Повідомлення в номер / Як поляки Ковель брали

Досліджуючи бойові дії 41-ї танкової дивізії в червні 1941 року, я ніяк не міг збагнути доцільність одного рішення командира 15-го стрілецького корпусу полковника Федюнінського. За його наказом основна ударна сила 41-ї тд – обидва батальйони важких танків 81-го і 82-го тп (на озброєнні були танки КВ-2) були направлені на північну околицю Ковеля для прикриття Брестського напрямку. Командування 15-го СК аргументувало своє рішення можливістю прориву німецьких танкових і механізованих з’єднань. Зауважу, що в жодному з джерел не виявлено руху німецьких частин на Ковель зі сторони Бреста в період  дій 41-ї т д в районі Ковеля. Ці дані також підтвердили розвідники 41-го орб 41-ї тд, який був відправлений в район Ратного.

Лише згодом, вже при дослідженні бойових дій радянсько-польської війни на Волині в 1920 році мені стало зрозуміло підґрунтя до такого рішення.

Отже.

9 - 10 вересня 1920 року за наказом командувача військами 3-ї армії Владислава Сікорського у Влодаві була створена моторизована група, до складу якої увійшли 2-й та 3-й батальйони 26-го полку піхоти під командуванням майора Ричарда Ванішка, 2-га та 3-тя батареї  7-го полку легкої артилерії під командуванням командира, 1-го дивізіону майора Болеслава Пілеського, 1-ша колона легких панцерників  під командуванням підпоручника Е. Дзенцілевського, 17, 28, 21, 81, 200 і 300 колони вантажних автівок. Загальна чисельність групи склала близько 1000 вояків. На озброєнні вище зазначених автобронепідрозділів знаходились 7 панцерників Форд, дві напівброньовані машини White, 45 (за іншими даними 54) вантажівок марок Packard, Berliet i Fiat, 8 75 мм гармат. 

Командування групою було доручене молодому, але доволі досвідченому офіцеру 2-го відділу штабу 3-ї армії – майору Володимиру Бохенеку. За плечима майора були чотири роки війни у складі 1-го полку піхоти легіонів польських під час Першої світової війни, організаційна робота в Польській військовій організації під керівництвом Ридз-Смігли, командування 2-м батальйоном 6-го полку піхоти легіонів в ході походу на Вільно, навчання в академії генерального штабу, бої з більшовиками у складі 1-ї дивізії піхоти легіонів. Саме майор Володимир Бохенек змусив вирушити на фронт в район Тишович підрозділи козачої бригади осавула Вадима Яковлєва, що всіляко уникали бою з більшовиками під приводом нестачі боєприпасів.

Група майора Бохенека отримала завдання з району Влодави, через Малориту, Мокрани, Ратне вийти тилами 12-ї радянської армії до Ковеля і захопити цей важливий залізничний вузол і тим самим перерізати комунікації «червоних» на Західній Волині та не дати противнику здійснити евакуацію матеріальних запасів, що знаходились у місті. Також група мала завданням по ходу руху знищувати мости, лінії зв’язку, тилові підрозділи 58-ї стрілецької дивізії, які б зустріла на своєму шляху.

У ніч з 10 на 11 вересня група по понтонному мосту переправилась через Західний Буг і вирушила в 160-ти кілометровий похід по тилах 12-ї армії. На 10:00 11 вересня колони групи вишикувались вздовж шосе в напрямку на Малориту. Майор Бохенек вміло розподілив сили групи. В авангарді  як розвідувальний дозор рухались 3 Форди, один «Уайт», півбатальйона піхоти і півбатареї 75 мм гармат. Між дозором і головними силами (на відстані в обидві сторони до 2 км) для підстраховки рухались 2 Форди. В ар’єргарді йшли 2 Форди і «Уайт».

Надвечір група вийшла до перехрестя доріг Влодава-Кобрин, Брест-Ковель, відбите у «червоних» підрозділами 11-ї пд кілька годин тому.

Біля півночі 11 вересня колона, яка рухалась із середньою швидкістю 12 км/год., досягла Мокран. Таким чином в перший день маршу було пройдено майже  60 кілометрів. Після дозаправки пальним група продовжила рух на Ковель.

