Повідомлення в номер / Олена Теліга – символ незламності і сили духу

7 грудня 1941 року з’явився таємний наказ Гітлера щодо ставлення до ворогів Рейху та тих, кого «неможливо залучити до позитивної співпраці». Правдива історична оцінка віддзеркалює нам причини і наслідки німецько-фашистської окупації 1941-1943 років завдяки тому, що не є таємницею  матеріали з грифом «Секретно» справ НКВС та КДБ, що стосуються Києва.

З тих матеріалів  довідуємося, що з вересня 1941 року до кінця вересня 1943 року Бабин Яр, став місцем регулярних розстрілів і захоронень, які проводили органи нацистської поліції безпеки та айнзанцгрупи СД разом з військовою та цивільною владою Києва. Жертвами нацистів стали євреї, роми, радянські військовополонені, українські націоналісти та загалом усі ті, кого гітлерівці вважали своїми ворогами. Бабин Яр – це некрополь для більш,  аніж 100 тисячі цивільних громадян та військовополонених.

Нацистське «Донесення про події в СРСР», №16 від 4 лютого 1942 року свідчить: «У Київській області боротьба проти комуністів все більше трансформується в боротьбу проти національних українських формувань… Конфіскований письмовий матеріал, а також  свідчення різних арештованих в останній час прихильників Бандери знову доводять, що прихильників Бандери неможливо залучити до будь-якої позитивної співпраці. Тому лишається тільки повністю знищити цей рух».

Нацисти розгортають репресії  не лише проти бандерівців, але й представників інших течій українського визвольного  руху. Загалом у Бабиному Яру загинув 621 український патріот. Тут обірвалося життя української поетеси Олени Теліги та її чоловіка, члена ОУН (м) Михайла Теліги.

Пані Олена народилася 21 липня 1906 року під Москвою в заможній родині. Часто її сім’я  подорожувала, виїжджала  на Кавказ, милувалася краєвидами Фінляндії. Змалку Олена вивчала іноземні мови: добре засвоїла французьку і німецьку, не знала лише української, бо вдома всі розмовляли російською.

Свої перші вірші, написані російською мовою, Олена показувала небагатьом. У її сім’ї вже був поет – її брат, тому до творчості дівчини ставились несерйозно. Переїхала до Києва лише на 12 році життя, але вже весною 1922 р. мігрувала до Чехословаччини. Саме там вона усвідомила, що є українкою.

Так, на одному із зібрань в Народному Домі, де були присутні російські емігранти-монархісти, пролунали образливі випади проти української мови. Олена одразу ж знайшла в собі мужність, щоб безкомпромісно заявити: “Ви хами! Та собача мова – моя мова! Мова мого батька і моєї матері. І я вас вже більше не хочу знати”.

На одній із таких вечірок вона знайомиться з Михайлом Телігою, високим вродливим юнаком, який походив з Кубані й був старшиною армії УНР. Знайомство 20-річної Олени й Михайла переросло в кохання й незабаром вони одружилися.   

Олена Теліга мала дружні стосунки з Олегом Ольжичем. Була знайома з  Дмитром Донцовим,   Євгеном Маланюком, Юрієм Дараганом, Василем Куриленком, Наталією Лівицькою-Холодною, Оксаною Лятуринською, Олегом Штулем.

Восени 1941 року вона прибула в окупований Київ, очолила Спілку письменників і журнал “Літаври”. Теліга вірила, що по війні Україна буде суверенна і поширювала ці ідеї.  Разом із побратимами вона утверджувала ідею самостійності України за допомогою найсильнішої зброї – Слова, пробудження національної свідомості, сили українського духу.

Поетеса не виконувала вказівки німецької влади, тому одного дня її арештували. Олену з товаришами розстріляли 21 лютого 1941 року  в Бабинім Яру. Олені було лише 36… Разом з дружиною до останнього був і її чоловік Михайло. Під час затримання він представився письменником, щоб бути разом з коханою. Один гестапівець згодом казав, що й серед мужчин не бачив таких мужніх, як ця жінка. 

Друзі її попереджали, що ґестапо готує засідку; проте вона знала, на що йде, втікати не збиралася.

Близько сорока уцілілих поезій та публіцистських статей – невелика за кількістю та багата за внутрішнім наповненням творча спадщина «поетки вогняних меж».

Олену Телігу можна збагнути і оцінити тільки у зв’язку з тим оточенням, яке було  навколо неї і яке впливало на її світосприйняття та знайшло відображення у її творчості. Дмитро Донцов, Євген Маланюк, Олег Ольжич, Улас Самчук – оточення, в якому формувалося громадянське «Я» Олени Теліги. Товаришувала поетка із  Олегом Штулем, про що свідчить в тому числі її приїзд до батьків Олега в с. Заліси. Туди ж приїздив відвідати п. Олену меценат «Вісника», очільник «Просвіти» на Ковельщині Самійло Підгірський  з дружиною Олександрою.

Весела і товариська Олена  Теліга вміла панувати над обставинами і триматися радісно в будь-якому середовищі. Головна риса її поезії —  в єдності життя і слова. Національні проблеми були для неї дуже болючими. Вона порушувала питання честі й «цивільної відваги» і вимагала її від кожного, хто поважає себе. Її публіцистичний твір «Партачі життя» актуальний і сьогодні як мірило громадянськості.

Сплетімо ж сьогодні «нев’янучий вінок пам’яті із своїх  сердець» на спомин Олени Теліги та її побратимів, бо їх слідами йтимуть іменні і безіменні Герої під синьо-жовтими  стягами, «щоб Соборній Україні засвітити довгождане Сонце, ім’я якому –  Держава».

