Жито – життя – безсмертя
21 жовтня. Осіннє листя виткалося золотавим килимом на бульварі Лесі Українки. Краса неймовірна, а листочки падають, падають, немов з дерева роду, немає цьому ні кінця, ні краю. Перехожі заклопотано снують туди-сюди: вони поглинуті мирськими, буденними турботами.
На лавочках люди про щось жваво спілкуються. А он – закохані… Ці – в іншому, віртуальному світі. Неподалік пам'ятника "Борцям за волю України" на клумбі всілося миле дівча. Воно по груди в барвистому листі. Маляті так добре: грається, перебирає листочки, махає рученятами, сонячно усміхається.
Дівчатко ще й на ніжки не стало, а вже, мов губка, всотує у свою дитячу свідомість красу осіннього дива. Вродлива і досить юна мама пташкою літає довкола своєї доньки. Фотографує, забавляє, виспівує найніжніші слова. Довершує цю мирну і щасливу картину чорний песик. Той гавкає на всіх, хто наближається до дівчинки – такий собі волонтер-охоронець. Біля цієї картини буденного життя так і хочеться вигукнути: "Мить, зупинися! Перед тобою твориться людське щастя".
Замилуваний побаченим, я забуваю про все на світі і теж щасливію.
– Чи доречно на пішоходному бульварі встановлювати портрети загиблих на війні воїнів? Це ж не алея чи меморіал пам'яті, – раптово вривається у мої роздуми якийсь незнайомець.
Ошелешений сказаним, я не знаю, що відповісти. Поки мій заскорузлий мозок шукає відповідь, незнайомець губиться серед перехожих. "Гей, друже, не втікай! Зупинись, поміркуємо…". Але марно: перехожий зник, ніби його й не було. Мимоволі я поринаю в нові роздуми.
Тиждень тому на свято Покрови та з нагоди Дня захисників і захисниць Вітчизни на бульварі Лесі Українки встановлено портрети ковельських Героїв-захисників, які загинули у боях за нашу Незалежність. Вони – Почесні громадяни міста. Виставка носить життєво-філософську назву "Зерно".
В той знаковий для України і Ковеля день перегукувалося з небом свято Покрови, набатом відлунювали секунди і хвилини мовчання на честь загиблих захисників, соколино злітала звитяга козацтва, із сумом стелилася жертовно-патріотична пісня воїнів УПА.
Весь простір бульвару і навколо нього був проникнутий цим патріотичним дійством. Урочисто й піднесено звучав Гімн України у виконанні Андрія Мигулі і муніципального духового оркестру, широкою повінню розливалася молитва священників ПЦУ. Слова міського голови Ігоря Чайки і виступаючих були проникнуті вірою і надією у наше мирне майбуття. Здавалось, що весь бульвар перетворився в священне жертовне місце, де відбувалася сповідь живих ковельчан, яку вдячно приймала Пресвятая Матір Божа і ті Герої, що на портретах, які по праву стали нашими янголами-охоронцями.
"Чи доречно на пішохідному бульварі?"… – свердликом тривожила свідомість сказане. Звідки у чиїйсь голові зародилася думка, що вшанування героїв-патріотів, видатних особистостей має відбуватися в строго визначених місцях? І тільки там пафосно може лунати: "Герої не вмирають", "Героям слава!"?
Заколисані мирним буттям у нашому Ковелі, ми іноді забуваємо, що десь там, на Сході, у цю хвилину ллється кров поранених і вбитих захисників, і не відчуваємо, що ці краплини крові зрошують не тільки окопи на передовій, а й наше пшеничне поле.
Забуваємо, що сенс і сутність нашого приходу в цей світ – не тільки їсти смачно, пити солодко, кайфувати гучно, працювати легко, бути байдужим до того, що діється довкола нас. Насамперед маємо пам'ятати про відповідальність перед людьми і Богом за рідну Батьківщину, за волю у нашім домі, за радісний сміх мами і того малого янголятка. І ці хлопці, які віддали життя за наше мирне існування, постали поруч на людному бульварі, щоб нагадувати, застерігати легковажних та байдужих про біль матерів і дітей-напів сиріт.
Перехожий, що роз'ятрив мою душу, явився і зник. Він не відчуває, не усвідомлює, в якій трагічній ситуації ми знаходимось. Тваринне єство цієї людини далеке від жертовного патріотизму та вищих моральних цінностей.
На жаль, таких "перехожих" є немало навіть у вищих коридорах влади. Нещодавно гудів Трускавець огидною, цинічною оргією нардепів. Веселощі, дикі танці вирували під акомпанемент вибухів мін і снарядів на Донбасі. Соромно й образливо це бачити і чути! Можливо, нардепам у Верховній Раді перед кожним засіданням варто показувати кадри з сюжетами реальної війни? Скільки зневіри вони посіяли у душах українців!
l
Я не пророк, але плекаю надію, що все у нас буде добре.
