Повідомлення в номер / Життя – в любові до дітей, або Щаслива доля Валентина Наріжного

ххх

В народі побутує легенда. Жила жінка-одиначка із своїм дитям у бідності. Якось пішла з ним  у ліс за хмизом, щоб хату зігріти, і натрапила на печеру, в якій – скарб із срібними, золотими коштовностями. Загорілися очі. Набрала, скільки могла, та мерщій додому. А вдома голос віщий: «Ти нічого не забула?». Спохватилась бідолашна – сина в печері залишила!

Часто-густо і в наш час таке буває. Батьки в погоні за матеріальними статками, грішми, празністю буття забувають про виховання своїх дітей. Але Господь все бачить. Він посилає до цих (і не тільки) дітей тих, хто вкладає у них душу, вселяє любов, спрямовує свідомість до пізнання цього незбагненного світу, розвиває творчий потенціал і т. д. 

Саме таким від Бога педагогом, вчителем і вихователем є Валентин Миколайович Наріжний. Його життя віддане дітям в повному обсязі, без сумнівів і вагань.

Ось що повідав пан Василь, батько двох дітей, які  навчались, виховувались під крилом Валентина Миколайовича: «Всім серцем відданий улюблений справі, справжній професіонал, вмілий організатор навчального процесу для учнів – як батько і водночас як щирий друг».

Солідарна з цими судженнями і пані Лариса, колега по роботі: «Привітний, душевний, товариський. Він завжди в пошуках нового, передового, незвіданого. Його люблять учні, поважають батьки, наслідують колеги-вчителі».

Вищесказане підкріплюється не тільки пошануваннями, але й нагородами за його конкретні багаторічні заслуги. Валентин Миколайович відзначений орденом  Трудового Червоного Прапора, медаллю «Ветеран праці», нагрудним знаком «Відмінник освіти України». Він – Заслужений вчитель України. 

З якого ж джерела пульсують витоки успішної особистості? Як виростають орлині крила для злету?  Я не фаталіст, але думаю, що стежину долі визначає Господнє провидіння. І той, що наполегливо йде по ній, досягає успіху.

Сімейне гніздечко в селі Мануйлівці, що на Полтавщині, було зруйноване війною: у 1943 році, на фронтах Другої світової, загинув батько, залишивши хлопця напівсиротою. Мама, за фахом – педагог, незважаючи на повоєнні труднощі та бідності, старалась дати сину освіту. Вона вклала у свідомість сина золоте правило: успіху в житті добивається той, хто вчиться, працює і без втоми йде до поставленої мети.

Сімейні обставини змусили Валентина і маму переїхати на Волинь до старшої сестри. Спочатку мешкали в Старій Вижівці, а потому – в Ківерцях, де Валентин закінчив середню школу.

Романтика кликала в незвідані далі. Поїхав поступати в Ленінградське вище військово-морське училище. Після успішного складання вступних іспитів приймальна комісія відмовила в навчанні: мовляв, вага тіла мала – 48 кілограмів. Який з нього  моряк? Вирішив вступати до Ленінградського авіаприладобудівного інституту.  І тут не склалося – нема місця в  гуртожитку.

Так провидіння долі привело хлопця до Луцького педагогічного інституту ім. Лесі Українки.

Це був перший крок до майбутнього успіху.  А ще  ж спеціальність яка: фізика та основи виробництва! Вже на четвертому курсі студента Валентина Миколайовича Наріжного скеровують в Облапську школу (на Ковельщині) викладати фізику та математику й навіть, німецьку мову. Так він вчиться, закріпляє теорію практикою.

Після успішного закінчення вузу – служба в армії у військах космічного зв’язку в Криму. Цікаво, що туди неодноразово приїжджав генеральний конструктор космонавтики Сергій Корольов. Офіцери і солдати цим особливо пишалися. 

У 1965 році повертається на Волинь, але вже до міста Ковеля, куди  переїхала з чоловіком старша сестра. Валентина Наріжного невдовзі призначили завучем Білинської школи, де викладав улюблені предмети: фізику, математику та інші точні  науки.

Гей, мій зацікавлений читачу, а чи не пора до ліричного відступу? Саме в цьому чарівному озерному селі, де хати сільські купаються в квітучих садах, де працьовитих селян будять до роботи голосисті соловейки, де запахи бузку п’янять і хмеліє голова, гарний легінь Валентин закохався в красуню Валентину, викладача фізкультури. Закохався раз і назавжди. Закохався, щоб долати в парі негаразди життя і через бурі та шторми летіти до спільних перемог та звершень.

Ще раз нагадаємо про провидіння долі, бо саме воно вело юного Валентина з далекої Мануйлівки до волинського Білина, де щастя чекало. Але це – тільки невеликий штрих до успішної ходи.

