Сьогодні в Україні надзвичайно важкий час – війна. Її чорна хмара накрила багато родин. І чи не найголовніше для кожного – не втратити себе у жахливій круговерті, вистояти. Не досить просто жити, виживати. Важливо запалити своїм вогнем любові навколишній світ.
Є люди, від спілкування з якими неодмінно отримуєш задоволення. Їх не часто можна зустріти, але коли з такою людиною поспілкуєшся, то гарний настрій гарантований. Виникає бажання неодмінно розповісти про їх іншим.
Одна з них – Галина Артемівна Грицюк, друга — Марія Володимирівна Козачок з Голоб. Перша – вчителька, все життя в школі, інша санітарка, яка життя присвятила роботі в лікарні. Обоє нині – голобчанки. Обоє поєднали в собі найкращі риси жінки- трудівниці, жінки-матері. Для них сім’я, діти – це найбільше щастя. Попри все, ніколи не схиляли голів перед труднощами. Долати їх завжди допомагали працелюбність, турбота про рідних, щирість.
Жінки навчились цінувати окраєць хліба, зароблену копійчину, поважати працю. У кожної з них багато доброго, справедливого, мудрого.
Але у кожної своя доля, своя дорога життя. Десь там, за сивими туманами, перетнулись їх життєві шляхи в селищі. Тут летять, відлітають у Вічність роки. Але вони ніколи не зітруть з пам’яті спогадів про війну, дитинство, юність. На їх віку було всього: і доброго, і поганого, і світлого, і темного.
l
Марія Володимирівна Козачок народилась у с. Бруховичі в далекому 1927 році. Нелегкий то був час. Коли виповнилось 9 років, не стало матері. Її замінила мачуха. І все було б, можливо, добре, якби не війна. Батько назавжди лишився на полі бою, а діти пізнали нелегку ціну сирітського хліба. І нині Марія Володимирівна іноді задумується, як тоді вижили. Складним було повоєнне життя. Працювала за обід, якусь одежину. Так і минали роки в праці й турботах.
І хто зна, як би склалася доля, якби в Голобах не відкрилася лікарня. Її, худеньку, маленьку на зріст, взяли на роботу в пологове відділення.
«Не можна було передати мою радість, — згадує ветеранка. – 5 кілометрів було до Голоб, і робота не з легких, але я труднощів не відчувала». У трудовій книжці – один запис: «В 1946 р. прийнята на роботу в Голобську лікарню». З тих пір – пів століття на одному місці. Її завжди хвалили, ставили в приклад, поважали за працелюбність, старання, відповідальне ставлення до своїх обов’язків. Як пам’ять про ті часи – багато подяк, грамот і … спогади.
Згодом вийшла заміж за хорошого хлопця. Доля подарувала молодій парі двох дітей: донечку Валентину, сина Анатолія. Життя пройшло у праці, домашніх клопотах, турботі про дітей. Сім’я мудро виходила з різних життєвих ситуацій, зберігши впродовж 66 років повагу, любов один до одного. Вже пішов у засвіти господар дому, а діти покінчали навчальні заклади, працюють на відповідальних посадах. І завжди поспішають до батьківської хати.
Не дивлячись на свій вік (незабаром 99), Марія Володимирівна ще дає собі раду. Сама вдома, правда, рідко буває: навідують добрі сусіди, друзі, соціальний працівник. Порядку, чистоті в обійсті можуть позаздрити навіть деякі молоді господарки.
Марія Володимирівна дуже любить читати. Книжки вже їй заважко, а от газета – для душі.
«Скільки себе пам’ятаю, — стверджує, — наша районна газета завжди була в домі. Це – обов’язково. Чоловік дуже її любив, ми часто обговорювали ту чи іншу статтю, подію. Читаю газету, потім перечитую, бо цікаво. Все своє, рідне.
Дивно, що дехто каже: «Телевізор подивлюсь, і вистачить». Мій «телевізор» ось тут на столі – всі газети за рік. Зберігаю ті, де йдеться про селище, людей, яких знаю».
l
«Життя є життя: воно ставить свої перепони, труднощі, але на те дав Бог людині розум, щоб вміти їх долати, не нарікаючи на свою долю», — говорить Галина Артемівна Грицюк, ветеранка педагогічної праці. Про неї кажуть: «Вчитель від Бога». Відмінник народної освіти України, нагороджена багатьма почесними грамотами, подяками, медаллю “За трудову доблесть”, орденом Трудового Червоного Прапора.
А до визнання і заслужених нагород привела довга дорога вчительської праці, котра розпочалась в її рідному селі Вівчицьк, де народилась, де пройшли дитячі роки. Пізніше стала працювати в Голобській середній школі. Спочатку – вчителем, а згодом – заступником директора з початкової освіти.
