Я дуже люблю бувати на ковельських ринках. Наші місцеві базари, як їх називають люди, – це зосередження реальних життєвих проблем, українське суспільство зсередини, де сьогодні панує принцип «купи-продай».
Зрештою, то місце, де ти можеш глибше пізнати життя своїх земляків, не з екрана телевізора, а наяву почути оцінку дій влади (як місцевої, так і верховної), ну й, звичайно, придбати необхідний товар – чи то продовольчий, чи то промисловий.
А ще особисто для мене такі відвідини часто-густо перетворюються у безпосередній контакт із читачами газети, яких на ринках є чимало. Не скажу, що такий контакт носить завжди позитивний характер, але принаймні він щирий, відвертий і, напевно ж, взаємокорисний.
Під час одного з останніх відвідин ковельських торговельних рядів мене перестріла знайома жіночка, яка з перших же хвилин розмови стала підхвалювати «Вісті Ковельщини».
– Раніше я газету час від часу купувала в кіосках, а тепер оформила передплату до кінця року, – повідомила вона.
– А чому так змінилося ваше ставлення до міськрайонки? – поцікавився я.
– Бо ви пишете правду. Навіть, коли подаєте прогноз погоди. В цьому переконалася вся наша сім’я. Збираючи сина на випускну лінійку, яка відбулася не так давно, ми довго розмірковували, як хлопця спорядити на урочистість? Батько сказав: «Одягнись по-літньому. Бачиш, як жарить Сонце і яка спека на дворі».
Бабуся (моя мама) заперечила: «Про всяк випадок візьми парасольку і якусь курточку. Он «Вісті Ковельщини» написали, що сьогодні буде дощ і сильний вітер». Батько обурився: «Який дощ?! Який вітер?! Мало чого понаписують журналісти!».
Я все-таки підтримала маму, і ми пішли на лінійку, прихопивши і парасольку, і курточку. Чи варто говорити, як вони нам стали у пригоді, коли під вечір розгулялася буря і лупонув дощ? Інші діти змокли дощенту, а наш син вийшов, як-то кажуть, сухим із води. То як же вам можна не вірити?.
Я усміхнувся і сказав:
– Дякую за добре слово. Але ж ми пишемо не лише про погоду. В газеті – широкий спектр проблем і подій, якими живуть наші люди…
– Все це правильно, – не заспокоювалася моя співрозмовниця. – Але знаєте, як було приємно, що ви завчасно попередили нас про негоду і, можливо, врятували сина від недуги. Він у нас розумний, але дуже хворобливий. Дякую вам!
Далі продовжувати діалог не було сенсу. Ми розпрощалися і пішли у своїх справах.
Ще раніше під час відвідин ринку мене теж якось зупинила продавець овочів і сказала:
– А знаєте, я у вашій газеті читаю лише некрологи. Решта мені не цікаво.
– Що ж, це теж потрібно. Принаймні знаєте, хто на Ковельщині помер і за ким сумують рідні та друзі.
– Але іноді тих некрологів занадто багато. Чи не можна зменшити їх кількість?
– Це залежить не від редакції. По-перше, не наша вина, що сьогодні так багато людей помирає, іноді – передчасно. По-друге, для багатьох газета – єдиний засіб місцевої інформації, який дає можливість повідомити про смерть рідної людини, висловити їй останню шану, подякувати тим, хто у важку хвилину допоміг організувати похорон, а то й просто поспівчував у горі.
– Ви не перебільшуєте значення поминальних текстів? – запитала жінка, дивлячись на мене з ледь прихованим недовір’ям.
– Ані скільки. А щоб ви переконалися у правдивості моїх слів, розповім таку історію. Декілька днів тому в редакційному коридорі я зустрів знайому із скорботним виразом обличчя і чорною хустиною на голові.
– Що сталося? – співчутливо поцікавився.
– Помер чоловік.
– А з яким візитом до нас?
– Хочу забрати в секретаріаті фото покійного, яке газета надрукувала разом із поминальним текстом.
Мить помовчавши, мовила:
– Не знаю, чи вам говорити, але із цим текстом якась містика вийшла.
