Повідомлення в номер / Єдина на всю Україну!

Щороку 9 листопада, у День української писемності та мови, Українське радіо проводить всеукраїнський диктант національної єдності. Він задуманий як своєрідний флешмоб чи акція єднання навколо рідної мови, участь у якій може взяти кожен охочий. Автором тексту цього року став письменник Юрій Андрухович, який і читав його. У тексті диктанту були слова на перевірку нового правопису. Цьогоріч писали диктант 14 573 учасники. Всього однієї помилки припустилися три учасники, по дві помилки зробили 12 людей, які надіслали свої роботи на перевірку. А наша землячка Галина Шура – єдина, хто у надісланій роботі не зробила жодної помилки!

Галина Шура – вчителька із майже 36-річним стажем, викладає українську мову і літературу та зарубіжну літературу.

– Радіодиктанти національної єдності почала писати не одразу, спочатку лише прослуховувала, – розповідає Галина Серапіонівна. – Але хотілося приєднатися й собі до такого масштабного проєкту, випробувати свої знання. Якось писала з дев'ятикласниками, відправляла до Києва, але припускалася помилок. А 2017 року отримала поштою пакунок від Українського радіо, де був диплом за бездоганне написання ХVІІ радіодиктанту національної єдності за підписом генерального продюсера Дмитра Хоркіна і дві книги в подарунок. Зраділа, поклала диплом до свого портфоліо і писала далі. 

Минулого року пропустила через хворобу, тому чекала 9 листопада. Захотілося більше дізнатися про автора тексту Юрія Андруховича: шукала відомості про нього в інтернеті, знайомилася з творчістю. Через карантин не змогла писати з учнями, тому День писемності зустріла в умовах дистанційного навчання. Диктант сподобався, над деякими словами і розділовими знаками довелось подумати, бо були сумніви щодо написання. Розуміла, що не так все просто, має бути щось складніше.

Відправила свою роботу і на трохи забула про неї. А тут, як сніг на голову – перемога! Ще й одна на всю Україну з такої кількості листів! Не відразу повірилось. Та коли почали телефонувати спочатку директор школи, колеги, знайомі, журналісти, а потім і Дмитро Хоркін, зрозуміла, що справилася без помилок. Не могла відразу оговтатися через хвилювання. Але клопоти по роботі та дому трохи заспокоїли, повернули до повсякденних обов'язків.

– Розкажіть, у якій сім'ї Ви виховувалися?

– Народилася і виросла я в звичайній сім'ї: тато – житель села Гірники, працював кіномеханіком (старше покоління знає таку професію), мама – уродженка Полтавщини – починала трудовий шлях бібліотекарем в Турі, у 60-ті роки працювала головою Гірницької сільської ради, де й познайомилася з майбутнім чоловіком. Створили сім'ю, побудувалися в Ратному, працювала у ветеринарній лікарні бухгалтером, касиром. Крім мене, у батьків народився син Петро, який після служби в армії на БАМі там і залишився. Зараз проживає  з сім'єю в м. Спаськ-Дальній Приморського краю.

– А хто ж прищепив Вам жагу до знань?

– Навчалася я в Ратнівській школі, була «хорошисткою». Завдячую вчителям української мови і літератури та російської мови і літератури Кушнірук Ганні Тихонівні (нині покійна), Корсак Юлії Корнилівні – саме вони навчили мене любити мову і літературу. Пам'ятаю, що ще в дитинстві садила ляльок на диван і «навчала» їх грамоті, хоча мріяла бути й медиком. Диктанти писала разом із мамою. Останні роки свого життя мама була сидяча, тож мала чи не єдину втіху – слухала радіо. Приходжу зі школи, а мама розказує, що слухала і писала диктант. Був диктант, де вона лише одну помилку зробила.

Після закінчення 9-го класу спробувала вступити до Луцького педагогічного училища. Успішно склала іспити і була зарахована на дошкільний відділ. Закінчивши заклад, з дипломом вихователя повернулася на Ратнівщину. Запропонували роботу в дитячому садку села Прохід. Колектив мене, молодого спеціаліста, зустрів привітно, допомагав у всьому. Саме тут і почалася моя трудова біографія.

Саме тут я зрозуміла, що не помилилась у виборі професії: любила, навчала і водночас виховувала діток. Пропрацювала чотири роки.

– Як розпочинали свій педагогічний шлях у школі села Комарове?

– На весіллі у подруги зустріла свою долю. Це був хлопець з села Комарове, з яким одружилися. Народилася донечка. А в 1993 році в Комаровому збудували школу-сад, куди перевелася працювати вихователем. Село ожило, помолоділо. Але наприкінці 90-их садочки почали закривати, продавати. Тому вийти на свою роботу після другої декретної відпустки (народився син) не змогла. 

Тодішній директор школи Марта Артемівна Миронюк (уже покійна) запропонувала години української. Вступила заочно до ВДУ імені Лесі Українки на філологічний факультет. Навчалася сама і вчила дітей. Було важко, але допомагали рідні: постійно відчувала їхню допомогу і розуміння. Мабуть, тому, що і свекруха – вчителька-пенсіонерка Галина Миколаївна Ярова, яка виховала не одне покоління комарівців.

Отримала диплом вчителя української мови і літератури 1995 року. До цього була шкільним бібліотекарем (мала змогу читати нові надходження), підміняла відсутніх вчителів і продовжувала вивчати рідну мову. З 2008 року викладаю українську мову і літературу та зарубіжну літературу, маю класне керівництво. Намагаюся сіяти розумне, добре, вічне: передаю знання учням, займаюсь самоосвітою, щоб йти в ногу з часом. Але нинішні учні відрізняються від попередніх тим, що пропадає бажання вчитися. 

З'являються такі, які лише відбувають навчання. Ми, вчителі, намагаємося таких зацікавлювати, бо народна приказка каже: "знання за плечима не носити", і десь, колись вони згодяться. Наша школа гордиться випускниками, які навчалися і навчаються на державній формі у найпрестижніших вузах Києва, Вінниці, Тернополя, стають хорошими спеціалістами.

І дуже хочеться, щоб ці діти, наші онуки навчались у світлій, просторій, ще зовсім молодій школі, щоб у невеличкому мальовничому селі на березі річки Прип'ять і далі зводилися новобудови і лунав дитячий сміх.

Наступного року залучу до написання радіодиктанту національної єдності своїх учнів, хай читають і показують свої знання.

Бо читання книг спонукає писати правильно. Читайте, пишіть, надсилайте. І успіх вам обов'язково посміхнеться!