Повідомлення в номер / Так усе починалося

Українська Гельсінська Спілка започаткувалась у Ковелі в серпні 1989 року, десь напередодні Спаса –  напевно, то було 18 серпня. Після мене заяви до УГС написали Олександр Мезенцев (нині  покійний) та Роман Давидович, обидва — працівники “Ковельсільмашу”. 

Десь у вересні 1989 року ми мали повносправний осередок на цьому підприємстві, і  методичною політичною роботою розвалювали заводську організацію комуністів. А згодом дійшло до того, що перший секретар міськкому КПУ звертався до мене особисто, щоб, на той час уже  УРП, допомогла провести потрібну йому кандидатуру, проти якої й ми не заперечуватимемо, на посаду секретаря парткому заводу.

Пізніше контрольована нами рада трудового колективу “витурила” партком КПУ за межі заводу назавжди.

У жовтні 1989 року до Спілки приєдналися Сергій Сільчук, Алім Цвелькін. Ось тут треба зупинитись детальніше. Бо коли всі попередні кандидати в члени УГС подавали заяви особисто мені, то Сергій Сільчук добрався аж до Горохова і заяву написав там Мелетію Семенюку. Це мене насторожило, адже у Ковелі ми вже були відомі і їхати за тридев’ять земель шукати Семенюка і розказувати, що в Ковелі нікого не знайшов, було абсолютною нісенітницею. З цього приводу була розмова з паном Мелетієм, що без відома ковельського осередку до його лав ніхто не буде залучатись.

Зупинив увагу на цій події лише тому, що вона трохи пізніше мала логічне завершення.

30 грудня 1989 року до Ковеля прибула делегація з Луцька з національними прапорами, щоб провести мітинг на підтримку демократії. Про це мене повідомили напередодні, тоді ж ми зібрали координаційну раду Руху, але думки розділилися, і вийшло так, що Рух не підтримав цієї акції.

Ми мали зустріти гостей на залізничному вокзалі по прибуттю дизеля. Але не так сталося: владі було відомо про планований захід і вона підготувалась, як уміла. Дизель було зупинено далеко до залізничної станції. Перед цим в Ковель було звезено  партійних секретарів, деяких військових та місцевих і не місцевих чиновників, замаскованих під “народ”. 

Ось цей озвірілий від ненависті і люті, вірний ленінському вченню про демократію “плебс” було спрямовано проти приїжджих. Почалась справжня битва. Тріщали зламані прапори, летіли під ноги зірвані з голів шапки, відірвані від курток і кожухів рукави і коміри. Диво, що ці “миролюбні” дії тодішньої ковельської влади не закінчилися більш трагічно –  могли бути й жертви.  

Крім того, було порвано прапори і розбито диктофон. З наших ковельських “під роздачу подарунків” попали Сільчук Сергій, Осіюк Костянтин, Хотинська Марія та і я вернувся додому із Колодяжного з відірваними рукавами. Чому із Колодяжного? Тому, що всіх гостей, і мене в тому числі, було виштовхано до автовокзалу, де чекали замовлені владою автобуси. Людей силоміць запихали в автобуси з криками: “Забирайтесь до свого Львова!”.

Та ні один з них  не подумав, що подібними діями буде розбурхано людське море. На цю подію збіглося подивитись усе місто. І наслідки були не на користь влади. Коли через місяць у Ковелі було організовано мітинг, то на стадіон, що вміщує 5000 глядачів, прийшло більше 10000   мешканців міста.

Ковельський осередок почав у квітні 1990 року випускати газету “Криця”. Зголосився їздити до Прибалтики друкувати газету Сільчук. Але від його роботи було більше шкоди, ніж користі. Бо газета доставлялась з півтора-двотижневим запізненням. Тобто матеріал ставав абсолютно неактуальним. Після 11 номера газети вдалось домовитися із місцевою друкарнею, і затримок більше не було.

Після грудневих подій до лав УГС долучились Ігор Лучко та Микола Олексюк, які пізніше відіграли значну роль в УГС та УРП.

У неділю, 21 січня 1990 року, вся Україна відзначала велике свято Соборності українських земель. Річниця цієї події припадала на понеділок 22 січня. З огляду на те, святкування перенесли на неділю.

Головою Ковельського осередку УГС за півціни (ми мали прихильників і в керівництві “Ковельсільмашу”) було найнято автобус “ЛАЗ”. По Ковелю розвісили оголошення про запис на поїздку, в якому було вказано мій  домашній номер 2-67-38. Ось цей телефон і “дав жару”: дві ночі підряд сюди телефонували: “встань, помий ноги”, “піди попісяй”, “перевернись на другий бік” тощо. Довелось витерпіти, бо на той час телефон був чи не єдиним засобом зв’язку.