Близько 2-ї години ночі 12 вересня авангард групи в Гірниках застав зненацька підрозділ 1-го експедиційного загону, бійці якого відпочивали по селянських хатах, захопив 2 гармати і полонених.

На ранок 12 вересня основні сили групи пройшли ще 25 км і вже були в Ратному, де в ході короткотривалого бою розігнали тамтешній гарнізон. Спроба червоноармійців зупинити рух мотоколони (був підпалений міст) успіхом не увінчалась – панцерники і вантажівки проскочили через палаючий міст і попрямували на південь. Розгром червоноармійського гарнізону в Ратному незабаром довершила кіннота Балаховича.

У районі Буценя   колона наздогнала дві обслуги    з артдивізіону 19-ї бригади 7-ї сд. Червоні артилеристи опізнали машини противника на відстані до 400 метрів і встигли розгорнутись до бою. 

Червоні артилеристи під кулеметним вогнем польських панцерників зі складу авангарду встигли зробити три постріли, а згодом відірватись від поляків. Через декілька кілометрів в районі села Мислина  авангард групи Бохенека знову «наткнувся» на артвзвод (2 гармати) 19-ї бригади. Внаслідок короткотривалого бою обслуги гармат були знищені кулеметним вогнем. За боєм своїх артилеристів з району с. Седлища спостерігав командир 19-ї бригади Трубников, однак із-за відсутності артилерії нічого полякам протиставити не міг.

Про пересування колони противника «чисельністю до полку» в напрямку Ковеля комбриг-19 К. П. Трубников доповів начдиву-7. Одночасно він запитав, чи не слід припинити рух бригади в напрямку Бреста, на що О.Г. Голіков відповів, що колону зустрінуть бійці дивізійної школи, а 19-та має зруйнувати мости в тилу колони. Начдив Голіков не зумів правильно оцінити небезпеку з простої причини – він навіть не міг уявити, що можливе транспортування автомобілями цілого полку з артилерією. Неправильно  він оцінив і сили дивізійної школи, в якій напередодні пройшов випуск: бійці роз’їхались по полках, а чисельність постійного складу заледве доходила до чисельності стрілецького взводу.

Більше того, вільний особовий склад 7-ї і 25-ї дивізій, який знаходився в місті цього дня, за спогадами колишнього бійця,  був виведений на «воскрєснік» в район залізничної станції, де без зброї потрапив під удар польських підрозділів.

Близько  14:00 польські панцерники досягли північної і північно-східної околиць Ковеля й розпочали бій за місто. Проти мотозагону були вислані курсанти  дивізійної школи 7-ї сд і два бронепоїзди: БЕПО № 72 «им.Николая Руднева» і № 82 «Смерть Директории».

Однак  незабаром майор Пілеський вміло розташував гармати батарей, які вогнем пошкодили один з бронепоїздів і змусили противника відійти. Поки йшла артилерійська дуель, панцерники і спішена піхота повели наступ  вулицями Ковеля в напрямку до залізничного вокзалу. Вже біля 16:00 польські панцерники обстріляли будівлі, де знаходились штаби 7-ї і 25-ї сд.

Допомогу польським підрозділам у ході бою на вулицях міста надавало населення, яке вели вогонь по червоноармійцям як із бойової, так і з мисливської зброї.

Про свої враження про ці події згодом в своєму «Кінармійському щоденнику” написав відомий радянський письменник Ісак Бабель. Яскравою, живою мовою він розповів про те, чого не зустрінеш в сухих звітах і донесеннях штабів:

«Утром – паника на вокзале. Артстрельба. Поляки в городе. Невообразимое жалкое бегство, обозы в пять рядов, жалкая, грязная, задыхающаяся пехота, пещерные люди, бегут по лугам, бросают винтовки… Поезд отправляется быстро, солдаты и обозы бегут, раненые с искаженными лицами скачут к нам в вагон, политработник, задыхающийся, у которого упали штаны,…вскакивают дезертиры с сломанными руками, больные из санлетучки. 

