Той страшний ранокАвтор цих рядків був, мабуть, одним з перших у Ковелі, хто дізнався про бандитський вчинок кремлівського карлика і його біснуватих соратників – напад на Україну вранці 24 лютого ц. р.
Звечора, здавалось, ніщо не віщувало біди. Традиційні новини в передачах радіо і телебачення, безкінечні ток-шоу в "Прямому", "Україна 24", "Еспресо" та інших. Вже звичні попередження іноземних розвідок про можливий напад Росії та Україну і бадьорі запевнення наших можновладців, що все "під контролем" й "підстав для тривоги немає".
Однак щось мені у тому всьому не подобалося. Інтуїтивно я відчував, що нам брешуть. Всі: політики, влада, партійні лідери. Зрештою, і більшість українців вірила у те, що їм розказують з телеекранів. Та й кому не хотілося б, щоб був мир, щоб Москва поводилася миролюбно, а ми спокійно думали про майбутні садово-городні роботи, "шашлики" на Першотравень і тому подібні приємні речі?
Тривога у душі наростала. Вночі майже не спав, хоч треба було: рано-вранці мав забрати надіслані нам з Тернополя і доставлені "Укрпоштою" свіжі примірники чергового номера "Вістей Ковельщини". О 4-й ранку вирішив ще раз послухати новини.
Все було, як увечері. Але вже о 4.30 надійшла інформація про перші обстріли росіянами міст України. Я не міг повірити: як можна у ХХІ (цивілізованому і освіченому) столітті коїти подібний злочин – стріляти по людях, що сплять і яких ще вчора кремлівський вождь називав "братами"?! Чим завинили перед москвою діти, матері, немічні і хворі?! Як бути тим, у кого в РФ – батьки, дідусі, бабусі, сестри і племінники?! Вони теж – "бандерівці" і "злочинці"?
Але думати особливо не було коли: робота вимагала негайно їхати на пошту і забирати газету, доки і в нас не почалися обстріли, бо хтозна, що вигадають московські бандити і кого вони визначили жертвою?
На вулицях ранково-нічного Ковеля було ще темно і майже безлюдно. Поодинокі перехожі, які зустрічалися на шляху, неквапливо йшли у своїх справах. Зрідка проїжджали автомобілі.
Зайшовши у приміщення пошти, куди з Луцька доставляють усі необхідні "відправлення", я привітався і сказав жіночкам, які вже стали до роботи, такі слова: "Дівчата! Погані новини – почалася війна!" – "З ким?" – збентежено зиркнули вони на мене. – "Росія напала на Україну!". Не дочекавшись відповіді, чимдуж поспішив до редакції, де, за традицією, мене вже чекала наш кур'єр Людмила Володимирівна Семенович. Погану новину сповістив і їй.
Впоравшись із роботою, поїхав у справах далі. Годинник показував 7.20. На вулицях було й далі порожньо, в магазин АТБ заходили поодинокі покупці. Більшість ковельчан навіть не здогадувалася, що від сьогоднішнього ранку їх життя кардинально зміниться. Його віднині вони вестимуть, як і їх діди та прадіди, за новим "літочисленням" – ДО і ПІСЛЯ війни.
По четвергах у редакції багатолюдно: із самого ранечку сюди заходять ковельчани, які купують та передплачують газету тут, або підприємці, які реалізують її вроздріб. Новини про війну шокувала і їх. Ніхто не вірив, що у наш час може бути ТАКЕ.
Коли на роботі з'явилася одна з наших кращих журналісток Вікторія Зінчук, яка доїжджає на "маршрутці" з Люблинця, я поцікавився, що кажуть люди? "Різне, – відповіла Вікторія Петрівна. – Хто переживає, хто спокійний, хто взагалі в паніці. Зрештою, я зараз "розвідаю" ситуацію і підготую інформацію". "Але ж газета вийде лише наступного четверга", – сказав я. "Нічого, закинемо на інтернет-сайт".
І ось за деякий час переді мною лежав оперативно написаний пані Вікторією репортаж. Ми його розмістили на інтернет-сайті, але текст я не викинув "у кошик", подумавши: "А, може, знадобиться?". І ось, пишучи ці рядки, зрозумів: добре, що зберіг. Адже – це документальне свідчення про той страшенний ранок людини, котра має маленьку дитину і немолоду маму, але яка чесно і відповідально виконала свій професійний обов'язок: написала про те, що бачила і чула. Хтозна, можливо, колись такі свідчення будуть на вагу золота.
Отож, пропоную увазі читачів репортажі Вікторії Зінчук, написані вранці 24 лютого ц. р. і майже через три тижні потому.
Микола ВЕЛЬМА.
Залишити коментар