, ані голова парламенту про це ніколи не говорять і, мабуть, не думають. У них – інші проблеми – "держава у смартфоні", "країна мрій", "Е-декларування” та інші сучасні новації. Не сперечаюсь: все це потрібно. Але істиною є й те, що використання новітніх засобів комунікації вимагає оволодіння основами  наук, в тому числі мови й літератури, історії та географії, політології і краєзнавства.
 А як цього досягти, коли у деяких новоутворених громадах закривають школи і дитячі садки, масово  скорочують кадри досвідчених педагогів, на межу банкрутства поставили і продовжують ставити редакції українських газет і журналів, книжкових  видавництв? Зате широким потом в Україну пливе російськомовна газетно-журнальна і книжкова продукція, в інтернеті активно пропагують ідеї "руського міра".  Продовжують  свою антиукраїнську пропаганду в ютубі формально заборонені телеканали Віктора Медведчука, перейменовані майстрами фальсифікацій у "незалежні" і "чесні". І в той  час видання, які стоять на  патріотичних позиціях, припиняють своє існування.
l
Я не ідеалізую старих часів. Не з чуток, а з власного досвіду знаю, що таке  компартійний диктат і політична цензура, свавілля новообраних і новопризначених "князьків", які вважають, що журналісти – їх служки і сліпі виконавці волі самодурів.
Але я знаю й інше: діловий підхід до розв'язання проблем друкованої преси, турбота про працівників ЗМІ, допомога  їм у скрутну хвилину з боку багатьох державних службовців і керівників досить високого рангу. Вони цінували працю медійників, намагалися тактовно й ненав'язливо залучати їх до розв'язання назрілих проблем, бо розуміли велике значення друкованого Слова. У зв'язку з цим ніколи не забуду поважливого ставлення до ковельських газетярів голови райдержадміністрації Віталія Карпюка. Саме він був ініціатором своєрідної  міжнародної школи журналістської майстерності, яку започаткував з польськими друзями  – Анджеєм Вавринюком і Казімєжом Стоцьким. Перший був відомим на Люблінщині публіцистом, краєзнавцем, істориком, другий – старостою Холмського повіту. 
За участю творчих колективів газети "Волинь", головного редактора Степана Сачука, членів НСЖУ Василя Простопчука, Святослава Пирожка, Галини Федоренко, їх ковельських колег – автора цих рядків, його заступника Світлани Ляшук, Ярослава  Гаврилюка регулярними  стали так звані "Надбужанські зустрічі". До їх проведення долучалися працівники друкованих і електронних ЗМІ Волині і Холмщини. Впродовж двох днів у невимушеній обстановці, за чашкою кави ми обговорювали насущні  проблеми українсько-польської співпраці, вчилися  у колег  працювати в умовах ринку преси, який у нас тоді ледь-ледь зароджувався, обмінювалися досвідом роботи, проводили спільні творчі акції. На жаль, з бігом часу такі зустрічі, які відбувалися почергово на Ковельщині і Холмщині, стали рідкими, а нині вже й не практикуються. А шкода…
За мерства   Ярослава Шевчука працівники ковельської газети разом із працівниками міської ради  у складі офіційних делегацій відвідували сусідню Польщу, знайомилися з діяльністю тамтешніх комерційних структур, органів державної влади і місцевого самоврядування, готували цікаві й повчальні статті, кореспонденції, репортажі. Особисто мені разом із Сергієм Шульганом та Григорієм Бойчуком  у свій час випала нагода побувати у польському місті Бжег Дольний, з яким Ковель й донині підтримує партнерські стосунки.
Приклад поваги до журналістів демонстрували покійний нині волинський "губернатор" Борис Клімчук, який щороку по декілька  разів проводив прес-конференції у Ковелі, залучав їх до поїздок за кордон, зокрема, у Литву, а на Волинь запрошував делегації медійників з інших областей України.
Мені  і моїм колегам приємно було  працювати з міськими головами Романом Герасімовим, Євгеном Поліщуком, Анатолієм Семенюком, Володимиром Бойком, Сергієм  Кошаруком, Олегом Кіндером, головами РДА Сергієм Матяшуком, Віктором Козаком, головами районної ради Павлом Ющиком, Миколою Гайдучиком, Андрієм Броїлом. У кожного з них були своя життєва позиція, політичні погляди, нахили і уподобання, але вони знали ціну важкої журналістської праці, підтримували у важку хвилину. 
Слава Богу, що традицію поваги до працівників  ЗМІ, розуміння їх потреб продовжують  нинішні очільники міської та районної влади Ігор Чайка, Ольга Черен, В'ячеслав Шворак, члени їх команд. Їм нині теж доводиться непросто, але за своїми клопотами не забувають про журналістів, їх проблеми, хоч не завжди   в силу різних причин можуть допомогти їх розв'язати – економічна та фінансова скрути, пандемія  коронавірусу, на жаль,  даються взнаки всім. 
l
Я прошу вибачення у читачів за дещо розлогі мої нотатки. Так уже сталося, що напередодні Дня журналіста  виникло бажання згадати про те, що довелося з колегами пережити, про те, що бентежить серце і душу. Це, звичайно, маленька часточка історії життя колективу редакції  "Вістей Ковельщини" – газети, яка є своєрідним "брендом" нашого Волинського краю, одним із найстаріших і найавторитетніших видань України.
Тож із прийдешнім святом, дорогі журналісти – і колишні, і теперішні, громадські дописувачі, читачі,  працівники поштового зв'язку і поліграфії, спонсори і благодійники, всі, хто допомагав і допомагає творити "Вісті Ковельщини" – газету для Вас і про Вас! Будьмо разом  і надалі!
Микола ВЕЛЬМА.
НА СВІТЛИНАХ: фотомиті однієї із зустрічей українських і польських журналістів під час "Надбужанських дебатів".
Фото Ярослава ГАВРИЛЮКА (2004 р.).