Заведение, которое называется 12-ой армией. На одного бойца - 4 тыловика, 2 дамы, 2 сундука с вещами, да и этот единственный боец не дерется. Двенадцатая армия губит фронт и Конармию, открывает наши фланги, заставляет затыкать собой все дыры...Паника позорная, армия небоеспособна. Типы солдат. Русский красноармеец пехотинец - босой, не только не модернизованный. Совсем “убогая Русь”, странники, распухшие, обовшивевшие, низкорослые, голодные мужики. В Голобах выбрасывают всех больных – и раненых, и дезертиров. Слухи, а потом факты: захвачено, загнанное в Владимир-Волынский тупик, снабжение 1-ой Конной, наш штаб перешел в Луцк, захвачено у 12-ой армии масса пленных, имущества. Армия бежит…»

Проте були й ті, хто продовжував битись з ворогом. Оборону в районі розташування штабів з’єднань організував начальник штабу 7-ї сд Петро Яковлєв, в розпорядженні якого були комендантська команда і 4 гармати батареї Осипова з 21-ї бригади, які саме прийшли у Ковель. 

Влучним вогнем артилеристи цієї батареї підбили 3 ворожі панцерники. Однак роздрібнені, малочисельні загони натиску поляків стримати не могли. Група Бохенека за лічені години опанувала лінією залізниці і зайняла ключові об’єкти в самому місті.

Внаслідок боїв у Ковелі польським мотобронезагоном були захоплені 2 бронепоїзди (№ 13 «Червоний кавалерист» і № 39 «Субботник»), 3 літаки, 12 автомобілів, 36 гармат, значну кількість залізничних вагонів з майном, архівні документи штабів 7-ї і 25-ї сд.

Розсіяні вогнем панцерників штабні команди були зібрані О. Г. Голіковим на східній околиці Ковеля, і незабаром під його особистим командуванням перейшли в контратаку, яка була відбита вогнем панцерників і польської артилерії.

Штаби дивізій були відведені на схід: 25-ї сд – в Голоби, 7-ї сд - до Рожища і втратили зв’язок з підпорядкованими частинами.

Близько  21:00 начдив 7-ї сд Голіков в районі Голоб сформував зведений загін із бійців 7-ї та 58-ї дивізій загальною чисельністю до 130 чоловік. На 05:00 загін досяг Ковеля і після короткого перепочинку пішов в атаку. Червоноармійці з боєм змогли досягти району залізничного вокзалу і зайняти його, але згодом знову були відкинуті на східну околицю міста звідки відійшли в напрямку на Рожище.

Безладом в оперативному тилу червоних скористався командир 7-ї дивізії піхоти і просунув свій авангард на відстань до 10 км від Ковеля.

Група майора В.Бохенека утримувала свої позиції в місті до 10:00 13 вересня 1920 року, аж доки в місто увійшли 105-й та 168-й полки піхоти 7-ї дивізії піхоти. Втрати групи майора Бохенека в ході маршу  на Ковель були незначні: були пошкоджені 3 бронеавтомобілі Форд, декілька солдатів були вбиті і отримали поранення.

Дії мотогрупи поляків також забезпечили просування польських підрозділів на схід і південний схід від шосе Ковель – Луцьк в той час, як бригади 7-ї і 25-ї сд залишились без управління і «блукали» на північ і захід від Ковеля.

Цю ситуацію ще на початку місяця спрогнозував досвідчений військовий – начальник штабу 25-ї стрілецької дивізії Григорій   Савін, котрий декілька разів пропонував начальнику штабу 12-ї армії Володимиру   Сєдачову посилити охорону підступів до Ковеля, проте кожного разу отримував відмову, а наостанок біля 10 вересня – загрозу віддати під трибунал за панікерство.

Прорив польського моторизованого загону зі сторони Бреста згодом широко вивчався в польських, радянських і навіть німецьких й американських військових навчальних закладах, аналізувався в спеціалізованих виданнях, в тому числі як радянських і польських, так і зарубіжних. Знання цієї історії в червні 1941 року і зіграло злий жарт з командиром 15-го стрілецького корпусу 5-ї армії полковником Федюнінським, який остерігався прориву німецької механізованої групи до Ковеля, як це було в далекому 1920-му.

