У поважному віці кожен день народження – ювілей
Вражає те, що людей, які народились до Другої світової війни і пережили страшні часи випробування – фронт, голод, холод, постійні зустрічі зі смертю та інші катаклізми, Бог нагороджує довголіттям – 90 років і навіть більше.
Ось для таких довгожителів кожний день народження – це свого роду ювілей.
Наш шановний ковельчанин, фронтовик, ветеран праці Микола Юрійович Волянюк 22 липня буде відзначати свій чудовий день народження – йому виповниться 94 роки!
«Життя прожити – не поле перейти, — говорить Микола Юрійович, — та ще й таке поле, яке у мене було».
Босоноге дитинство Миколи Юрійовича пройшло в мальовничому селі Білозірка Тернопільської області, де він одержав першу освіту: п’ять класів польської школи. Значно пізніше він здобуде другий етап освіти – десять класів вечірньої школи в м. Ковелі.
«Юності, як такої – яскравої, романтичної, у мене не було, — згадує Микола Юрійович. – Вісімнадцятирічним юнаком забрали мене на фронт: війна із японцями — це Маньчжурія, Монголія, Ханхіл-Гол. Немає про що розповідати. Жорсткість, кров, смерть, на кожному кроці – жахи війни і думка про те, як вижити. Тільки мир є сенсом життя людства на Землі.
Слава Богу, мені пощастило: просто із корабля забрали на Сахалін — закінчився фронт, і розпочалося нормальне життя».
Львівський політехнічний інститут – третій етап уже вищої освіти для Миколи Юрійовича, дав йому путівку в життя, яскраве і повноцінне.
«Професія лінотипіста в поліграфії не із легких, — далі продовжує згадувати Микола Юрійович, але вже із нотками теплоти в голосі. – Цій професії я присвятив 22 роки, і вважаю себе щасливим, бо дуже мені подобався весь складний процес роботи набору в газеті».
В 1952 році двадцятирічним хлопцем Микола Юрійович приїхав із Сахаліна в своє село Білозірка у відпустку і зустрів її, надзвичайно красиву вісімнадцятирічну дівчину, із великими голубими очима, провів додому. Відразу обоє зрозуміли: кохання із першого погляду потужною хвилею захопило їх, віднині вони будуть разом назавжди.
Микола Юрійович і Олена Мефодіївна розписались за один день, а через декілька днів поїхали із Білозірки на Сахалін де прожили до 1956 року.
Жили дуже дружно, підтримуючи один одного, але щастя захмарювалось великим сумом за рідною Україною. Тому в 1956 році виїхали із Сахаліна в Україну: спочатку – в Черкаси, а через шість років поселились сім’єю (уже у них був син) в місті Ковелі, де проживають до сьогоднішнього дня.
Микола Юрійович працював у Ковельській друкарні, а Олена Мефодіївна трудилась на швейній фабриці після закінчення трирічної профтехшколи для швейників у Львові.
Трудового стажу у Миколи Юрійовича аж 43 роки, і про свою роботу він розповідає із блиском в очах та посмішкою на вустах. Але в житті кожної людини, як на широкій ниві, є і хороше, і погане.
Щастям, гордістю для подружжя Волянюків був їх син, єдиний син, аж раптом страшна смерть забирає від них синочка в досить молодому віці (28 років), і темрява окутала Миколу Юрійовича і Олену Мефодіївну. Як далі жити і для кого жити?
Від такого удару долі ледве оговтались, та життя продовжується. Сьогодні для них обох онук і онучка – сенс життя, але, на жаль, вони живуть далеко: в Росії.
х х х
Коли ми від нашої ветеранської організації зайшли в квартиру фронтовика, то, в першу чергу, були вражені надзвичайною чистотою, порядком в квартирі. Микола Юрійович і Олена Мефодіївна зустріли нас з такою привітністю, такою теплотою, що нам захотілось якомога більше поспілкуватись із чудовими людьми.
Не дивлячись на свої 94 роки, Микола Юрійович стільки всього пам’ятає, так гарно розповідає, та ще й до того заспівав нам багто старовинних українських пісень, які ми записали на згадку про цю приємну зустріч на мобільний телефон.
Наше спілкування із прекрасними людьми та шанованими людьми нашого міста пройшло тепло, по-родинному.
Неважливо, на якому фронті воювали наші ветерани, неважливо, з ким воювали (німці, японці, фіни, росіяни), а найважливіше те, що всі вони – воїни-герої, які захищали нашу землю від чужинців, від загарбників, навіть ціною свого життя.
Наші фронтовики дорогенькі!
Ми вклоняємось вам низенько!
Ви – справжні герої, патріоти.
Загиблим – вічна пам’ять,
А живим – шана і наша турбота!
Марія БАТРАЧЕНКО,
голова Ковельської міської ради ветеранів війни і праці.
ВІД РЕДАКЦІЇ: трудовий колектив ТзОВ «Редакція газети «Вісті Ковельщини» приєднується до щирих вітань на адресу Миколи Юрійовича Волянюка, який багато років свого життя віддав поліграфії і був одним із тих, хто брав безпосередню участь у підготовці «міськрайонки» до друку в міській друкарні.
Бажаємо Вам міцного здоров’я, сімейного затишку з дружиною Оленою Мефодіївною, родинного благополуччя, довгих років життя! Переконані, що цього Вам зичать всі, хто з Вами працював і хто Вас знає, — ветерани-журналісти, поліграфісти, старожили нашого міста.
