Повідомлення в номер / Минають роки, але біль не вщухає

...Чорною плямою лягла Чорнобильська трагедія на нашу Україну, яка трапилася  26 квітня 1986 року о 1-й год. 21 хв., коли всі мирно спали.  Відтоді для багатьох з нас  розпочався  новий відлік часу. 

Лише завдяки самопожертві ліквідаторів, багато з яких заплатили власним життям і здоров'ям, вдалося локалізувати аварію та врятувати країну і світ від радіаційного забруднення. До ліквідації наслідків аварії були залучені тисячі фахівців різних професій.

Отримуючи великі дози опромінення, інженери, будівельники, шахтарі, енергетики, водії, військові, лікарі – усі, хто пішов тоді не тільки за наказом, а й за покликом серця, зупинили невидимого і дуже підступного ворога.  

З цим жорстоким відліком часу, який поділився на дві частини й отримав в народі назву "два кольори",  зіткнулися й наші земляки – подружжя ковельчан – Віктор та Алла Апостоли. Щоправда, Віктор Петрович родом з Могилів-Подільського, що на Вінничині, але вже багато років наше місто для нього близьке і дороге серцю. 

Від дня чорнобильської трагедії минуло немало літ (авт. – понад 35), життя внесло свої корективи. Однак Віктор  та Алла Апостоли   залишилися такими ж відважними та інтелігентними, як і тоді, у далекі 80-ті. Скромні, мудрі, ввічливі, симпатичні, прості у спілкуванні. На жаль, з підірваним здоров'ям…

Про те, що подружжя Апостолів з перших днів були очевидцями тих страшних подій, брали участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС у зоні відчуження,   дізналися випадково, адже вони ніколи не афішували, що пережили жахіття найстрашнішої катастрофи людства.

І хоч кожен рік віддаляє від цієї трагедії,  з наближенням особливої дати – 14 грудня, що вписана в історію як день вшанування учасників ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС, й досі щемить серце за загиблих на чорнобильській землі. Стискається воно від болю, коли зустрічаєш справжніх ліквідаторів, в яких скалічена душа, розбиті надії і сподівання.

…Ту мирну весняну українську ніч на берегах Прип'яті подружжя Апостолів  не забудуть ніколи. Вона була, як тоді здавалося, найтихішою, найтеплішою і такою звичайною та лагідною. І не сповіщала про біду…

…Історія їхнього знайомства і кохання, можливо, вам видасться чимось схожою на інші. Але, повірте, це не так.  Їхня історія особлива і зворушлива, а почуття витримали сильний вітер, зимові снігопади, проливні дощі, палюче Сонце. В біді та радості, в здоров'ї та недузі аж, сподіваюсь, до самої старості – так можна охарактеризувати цю приємну пару.

Дружба у Віктора та Алли зав'язалася під час навчання в Рівненському інституті інженерів водного господарства, куди вони успішно склали  іспити. Високий, статний, розумний хлопець з Вінничини, який був старостою групи, дуже сподобався Аллі. А Віктор, щойно побачивши симпатичну волинянку, відразу зрозумів, що це – саме та дівчина, з якою мріє прожити все життя. 

Молоді люди почали зустрічатися ще з першого курсу. З тих пір не розлучалися. На третьому курсі одружилися. Навчалися старанно, сумлінно, відповідально. Закінчили інститут з “червоними” дипломами.  Дипломовані спеціалісти мали змогу обрати перше робоче місце. Віктор та Алла зупинили свій вибір на  Чорнобилі. У 1985 році (за направленням) працевлаштувались у Чорнобильське управління осушувальних систем. Спочатку Віктор Петрович займав посаду начальника механізованого загону, а трохи згодом – головного механіка управління. Алла Яківна працювала інженером-гідрометром Ільїнецької експлуатаційної дільниці.

– В новому місці нам дуже сподобалось. Ми жили неподалік міста енергетиків, тоді ще мирної Прип'яті. Місто Прип'ять виглядало гарним, молодим, квітучим, затишним і красивим, забезпечувалося  продовольством та промисловими товарами за  першою  категорією, – розповідають, доповнюючи один одного, наші співрозмовники. – Ніби зараз перед очима дитячий садочок, який був розміщений на лісовій території, дерева тут не вирубували. Серед цієї зеленої краси прогулювалися щасливі мами з дитячими візочками. 

Жили, працювали, усе було спокійно до певного часу  (неповний рік).

…26 квітня, 1986 рік, вихідний, субота. Віктор та Алла  на той час були вдома. Нічого не віщувало біди.  Їхні сусіди, що працювали на атомній,  прийшли із нічної зміни і повідомили, що трапилось непередбачуване…. Наші земляки побачили, що в небі літають вертольоти, з яких на станцію скидають мішки. Від будинку, де мешкали молоді люди, по прямій до атомної не більше 4 км. 

Гвинтокрили сідали неподалік лісу. Розпочалася масова евакуація. Разом з іншими подружжя Апостолів евакуювали в райцентр Іванків (за 40 км від Чорнобиля). Там знаходилася дільниця, на базі якої сформувалось Чорнобильське управління осушувальних систем. 

