Повідомлення в номер / Дмитро Корнелюк: “Бути світлом для світу”

У лютому 2014 року мирний Майдан став захлинатися. Беркутівці та тітушки Януковича дотіснили протестантів до критичної межі, за якою чекала поразка. І тоді, ніби за велінням Господа, Пресвятої Богородиці та всіх святих, залунали дзвони Свято-Михайлівського Золотоверхого собору. Це священник Іван Сидор з Горохова піднявся на високу дзвіницю, щоб сповістити Київ і всю Україну про небезпеку.

І диво звершилося! Небайдужі кияни, заряджені цією дивною клечальною піснею дзвонів, вийшли із своїх теплих домівок і поспішили на поміч. Прокинувся історичний ген часів Київської Русі, коли скликали князі наші славні краян, щоб боронити край свій від нападників.

Та пісня дзвонів проникла в серце, окрилила дух майданівців, і… відступила зла проросійська навала.

ххх

Сьогодні я бачу, як і в наш час постають дзвонарі духу і кличуть народ до боротьби за порятунок України. Один із них, голос якого чути на всю Волинь, – Дмитро Пилипович Корнелюк. Видатна особистість краю. Він – релігієзнавець, філософ, письменник-журналіст і просвітницький громадський діяч.

…Засвітилося срібло на скронях, тіло не раз просигналить: "Побережи мене спокоєм", а він пише, видає книги, організовує презентації, закликає єднатися навколо священного походу проти "руского міра", за єдність українців у вірі. Чим не приклад для наслідування? 

Ось і нещодавно сірі  осінні  хмари застелили небо, сіялась дрібна холодна мжичка. Але, незважаючи на негоду, Дмитро Пилипович скликає патріотично налаштований люд на презентацію нової книги "Росіяни – москалі на чужій землі". І не в рідному Ковелі, а у селі Доротищі. Не загубився цей заклик в мороці  осені. Зал Будинку культури заповнився в можливих рамках заборон  пандемії. Вчителі, діти і прості селяни хочуть чути мудре слово.

Ви зауважите: "Презентація не дивина". Е, ні! Дивіться глибше. В селі – конфлікт. Переважна більшість вірян села – прихильники Православної Церкви України. Маючи всі законні права на місцевий храм, вони не можуть в ньому молитися через  опір священника та  активної меншості  вірян Московського патріархату.

І Дмитро Корнелюк немов Дон Кіхот зі своїм "списом" – словом,   намагається об'єднати парафіян в ім'я незалежної України  та православної віри.

Його кредо просте і доступне.  Вслухайтеся: "Прийшов час припинити боротьбу один з одним, а об'єднатися і своїми практичними  справами бути світлом для світу і сіллю землі. Лише спільна молитва українців, об'єднаних в єдиній Помісній Церкві, буде почута  Богом, і Всемогутній Господь пошле нам мир і благополуччя".

Шановний читачу! Ти мабуть, не заперечиш, коли я омину опис творчого вечора, а запрошу тебе до скарбниці мудрості, тих дорогоцінних сапфірів автора, які випромінюють для нас оте "світо від світла".

Отож, фрагментарно – про найголовніше. 

Про любов:

"Любов до Бога, до рідної землі, до народу, до рідної мови є найсвятішою".

Застереження:

"Єдине, чого я не хотів би, – це щоб у когось із Вас у серці з'явилося почуття злоби або неприязні до цієї держави чи народу, що живе в ній. Адже відповідати злом на зло – то не християнський вчинок".

Про Мазепу і не тільки:

"…Московська Церква прокляла Мазепу не як приватну особу, а як носія української незалежницької ідеології. Це була анафема на весь патріотичний український народ, на всіх сучасників Мазепи та подальші покоління, які виступали і виступають проти "руского міра, "общего отечества", "єдиной руской православной церкви". Для нас, українців Мазепа став символом самостійної держави і незалежної Православної церкви".

Про слово:

"Українське слово – це слово воїнів, героїв, шляхетних лицарів. Воно сильніше меча. Досить просто вслухатися в прості українські слова: "Слава Україні!" – "Героям слава!", і ворогам стає моторошно".