Вражає те, що людей, які народились до Другої світової війни і пережили страшні часи випробування – фронт, голод, холод, постійні зустрічі зі смертю та інші катаклізми, Бог нагороджує довголіттям – 90 років і навіть більше.
Ось для таких довгожителів кожний день народження – це свого роду ювілей.
Наш шановний ковельчанин, фронтовик, ветеран праці Микола Юрійович Волянюк 22 липня буде відзначати свій чудовий день народження – йому виповниться 94 роки!
«Життя прожити – не поле перейти, — говорить Микола Юрійович, — та ще й таке поле, яке у мене було».
Босоноге дитинство Миколи Юрійовича пройшло в мальовничому селі Білозірка Тернопільської області, де він одержав першу освіту: п’ять класів польської школи. Значно пізніше він здобуде другий етап освіти – десять класів вечірньої школи в м. Ковелі.
«Юності, як такої – яскравої, романтичної, у мене не було, — згадує Микола Юрійович. – Вісімнадцятирічним юнаком забрали мене на фронт: війна із японцями — це Маньчжурія, Монголія, Ханхіл-Гол. Немає про що розповідати. Жорсткість, кров, смерть, на кожному кроці – жахи війни і думка про те, як вижити. Тільки мир є сенсом життя людства на Землі.
Слава Богу, мені пощастило: просто із корабля забрали на Сахалін — закінчився фронт, і розпочалося нормальне життя».
Львівський політехнічний інститут – третій етап уже вищої освіти для Миколи Юрійовича, дав йому путівку в життя, яскраве і повноцінне.
«Професія лінотипіста в поліграфії не із легких, — далі продовжує згадувати Микола Юрійович, але вже із нотками теплоти в голосі. – Цій професії я присвятив 22 роки, і вважаю себе щасливим, бо дуже мені подобався весь складний процес роботи набору в газеті».
В 1952 році двадцятирічним хлопцем Микола Юрійович приїхав із Сахаліна в своє село Білозірка у відпустку і зустрів її, надзвичайно красиву вісімнадцятирічну дівчину, із великими голубими очима, провів додому. Відразу обоє зрозуміли: кохання із першого погляду потужною хвилею захопило їх, віднині вони будуть разом назавжди.
Микола Юрійович і Олена Мефодіївна розписались за один день, а через декілька днів поїхали із Білозірки на Сахалін де прожили до 1956 року.
Жили дуже дружно, підтримуючи один одного, але щастя захмарювалось великим сумом за рідною Україною. Тому в 1956 році виїхали із Сахаліна в Україну: спочатку – в Черкаси, а через шість років поселились сім’єю (уже у них був син) в місті Ковелі, де проживають до сьогоднішнього дня.
Микола Юрійович працював у Ковельській друкарні, а Олена Мефодіївна трудилась на швейній фабриці після закінчення трирічної профтехшколи для швейників у Львові.
Трудового стажу у Миколи Юрійовича аж 43 роки, і про свою роботу він розповідає із блиском в очах та посмішкою на вустах. Але в житті кожної людини, як на широкій ниві, є і хороше, і погане.
Щастям, гордістю для подружжя Волянюків був їх син, єдиний син, аж раптом страшна смерть забирає від них синочка в досить молодому віці (28 років), і темрява окутала Миколу Юрійовича і Олену Мефодіївну. Як далі жити і для кого жити?
Від такого удару долі ледве оговтались, та життя продовжується. Сьогодні для них обох онук і онучка – сенс життя, але, на жаль, вони живуть далеко: в Росії.
х х х
Коли ми від нашої ветеранської організації зайшли в квартиру фронтовика, то, в першу чергу, були вражені надзвичайною чистотою, порядком в квартирі. Микола Юрійович і Олена Мефодіївна зустріли нас з такою привітністю, такою теплотою, що нам захотілось якомога більше поспілкуватись із чудовими людьми.
Не дивлячись на свої 94 роки, Микола Юрійович стільки всього пам’ятає, так гарно розповідає, та ще й до того заспівав нам багто старовинних українських пісень, які ми записали на згадку про цю приємну зустріч на мобільний телефон.
Наше спілкування із прекрасними людьми та шанованими людьми нашого міста пройшло тепло, по-родинному.
Неважливо, на якому фронті воювали наші ветерани, неважливо, з ким воювали (німці, японці, фіни, росіяни), а найважливіше те, що всі вони – воїни-герої, які захищали нашу землю від чужинців, від загарбників, навіть ціною свого життя.
Наші фронтовики дорогенькі!
Ми вклоняємось вам низенько!
Ви – справжні герої, патріоти.
Загиблим – вічна пам’ять,
А живим – шана і наша турбота!
Марія БАТРАЧЕНКО, голова Ковельської міської ради ветеранів війни і праці.
ВІД РЕДАКЦІЇ: трудовий колектив ТзОВ «Редакція газети «Вісті Ковельщини» приєднується до щирих вітань на адресу Миколи Юрійовича Волянюка, який багато років свого життя віддав поліграфії і був одним із тих, хто брав безпосередню участь у підготовці «міськрайонки» до друку в міській друкарні.
Бажаємо Вам міцного здоров’я, сімейного затишку з дружиною Оленою Мефодіївною, родинного благополуччя, довгих років життя! Переконані, що цього Вам зичать всі, хто з Вами працював і хто Вас знає, — ветерани-журналісти, поліграфісти, старожили нашого міста.
У поважному віці кожен день народження – ювілей
Залишити коментар