У 1966 році педагог перейшов на роботу в Ковельську середню школу №1, в якій працює і творить до сьогоднішнього дня.

Порахуй, мій шановний читачу, скільки-то  праці, сил, здоров’я віддано улюбленій школі. Унікальна арифметика – 56 років (!). Чим не рекорд Волині? В цих пройдених з гідністю роках – сотні доброчинних справ. Це  організація фізико-технічних гуртків, обладнання (з гуртківцями) дистанційного управління  проекційною та звуковідтворювальною апаратурою в кабінетах фізики, хімії, біології, математики, створення кабінету трудового навчання, розробка і монтаж пульту керування автоматизованою системою навчання та контролю. А ще у 1977 році втілено в життя проєкт шкільного телецентру, який був одним із перших в Україні, та багато іншого.

Але найголовніше в цьому рекордному відрізку часу – це любов до дітей, рідної школи, до своєї професії та творчої справи. Відзначимо, що за цими здобутками – самовіддана  праця, самовдосконалення і одержимість, про які треба писати широкоформатну книгу. Спробуймо дізнатися про головне в розмові з героєм нашого нарису. 

— Валентине Миколайовичу, життя вдалося?

— Думаю, що так.

— В чому його головна суть?

— Життя – це рух. Від живого споглядання —  до абстрактного мислення  і до практики.

— З висоти пройдених літ,  яке Ви бачите найвагоміше досягнення своєї творчої праці?

— Важко виділити. У всіх задумах, здобутках і втіленнях:  праця – душа моя та учнів. І все ж, мабуть, –  шкільний навчальний телевізійний центр. Над цим проєктом ми працювали в позаурочний час, бувало, до глибокої ночі. Дітям було цікаво, і вони не спішили додому. Часом батьки приходили, але коли бачили нас в технічно-творчій роботі, заспокоювались. Вони розуміли, що саме тут формується тісне ставлення до життя і майбутньої професії. 

— Де ще втілювали в життя подібні проєкти?

— Такими розробками займалися учні та педагоги в школах Луцька, Вінниці і Донецька. Міністерством освіти наша школа була визначена як базова. У нас проводилися  Всеукраїнські семінари, і ми ділились своїм передовим досвідом з іншими.

— В двох словах: у чому суть винаходу?

— На другому поверсі школи був змонтований пункт управління, який проводовою мережею з’єднувався з кабінетами. «Диспетчер» по заявці викладача вмикав ту чи іншу програму, і учні не тільки слухали  розповідь вчителя, а й наочно бачили все на моніторі, чим суттєво покращувалось засвоєння матеріалу.

— Непросто було, адже це – апаратура, монтаж, розробка програм?

— Посудіть самі: тільки на з’єднання пульта управління з кабінетами витрачено більше як 5 кілометрів проводів. 

– Успіх учителя, педагога, вихователя – в його учнях. Ваші вихованці досягли визначних успіхів?

— Розлетілися вони, мов пташенята, по всій Україні та за її межами. Всіх не згадаєш. Ростислав Кузьмич був дублером космонавта Леонова, Володя Пузир – професор, доктор технічних наук харківської Академії залізничного транспорту. Олег Самчук (молодший) – головний лікар провідного медичного  закладу у Львові, Віктор Леончук – успішний бізнесмен в Бресті…

— Творчим людям часто пропонують керівні посади. Як із цим?

— Пропонували, і не раз. Я відповідав: «Краще я буду  хорошим вчителем, аніж поганим «директором».

— Світ жорсткий. В людях не розчаровувалися? 

— Мені щастило на добрих людей. На моєму шляху разом зі мною завжди працювали щирі, розумні, порядні особистості. І я цим тішуся – таке багато значить в житті.

— Ви гарно виглядаєте. Відкрийте таємницю здорового способу життя.

— Ще з студентських років моїм пріоритетом був спорт. Займався фехтуванням, був кандидатом у майстри спорту. Досяг другого розряду у лижному спорті, а ще непогано стріляв з малокаліберної гвинтівки.

— Ваше хобі?

— Гриби влітку, але найголовніше – моделювання, на основі якого можна досягти практичного результату.

— Крім школи, чим живете?

—Тішуся онучками Софійкою та Настунею, опікуюся донькою  Світланою, яка, на жаль, має проблеми із здоров’ям  і, звичайно, проникаюсь долею сина Ігоря.

— Що ж, Валентине Миколайовичу, дякую за цікаве спілкування. Переконаний, що сказане Вами відгукнеться добрими справами в душах колег та учнів, і не тільки.

2022-й – це Ваш ювілейний рік. Вітаємо і віншуємо добрим словом із побажаннями міцного здоров’я, нових творчих злетів. Щасти Вам!

Розмову вів 

НА СВІТЛИНАХ: миті життя Валентина НАРІЖНОГО та членів  його сім’ї.

Фото з сімейного архіву.