І де б не працювала, кожен урок педагогині запам’ятовувався дітям надовго, бо це було цікаво, корисно. Її методичні розробки – важливий внесок у запровадження нових методів навчання й виховання учнів молодших класів. Цими розробками користувались у методичних кабінетах Києва, Луцька, Ковеля. Свою роботу вчителька за покликанням любила над усе. Любили Галину Артемівну й діти, поважали батьки.
В ті далекі часи робота вчителя виходила за межі школи. Незважаючи на зайнятість, брала активну участь у громадському житті селища. Жінку неодноразово обирали депутатом селищної ради, членом виконкому.
І нині, перебуваючи на заслуженому відпочинку, не сидить без роботи. Зустрічається з молодими колегами, дітьми. Біля її домівки з ранньої весни до пізньої осені – розмай квітів, що радують односельчан.
А ще вона, маючи вільний час, творить цікаву поезію. В її доробку – три книги. Зокрема, «Вівчицьк. Книга життя мого села” – це своєрідна біографія родоводів її односельчан, історія села. А ще є «Голос рідної природи», «Стежками дитинства».
Вдома завжди був надійний тил, який забезпечував чоловік Адам Андрійович. З ним творили сімейний вінок більше 50 років, вплітаючи в нього кольори добра, любові, радості. На жаль, пішов уже з життя. Доля подарувала двох синів. Розлетілись діти, давно створили свої сім’ї, тішать матусю своїми успіхами, теплом сердець, усмішками онучат.
Кожному з них невгасимим вогником світить мамине до болю близьке вікно. Завжди поспішають на мамин поклик, котра гарячим серцем розбиває кригу зла і біди або просто заспокоїть.
Свій 92-й рік народження Галина Артемівна зустріла в доброму настрої, бо цього додали друзі, колеги. Вчителька і нині веде активний спосіб життя. Вона – життєлюб. Як і колись, так і нині її зігріває любов і повага до нашої міськрайонної газети.
«Газета – чудовий дар для нас, ветеранів, бо книги читати не завжди під силу, а газета завжди цікава, і на всі питання дасть відповідь».
Дійсно, газета корисна і потрібна. У Галини Артемівни – оформлено ряд папок з вирізками із «Вістей Ковельщини» різних років видання. Тут корисні поради, інформація про лікування травами, смачні й поживні рецепти. Папок більше 10. Це ніби енциклопедія знань і досвіду, написана самим життям.
l
Ось так живуть у селищі дві жінки, які завжди на виду і в повазі односельчан. Різні професії, а такі близькі дороги їх життя, пов’язані з селищем.
Нехай же ще довго не спішать літа на Ваш поріг, дорогі землячки, а подальші роки будуть здоровими, оточені увагою і турботою про Вас!
Валентина СІЧКАР,
громадський кореспондент газети «Вісті Ковельщини».
Сьогодні в Україні надзвичайно важкий час – війна. Її чорна хмара накрила багато родин. І чи не найголовніше для кожного – не втратити себе у жахливій круговерті, вистояти. Не досить просто жити, виживати. Важливо запалити своїм вогнем любові навколишній світ.
Є люди, від спілкування з якими неодмінно отримуєш задоволення. Їх не часто можна зустріти, але коли з такою людиною поспілкуєшся, то гарний настрій гарантований. Виникає бажання неодмінно розповісти про їх іншим.
Одна з них – Галина Артемівна Грицюк, друга — Марія Володимирівна Козачок з Голоб. Перша – вчителька, все життя в школі, інша санітарка, яка життя присвятила роботі в лікарні. Обоє нині – голобчанки. Обоє поєднали в собі найкращі риси жінки- трудівниці, жінки-матері. Для них сім’я, діти – це найбільше щастя. Попри все, ніколи не схиляли голів перед труднощами. Долати їх завжди допомагали працелюбність, турбота про рідних, щирість.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 5
Четвер. Мінлива хмарність.Температура: 10оС. Вітер південно-західний помірний.
Дехто з нас (а, може, й більшість) сповідує принцип: «Прожив день – і слава Богу!». Як правило, ми цінуємо сучасне, шануємо нині сущих, окремим з них співаємо дифірамби. Коли ж події і люди відходять у минуле, згадуємо їх дуже рідко або взагалі забуваємо.
Авторська сторінка Анатолія Семенюка
Сьогодні в Україні надзвичайно важкий час – війна. Її чорна хмара накрила багато родин. І чи не найголовніше для кожного – не втратити себе у жахливій круговерті, вистояти. Не досить просто жити, виживати. Важливо запалити своїм вогнем любові навколишній світ.
Як відомо, в колишньому срср сексу не було. Про це якось на так званому центральному телебаченні під час проведення одного з перших американсько-радянських «телемостів», яке вели Філ Донаг’ю та Володимир Познер, гордо заявила московська патріотка.
14 листопада, п’ятниця
Овен. Цього тижня з’явиться нагода проявити свої лідерські здібності. Час відповідальності не лякає вас, навпаки — дає поштовх йти вперед. Четвер видається ключовим для нових стартів, особливо у справах, де потрібна підтримка колег. 