Це і моя війна
Над Ковелем лунає гнітюча сирена. Вона, немов удав, стискає свідомість, нагадує, що у цьому маленькому, чарівному куточку України теж іде війна. О, ця хижа тварюка вміє вселяти у людське єство страх. Вона паралізує твої рухи, твій дух, нав'язує думки про безвихідь. Веселе, родинне, приємне, заспокійливе життя відходить на задній план.
Мимоволі починаєш "спілкуватися" з телевізором, смартфоном, комп'ютером. А там – ще більше! Тебе беруть в лещата сумні новини, в яких – руїни будівель, розбиті танки, гелікоптери і ракети, смерті дорослих і дітей. Разом із тим, як вирок, безкінечні черги біженців. Ці – до Європи...
З тих уламків інформації зароджується думка: це ж повторення гітлерівського вторгнення 1941 року!
Справді, а що відрізняє путіна від гітлера? Така ж безжальність до живих істот, та сама ідея про розширення життєвого простору, той самий геноцид націй та народів і зверхність “обраної” раси.
А сирена гуде… гуде… гуде…
Удав війни тисне на шию, груди, голову. Свідомість не сприймає інформації, що 71 відсоток росіян підтримують цю патологічну "спецоперацію", вірить у безжальну бойню українців, затіяну диктатором. Немало таких яструбиних виродків, які плескають в долоні: мовляв, "давно їх надо било поставіть на колєні". Ця фраза російського генерала у відставці ще раз підтверджує, як імперські держиморди сприймають колонізоване населення, вважаючи його за раба. Непокірних вони готові знищувати під корінь. В цьому списку – кримські татари, вільні чеченці та українці.
Переписуючи і фальсифікуючи історію, вони винаходять злочинну теорію про "єдиний народ", а незгідних сьогодні просто готові убивати "нєпобєдімой руськой армієй". І все через безкарність і через те, що на них не падають смертоносні бомби та ракети.
А сирена і надалі співає свою монотонну "пісню" небезпеки.
"Бути чи не бути?" – словами Шекспіра висловився Володимир Зеленський у зверненні до парламенту Великобританії. Зрештою, і до співвітчизників, і до себе. І небезпідставно.
Справді, країна в небезпеці.
"Бути!" – відповідаю я. Не маємо права на повернення до репресій, геноциду голодом та колективного рабства, з послідовним винищенням, "меншовартісних народів".
Стають українці, Воїни світла, на смертельний бій. "Тіло й душу ми положим за нашу свободу", – клянуться словами Гімну ці герої, супермени війни.
Це – наш Гімн і, на жаль, це наша війна.
Вкотре повертаюся до історії. Дві з половиною тисячі років тому триста спартанців повстали проти багатотисячної армії Дарія. Вони загинули. Але не стали на коліна. Вірю, що козацький дух наших характерників злетить над світом, розбудить народи, і ми переможемо двоголового змія, а росіяни прозріють, і возсіяє мир.
Боже! Знову ця сирена. Вона не замовкає, а, навпаки, підносить звуки на найвищу октаву і бентежить все моє єство. А, можливо, це загострене почуття має історичні підстави?
Я – дитя війни. Народився під гуркіт гармат і танків у час боїв за Ковель у 1944 році. Мама і я теж були біженцями, і від бойових дій ми тікали аж до Теремно, що за Луцьком. Потому п'ятирічним із своїми однолітками ми гралися у війну і перемагали фашистів: "Гітлер, капут!". В селі ще у 1950 році стояв підбитий німецький танк, на якому ми "вивчали" зброю тієї війни. А навколишні поля, ліси, пагорби були засіяні патронами, мінами, снарядами і зброєю. Багато дорослих і дітей загинули від тих повоєнних "дарунків".
Я дивом лишився живим і не покаліченим. Здається, моїм ангелом-охоронцем була моя мама, яка так хотіла, щоб я жив.
Виживали в бідності і нужді. Напівголодні, напіводягнуті в хатині типу хліва. Це я до того, що після перемоги нас чекає нелегке життя.
А сьогодні я хто? Сивочолий дід війни? Все повертається на круги своя, тільки в іншому статусі і з більш загостреним відчуттям реальності.