Я запитально подивився на співрозмовницю. Вона, хвилюючись продовжила:
– Мій покійний чоловік завжди передплачував «Вісті Ковельщини», уважно їх читав. Особливу увагу його привертали некрологи. Він – старожил міста, багатьох померлих людей знав особисто. Так от, коли відійшов у Вічність, став мені часто снитися. І все уві сні запитував: «Чому ти не подала пам’ятний текст у нашу газету?» Так продовжувалося декілька ночей. Нарешті, я не витримала, прийшла до редакції і подала текст до опублікування.
– І що?
– Ви не повірите, але з тих пір чоловік мені не приснився жодного разу! Як ви думаєте: чому?
– Не знаю, – чистосердечно зізнався я. – На все воля Божа. Можливо, значення має те, що друковане слово – різновид духовного спілкування між людьми, в тому числі й тими, що пішли із життя…
Вислухавши мене з увагою, продавець овочевого кіоску на ринку нічого не сказала. Після того вона більше ніколи не докоряла мені великою кількістю поминальних текстів у газеті.
Цей чоловік частенько заходить у мій кабінет. Не завжди у конкретних справах. Іноді просто, щоб поговорити, дізнатися про останні новини.
Того дня він був чимось схвильований.
– Щось сталося? – обережно запитав я.
– Сталося, сталося! – трохи не вигукнув відвідувач. – Ви от закликаєте передплачувати «Вісті Ковельщини» за гроші, а, виявляється, є добрі люди, котрі свої газети доставляють нам безкоштовно.
– Ну, припустимо, безплатний сир буває тільки в мишоловках. Але кому це «нам» і які газети?
Чоловік дістав із пакета, звідки виглядали пучки редиски і стебла свіжої цибулі, кілька газет і розклав їх на столі. Я уважно переглянув принесене. Більшість із видань мені була знайома, а тому я не особливо заглиблювався у їх зміст.
– Що ж, кожен виживає, як може, – сказав я. – Ми, як і десятки видань нашого краю, завойовуємо авторитет у читача каторжною працею, менеджментом і рекламою, а дехто йде простішим шляхом: вкладає гроші у випуск газет і газеток, які пізніше безкоштовно роздає по місту і селах району. Свого роду бізнес, який має на меті забезпечити перемогу видавцям на майбутніх виборах.
–То все це робиться під вибори? – розчаровано промовив відвідувач.
– Переважно – так. Не виключаю, що після виборів у разі програшу багатих кандидатів у депутати вихід деяких «безкоштовних» газет припиниться. Тому раджу подарунки у вигляді дармових видань приймати, але про «Вісті Ковельщини» не забувати. Бо, як казав мій покійний колега, редактор «Волині» Полікарп Гервасійович Шафета, газета у Ковелі як виходила за перших і других «совєтів», за німців, за культу особи і застою, в роки перебудови і незалежності, так і виходитиме ще не одне десятиліття. Адже старий друг – кращий нових двох.
Чоловік замислився і вийшов з кабінету. Через день зателефонував мені і повідомив.
– Я передплатив «Вісті Ковельщини» на друге півріччя. А конкурс «Передплатіть і виграйте!» будете знову проводити?
– Будемо, – пообіцяв я. – Так що приносьте копію передплатної квитанції.
Отакі-то невигадані історії пережив я нещодавно. По-різному сприймуть їх читачі. Одні – з недовірою, другі – із скептицизмом, треті – з інтересом. Але в будь-якому разі я ще й ще раз повторю: «Вісті Ковельщини» не замінить жодна інша газета.
Бо тільки тут – інформація про те, чим живуть мешканці міста і району, що їх хвилює, як працює влада і які рішення приймає, що робить для того, щоб нам із Вами краще жилося.
А хіба хтось, крім «Вістей Ковельщини», напише про Вас, Ваших батьків, дітей та онуків, розкаже про цікаву долю Ваших знайомих, сусідів, друзів? Де Ви ще надрукуєте листа про свої болючі проблеми, одержите відповіді з вуст «перших» керівників, прочитаєте консультації найкваліфікованіших юристів краю?