 Залишивши буквально усе у своїй домівці, Віктор та Алла  взяли з собою  документи, деякі речі та приїхали  на Волинь, у м.Ковель, до батьків Алли.

– Приїхали на мою батьківщину у тому, в чому вийшли з квартири, – з сумом пригадує Алла Апостол. – Мої батьки дуже здивувалися, що ми прийшли з нічного  потяга. Віктор сказав нашим рідним не наближатися до нас близько, а одяг наш спалити, адже в ньому могло бути багато опромінення. Я залишилася у батьків. Віктора відкликали  назад на роботу. Трохи згодом поїхала за ним. Спочатку брала проби води на радіоактивність  в свердловинах,  річках. Але це тривало недовго, бо за рішенням керівництва, жінки могли залишити зону техногенного лиха. Але того невеликого відрізку часу вистачило, аби наразити себе  на небезпеку і мати проблеми зі здоров'ям, адже перші дні були найжорстокішими.

– Повернувся в зону лиха після травневих свят, – продовжує розповідати Віктор Петрович. – Відповідав за численну техніку, яка знаходилася по всьому Чорнобильському районі. Склалось так, що наші екскаватори чистили канали під самим реактором. Хто ж тоді знав, що буде аварія таких масштабів? З Києва надійшла вказівка  зібрати всю техніку. Їздив, збирав разом з хлопцями. Екскаватори вантажили на трейлери. Як не прикро про це говорити, але залізо було дорожче за людей. Постягували всю техніку і відвозили на могильник. Пізніше вивозили з Чорнобиля в Іванків документацію, трудові книжки. Це, все ж таки, людські  долі.

Коли Чорнобильське управління осушувальних систем перейшло в Іванків, ми продовжували брати участь у ліквідації наслідків техногенної катастрофи.  Наближався паводок, передбачалося, що велика вода накриє зону лиха і всю ту нечисть змиє в  малі річки, які живлять  Прип'ять і Дніпро, а тоді вся Україна буде споживати цезій  і стронцій. Наше управління задіяли у ліквідаційних роботах та перейменували у водоохоронне. Ми насипали  дамби вздовж малих  річок, щоб з полів вода не потрапила в річки. Завозили спеціальний матеріал цеоліт, який затримував радіацію, але пропускав воду. 

Люди розраховувались, залишали місто. Доводилося коригувати цю роботу і вдень, і вночі. Раз на тиждень нам видавали новий спецодяг та респіратори. Все було суворо, без перепусток на територію міста заїхати  неможливо.  З поставленими завданнями ми справились за півтора місяця. 

Ніколи не забуду випадок, коли на території поблизу реактора заглох робочий автомобіль. Виміряв рівень радіації дозиметром, то потужність випромінювання становила порядку 50 рентгенів за годину. 

Коли дамби було засипано, а реактор закрили, стало трохи легше. Ми займалися ремонтними роботами за межами зони відчуження. Людей спочатку не було зовсім, тільки ті, що були на місці. З'явилися “партизани”. То тут, то там процвітало мародерство. Ніхто не знав, що робити далі. Досі не вкладається в голові, що в Чорнобилі, 1 травня 1986 року, пройшов парад. Нас запевняли, що це всього на кілька днів, чи тижнів і скоро всі повернуться назад. Все затягнулось на довгих 35 років, і вже ніхто туди не повернеться.

– Вікторе Петровичу, Ви дивилися смерті у вічі, але, мабуть, до кінця не усвідомлювали у якій небезпеці перебували?

– Відверто кажучи, не розуміли, які масштаби матимуть наслідки цієї трагедії і наскільки боляче відобразяться на нашому житті. На те, що “першить” у горлі, не звертав особливої уваги. Думалося: продуло, а голос сідав. Проблеми зі здоров'ям стали проявлятися через 5 років після пережитого. Пережито дуже багато, але боляче і неприємно про це згадувати. 

– Як склалося Ваше життя після Чорнобиля?

– Вже не один рік проживаємо у Ковелі. У нас дорослий син, закінчив Києво-Могилянську академію, проживає у Києві. Ми щасливі, бо Господь нам подарував радість батьківства. Сина виховували так, щоб він завжди брав відповідальність за свої вчинки, працював чесно, сумлінно, досягав всього в житті сам і розраховував лише на власні сили. Дружина Алла Яківна працює у Ковельській міській раді, я працюю у ТОВ “ВО  "Ковельсільмаш".  У чорнобильській зоні в нас залишилися друзі, з якими спілкуємося, підтримуємо теплі дружні стосунки, а багато з них уже відійшли у Вічність. Радіємо кожній миті життя і дякуємо за це Богу.

ххх

Тоді, 35 років тому, люди зітхнули полегшено: саркофаг готовий і загрози життю більше немає. Хоч усі добре розуміли: попереду довгий шлях, який потребував величезних зусиль, новітніх технічних рішень, фінансових ресурсів для подальшої ліквідації наслідків аварії, а для багатьох – роки лікування.  Масштаби лиха та важкість наслідків стали найтяжчими в історії нашої планети. 

НА ЗНІМКУ: подружжя Віктора та Алли АПОСТОЛІВ.

Фото автора.