Сергій ЯРОВЕНКО.

смт Турійськ.

Досліджуючи бойові дії 41-ї танкової дивізії в червні 1941 року, я ніяк не міг збагнути доцільність одного рішення командира 15-го стрілецького корпусу полковника Федюнінського. За його наказом основна ударна сила 41-ї тд – обидва батальйони важких танків 81-го і 82-го тп (на озброєнні були танки КВ-2) були направлені на північну околицю Ковеля для прикриття Брестського напрямку. Командування 15-го СК аргументувало своє рішення можливістю прориву німецьких танкових і механізованих з’єднань. Зауважу, що в жодному з джерел не виявлено руху німецьких частин на Ковель зі сторони Бреста в період  дій 41-ї т д в районі Ковеля. Ці дані також підтвердили розвідники 41-го орб 41-ї тд, який був відправлений в район Ратного.

Лише згодом, вже при дослідженні бойових дій радянсько-польської війни на Волині в 1920 році мені стало зрозуміло підґрунтя до такого рішення.

Отже.

9 - 10 вересня 1920 року за наказом командувача військами 3-ї армії Владислава Сікорського у Влодаві була створена моторизована група, до складу якої увійшли 2-й та 3-й батальйони 26-го полку піхоти під командуванням майора Ричарда Ванішка, 2-га та 3-тя батареї  7-го полку легкої артилерії під командуванням командира, 1-го дивізіону майора Болеслава Пілеського, 1-ша колона легких панцерників  під командуванням підпоручника Е. Дзенцілевського, 17, 28, 21, 81, 200 і 300 колони вантажних автівок. Загальна чисельність групи склала близько 1000 вояків. На озброєнні вище зазначених автобронепідрозділів знаходились 7 панцерників Форд, дві напівброньовані машини White, 45 (за іншими даними 54) вантажівок марок Packard, Berliet i Fiat, 8 75 мм гармат. 

Командування групою було доручене молодому, але доволі досвідченому офіцеру 2-го відділу штабу 3-ї армії – майору Володимиру Бохенеку. За плечима майора були чотири роки війни у складі 1-го полку піхоти легіонів польських під час Першої світової війни, організаційна робота в Польській військовій організації під керівництвом Ридз-Смігли, командування 2-м батальйоном 6-го полку піхоти легіонів в ході походу на Вільно, навчання в академії генерального штабу, бої з більшовиками у складі 1-ї дивізії піхоти легіонів. Саме майор Володимир Бохенек змусив вирушити на фронт в район Тишович підрозділи козачої бригади осавула Вадима Яковлєва, що всіляко уникали бою з більшовиками під приводом нестачі боєприпасів.

Група майора Бохенека отримала завдання з району Влодави, через Малориту, Мокрани, Ратне вийти тилами 12-ї радянської армії до Ковеля і захопити цей важливий залізничний вузол і тим самим перерізати комунікації «червоних» на Західній Волині та не дати противнику здійснити евакуацію матеріальних запасів, що знаходились у місті. Також група мала завданням по ходу руху знищувати мости, лінії зв’язку, тилові підрозділи 58-ї стрілецької дивізії, які б зустріла на своєму шляху.

У ніч з 10 на 11 вересня група по понтонному мосту переправилась через Західний Буг і вирушила в 160-ти кілометровий похід по тилах 12-ї армії. На 10:00 11 вересня колони групи вишикувались вздовж шосе в напрямку на Малориту. Майор Бохенек вміло розподілив сили групи.В авангарді  як розвідувальний дозор рухались 3 Форди, один «Уайт», півбатальйона піхоти і півбатареї 75 мм гармат. Між дозором і головними силами (на відстані в обидві сторони до 2 км) для підстраховки рухались 2 Форди. В ар’єргарді йшли 2 Форди і «Уайт».

Надвечір група вийшла до перехрестя доріг Влодава-Кобрин, Брест-Ковель, відбите у «червоних» підрозділами 11-ї пд кілька годин тому.

Біля півночі 11 вересня колона, яка рухалась із середньою швидкістю 12 км/год., досягла Мокран. Таким чином в перший день маршу було пройдено майже  60 кілометрів. Після дозаправки пальним група продовжила рух на Ковель.

