Війна очима очевидців...Вже більше двадцяти тисяч біженців прийняла в свої обійми Волинь. Люди масово тікають із найгарячіших точок справжнього "пекла війни", що залишить назавжди терпкий смак тривоги, страждань та відчаю в їх колись спокійних душах.
Майже три тижні знаходять тут спокій і живуть, так би мовити, новим життям декілька сімей із Бородянки.
Варто нагадати, що Бородянка – одне з міст Київщини, що постраждало найбільше.
Тут, на Волині, вони опинились, як кажуть, тільки з допомогою самого Господа. Добирались на власному авто, дорога була важкою у фізичному плані і довгою – в моральному. Основне – тепер вони в безпеці.
Жінки із маленькими дітьми знайшли прихисток в одному із сіл Ковельщини, а їх чоловіки повернулись мужньо захищати й боронити рідну малу батьківщину від "орків".
Наша волинська родина радо прийняла тих, кому довелось практично пройти "крізь вогонь і воду", створивши тут майже домашню затишну атмосферу для жінок і маленьких дітей.
У двох родин із цих вимушених переселенців в рідній Бородянці на даний час вже не залишилось житла. Але вони не втрачають надії і твердо вірять в те, що невдовзі це жахіття закінчиться, а вони зможуть повернутись назад.
"Аби лиш настав мир – тоді якось будемо думати, як жити далі. Відремонтуємо чи збудуємо - це все питання часу. Головне, аби з рідними все було гаразд.
Це - наша земля, тому їхати десь далі, наприклад, за кордон, не хочемо", - в один голос твердять вони.
Одне із сімейств вимушених переселенців в мирний ще час займалось підприємницькою діяльністю, але війна внесла свої корективи і тут.
Про свій невеличкий бізнес зараз чоловік з дружиною не переживають, бо матеріальне після пережитого (як і в інших) відійшло на другий план.
Та й, взагалі, багатьох ці злощасні події, як зауважують вони, заставили дивитись на життя зовсім не так, визначати нові пріоритети і т. д.
Теперішні волинські гості розповідають, що в умовах активних бойових дій їх населений пункт залишився відрізаним від світу та цивілізації.
На Волинь подалися за порадою знайомих. Спочатку планували переїхати туди дві родини, але згодом, вже в дорозі, плани дещо змінились, – до них приєдналась ще одна сім'я.
"Чим більше – тим веселіше", – крізь сльози віджартовуються тепер.
Переселенки розповідають, що збирались похапцем – під вибухи снарядів і постріли... Брали документи і речі першої необхідності. Перед цим – декілька днів жили без світла, газу й тепла в своїх ще тоді "живих" оселях.
Останні дні не було навіть їжі та води. Тоді тішило лиш те, що був ще сніг, який рятував від спраги.
"Коли ж настала відлига - сиділи з пересохлим горлом і молили Бога, аби знов пішов той же сніг, а ще - аби щось "з неба" не прилетіло та не вцілило в їх домівки", - каже Ірина і міцно пригортає до грудей однорічну дитину.
До слова, в однієї із переселенок з Київщини там залишились батьки і майже дорослий старший син. Тож жінка щохвилини й щосекунди переживає за всіх своїх найрідніших, які в силу тих чи інших причин зостались далеко.
Оксана МОРОЗ.
Залишити коментар