Так, у нашій роботі не все бездоганно. Але не помиляється і не допускає недоліків лише той, хто б’є байдики. Ми собі такого не можемо дозволити. Щодня докладаємо багато зусиль, щоб газета вчасно вийшла з друку і два рази на тиждень завітала у домівки своїх читачів.
Нині коло тих, хто може регулярно знайомитися з матеріалами місцевого видання, значно розширилося: в світовій мережі з’явилася інтернет-версія «Вістей Ковельщини». Це означає, що ковельську газету, при бажанні, читатимуть в усіх куточках України, як, зрештою, цілого світу.
Додаткового шарму цьому факту додає те, що користувачі Інтернету зможуть регулярно переглядати у кольоровому зображенні фотосвітлини усіх значимих подій на Ковельщині, а також ділитися своїми враженнями з приводу тих чи інших публікацій. Адреса нашого сайту така: vk.volyn.ua.
Отож, шановні читачі, ми постійно думаємо про Вас, дбаємо про Вас, робимо все, щоб Ви переконалися: «Вісті Ковельщини» – газета для Вас і про Вас!
Передплачуйте і читайте її! Будьте патріотом першої і єдиної на Ковельщині україномовної громадсько-політичної газети!
Микола ВЕЛЬМА.
Р. S. На минулих вихідних знову завітав на привокзальний ринок. Перед входом у нього було незвично порожньо. Видно, правоохоронці, патрульна машина котрих, як завжди, стояла поруч, постаралися на славу, «загнавши» всіх людей всередину базару. Але те, що довелося побачити на самому ринку, правду кажучи, жахнуло. У тісних проходах торгували просто із землі, на якій стояли пляшки з молоком, банки із сметаною, пакети із сиром тощо. Поруч – цибуля, кріп, петрушка та інша зелень, розсада помідорів, перцю, квітів.
– Немає жодних умов для торгівлі, – поскаржилися мені жіночки. –Зігнали нас у кучу, наче стадо тварин.
–То пройдіть трохи далі і торгуйте там. Адже дирекція ринку обладнала спеціальний майданчик для сільгоспвиробників з прилавками.
– Який майданчик? Які прилавки? Їх уже давно нема.
Щоб пересвідчитися у правильності слів жінок, пішов туди, де зовсім недавно стояли прилавки, на яких селяни, власники садово-городніх ділянок реалізували, як колись казали, лишки сільгосппродукції. І тут – та сама картина: люди тісняться і, стоячи майже на колінах, пропонують покупцям свій товар.
– А де ж прилавки? – поцікавився я.
– Не знаємо. Давненько вже їх розібрали і кудись вивезли, – повідомили мені.
– І що тут має бути?
– Теж не знаємо. Кажуть, що ставитимуть нові торговельні кіоски.
– Де тоді будете торгувати?
– Можливо, дирекція ринку знає...
Що ж, цікава ситуація виникла. Я пам’ятаю, як довго і важко вирішувалося питання про виділення торговельних місць жителям села і господарям-одноосібникам з міста. Кінець-кінцем за сприяння влади проблему було розв’язано. А тепер що? Знову починати все спочатку?
Хотілося б з приводу цього почути відповідь директора Ковельського ринку Петра Сороки. Хоча, відверто кажучи, інформацію про майбутню реорганізацію торговельних місць варто було б оприлюднити у «Вістях Ковельщини» раніше. Тоді не довелося б мені чути від людей розпачливе:
– Напишіть в газеті, що ж нам роботи далі, де торгувати? Зрозумійте: для декого з нас тих декілька гривень, які виручаємо на базарі, – єдина надбавка до пенсії, якої так не вистачає на прожиття…
М. В.
НА ЗНВМКУ: ковельський меценат і благодійник Юрій РАХЛІНСЬКИЙ вручає придбаний за власні кошти подарунок — електродуховку багаторічному читачу "Вістей Ковельщини", одному з переможців традиційного конкурсу "Передплатіть і виграйте!" Петру ДУБІКУ.
Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.
Залишити коментар