Близько 2-ї години ночі 12 вересня авангард групи в Гірниках застав зненацька підрозділ 1-го експедиційного загону, бійці якого відпочивали по селянських хатах, захопив 2 гармати і полонених.

На ранок 12 вересня основні сили групи пройшли ще 25 км і вже були в Ратному, де в ході короткотривалого бою розігнали тамтешній гарнізон. Спроба червоноармійців зупинити рух мотоколони (був підпалений міст) успіхом не увінчалась – панцерники і вантажівки проскочили через палаючий міст і попрямували на південь. Розгром червоноармійського гарнізону в Ратному незабаром довершила кіннота Балаховича.

У районі Буценя   колона наздогнала дві обслуги    з артдивізіону 19-ї бригади 7-ї сд. Червоні артилеристи опізнали машини противника на відстані до 400 метрів і встигли розгорнутись до бою. 

Червоні артилеристи під кулеметним вогнем польських панцерників зі складу авангарду встигли зробити три постріли, а згодом відірватись від поляків. Через декілька кілометрів в районі села Мислина  авангард групи Бохенека знову «наткнувся» на артвзвод (2 гармати) 19-ї бригади. Внаслідок короткотривалого бою обслуги гармат були знищені кулеметним вогнем. За боєм своїх артилеристів з району с. Седлища спостерігав командир 19-ї бригади Трубников, однак із-за відсутності артилерії нічого полякам протиставити не міг.

Про пересування колони противника «чисельністю до полку» в напрямку Ковеля комбриг-19 К. П. Трубников доповів начдиву-7. Одночасно він запитав, чи не слід припинити рух бригади в напрямку Бреста, на що О.Г. Голіков відповів, що колону зустрінуть бійці дивізійної школи, а 19-та має зруйнувати мости в тилу колони. Начдив Голіков не зумів правильно оцінити небезпеку з простої причини – він навіть не міг уявити, що можливе транспортування автомобілями цілого полку з артилерією. Неправильно  він оцінив і сили дивізійної школи, в якій напередодні пройшов випуск: бійці роз’їхались по полках, а чисельність постійного складу заледве доходила до чисельності стрілецького взводу.

Більше того, вільний особовий склад 7-ї і 25-ї дивізій, який знаходився в місті цього дня, за спогадами колишнього бійця,  був виведений на «воскрєснік» в район залізничної станції, де без зброї потрапив під удар польських підрозділів.

Близько  14:00 польські панцерники досягли північної і північно-східної околиць Ковеля й розпочали бій за місто. Проти мотозагону були вислані курсанти  дивізійної школи 7-ї сд і два бронепоїзди: БЕПО № 72 «им.Николая Руднева» і № 82 «Смерть Директории».

Однак  незабаром майор Пілеський вміло розташував гармати батарей, які вогнем пошкодили один з бронепоїздів і змусили противника відійти. Поки йшла артилерійська дуель, панцерники і спішена піхота повели наступ  вулицями Ковеля в напрямку до залізничного вокзалу. Вже біля 16:00 польські панцерники обстріляли будівлі, де знаходились штаби 7-ї і 25-ї сд.

Допомогу польським підрозділам у ході бою на вулицях міста надавало населення, яке вели вогонь по червоноармійцям як із бойової, так і з мисливської зброї.

Про свої враження про ці події згодом в своєму «Кінармійському щоденнику” написав відомий радянський письменник Ісак Бабель. Яскравою, живою мовою він розповів про те, чого не зустрінеш в сухих звітах і донесеннях штабів:

«Утром – паника на вокзале. Артстрельба. Поляки в городе. Невообразимое жалкое бегство, обозы в пять рядов, жалкая, грязная, задыхающаяся пехота, пещерные люди, бегут по лугам, бросают винтовки… Поезд отправляется быстро, солдаты и обозы бегут, раненые с искаженными лицами скачут к нам в вагон, политработник, задыхающийся, у которого упали штаны,…вскакивают дезертиры с сломанными руками, больные из санлетучки. 