Згадалася історія Спарти. Дві з половиною тисячі літ назад країна опинилась в критичній ситуації, не здатна була захищатись перед багатотисячною армією персів. Цар Леонід і триста спартанців прийняли рішення вступити в бій, але для цього був потрібний дозвіл жерців-оракулів. А ті, розбещені грошима, спокусливими незайманими дівчатами, відмовили. Вони були проникнуті страхом, готові були служити окупанту. Спартанці загинули, але їхні героїзм, самопожертва навічно вписані в історію – так само, як і ганьба розбещених жерців.
Чи не схоже діється з нами, коли вищі посадовці-жерці давали нашим воїнам наказ не стріляти? Так було в Криму, так сталося на Донбасі. Історія застерігає. Знаменита Спарта, що проіснувала 200 літ, з боягузтва прогнилих, розбещених жерців зникла з карти Європи. Така ж сама загроза хмарою нависла над Україною. А загиблі хлопці не просто Герої – вони в будень і свято застерігають нас від байдужості, нагадують, що Україна в стані війни, що ворог не спить, що їхній подвиг не марний.
Ще й ще раз поіменно згадаємо кожного з них. Схилімо голови в пошані перед Олександром Абрамчуком, Олександром Артемуком, Олегом Вишневським, Романом Данилевичем, Сергієм Дем'яником, Андрієм Задорожнім, Володимиром Кияном, Ігорем Кірєєвим, Миколою Кравчуком, Андрієм Мостикою, Олексієм Тарасюком, Анатолієм Шиліком, Олександром Ярмолюком, Сергієм Корпачем.
Разом із тим, щира подяка – організаторам виставки "Зерно" за дієву патріотичну місію в ім'я миру і нашої такої крихкої, такої немічної Незалежності.
Анатолій СЕМЕНЮК.
P.S. Коли цей матеріал був підготовлений до друку, я зустрів офіцера ЗСУ пана Ігоря. Він, учасник цієї війни, з гіркотою сказав: "Якби не "добробати", то України вже давно не було б". Я ці слова сприйняв з оптимізмом. Тому що є в нас міць і сила, тому що більше патріотів, ніж байдужих, тому що на місце полеглих встають нові герої, тому що, як каже поетеса, журналістка і небайдужа людина Наталія Шепель:
Батько – зріле зерно
Впало в грунт…
Та не зникло воно,
Пагоном в дітях
Своїх проростає
Жито-життя - триває…
НА СВІТЛИНІ: учні ліцею № 3 імені Лесі Українки під час відвідин тематичної фотовиставки “Зерно” на бульварі Лесі Українки в Ковелі.
21 жовтня. Осіннє листя виткалося золотавим килимом на бульварі Лесі Українки. Краса неймовірна, а листочки падають, падають, немов з дерева роду, немає цьому ні кінця, ні краю. Перехожі заклопотано снують туди-сюди: вони поглинуті мирськими, буденними турботами.
На лавочках люди про щось жваво спілкуються. А он – закохані… Ці – в іншому, віртуальному світі. Неподалік пам'ятника "Борцям за волю України" на клумбі всілося миле дівча. Воно по груди в барвистому листі. Маляті так добре: грається, перебирає листочки, махає рученятами, сонячно усміхається.
Дівчатко ще й на ніжки не стало, а вже, мов губка, всотує у свою дитячу свідомість красу осіннього дива. Вродлива і досить юна мама пташкою літає довкола своєї доньки. Фотографує, забавляє, виспівує найніжніші слова. Довершує цю мирну і щасливу картину чорний песик. Той гавкає на всіх, хто наближається до дівчинки – такий собі волонтер-охоронець. Біля цієї картини буденного життя так і хочеться вигукнути: "Мить, зупинися! Перед тобою твориться людське щастя".
Замилуваний побаченим, я забуваю про все на світі і теж щасливію.
– Чи доречно на пішоходному бульварі встановлювати портрети загиблих на війні воїнів? Це ж не алея чи меморіал пам'яті, – раптово вривається у мої роздуми якийсь незнайомець.
Ошелешений сказаним, я не знаю, що відповісти. Поки мій заскорузлий мозок шукає відповідь, незнайомець губиться серед перехожих. "Гей, друже, не втікай! Зупинись, поміркуємо…". Але марно: перехожий зник, ніби його й не було. Мимоволі я поринаю в нові роздуми.
Тиждень тому на свято Покрови та з нагоди Дня захисників і захисниць Вітчизни на бульварі Лесі Українки встановлено портрети ковельських Героїв-захисників, які загинули у боях за нашу Незалежність. Вони – Почесні громадяни міста. Виставка носить життєво-філософську назву "Зерно".
В той знаковий для України і Ковеля день перегукувалося з небом свято Покрови, набатом відлунювали секунди і хвилини мовчання на честь загиблих захисників, соколино злітала звитяга козацтва, із сумом стелилася жертовно-патріотична пісня воїнів УПА.