В автобусі всім бажаючим місця забракло, тому дехто поїхав своїм транспортом. Зокрема, Ігор Лучко з родиною поїхав з Ковеля власним автомобілем.

Попри всі перешкоди на шляху, організовані з наказу влади міліцією, доїхали до місця розташування. Разом із сотнями тисяч українців утворили гігантський живий ланцюг, що єднав Київ, Львів, Рівне і Тернопіль. Були серед нас представники Галичини, Буковини, Волині, Полтавщини і Харківщини. Ковельська делегація стояла відразу на виїзді з міста Рівного у бік Житомира і, коли на початку між нами була відстань у 30-50 метрів, то о 12.30 год. ми відчули тепло долонь таких самих синів і дочок нашої Соборної України.

Напередодні в Ковельському будинку вчителя відбувся перший “круглий  стіл”, на якому були як представники КПРС і влади, так і “неформальні” організації, серед яких – і Ковельський осередок Української Гельсінської Спілки, представлений його головою.

Інформацію місцевого представника УГС, бригадира заводу “Ковельсільмаш” В. К. Осіюка про завдання цієї організації зал вислухав у напруженій тиші. Якщо перефразувати слова, якими почав зустріч ведучий –  редактор газети “Прапор Леніна” Микола Вельма, то прозвучать вони так: “У місті відбулася подія, неминучість і природність якої зумовлена вимогами часу, політизацією мас, поглибленням демократичних процесів і розширенням гласності в нашому суспільстві” (з газети “Прапор Леніна”, 20.01.1990 р.)  

На мою думку, подія знаменита і значима тим, що вперше така організація, як УГС, була допущена до офіційних засобів інформації.

У тому ж 1990 році проводились вибори до міської ради. По одному з округів було висунуто і мене кандидатом у депутати. Думаю, шанси у мене були реальні, бо відстав від переможця, колеги з машзаводу Артемука Олександра Олександровича, буквально на декілька голосів. Швидше всього, виборці не були готові на той час голосувати за представника Української Гельсінської Спілки, яка “ставила собі за мету добиватися союзу незалежних держав,   виходу України зі складу СРСР” (газета “Робітниче слово” від 1 березня 1990 року).

30 квітня – 1 травня у Києві відбувся Установчий з’їзд Української Республіканської партії, першої в Україні юридично зареєстрованої антикомуністичної партії –  Українська Гельсінська Спілка стала партією.

Українська Гельсінська Спілка започаткувалась у Ковелі в серпні 1989 року, десь напередодні Спаса –  напевно, то було 18 серпня. Після мене заяви до УГС написали Олександр Мезенцев (нині  покійний) та Роман Давидович, обидва — працівники “Ковельсільмашу”. 

Десь у вересні 1989 року ми мали повносправний осередок на цьому підприємстві, і  методичною політичною роботою розвалювали заводську організацію комуністів. А згодом дійшло до того, що перший секретар міськкому КПУ звертався до мене особисто, щоб, на той час уже  УРП, допомогла провести потрібну йому кандидатуру, проти якої й ми не заперечуватимемо, на посаду секретаря парткому заводу.

Пізніше контрольована нами рада трудового колективу “витурила” партком КПУ за межі заводу назавжди.

У жовтні 1989 року до Спілки приєдналися Сергій Сільчук, Алім Цвелькін. Ось тут треба зупинитись детальніше. Бо коли всі попередні кандидати в члени УГС подавали заяви особисто мені, то Сергій Сільчук добрався аж до Горохова і заяву написав там Мелетію Семенюку. Це мене насторожило, адже у Ковелі ми вже були відомі і їхати за тридев’ять земель шукати Семенюка і розказувати, що в Ковелі нікого не знайшов, було абсолютною нісенітницею. З цього приводу була розмова з паном Мелетієм, що без відома ковельського осередку до його лав ніхто не буде залучатись.

Зупинив увагу на цій події лише тому, що вона трохи пізніше мала логічне завершення.

30 грудня 1989 року до Ковеля прибула делегація з Луцька з національними прапорами, щоб провести мітинг на підтримку демократії. Про це мене повідомили напередодні, тоді ж ми зібрали координаційну раду Руху, але думки розділилися, і вийшло так, що Рух не підтримав цієї акції.

Ми мали зустріти гостей на залізничному вокзалі по прибуттю дизеля. Але не так сталося: владі було відомо про планований захід і вона підготувалась, як уміла. Дизель було зупинено далеко до залізничної станції. Перед цим в Ковель було звезено  партійних секретарів, деяких військових та місцевих і не місцевих чиновників, замаскованих під “народ”. 

