Порозкидала по світу війна нашого цвітуВ багатьох із нас тепер є своя історія, яка незаплановано "написалась" після 24 лютого. На основі усього пережитого, без перебільшення, можна писати одразу не щоденник спогадів, а велику книгу (а то й більше). Та світлих спогадів, як і світлих сторінок, там буде мало.
Саме ця злощасна дата змінила звичне життя миролюбивих українців, розділивши його на "до" і "після"...
Когось злодійка-війна розлучила тимчасово із рідною домівкою, а інших, на жаль, із рідними людьми назавжди. Це – найболючіше. Бо все інше якось можна пережити, а втрата – то найстаріше... Боже, бережи нас від цієї біди!
Як засвідчує практика, переважна більшість вимушених переселенців потерпіла й нині потерпає внаслідок гірких сучасних реалій. Майже усім потрібна допомога психолога, яка хоч трішки допоможе втамувати душевний біль. Хоча "вилікувати" душу повністю так і не вдасться... Людська пам'ять здатна закарбовувати в собі епізоди із життя назавжди.
Ірина, яка мешкала із сім'єю на Київщині, з двома малолітніми дітьми вимушено залишила Україну в кінці лютого. Жінка вирішила побути в сусідній Польщі у своєї свекрухи, котра вже проживає там довгий час.
І хоч бабуся няньчиться із онуками, Ірина знає, що вони в безпеці, але серце матері не може заспокоїтись й досі. Адже відстань та час розділяють її із синами, що залишились далеко вдома. З ними жінка постійно на зв'язку.
"Почувши вчергове рідний голос вже деякий раз поспіль за день, трохи можу морально перепочити лише до наступної розмови", – каже.
Надія із донькою Вікторією й онуком – родом із Полтавської області. Про те, як покидали рідну домівку згадувати боляче й досі. Спочатку вона знайшла прихисток на Волині, де мешкають їх родичі. Але були тут недовго. Через деякий час поїхали уже далі – в Німеччину, куди запросили знайомі доньки.
Зараз мешкають в невеличкому містечку Апольда, гарному, старовинному й, водночас, особливо затишному. Нове місце проживання чимось нагадує їх рідну маленьку батьківщину... Можливо, тому, що цього найбільше прагне серце – повернутись додому, забувши всі тривоги та втому, як страшний сон.
"В гостях добре, але вдома найкраще", – каже пані Надія, міцно пригортаючи до себе онука.
Тут наших співвітчизників одразу зареєстрували в міграційній службі. Родину оперативно забезпечили безкоштовним житлом в гуртожитку. Мешкають утрьох в кімнаті. Умови для проживання – хороші. Харчуються за власний кошт. Щомісяця отримують допомогу в 330 євро. Проїзд теж безкоштовний.
В статусі біженців зможуть перебувати тут рік (так оформили документи). Проте українці щиро вірять, що повернуться до рідних швидше, наближаючи омріяну всіма Перемогу в своїх молитвах! Слава Богу, що їх домівки наразі цілі.
Аби хоч якось "розрадити" себе, наші українці лікують душу подорожуючи – недалекі екскурсії відволікають від обтяжливих думок і переживань.
Зараз тутешні соцслужби підшуковують для сімейства квартиру. До слова, німці здають житло переважно без меблів, тож усіма питаннями, пов'язаними із побутовим облаштуванням, доводиться займатися саме працівникам соціальної сфери.
... Добрі слова залишають в душах людей хороший слід. Вони зціляюють й втішають серце того, хто їх почує. Тож потрібні слова в потрібний час – теж своєрідний Вчинок...
Будьмо підтримкою один для одного в нелегких життєвих моментах, що посилає нам доля, не полишаймо Віри, молімось, і все неодмінно буде добре.
Оксана МОРОЗ.
Залишити коментар