Весь простір бульвару і навколо нього був проникнутий цим патріотичним дійством. Урочисто й піднесено звучав Гімн України у виконанні Андрія Мигулі і муніципального духового оркестру, широкою повінню розливалася молитва священників ПЦУ. Слова міського голови Ігоря Чайки і виступаючих були проникнуті вірою і надією у наше мирне майбуття. Здавалось, що весь бульвар перетворився в священне жертовне місце, де відбувалася сповідь живих ковельчан, яку вдячно приймала Пресвятая Матір Божа і ті Герої, що на портретах, які по праву стали нашими янголами-охоронцями.
"Чи доречно на пішохідному бульварі?"… – свердликом тривожила свідомість сказане. Звідки у чиїйсь голові зародилася думка, що вшанування героїв-патріотів, видатних особистостей має відбуватися в строго визначених місцях? І тільки там пафосно може лунати: "Герої не вмирають", "Героям слава!"?
Заколисані мирним буттям у нашому Ковелі, ми іноді забуваємо, що десь там, на Сході, у цю хвилину ллється кров поранених і вбитих захисників, і не відчуваємо, що ці краплини крові зрошують не тільки окопи на передовій, а й наше пшеничне поле.
Забуваємо, що сенс і сутність нашого приходу в цей світ – не тільки їсти смачно, пити солодко, кайфувати гучно, працювати легко, бути байдужим до того, що діється довкола нас. Насамперед маємо пам'ятати про відповідальність перед людьми і Богом за рідну Батьківщину, за волю у нашім домі, за радісний сміх мами і того малого янголятка. І ці хлопці, які віддали життя за наше мирне існування, постали поруч на людному бульварі, щоб нагадувати, застерігати легковажних та байдужих про біль матерів і дітей-напів сиріт.
Перехожий, що роз'ятрив мою душу, явився і зник. Він не відчуває, не усвідомлює, в якій трагічній ситуації ми знаходимось. Тваринне єство цієї людини далеке від жертовного патріотизму та вищих моральних цінностей.
На жаль, таких "перехожих" є немало навіть у вищих коридорах влади. Нещодавно гудів Трускавець огидною, цинічною оргією нардепів. Веселощі, дикі танці вирували під акомпанемент вибухів мін і снарядів на Донбасі. Соромно й образливо це бачити і чути! Можливо, нардепам у Верховній Раді перед кожним засіданням варто показувати кадри з сюжетами реальної війни? Скільки зневіри вони посіяли у душах українців!
ххх
Я не пророк, але плекаю надію, що все у нас буде добре.
Згадалася історія Спарти. Дві з половиною тисячі літ назад країна опинилась в критичній ситуації, не здатна була захищатись перед багатотисячною армією персів. Цар Леонід і триста спартанців прийняли рішення вступити в бій, але для цього був потрібний дозвіл жерців-оракулів. А ті, розбещені грошима, спокусливими незайманими дівчатами, відмовили. Вони були проникнуті страхом, готові були служити окупанту. Спартанці загинули, але їхні героїзм, самопожертва навічно вписані в історію – так само, як і ганьба розбещених жерців.
Чи не схоже діється з нами, коли вищі посадовці-жерці давали нашим воїнам наказ не стріляти? Так було в Криму, так сталося на Донбасі. Історія застерігає. Знаменита Спарта, що проіснувала 200 літ, з боягузтва прогнилих, розбещених жерців зникла з карти Європи. Така ж сама загроза хмарою нависла над Україною. А загиблі хлопці не просто Герої – вони в будень і свято застерігають нас від байдужості, нагадують, що Україна в стані війни, що ворог не спить, що їхній подвиг не марний.
Ще й ще раз поіменно згадаємо кожного з них. Схилімо голови в пошані перед Олександром Абрамчуком, Олександром Артемуком, Олегом Вишневським, Романом Данилевичем, Сергієм Дем'яником, Андрієм Задорожнім, Володимиром Кияном, Ігорем Кірєєвим, Миколою Кравчуком, Андрієм Мостикою, Олексієм Тарасюком, Анатолієм Шиліком, Олександром Ярмолюком, Сергієм Корпачем.
Разом із тим, щира подяка – організаторам виставки "Зерно" за дієву патріотичну місію в ім'я миру і нашої такої крихкої, такої немічної Незалежності.
Анатолій СЕМЕНЮК.
P.S. Коли цей матеріал був підготовлений до друку, я зустрів офіцера ЗСУ пана Ігоря. Він, учасник цієї війни, з гіркотою сказав: "Якби не "добробати", то України вже давно не було б". Я ці слова сприйняв з оптимізмом. Тому що є в нас міць і сила, тому що більше патріотів, ніж байдужих, тому що на місце полеглих встають нові герої, тому що, як каже поетеса, журналістка і небайдужа людина Наталія Шепель:
Батько – зріле зерно
Впало в грунт…
Та не зникло воно,
Пагоном в дітях
Своїх проростає
Жито-життя - триває…
НА СВІТЛИНІ: учні ліцею № 3 імені Лесі Українки під час відвідин тематичної фотовиставки “Зерно” на бульварі Лесі Українки в Ковелі.
Жито – життя – безсмертя
Залишити коментар