Ось цей озвірілий від ненависті і люті, вірний ленінському вченню про демократію “плебс” було спрямовано проти приїжджих. Почалась справжня битва. Тріщали зламані прапори, летіли під ноги зірвані з голів шапки, відірвані від курток і кожухів рукави і коміри. Диво, що ці “миролюбні” дії тодішньої ковельської влади не закінчилися більш трагічно –  могли бути й жертви.  

Крім того, було порвано прапори і розбито диктофон. З наших ковельських “під роздачу подарунків” попали Сільчук Сергій, Осіюк Костянтин, Хотинська Марія та і я вернувся додому із Колодяжного з відірваними рукавами. Чому із Колодяжного? Тому, що всіх гостей, і мене в тому числі, було виштовхано до автовокзалу, де чекали замовлені владою автобуси. Людей силоміць запихали в автобуси з криками: “Забирайтесь до свого Львова!”.

Та ні один з них  не подумав, що подібними діями буде розбурхано людське море. На цю подію збіглося подивитись усе місто. І наслідки були не на користь влади. Коли через місяць у Ковелі було організовано мітинг, то на стадіон, що вміщує 5000 глядачів, прийшло більше 10000   мешканців міста.

Ковельський осередок почав у квітні 1990 року випускати газету “Криця”. Зголосився їздити до Прибалтики друкувати газету Сільчук. Але від його роботи було більше шкоди, ніж користі. Бо газета доставлялась з півтора-двотижневим запізненням. Тобто матеріал ставав абсолютно неактуальним. Після 11 номера газети вдалось домовитися із місцевою друкарнею, і затримок більше не було.

Після грудневих подій до лав УГС долучились Ігор Лучко та Микола Олексюк, які пізніше відіграли значну роль в УГС та УРП.

У неділю, 21 січня 1990 року, вся Україна відзначала велике свято Соборності українських земель. Річниця цієї події припадала на понеділок 22 січня. З огляду на те, святкування перенесли на неділю.

Головою Ковельського осередку УГС за півціни (ми мали прихильників і в керівництві “Ковельсільмашу”) було найнято автобус “ЛАЗ”. По Ковелю розвісили оголошення про запис на поїздку, в якому було вказано мій  домашній номер 2-67-38. Ось цей телефон і “дав жару”: дві ночі підряд сюди телефонували: “встань, помий ноги”, “піди попісяй”, “перевернись на другий бік” тощо. Довелось витерпіти, бо на той час телефон був чи не єдиним засобом зв’язку.

В автобусі всім бажаючим місця забракло, тому дехто поїхав своїм транспортом. Зокрема, Ігор Лучко з родиною поїхав з Ковеля власним автомобілем.

Попри всі перешкоди на шляху, організовані з наказу влади міліцією, доїхали до місця розташування. Разом із сотнями тисяч українців утворили гігантський живий ланцюг, що єднав Київ, Львів, Рівне і Тернопіль. Були серед нас представники Галичини, Буковини, Волині, Полтавщини і Харківщини. Ковельська делегація стояла відразу на виїзді з міста Рівного у бік Житомира і, коли на початку між нами була відстань у 30-50 метрів, то о 12.30 год. ми відчули тепло долонь таких самих синів і дочок нашої Соборної України.

Напередодні в Ковельському будинку вчителя відбувся перший “круглий  стіл”, на якому були як представники КПРС і влади, так і “неформальні” організації, серед яких – і Ковельський осередок Української Гельсінської Спілки, представлений його головою.

Інформацію місцевого представника УГС, бригадира заводу “Ковельсільмаш” В. К. Осіюка про завдання цієї організації зал вислухав у напруженій тиші. Якщо перефразувати слова, якими почав зустріч ведучий –  редактор газети “Прапор Леніна” Микола Вельма, то прозвучать вони так: “У місті відбулася подія, неминучість і природність якої зумовлена вимогами часу, політизацією мас, поглибленням демократичних процесів і розширенням гласності в нашому суспільстві” (з газети “Прапор Леніна”, 20.01.1990 р.)  

На мою думку, подія знаменита і значима тим, що вперше така організація, як УГС, була допущена до офіційних засобів інформації.

У тому ж 1990 році проводились вибори до міської ради. По одному з округів було висунуто і мене кандидатом у депутати. Думаю, шанси у мене були реальні, бо відстав від переможця, колеги з машзаводу Артемука Олександра Олександровича, буквально на декілька голосів. Швидше всього, виборці не були готові на той час голосувати за представника Української Гельсінської Спілки, яка “ставила собі за мету добиватися союзу незалежних держав,   виходу України зі складу СРСР” (газета “Робітниче слово” від 1 березня 1990 року).

30 квітня – 1 травня у Києві відбувся Установчий з’їзд Української Республіканської партії, першої в Україні юридично зареєстрованої антикомуністичної партії –  Українська Гельсінська Спілка стала партією.