Бентежать душу спогади...

Я тішуся з того, що впевнено триматися "на плаву"  нам допомагало і допомагатиме почуття журналістської взаємовиручки і взаєморозуміння, відсутність внутріредакційних і міжредакційних конфліктів. Ми нікому не заздрили, нікого  не  "підсиджували", а впевнено тримали і тримаємо ковельський рівень у журналістиці, якого, правду кажучи, не мали і не мають деякі хвалькуваті і обласні медійники.

Я гордий з того, що  належу до  славної когорти волинського журналістського братства, об'єднаного в обласну організацію  НСЖУ, очолювану моїм другом Михайлом Савчаком. І знову ж таки, печально, що відійшли у засвіти такі майстри Слова, як  Полікарп Шафета, Степан  Сачук, Анастасія Філатенко, Василь Простопчук, Василь Федчук, Олег Потурай, Федір Манздюк.  Естафету їх справ гідно продовжують Олександр Згоранець, Галина Світліковська, Катерина Зубчук, Євген Хотимчук, його сини-козарлюги. Хай  їм щастить завжди і в усьому!

Я не ідеалізую старих часів. Не з чуток, а з власного досвіду знаю, що таке  компартійний диктат і політична цензура, свавілля новообраних і новопризначених "князьків", які вважають, що журналісти – їх служки і сліпі виконавці волі самодурів.

За мерства   Ярослава Шевчука працівники ковельської газети разом із працівниками міської ради  у складі офіційних делегацій відвідували сусідню Польщу, знайомилися з діяльністю тамтешніх комерційних структур, органів державної влади і місцевого самоврядування, готували цікаві й повчальні статті, кореспонденції, репортажі. Особисто мені разом із Сергієм Шульганом та Григорієм Бойчуком  у свій час випала нагода побувати у польському місті Бжег Дольний, з яким Ковель й донині підтримує партнерські стосунки.

Я прошу вибачення у читачів за дещо розлогі мої нотатки. Так уже сталося, що напередодні Дня журналіста  виникло бажання згадати про те, що довелося з колегами пережити, про те, що бентежить серце і душу. Це, звичайно, маленька часточка історії життя колективу редакції  "Вістей Ковельщини" – газети, яка є своєрідним "брендом" нашого Волинського краю, одним із найстаріших і найавторитетніших видань України.