Лілія ЄГОРОВА, 

голова Ковельської філії «Союзу Українок».

7 грудня 1941 року з’явився таємний наказ Гітлера щодо ставлення до ворогів Рейху та тих, кого «неможливо залучити до позитивної співпраці». Правдива історична оцінка віддзеркалює нам причини і наслідки німецько-фашистської окупації 1941-1943 років завдяки тому, що не є таємницею  матеріали з грифом «Секретно» справ НКВС та КДБ, що стосуються Києва.

З тих матеріалів  довідуємося, що з вересня 1941 року до кінця вересня 1943 року Бабин Яр, став місцем регулярних розстрілів і захоронень, які проводили органи нацистської поліції безпеки та айнзанцгрупи СД разом з військовою та цивільною владою Києва. Жертвами нацистів стали євреї, роми, радянські військовополонені, українські націоналісти та загалом усі ті, кого гітлерівці вважали своїми ворогами. Бабин Яр – це некрополь для більш,  аніж 100 тисячі цивільних громадян та військовополонених.

Нацистське «Донесення про події в СРСР», №16 від 4 лютого 1942 року свідчить: «У Київській області боротьба проти комуністів все більше трансформується в боротьбу проти національних українських формувань… Конфіскований письмовий матеріал, а також  свідчення різних арештованих в останній час прихильників Бандери знову доводять, що прихильників Бандери неможливо залучити до будь-якої позитивної співпраці. Тому лишається тільки повністю знищити цей рух».

Нацисти розгортають репресії  не лише проти бандерівців, але й представників інших течій українського визвольного  руху. Загалом у Бабиному Яру загинув 621 український патріот. Тут обірвалося життя української поетеси Олени Теліги та її чоловіка, члена ОУН (м) Михайла Теліги.

Пані Олена народилася 21 липня 1906 року під Москвою в заможній родині. Часто її сім’я  подорожувала, виїжджала  на Кавказ, милувалася краєвидами Фінляндії. Змалку Олена вивчала іноземні мови: добре засвоїла французьку і німецьку, не знала лише української, бо вдома всі розмовляли російською.

Свої перші вірші, написані російською мовою, Олена показувала небагатьом. У її сім’ї вже був поет – її брат, тому до творчості дівчини ставились несерйозно. Переїхала до Києва лише на 12 році життя, але вже весною 1922 р. мігрувала до Чехословаччини. Саме там вона усвідомила, що є українкою.

Так, на одному із зібрань в Народному Домі, де були присутні російські емігранти-монархісти, пролунали образливі випади проти української мови. Олена одразу ж знайшла в собі мужність, щоб безкомпромісно заявити: “Ви хами! Та собача мова – моя мова! Мова мого батька і моєї матері. І я вас вже більше не хочу знати”.

На одній із таких вечірок вона знайомиться з Михайлом Телігою, високим вродливим юнаком, який походив з Кубані й був старшиною армії УНР. Знайомство 20-річної Олени й Михайла переросло в кохання й незабаром вони одружилися.   

Олена Теліга мала дружні стосунки з Олегом Ольжичем. Була знайома з  Дмитром Донцовим,   Євгеном Маланюком, Юрієм Дараганом, Василем Куриленком, Наталією Лівицькою-Холодною, Оксаною Лятуринською, Олегом Штулем.

Восени 1941 року вона прибула в окупований Київ, очолила Спілку письменників і журнал “Літаври”. Теліга вірила, що по війні Україна буде суверенна і поширювала ці ідеї.  Разом із побратимами вона утверджувала ідею самостійності України за допомогою найсильнішої зброї – Слова, пробудження національної свідомості, сили українського духу.

Поетеса не виконувала вказівки німецької влади, тому одного дня її арештували. Олену з товаришами розстріляли 21 лютого 1941 року  в Бабинім Яру. Олені було лише 36… Разом з дружиною до останнього був і її чоловік Михайло. Під час затримання він представився письменником, щоб бути разом з коханою. Один гестапівець згодом казав, що й серед мужчин не бачив таких мужніх, як ця жінка. 

Друзі її попереджали, що ґестапо готує засідку; проте вона знала, на що йде, втікати не збиралася.

Близько сорока уцілілих поезій та публіцистських статей – невелика за кількістю та багата за внутрішнім наповненням творча спадщина «поетки вогняних меж».

Олену Телігу можна збагнути і оцінити тільки у зв’язку з тим оточенням, яке було  навколо неї і яке впливало на її світосприйняття та знайшло відображення у її творчості. Дмитро Донцов, Євген Маланюк, Олег Ольжич, Улас Самчук – оточення, в якому формувалося громадянське «Я» Олени Теліги. Товаришувала поетка із  Олегом Штулем, про що свідчить в тому числі її приїзд до батьків Олега в с. Заліси. Туди ж приїздив відвідати п. Олену меценат «Вісника», очільник «Просвіти» на Ковельщині Самійло Підгірський  з дружиною Олександрою.

Весела і товариська Олена  Теліга вміла панувати над обставинами і триматися радісно в будь-якому середовищі. Головна риса її поезії —  в єдності життя і слова. Національні проблеми були для неї дуже болючими. Вона порушувала питання честі й «цивільної відваги» і вимагала її від кожного, хто поважає себе. Її публіцистичний твір «Партачі життя» актуальний і сьогодні як мірило громадянськості.

Сплетімо ж сьогодні «нев’янучий вінок пам’яті із своїх  сердець» на спомин Олени Теліги та її побратимів, бо їх слідами йтимуть іменні і безіменні Герої під синьо-жовтими  стягами, «щоб Соборній Україні засвітити довгождане Сонце, ім’я якому –  Держава».