Тепер я знову у війні не дитячій, а дорослій. Закликаю до Перемоги і миру і волаю: "Путін, капут!".
Раптом тиша. Це замовчала та клята сирена. Дай, Боже, щоб вона замовкла назавжди, а з небес долинув віщий голос. Ангела миру: "Війні кінець. Радуйся народе! Слава Україні!".
Р.S. Після написання цього матеріалу я від ведучої одного з телеканалів почув: "А чи знайдеться українець, який простить цю війну росіянам?".
"Возлюби ворогів своїх", – приходить на думку Христове. Але як полюбити того, хто створений для нищення? Як полюбити диявола, сатану, лихого біса, чорта, антихриста, у якого відсутні почуття людяності, милосердя, доброчинності? Який кайфує від пролитої чужої крові? Людина – це унікальне створіння. Вона вміє відсторонитися від горя, біди, жорстокості, знущань, ховаючи це все за якусь шторку у підсвідомість, щоб жити далі.
Але, попри все, не забуде, бо пам'ять – це теж суддя, і вона вимагатиме Божої кари незалежно від терміну давності. Надіюся, горітимуть наші вороги братовбивці-каїни у пеклі.
Світе, почуй мій голос!
Світе сущий, почуй мій
голос
З прадавніх днів, років,
століть.
Чи вистигне дідами
виплеканий колос,
Чи Україна-мати не
схилиться, встоїть?
Колись запитували Ви: "А де
оця країна?".
Мені і боляче, й образливо
було,
Бо ж крила зв'язані були
насильно,
І животворне у неволі
томилося зело.
Сьогодні поле поливається
живою кров'ю
Наших воїнів-синів і дочок
України.
Пробачте, мамо, –
поблагословіть на Долю,
Бо засумувала, зажурилася
червона калина.
Світе сущий, світе
праведний, великий,
Єдині будьмо у цю історії
лиху годину,
Ми всі в однім човні – іде
війна безлика.
Єднаймося! Заради миру
Європи і України!
Анатолій СЕМЕНЮК.
Над Ковелем лунає гнітюча сирена. Вона, немов удав, стискає свідомість, нагадує, що у цьому маленькому, чарівному куточку України теж іде війна. О, ця хижа тварюка вміє вселяти у людське єство страх. Вона паралізує твої рухи, твій дух, нав'язує думки про безвихідь. Веселе, родинне, приємне, заспокійливе життя відходить на задній план.
Мимоволі починаєш "спілкуватися" з телевізором, смартфоном, комп'ютером. А там – ще більше! Тебе беруть в лещата сумні новини, в яких – руїни будівель, розбиті танки, гелікоптери і ракети, смерті дорослих і дітей. Разом із тим, як вирок, безкінечні черги біженців. Ці – до Європи...
З тих уламків інформації зароджується думка: це ж повторення гітлерівського вторгнення 1941 року!
Справді, а що відрізняє путіна від гітлера? Така ж безжальність до живих істот, та сама ідея про розширення життєвого простору, той самий геноцид націй та народів і зверхність “обраної” раси.
А сирена гуде… гуде… гуде…
Удав війни тисне на шию, груди, голову. Свідомість не сприймає інформації, що 71 відсоток росіян підтримують цю патологічну "спецоперацію", вірить у безжальну бойню українців, затіяну диктатором. Немало таких яструбиних виродків, які плескають в долоні: мовляв, "давно їх надо било поставіть на колєні". Ця фраза російського генерала у відставці ще раз підтверджує, як імперські держиморди сприймають колонізоване населення, вважаючи його за раба. Непокірних вони готові знищувати під корінь. В цьому списку – кримські татари, вільні чеченці та українці.
Переписуючи і фальсифікуючи історію, вони винаходять злочинну теорію про "єдиний народ", а незгідних сьогодні просто готові убивати "нєпобєдімой руськой армієй". І все через безкарність і через те, що на них не падають смертоносні бомби та ракети.
А сирена і надалі співає свою монотонну "пісню" небезпеки.