Про мову:

"Логіка русифікації виходить із розуміння того, що мова завжди була і є основним виявом національної ідентичності кожного народу, "кодом нації", держави. Без української мови немає  й не може бути українців, як без англійської англійців, китайської – китайців, польської – поляків, французької – французів".

Про російську агресивність:

"Ідеологія "руского міра" – це продовження ідеології золотої Орди. Москва, по суті й досі зберігає цей спадок Батия.

У суспільстві Росії сформувався тип жорсткого загарбника, який не вміє і не хоче жити без воєн та конфліктів. Він, немов вампір, постійно потребує свіжої крові".

Про Томос:

"Прийняття рішення про Єдину помісну Православну Українську церкву є великою історичною подією. Важливо, щоб ми мали, як більшість народів у Православному  світі, свою єдину Автокефальну  Церкву. Церкву євхаристичну, молитовно поєднану з іншими помісними церквами, але адміністративно ніяк незалежну від Москви,  а ні кого іншого".

Про путінські  брехню і зло:

"Злу зернину можна посіяти таємно, але неможна приховати врожаю".

ххх

Скажи, мій читачу:  щось посіялось у твоїй свідомості від тих патріотичних перлів? Переконаний, що так, бо вони торкаються нашого духовного, політичного та соціального сьогодення.

Вони з вежі наших переживань за долю неньки-України, за православний український народ. Підтвердженням вищесказаного є думки, які виступаючі висловлювали на творчо-духовному дійстві. Як висловився влучно Дмитро Пилипович: "Яким духом має бути просякнутий священник, якщо його віряни просякнуті духом Майдану"? Отож, тезисно із сказаного виступаючими.

Федір Хвесюк про загарбницьку логіку росіян: "Росіяни не завойовували із зброєю в руках Сибір та інші території –  вони "підкоряли  народи" (справді, цинічна ідеологія агресора-вбивці – авт.).

Віктор Бичковський зазначив, що думати і діяти потрібно з позиції українства  тобто: держава – українська, церква – українська, мова – українська. А важливим чинником нашої перемоги є  віра, бо віра – це наша Любов до Батьківщини.

Валентина Клюнтер наголосила про трагічну долю нашої історії. А без історичної правди будувати нову державу неможливо.

Оксана Мулярчук застерегла: якщо не будемо протистояти прихильникам "руского міра", то станеться непоправне – "заберуть нашу споконвічну землю   з-під ніг. 

У декого в душі ще не вивітрився страх від старої системи. Пам'ятаймо, що страх – від нечистого".

Віталій Лихобицький презентував свій новий патріотичний вірш і подарував шкільний бібліотеці книгу "Їхні зорі не згасли". Це колективна праця журналістів, письменників, педагогів про воїнів-героїв, які загинули на війні на Сході країни.

Василь Марчук влучно підкреслив, що "московське зло, обіймаючи, вбиває".

Позитивний тон творчому дійству задавав Андрій Броїло, заступник голови районної ради, який виконував роль ведучого. Саме він, володіючи неабияким  хистом ораторського мистецтва, підіймав значимість того, що відбувалося в залі Будинку культури славного і древнього села Доротище.

Вдало вписався в загальну програму вечора виступ пісенного гурту "Поліський дивосвіт", яким керує син Дмитра Пилиповича Олег, а співають онука Ірина та невістка Ольга. Лунала пісня не сумна  журавлина, а голосна солов'їно-соколина. Вона  підіймала дух присутніх, нагадувала всім, що з такими творчими українцями-патріотами Україна є і буде мріяти, жити, перемагати і любити у віках прийдешніх.

P.S. В храмі Успіння Пресвятої Богородиці знаходиться чудотворна Доротищенська ікона Божої Матері. Сотні, тисячі разів вона зцілювала, єднала, навертала вірян до христової віри в Любові. Є надія, що навколо Неї примиряться парафіяни і будуть молитися до Господа за встановленим розпорядком, як це пропонували виступаючі. Це був би вагомий крок до єднання, до якого так ревно закликає Дмитро Корнелюк.