Заведение, которое называется 12-ой армией. На одного бойца - 4 тыловика, 2 дамы, 2 сундука с вещами, да и этот единственный боец не дерется. Двенадцатая армия губит фронт и Конармию, открывает наши фланги, заставляет затыкать собой все дыры...Паника позорная, армия небоеспособна. Типы солдат. Русский красноармеец пехотинец - босой, не только не модернизованный. Совсем “убогая Русь”, странники, распухшие, обовшивевшие, низкорослые, голодные мужики. В Голобах выбрасывают всех больных – и раненых, и дезертиров. Слухи, а потом факты: захвачено, загнанное в Владимир-Волынский тупик, снабжение 1-ой Конной, наш штаб перешел в Луцк, захвачено у12-ой армии масса пленных, имущества. Армия бежит…»

Проте були й ті, хто продовжував битись з ворогом. Оборону в районі розташування штабів з’єднань організував начальник штабу 7-ї сд Петро Яковлєв, в розпорядженні якого були комендантська команда і 4 гармати батареї Осипова з 21-ї бригади, які саме прийшли у Ковель. 

Влучним вогнем артилеристи цієї батареї підбили 3 ворожі панцерники. Однак роздрібнені, малочисельні загони натиску поляків стримати не могли. Група Бохенека за лічені години опанувала лінією залізниці і зайняла ключові об’єкти в самому місті.

Внаслідок боїв у Ковелі польським мотобронезагоном були захоплені 2 бронепоїзди (№ 13 «Червоний кавалерист» і № 39 «Субботник»), 3 літаки, 12 автомобілів, 36 гармат, значну кількість залізничних вагонів з майном, архівні документи штабів 7-ї і 25-ї сд.

Розсіяні вогнем панцерників штабні команди були зібрані О. Г. Голіковим на східній околиці Ковеля, і незабаром під його особистим командуванням перейшли в контратаку, яка була відбита вогнем панцерників і польської артилерії.

Штаби дивізій були відведені на схід: 25-ї сд – в Голоби, 7-ї сд - до Рожища і втратили зв’язок з підпорядкованими частинами.

Близько  21:00 начдив 7-ї сд Голіков в районі Голоб сформував зведений загін із бійців 7-ї та 58-ї дивізій загальною чисельністю до 130 чоловік. На 05:00 загін досяг Ковеля і після короткого перепочинку пішов в атаку. Червоноармійці з боєм змогли досягти району залізничного вокзалу і зайняти його, але згодом знову були відкинуті на східну околицю міста звідки відійшли в напрямку на Рожище.

Безладом в оперативному тилу червоних скористався командир 7-ї дивізії піхоти і просунув свій авангард на відстань до 10 км від Ковеля.

Група майора В.Бохенека утримувала свої позиції в місті до 10:00 13 вересня 1920 року, аж доки в місто увійшли 105-й та 168-й полки піхоти 7-ї дивізії піхоти. Втрати групи майора Бохенека в ході маршу  на Ковель були незначні: були пошкоджені 3 бронеавтомобілі Форд, декілька солдатів були вбиті і отримали поранення.

Дії мотогрупи поляків також забезпечили просування польських підрозділів на схід і південний схід від шосе Ковель – Луцьк в той час, як бригади 7-ї і 25-ї сд залишились без управління і «блукали» на північ і захід від Ковеля.

Цю ситуацію ще на початку місяця спрогнозував досвідчений військовий – начальник штабу 25-ї стрілецької дивізії Григорій   Савін, котрий декілька разів пропонував начальнику штабу 12-ї армії Володимиру   Сєдачову посилити охорону підступів до Ковеля, проте кожного разу отримував відмову, а наостанок біля 10 вересня – загрозу віддати під трибунал за панікерство.

Прорив польського моторизованого загону зі сторони Бреста згодом широко вивчався в польських, радянських і навіть німецьких й американських військових навчальних закладах, аналізувався в спеціалізованих виданнях, в тому числі як радянських і польських, так і зарубіжних. Знання цієї історії в червні 1941 року і зіграло злий жарт з командиром 15-го стрілецького корпусу 5-ї армії полковником Федюнінським, який остерігався прориву німецької механізованої групи до Ковеля, як це було в далекому 1920-му.

смт Турійськ.