"Бути чи не бути?" – словами Шекспіра висловився Володимир Зеленський у зверненні до парламенту Великобританії. Зрештою, і до співвітчизників, і до себе. І небезпідставно.
Справді, країна в небезпеці.
"Бути!" – відповідаю я. Не маємо права на повернення до репресій, геноциду голодом та колективного рабства, з послідовним винищенням, "меншовартісних народів".
Стають українці, Воїни світла, на смертельний бій. "Тіло й душу ми положим за нашу свободу", – клянуться словами Гімну ці герої, супермени війни.
Це – наш Гімн і, на жаль, це наша війна.
Вкотре повертаюся до історії. Дві з половиною тисячі років тому триста спартанців повстали проти багатотисячної армії Дарія. Вони загинули. Але не стали на коліна. Вірю, що козацький дух наших характерників злетить над світом, розбудить народи, і ми переможемо двоголового змія, а росіяни прозріють, і возсіяє мир.
Боже! Знову ця сирена. Вона не замовкає, а, навпаки, підносить звуки на найвищу октаву і бентежить все моє єство. А, можливо, це загострене почуття має історичні підстави?
Я – дитя війни. Народився під гуркіт гармат і танків у час боїв за Ковель у 1944 році. Мама і я теж були біженцями, і від бойових дій ми тікали аж до Теремно, що за Луцьком. Потому п'ятирічним із своїми однолітками ми гралися у війну і перемагали фашистів: "Гітлер, капут!". В селі ще у 1950 році стояв підбитий німецький танк, на якому ми "вивчали" зброю тієї війни. А навколишні поля, ліси, пагорби були засіяні патронами, мінами, снарядами і зброєю. Багато дорослих і дітей загинули від тих повоєнних "дарунків".
Я дивом лишився живим і не покаліченим. Здається, моїм ангелом-охоронцем була моя мама, яка так хотіла, щоб я жив.
Виживали в бідності і нужді. Напівголодні, напіводягнуті в хатині типу хліва. Це я до того, що після перемоги нас чекає нелегке життя.
А сьогодні я хто? Сивочолий дід війни? Все повертається на круги своя, тільки в іншому статусі і з більш загостреним відчуттям реальності.
Тепер я знову у війні не дитячій, а дорослій. Закликаю до Перемоги і миру і волаю: "Путін, капут!".
Раптом тиша. Це замовчала та клята сирена. Дай, Боже, щоб вона замовкла назавжди, а з небес долинув віщий голос. Ангела миру: "Війні кінець. Радуйся народе! Слава Україні!".
Р.S. Після написання цього матеріалу я від ведучої одного з телеканалів почув: "А чи знайдеться українець, який простить цю війну росіянам?".
"Возлюби ворогів своїх", – приходить на думку Христове. Але як полюбити того, хто створений для нищення? Як полюбити диявола, сатану, лихого біса, чорта, антихриста, у якого відсутні почуття людяності, милосердя, доброчинності? Який кайфує від пролитої чужої крові? Людина – це унікальне створіння. Вона вміє відсторонитися від горя, біди, жорстокості, знущань, ховаючи це все за якусь шторку у підсвідомість, щоб жити далі.
Але, попри все, не забуде, бо пам'ять – це теж суддя, і вона вимагатиме Божої кари незалежно від терміну давності. Надіюся, горітимуть наші вороги братовбивці-каїни у пеклі.
Світе, почуй мій голос!
Світе сущий, почуй мій голос
З прадавніх днів, років, століть.
Чи вистигне дідами виплеканий колос,
Чи Україна-мати не схилиться, встоїть?
Колись запитували Ви: "А де оця країна?".
Мені і боляче, й образливо було,
Бо ж крила зв'язані були насильно,
І животворне у неволі томилося зело.
Сьогодні поле поливається живою кров'ю
Наших воїнів-синів і дочок України.
Пробачте, мамо, – поблагословіть на Долю,
Бо засумувала, зажурилася червона калина.
Світе сущий, світе праведний, великий,
Єдині будьмо у цю історії лиху годину,
Ми всі в однім човні – іде війна безлика.
Єднаймося! Заради миру Європи і України!
Анатолій СЕМЕНЮК.
Залишити коментар